Третя клямка

Вона постукалася до нас уночі. Ну, майже уночі; по правді, то ще був вечір. Мама порала худобу, тато ладнав ремінця від чобота, що репнув, не витримавши літніх справ. Я відверто лінився: заколисував малу та мріяв про те, як узимку переконаю тата відправити мене знов до школи. Мрії були дурні, бо тато вже відказав мені, що для навчання я завеликий, відучився своє, тепер час ставати до роботи. Що ж, і правда завеликий: п’ятнадцять уже, яка школа?

Коли гостя застукала у двері, ми з батьком здивовано перезирнулися. У такий пізній час гостювати не ходили, а чужинці зазвичай не просили прихистку після того, як сонце сідало за обрій, бо тоді їх ніхто не пускав до села.

— Піди-но спитай, кого принесло, — сказав тато, і я підвівся на ноги.

Вона стояла на порозі, висока, худа наче щіпка, з чіпким поглядом глибоко посаджених сірих очей. Тобто це я потім роздивився, що вони сірі, а тоді, на порозі, не розгледіти було.

Лише кинувши на неї погляд, я одразу знав: вона чужа. Зовсім чужа; чи розуміє нашу говірку взагалі? І хто пустив її сюди? Чи не відьма переді мною, що птахом перелетіла зачинену браму?

— Добривечір, парубче, — заговорила вона. Голос у неї був низький, не як чоловічий, а як трапляється у деяких бабів. Чомусь подумалося, що переважно в них такий саме чіпкий погляд. — Добра тобі в хату, врожаю на поле. Чи пустиш мене за поріг?

І витягла печатку, піднесла до свічки, яку я тримав у лівиці. Я, звісно, неписьменний, за рік у школі лише деяких слів навчився, бо ж нас там більше корисним наукам вчили: рахувати, креслення різні простенькі малювати, аби хату легше стало будувати. Втім, печатку цю не читати треба, а роздивлятися, а такі знаки нам якраз у школі й показували. Тепер зрозуміло, як вона опинилася в селі так пізно: хто ж посміє не впустити людину з такими знаками?

— Добривечір вам, пані мисливице, — вклонився я низенько, проте не так низько, аби не бачити її. Ця незнайома жінка тепер стала мені це цікавішою, ніж мить тому: я в житті ще не зустрічав справжньої, цехової мисливиці за головами! — Заходь, зроби честь нашій хаті! Чи не погребуєш нашим хлібом?

— Доброго вечора тобі, пані, — озвався батько в мене за спиною. Він ще не зрозумів, що коїться, але позаяк я пустив пізню гостю, треба вітатися чемно. Я навіть трохи загордився: довіряє мені тато! Як дорослому!

— Батьку, до нас завітала пані мисливиця! — захоплено видихнув я. Гостя підняла затиснену в руці печатку, що звисала з міцного ланцюга. В батька очі стали з полумиски завбільшки, коли він побачив цеховий знак — ніж, що лежав біля настромленої на спис ведмежої голови.

— Яка честь, пані! — вклонився, ледь не зачепивши скронею стіл. — Чим же ми її заслужили? Хоча це дурне питання; мабуть, пані просто постукала в перші-ліпші двері, я правий?

Вона всміхнулася й похитала головою.

— Ні, пане, не в перші-ліпші. Я розпитала брамників, де живе тутешній казкар. Мені вказали на твою хату. Чи можна мені переночувати в тебе, пане?

— Звісно, пані мисливице! Ти, мабуть, втомлена, зараз я тобі каші насиплю. Герде, готуй лазню, швиденько! Пані, мабуть, давно у мандрах.

— Дякую, пане, — щиро сказала гостя, сідаючи за стіл. — Лазня — це радість, про яку я й не мріяла. Але якщо зробиш мені таку ласку, я відмовлятись не стану.

Вже сидячи за столом, вона нарешті побачила святі знаки на стіні — мабуть, очі довго звикали до хатнього мерехтливого світла. Встала трохи незграбно, вклонилася святому куткові, поклала знак Зеленої Богині через груди зверху донизу, так, як це роблять у східних землях. І одразу потому зробила ще один уклін — матінці, що якраз заходила до хати.

— Здрастуй, господине, вибач, що зустрічаю тебе в твоїй домівці, а не на порозі, як належить гості.

Мати стала ошелешено, закліпала очима.

— У нас велика радість, — пояснив батько, ніжним потиличником спрямовуючи мене розтоплювати-таки лазню, — пані мисливиця за головами обрала нашу хату, аби заночувати. Пригощайтеся, пані, поїжте хоч трохи спершу, ви ж, мабуть, голодні.

Далі я не чув, бо лазня сама себе не розтопить. Мені, звісно, дуже не хотілося іти з хати саме тоді, коли гостю почнуть розпитувати, але що швидше піду, то швидше повернуся, тому я не барився.

Каші гостя поїла зовсім трошки — бо ж хто наїдається перед лазнею? Поки вона милася, я вчепився у батьків, наче кліщ, і змусив розповісти мені все, що вони встигли дізнатися.

Звали мисливицю дивним іменем Секлета. Родом вона була дійсно зі сходу, але належала до Гроссенвальдського цеху, тому завдання з нашої землі потрапило до неї. Про саме завдання вона, ясне діло, нічого не розказувала. Натомість просила батька розважити її місцевими казками — обов’язково місцевими, повторила це двічі. Особливо цінно, якщо тато чув їх від діда чи інших старших.

— Я їй кажу — змилуйтеся, пані, в мене від вашої появи ледь мову не одібрало! — розповідав батько. — Дайте хоч думки зібрати докупи! Тож домовилися, що як вона з лазні повернеться, я їй допізна розказуватиму казки. От хто б подумав, що у власній хаті працювати доведеться! Але завтра вона вже далі піде, тож лягайте без мене, я намагатимусь тихіше говорити.

Я був дещо розчарований, що більше про мисливицю не вдасться нічого взнати, однак батькові казки теж слухав з радістю. Розказувати він умів так, що заслуховувалися всі; якось він навіть на ярмарці змусив захоплено слухати себе тамтешніх байкарів. Я сам бачив, на власні очі! Тож якщо гості закортіло послухати місцевих казок, вона обрала найкращого оповідача.

Не спали ми довго. Вже співали перші півні, коли мої очі зрештою заплющилися, й кінець казки про вовчу шкуру я додивлявся уві сні. Матуся пізніше зізналася, що заснула незадовго до мене.

На ранок ми, звісно, ледь переставляли ноги. Хоча, мабуть, варто чесно сказати: ранок ми проспали. Протерли очі, коли сонце вже світило просто у вікна, розпитуючи: а де хазяї?

Гостя прокинулася ще пізніше нас. Воно й зрозуміло: це ж ми поснули, а вона далі слухала! Батько довго лив на голову холодну воду у дворі, аби хоч якось пересуватися й не вивихнути щелепу, позіхаючи.

— Вибачте мені, — тихо сказала Секлета, підходячи до нього. — Повірте, то не примха. Мені для діла треба було. Я без усіляких жартів від імені Гроссенвальдського цеху мисливців за головами дякую вам за важливу допомогу в наших пошуках.

— Пані Секлето, — відсапуючись, відповів батько, — виспатись мені ще багато разів вдасться, а таку гостю я приймаю вперше та, мабуть, востаннє у житті. Нема за що вибачатися.

Гостя помітно вагалася, але все ж повела далі.

— І все ж я прошу вибачення, бо маю до вас іще одне прохання, й воно дуже нахабне. Я зрозумію, якщо ви мені відмовите, але якщо будете ваша ласка це бажання виконати, ви не тільки допоможете мені ще дужче у моїй справі, а ще й заробите дещо. Конкретно ідеться про сорок п’ять талерів сріблом. Гадаю, вам ці гроші не будуть зайвими, у вас же діти. Пане, якщо буде ваша ласка, відпустіть зі мною у мандри вашого старшого сина. Обіцяю повернути його, щойно вполюю ту голову, за якою мене сюди послали. Обіцяю також берегти його життя більше, ніж власне, хоча й не можу заприсягтися, що з ним нічого не станеться.

В мене перехопило дух. Іти з самою мисливицею за головами! У справжні мандри, на полювання за… За кимось лютим, мабуть. Але чим я таке заслужив? Я ж звичайний! Простий сільський парубок, світле волосся, загрубілі руки, жодних вмінь, лише черево, яке весь час хоче жерти, бо ж росту, наче зачарували. Чим я міг їй сподобатись? Може, вона собі навигадувала чогось про мене, а тоді побачить, який я насправді, й прожене?.. Втім, нехай: я хоч трохи з нею помандрую!

Отямившись, я з острахом слухав, що ж відповість батько. Той мимрив щось незрозуміле, але заперечувати одразу не став. Швидко оговтався й суворо почав розпитувати про подробиці. А чим мене годуватимуть, чи треба на це дати гроші? Які речі мені зібрати? Чи ітимемо туди, де холодно, чи давати теплий кожух? В болото лізтимемо?

Я ледь не заволав від радості. Відпускає, він мене відпускає! Тільки хоче взнати подробиці, але мені можна йти з нею! Невже це правда, невже боги настільки приязні до мене? Я побіг у хату й довго молився, вклоняючись і Зеленій Богині, і Кам’яному Дядькові, і — найбільше! — Дужому Мисливцеві, котрий, окрім основного свого діла, ще полюбляв влаштовувати людям всілякі пригоди, не завжди добровільні.

А потім були квапливі збори, і розгублена мати, що витирала сльози рукавом, і батько, незвично суворий, з великим мішком у руках. Я трохи жалкував, що брата немає вдома і він не бачить мого тріумфу, але він уже кілька тижнів був на пасовиську. Не бігти ж до нього з новинами!

Ми вирушали, коли сонце вже стояло високо в небі. Нас проводжало все село, і мені дорого вартувало не надуватися, наче ропуха, що співає шлюбну пісню. Я ішов поруч із мисливицею, і вона поклала руку мені на плече. Ніхто не міг би сказати, що ми не разом!

За село ми вийшли мовчки. Перші слова до мене Секлета промовила, коли ми вийшли на битий шлях і пройшли ним уже не одну годину.

Нудьги від тієї мовчанки я не відчував. Лише щастя, п’янку радість від того, що на мою долю випала така пригода. Пані мисливиця мовчить? Ну і добре, не проганяє ж. Як знадобиться, заговорить.

Вона заговорила. Спитала, навіть не дивлячись у мій бік, але звертаючись, звісно, до мене — а до кого ще?

— У вашому селі також вважають, що, якщо мисливець заночує в хаті, це захищає від нечисті?

Я зашарівся. Отже, вона розуміла, що таке ставлення до неї — це не тільки з поваги! Сором-то який…

— Вважають, — зітхнувши, погодився. — І не тільки заночує, просто зайти теж помічне.

— Тому й до лазні мене спрямували? Аби я її також захистила сяянням своєї мисливської дупи?

Я зашарівся ще дужче й кивнув.

— І багато нечисті у вас гуляє?

Я здивовано замислився, навіть сповільнив крок.

— Та наче ні. Принаймні, я не бачив ніколи. Старі кажуть, це саме тому, що ми добре бережемося.

Вона всміхнулася.

— Дійсно, чому б іще. Герде, тебе, напевне, цікавить, навіщо ти мені знадобився? Я розповім, то не таємниця. Я завжди винаймаю в помічники когось із місцевих. Ти мені сподобався. Ти так уважно слухав батькові казки, хоча ж, напевно, чув їх не раз. В тебе так горіли очі… Мені потрібен саме такий помічник. До того ж, ти старший син казкаря, тебе, мабуть, теж готують казки розповідати?

Я знітився.

— Тато каже, я на те не маю жодного хисту, — зізнався, дивлячись собі під ноги. Там курився сухий літній пісок, більше нічого цікавого не відбувалося. — Собі на зміну він середульшого готує, Якуба. Той на пасовиську зараз.

— Жодного хисту? — здивувалася мисливиця. — Невже я помилилася? Ну, подивимося. Власне, що мені від тебе потрібно: розказувати, що тут де знаходиться, де який пан, де яка нечисть, панотці в церкві які, де дівки кращі, де парубки спритніші, які загадки загадують, які приказки в ходу. Дитячі лічилочки, примовки під час роботи, замовляння, аби рана швидше загоїлася — мені цікаве все. Знаєш таке?

— Хто ж не знає?

— От і добре. Якщо битися треба буде, ти не лізь, битися я добре навчена, ти лише заважатимеш. Речі пильнуй, аби нічого з ними не сталося, й нічого не бійся. Затямив?

Вона дивилася на мене пронизливим поглядом своїх сірих очей, і мені на мить здалося, що це випробування. Що варто мені почати розходитись про те, що я чоловік і ховатися під час бійки мені не слід — і піду я додому. Та чи я дурний — намагатися стати нарівні зі справжньою мисливицею за головами?

— Звісно, пані. Який з мене боєць, коли ви тут? Горщикомий ще який-ніякий. Моркворіз теж ніврочку.

Вона розсміялася, й ми рушили далі.

Куди саме ми прямуємо, я не питав. Навпростець шляхом, а далі чи то завернемо до лісу, чи то підемо до сусіднього села — більше нема куди. Як знадобиться, вона скаже. А розпитувати мисливицю про те, про що вона мовчить, — погана ідея.

Я крокував поруч із пані Секлетою й обережно роздивлявся її. Мало кому подобається, коли на нього витріщаються, але ж хіба можна не намагатись запам’ятати кожну дрібницю? Роки потому мене онуки розпитуватимуть: діду, а яка була та мисливиця? І що я їм розповім? «Та я не подививсь»?

Удома я помітив тільки її незвично високий зріст і пронизливий погляд, але взагалі незвичного в Секлеті було багато. Мала вона біляве волосся, заплетене в тугу косу, проте не таке, як у мене чи у більшості в селі — солом’яного кольору, — а радше схоже на стигле жито. Ходила простоволоса, втім, на спині висів відкинутий капюшон, тож за потреби покрити голову вона могла. Цікаво, а там, звідки вона родом, до церкви можна заходити простоволосим? У нас-то не пустять на поріг, та у нас без капелюха й уночі до вітру ніхто не вийде, а вона вочевидь не так звикла.

Від того — а також, певно, від нескінченних мандрів — шкіру Секлета мала засмаглу, однак не намагалася жодним чином її висвітлити. Та найдивнішими мені здалися її руки: загрубілі від праці, вони були вкриті мозолями, але в якихось несподіваних місцях. У жодного зі своїх односельців не бачив я таких мозолів. Певно, міркував я, це тому, що дотепер не бачив жодного мисливця за головами. Мозолі ж від роботи беруться, мабуть, якщо працювати мечем та списом, вони отакі. Однак, якщо це так, мисливці не можуть видати себе за когось іншого, що могло б їм знадобитися… Я потрусив головою, спиняючи дурні думки. Ця біда супроводжувала мене з дитинства: щойно побачивши щось незнайоме, я починав вигадувати, яким воно могло б бути та для чого використовуватись, не маючи для того жодних підстав. Може, для казкаря то й непогано, але в житті заважало. Чим фантазувати, краще запитаю, як до слова прийдеться.

Там, де від шляху відходила стежка, що вела до лісу, ми й завернули. Отже, пані мисливиця шукала когось у гаю. Кого, цікаво? Розбійників у нас тут давно немає, невже когось… особливого?

— Послухай, Герде, — раптом заговорила вона, — аби ти міг мені краще допомагати, я розповім тобі, що шукаю. Але ти маєш заприсягтися, що ніхто про це від тебе не дізнається. Що навіть рідним батькові й матері ти не розкажеш про це. Адже це велика таємниця, скріплена печаткою цеха і моїм підписом. Якщо ти патякатимеш про це, мене покарають — і тебе, звісно, також.

Я перелякано поглянув на неї.

— Пані, чи ж я посмію…

— Заприсягнися.

Я поклав руку на серце і, старанно пригадуючи слова, яким нас учив панотець, поклявся перед очима Кам’яного Дядька й Зеленої Богині, що ніхто не почує від мене ані слівця про те, що пані мисливиця мені розповість. Зрештою, я завжди міг навигадувати про наші пригоди такого, щоб у всіх дух перехопило. Може, з мене й поганий казкар, але ж кращий, аніж з інших селян, які тільки й уміють, що слухати батька, розвісивши вуха.

Втім, собі-то можна не брехати. Звісно, мені було прикро, що не можна розповідати правду! Але… ну, це така невеличка прикрість, яка аж зовсім трохи затьмарювала моє щастя.

— Добре, — кивнула Секлета. — Ми зараз тут влаштуємося, відпочинемо, поїмо та поговоримо.

Я почувався, наче всередині якоїсь із батькових казок. Ми розпалили багаття, всілися біля нього, нарізали хліба та копченого м’яса, котре Секлета купила в нашому селі, та пирога з цибулею, що його дала мені з собою мати, й пані мисливиця почала свою розповідь.

— Ти, певно, не уявляєш, як працюють мисливці за головами, так я тобі розкажу. До нашого цеху приходять замовники — у нас є такий здоровезний будинок у Гроссенвальді, де в спеціальній приймальні з ними балакає особливим чином навчений пан. Сам він не мисливець, але мозкожер той іще. Він не просто вислуховує, а ще й розпитує замовника та зрештою вирішує, чи погоджуємося ми виконати його прохання. Якщо той пан сумнівається, він радиться з цеховим головним майстром, але таке трапляється нечасто. Ти маєш розуміти: ми ж не наймані вбивці, яким байдуже, за ким полювати. Якщо до нас прийде негідник і замовить убити когось, хто йому заважає вільно паскудити, ми відмовимось. Але якщо вже замовлення взято, діватися нам нема куди: треба виконувати.

Я поважно кивнув. Такий порядок здавався мені, принаймні, чесним. І також ставало зрозуміло, що пані Секлета не забереться звідси, поки не виконає своє завдання.

— Ця замовниця, — продовжила вона, — багатьом здалася дивною. Вона попросила нас знайти вбивцю, але не вбивцю людей. Розповіла нам про те, що час від часу дехто невідомий по-звірячому вбиває великих тварин: вовків, ведмедів, нещодавно наче знайшли подерту на шмаття рись.

Секлета поглянула на мене, ніби очікувала, що я скажу.

— Ну… трапляється таке, — обережно озвався я.

Вона трохи помовчала, певно, чекаючи, що я скажу щось іще, й повела далі.

— Та жінка, що прийшла до нас, побоюється, що з часом вбивця може перейти з тварин на людей. Таке дійсно буває, тому її замовлення було прийняте до виконання. Але більшості з наших воно, як не крути, здалося дуже дивним. Зізнаюсь тобі чесно: з усіх мисливців, що були тоді в Гроссенвальді, зацікавилася цією історією лише я. Я багато говорила з замовницею, однак вона не знає нічого про ймовірного вбивцю — чи робить вигляд, що не знає. Буває, замовники й брешуть. Але якщо у вашій місцині дійсно відбуваються такі дивні вбивства, не може бути, аби ви про них не знали, я права?

Я відвів погляд. Розмова різко припинила мені подобатись. Чи ж комусь хочеться опинитися в інквізиції та відповідати на численні неприємні питання?

— Пані, у нас про це чули, — сказав я. — Але достеменно нічого не знають. Так, казочки розповідають, які ніхто не сприймає всерйоз.

— Казочки, — повторила Секлета, чи то запитуючи, чи то стверджуючи.

— Саме так, пані.

— Розкажи мені ці казочки, — м’яко попросила вона. — А я розкажу тобі, навіщо вони мені потрібні. Згода? Та не бійся ти так, мисливці за головами не пишуть доноси інквізиції. Це на нас їх пишуть.

— На вас?! — я здивовано глянув на неї. — Як це?!

Вона всміхнулася.

— Бач, яка штука, ми полюємо не лише на людей. Особисто мене, приміром, якось винаймали, аби я випалила вампиряче лігво. А ще одного разу — щоб уполювала одного нахабного лепрекона, який своїм несправжнім золотом підривав добробут цілого містечка.

— Але ж лепреконів не буває! — недовірливо заперечив я.

Може, я й неосвічений селюк, але мені-то казки розповідати не треба! Я прекрасно знаю, існування яких чарівних істот доведено наукою, а які є лише вигадкою. Вампіри — то правда, вампіри існують. А лепрекони — то баєчки.

— Ти правий, — хитро примружившись, погодилася Секлета. — Саме так стверджує офіційна наука. Не такий вже ти й неосвічений, га?

— Та я що… Я ж неписьменний навіть, пані. Але які істоти справді існують, а про яких забобонні селяни просторікують, панотці часто повторюють.

— І знову ти правий. Панотці повторюють. Ті самі панотці, які твердять, наче наука — то лише те, що робиться в стінах монастирів.

— А хіба це не так? — спитав я, відчуваючи себе так, наче задав найдурніше питання в світі.

— Як тобі сказати… В монастирях дійсно займаються наукою. Але передусім досліджують старі книжки, щоденники давно померлих мандрівників, свідчення інших вчених… Розумієш? Монахи ж не вештаються лісами й пустелями, не шукають чарівних істот під кожним каменем. Якщо в їхньому монастирі є книжка, яку написав хтось, хто бачив лепрекона на власні очі, і написана ця книжка достатньо переконливо, вони повірять авторові й запишуть у своїй науці: «Лепрекони існують». А якщо ні? Припустимо, лепрекони є, але давніх свідчень про них у книжках не збереглося. Звідки монахи знатимуть правду? І чи не більше шансів її дізнатися в того, хто мандрує світом, відшукуючи злочинців, подекуди напрочуд дивних? От уяви собі, ти ж любиш казки, значить, любиш уявляти. Уяви, що певний мисливець за головами, шукаючи чергового монстра, наштовхнувся на ціле село лепреконів. Що він робитиме надалі?

— Пані, чого ви від мене хочете, я неписьменний! — ледь не заволав я.

— Фантазії я від тебе хочу. Уяви. Ну придумай казочку, що тобі, важко? Що зробив би в твоїй казочці такий мисливець?

— Пішов до церкви з доказами? — жалібно припустив я.

— Гарний варіант. А там, уяви, йому сказали б: ти мелеш антинаукові нісенітниці. Схильний до забобонів брехун, ось ти хто! Тобто те саме, що й селянинові, який приніс би їм шкуру тигра-перевертня.

— Але чому?! Якщо це не маячня, а докази є?

Секлета раптом посерйознішала. Подивилася на мене навіть трохи сердито, наче була особисто ображена на панотців.

— Бо церква хоче мати монополію на науку. Ну, тобто щоб тільки вона мала права робити якісь наукові відкриття, тямиш? Щоб ніхто більше навіть і не смів собі думати, наче теж може цим займатися.

— Це через ті… нірвірситети, так?

— Молодець, Герде, ти дуже розумний хлопець. Саме через них. Бач, університети, які останнім часом працюють у багатьох містах і підтримуються світською владою, зазіхають на авторитет церкви. Бо в них досліджують не лише старі книжки, а намагаються дізнатися правду різними способами. Наприклад, відправити кудись експедицію. Це коли кілька вчених їдуть туди, де начебто спостерігали певне невідоме явище, та вивчають, що ж саме там трапилося. Так, нещодавно добувачі солі розкопали в своїй сольовій шахті скелет здоровезного слона. Ти чув про слонів? Це великі тварини, що живуть у південних країнах. У нас тут їм надто холодно. Церковники негайно сказали, що хтось по-дурному пожартував, бо ж усім відомо: тварини живуть так, як їх на самому початку розселила Зелена Богиня. Тому слони ніколи не могли дістатися наших країв. Натомість одразу три університети вислали на місце знахідки експедиції — і знаєш, що вони з’ясували?

Я, звісно, не знав, але було страшенно цікаво, тому, коли Секлета ненадовго замовкла, нетерпляче спитав:

— Що?!

— Що слони тут дійсно жили, дуже-дуже давно. Але це були не звичайні слони, а вкриті довгим хутром, яке дозволяло їм не замерзати взимку. Уявляєш? Вкриті хутром, наче кози, але здорові, наче дві корови, поставлені одна на одну! Церква не може такого визнати, бо тоді їй доведеться також зізнатись, що принаймні частина її розповідей про те, як створювався світ, — казочки для маленьких. Зізнатись, що у прадавні часи панотці знали про світ надто мало, а тому в дечому помилялися. Їм то нестерпно. Не всім, звісно, є ж серед них і нормальні, але Теодор Сьомий та весь Ковен, який він очолює, налаштовані саме так. Я не надто складно пояснюю?

Я замотав головою.

— От і добре. Так і виходить, Герде, що будь-яке нове знання, навіть належним чином доведене, церква сприймає вороже. І ми, мисливці, дізнавшись, наприклад, про існування лепреконів, ідемо з цим не до церкви, а до університетів. Церква нас за це дуже не любить.

— А ці… нірвірситети, мабуть, навпаки?

Секлета всміхнулася.

— Ну, скажемо так, нас там поважають як надійне джерело знань. І за кожне обґрунтоване доказами відкриття платять цехові чималі гроші. Тому цех зацікавлений, аби ми дізнавались нове. Нам навіть нагороди за таке видають: маленькі золоті клямки. У мене вже дві є! — з гордістю закінчила вона.

— А чому клямки? — здивувався я. — Ну, тобто це дуже захопливо, що у вас їх аж дві! Ви, мабуть, дуже досвідчена!

— Не без того. Наскільки я знаю, більше двох клямок мають тільки троє мисливців в усьому світі. А чому саме клямки… В нас розповідають таку казочку: колись, ще до створення університетів, мисливці так само збирали нове знання, бо ж воно могло знадобитися іншим мисливцям. Однак не розказували про нього за межами цеху, бо церква таке, як ти знаєш, засуджує як поширення дурних забобонів. Натомість знання заносили до великих книг, які зберігалися в потаємній кімнаті, замкненій на кілька замків і ще на зачаровану клямку. Та клямка не відсувалася, навіть коли відімкнути всі замки, якщо голова цеху не подавав їй спеціального магічного знаку. І от на пам’ять про ту клямку, яка давала доступ до таємного знання, зробили нашу відзнаку. І я скажу тобі, Герде, що, чим далі слухала казки твого батька, тим більше переконувалася: ця справа може принести мені омріяну третю клямку. Якщо, звісно, ти допоможеш мені в усьому розібратися. А для цього, зокрема, потрібні всі чутки про ці дивні вбивства звірів. І ще все те, про що я тобі казала: лічилки, приказки, весільні пісні й колискові… Все.

— Та колискові ж як вам допоможуть?

Секлета поглянула на мене пильно, а потім знову хитро примружилася.

— Насправді ти все прекрасно розумієш, син казкаря. Не кажи мені, наче це не так.

Я відвів погляд. Насправді скласти докупи такі прості речі мені, звісно, було геть нескладно. Вбивства великих тварин, казки про вовчу шкуру й дітей вовчиці, ба навіть приказки на кшталт «бодай тебе на старості вовчим віком приклало»… Старші люди знали… те, що вважали правдою. Те, що вважала правдою мисливиця за головами Секлета.

— Ви не пускаєте чужих у село увечері, — рівним тоном, наче замовляння читала, заговорила Секлета, — не ходите до лісу на повний місяць, а колиски вистеляєте звіриною шкурою. Це щоб звірі не вкрали дитину? Чи щоб звір-покровитель захищав маля? Як саме у вас вірять?

— У нас кажуть, наче дітей краде вовчиця. Її власних діточок убили, тож вона шукає собі інших. І якщо вистелити колиску шкурою, вона побачить, згадає мертвих своїх діток і завиє від горя, а тоді люди набіжуть і проженуть її від немовляти. Це забобон, пані, всі це розуміють. Але роблять.

Десь далеко, мабуть, у тому самому селі, до якого ми не стали іти, пронизливо завив собака, й я від переляку зробив захисний жест. Зашарівся, подумавши, що мисливиця зараз посміється з мене, але вона не стала. Повільно розвернулася, вмощуючись зручніше, вклала ножа знов у піхви. Я не встиг помітити, коли вона його вихопила, але ж… Це означає, що вона теж злякалася?

— Чого ти дивишся на мене, Герде? — спитала Секлета. — Ми у лісі зараз. У лісі, де, цілком можливо, водяться перевертні. Ось, я сказала це слово. Тепер твоя черга розповідати.

Я зітхнув і, намагаючись говорити тим самим таємничим тоном, як робив це мій батько, бо саме так належить розказувати казки, почав говорити. Чесно згадував усе, що базікали про перевертнів, потім просто пов’язане з тваринами… Іноді Секлета питала: «А чи не роблять у вас так чи сяк?», і я з подивом розумів, що роблять. Втім, відповідей на деякі питання я не знав. Наприклад, на те, найперше: чому чужинців не пускають до села увечері. Нічого певного старші люди про це не казали, лише — «аби нечисть не приперлася». Чому нечисть має припертися саме ввечері, не пояснювали. Малою дитиною я вірив, що вдень чужинця простіше роздивитися, а в темряві легко приховати вампирячі ікла чи щось таке саме гидотне.

— Про вбивства старші люди чули давно. — Я з жалем подивився на баклагу з водою, але перериватися зараз, аби попити, означало затягнути павзу. Ефект вийде не той. — Колись їх ставало менше, колись більше, але трапляються вони щовесни. Проте їх, пані, не приписують жодним перевертням. Кажуть, наче живе десь у лісі Цар-Вовк, найголовніший над усіма вовками. Час від часу він, аби довести свою силу, вбиває ведмедя, чи рись, чи ще якусь велику тварину. Але іноді хтось молодший починає зазіхати на його місце, підбурювати вовчу громаду на бунт, мовляв, Цар-Вовк уже старий, слід його міняти. І тоді вони б’ються, а переможеного викидають з лісу, бо йому там не місце.

— Тобто тіла знаходять не в лісі? — швидко спитала Секлета.

Я замислився.

— Та насправді по-всякому буває. Але подейкують, що Цар-Вовк своїх заздрісників з лісу викидає, як убиває. Ну, або вони його, як переможуть.

— Але він не перевертень, так? І взагалі всі ці вовки, що мають отамана й сперечаються, чи він гідний надалі отаманом залишатися.

Я стенув плечима.

— В казках звірі часто розмовляють, носять одяг і взагалі живуть, як люди.

— Так, Герде, ти, звісно, правий.

Якийсь час Секлета сиділа замріяна, наче міркувала про щось своє й геть забула про мене. Я не нагадував. Мовчки доїв, так само мовчки допоміг їй зібратися.

Ми кружляли лісом, роздивляючись сліди й ледь не принюхуючись до галявин. Час від часу Секлета бурмотіла щось на кшталт: «Ні, це не годиться» чи: «Наче тут меншенькі тільки, великих нема». Вже надвечір ми знайшли старе вовче лігво, де зимувала вовчиця з дітьми, але зараз воно стояло спорожніле. Потім Секлета різко розвернулася й за чверть години вивела мене на шлях до села — немовби це вона прожила тут усе життя, а не я. Ми мовчки дійшли до зачиненої брами, мисливиця з усієї сили стукнула в неї кілька разів ногою у важкому чоботі, показала брамникові свій знак — і вже за пів години ми їли смачну смаженю в хаті старости. Мене пані Секлета назвала своїм помічником, і кілька селян, які знали мене в обличчя, дивилися так, наче то я виявився перевертнем. Мені дуже хотілося послухати, про що саме Секлета говоритиме зі старостою, проте вона відправила мене спати, тихенько пообіцявши, що все важливе потім розповість.

А назавтра в нас сталася перша битва. Тобто для пані мисливиці це, певно, була пересічна дрібна бійка на кшталт кабацької, але ж не для мене!

Ми знову були недалеко від того лісу, де балакали вчора. Виявляється, саме тут, на галявині, знайшли одного з останніх пошматованих звірів. Пані Секлета тепер шукала якісь сліди, хай не вбивці, то хоч того місця, де жив убитий звір. Але поки що скидалося на те, що в цьому невеликому лісочку таких вовків зроду не бувало.

Секлета знову оглядала галявину, вичитуючи щось у звірячих слідах, я нудьгував, сидячи на здоровому пні, аж раптом з-за дерев вислизнули якісь незнайомі мені дядьки. Всі як один зарослі світлими неохайними бородами, вбрані у шкіряні куртки та штани — недешевий одяг, як для тутешнього села! — вони миттю оточили Секлету.

— То ти, значить, приїхала захистити почвар, — виступаючи вперед, промовив один із них. Решта загрозливо наставила на пані мисливицю зброю. Вона ж стояла наче розслаблено, хоча ніж уже стрибнув у лівицю. — Може, ти й сама почвара? Говори!

— О, то ти по розмову прийшов? — з удаваним здивуванням озвалася Секлета. — А чого стільки залізяччя твої цуценята з собою на розмову притягли?

Я сидів тихесенько, удаючи з себе крихітний опеньок, що притулився до спорохнілого дерева, але біля мене, звісно, теж опинилося двоє «цуценят із залізяччям». Дивилися вони неприязно, й я дуже пожалкував, що боєць з мене, наче з опенька. Секлета мене нічому такому не вчила, але я ще з учора звернув увагу, як непомітно вона дістає зброю. От би й мені так… В мішку, що лежав у мене на колінах, було дещо гостре, як би його так дістати, аби «цуценятка» не завадили? Я спробував згадати, як Секлета це робила, згадати кожен її рух, я ж це бачив буквально щойно, коли вона висмикнула ножа в отих бандитів перед носом… О, а в правиці вона вже меча тримає! Не рухати тулубом, сидіти з рівною спиною й намагатися ворушити лише пальцями, аби лікоть сюди-туди не ходив. Намацати в мішку ніж… Пальцями, тільки пальцями…

— Звідки ж ти узялося, таке нахабне? — тим часом питав отаман «цуценят». — Кажуть, у тебе знак мисливиці, отже, є замовлення?

— А з якою метою пан цікавиться?

— Хочу взнати, хто замовник. Якщо будеш чемною дівчинкою, може, живою звідси підеш.

— Та що ви таке кажете, пане? А в дупу вас раптом не треба поцілувати?

Секлета ледь помітно переступила з ноги на ногу — і найближчий до неї «цуцик» зойкнув і схопився лівою руку за праву. Короткий меч, який він був тримав, ледь встиг торкнутися на землі, коли дядьки гуртом кинулися на пані мисливицю.

А я зміг охопити руків’я ножа та міцно стиснути. Лікоть все-таки смикнувся, проте мої наглядачі якраз відволіклися на зойк свого товариша — і я миттю згаяв шанс.

Не треба бути досвідченим бійцем, аби розуміти: от якраз ця мить у мене й є. Вдарити, поки вони обидва дивляться вбік, поранити хоча б одного… Але я не вдарив. Не встиг. Дядьки знов перевели на мене злі погляди, я побачив, як напружились м’язи в одного з них на шиї… Вони кинулись на мене одночасно. Зарізати, наче порося, промайнуло в голові. Вони збираються мене просто зарізати.

Я ж переляканий селюк, правильно? Ні, не так. Герой моєї сьогоднішньої казки — переляканий селюк. Він незграбно піднімає мішок з речами, аби захистити голову від гострих ножів… Піднімає… І з мішка вислизає тонка, нетренована рука з не надто гострим ножем, яким тільки хліб і різати.

Міцно. Тримати його міцно! Сире м’ясо тверде, а кістки й поготів…

Тіло в шкіряній курці наштрикнулося на ніж так сильно, що майже вибило його з моєї руки. Я аж зойкнув, так боляче стало ледь не вивернутому п’ясткові. Але все ж таки подужав. Достатньо міцно тримав.

Все відбувалося так повільно, що на мить мені здалося, наче я справді у казці й казкар відійшов до вітру, змусивши все завмерти. Ніж входив у живіт, я ще трохи провернув його, аби не вперся у нижнє ребро. Мішок я тримав другою рукою, і на нього лилася темна кров. Лють у погляді дядька змінювалася здивуванням… А тоді мене смикнули за волосся, відтягнули голову назад, і я побачив лезо ножа. Казкар, що придумував мою казку, все ж не забув про другого дядька, і я не знав, що з тим робити.

Втім, знала Секлета. Лезо, що виблиснуло на мить перед моїм обличчям, рвучко опустилося вниз, але не мені на горло, а кудись, де я його не бачив. Глухий «гуп» пролунав ще раніше, я не одразу розібрався, що це біля мене.

— Тікай! — різко кинула Секлета, і я дременув у ліс, не розбираючи дороги.

Боги берегли мене. Мабуть, своїми незграбними воюваннями я розвеселив Дужого Мисливця, й він, насміявшись, спрямував мене в безпечне місце, а не в засідку, де сиділи б іще «цуценята». Ледь тямлячи, що роблю, я злетів на дерево, заліг між товстим гіллям і лише тоді почав роздивлятися.

Далеко я не втік, тому галявину, де тривала бійка, бачив добре. «Мої» двоє дядьків лежали один біля одного, той, якого я проштрикнув ножем, ще корчився, а другий не ворушився. Біля них лежала якась дерев’яна штука — потім я дізнався, що це був саморобний щит одного з цуценят. Секлета підняла його з землі та поцілила в голову дядькові, котрий хотів мене вбити.

Хоча який з нього дядько. Таке ж «цуценя», як решта. Секлета ганяла їх галявиною, як справжніх цуценят ганяє доросла розлючена вовчиця. Кілька — я нарахував трьох — відступали, вочевидь намагаючись втекти. Отаман цуциків гарчав, наче скажений пес, і вже не базікав, а бився з Секлетою — в одній руці короткий меч, в другій трохи довший спис. Ще двоє дядьків несміливо тикали в її бік ножами, але вона легко відкидала їх подалі, аби не заважали, й рубилася з отаманом.

Що там далі в моїй казці, га, казкарю? Бійця з мене не вийде, але, може, хоробрий кравцюга получиться? Як там було: «Як злий буваю, сімох убиваю»?

— Тримайтеся, пані, я вже до луку дістався! — загорлав я щосили. — Зараз я їх постріляю! Чи вам меча довшого ліпше піднести?

— Та стріляй вже, бісова дитина! — відгукнулася вона, миттю підхопивши мою гру.

— Та це я бігом!

Я вклав у рота два пальці й різко, пронизливо засвистів. І «цуценята» не витримали: розвернулися й побігли. Секлета вже нагнала на них досить страху, й вони не хотіли перевіряти, чи правда в них зараз ціляться з якогось дерева. А гучний звук і звірів ганяє, й наляканих людисьок.

— Може, тепер ти мені що-небудь розповіси? — лагідно спитала Секлета отамана.

Той вилаявся так, що в мене навіть вуха почервоніли, й раптом жбурнув свого списа просто в пані мисливицю. Вона відсахнулася, й цієї миті йому вистачило… Я не роздивився, для чого саме. Але з галявини кинувся навтьоки здоровенний темно-рудий вовк.

Секлета ще постояла, відсапуючись, потім гукнула мене:

— Герде! Злізай, волоцюго! Забиратися нам звідси треба.

Виглядали ми з нею, звісно, так, що нас не лише ввечері, а й опівдні до жодного села б не пустили. Заляпані кров’ю, у порваному одязі; Секлету, як виявилося, поранили («Подряпали», — зневажливо пирхнула вона у відповідь на мої зойки).

— Пані, — сказав я, поспіхом перев’язуючи їй руку, — я щось не второпав…

— Потім, Герде, потім, — обірвала вона мене й рвучко стягнула через голову сорочку. — Помагай швиденько, вшиємося звідси, тоді побалакаємо. О, Богине, ти що, дівку ніколи в житті не бачив?

Я вичавив з себе щось малозрозуміле та, червоний, наче варений рак, почав обмивати подряпини в неї на грудях.

Ну, тобто груди були прикриті, але… Сорочкою лише прикриті, і якщо рухати рукою трохи незграбно, можна їх торкнутися. І ні, я до того не бачив дівки у… ну, в самому спідньому. Якщо не рахувати малу, але яка ж вона дівка, так, немовля. Мати при синах в самій сорочці не ходила, й у лазні ми милися окремо.

— Одне мені скажи, — спитала Секлета, коли я сяк-так закінчив з її подряпинами, — ти їх знаєш?

— Вперше бачу, пані, — чесно зізнався я.

Вона кивнула, ми сяк-так замили плями на одязі та пішли кудись, я не знав куди, мені було надто соромно від того, що я щойно бачив. І відчував. І взагалі.

Тіла «цуценят» ми так і залишили лежати в лісі.

До села, де ночували, не повернулися. Ішли швидко, й ще був ясний день, коли дісталися до третього села, яке у нас так чомусь і називали — Третє Село. У місцевих для нього, ясно, була інша назва, але її ніхто з нас не пам’ятав.

Мені це здалося дивним тільки зараз, коли я намагався уявити себе казковим персонажем. Якби я розповідав своє життя як казку, обов’язково тут щось вигадав би, бо неправдоподібно. Але до того на це ніколи не зважав, бо, зрештою, з людьми з Третього Села ми перетиналися не часто.

Цього разу ми ночували навіть не в старости, а в урядника. Третє Село, виявляється, було великим і мало власного урядника, хто б міг подумати! Секлета попросила в нього прихистку й допомоги, й вони про щось довго шепотілися в окремій кімнаті. А потім урядничиха поставила на стіл їсти, й пані мисливиця повернулася.

— А тепер питай, — сказала вона, всівшись зручненько і взявши ложку в ліву руку — права, певно, була надто «подряпана». Господарі зникли, наче їх ніколи в цій хаті й не було. Втім, захочуть — підслухають, їх же хата.

— То я не збагну, — прошепотів я, — якщо вони перевертні, чому такі злі на вас? Хіба ви не їх захищаєте?

— Питання ще в тому, що саме їм відомо, — зітхнула Секлета. Проковтнувши кілька ложок супу, вона задумливо сказала: — Знаєш, що змусило мене мріяти про третю клямку, коли я почала розбиратися в цій справі? Ота казка твого батька про відьму, що жила в будиночку з хліба й солодощів.

Я здивовано витріщився на неї.

— А що з тією казкою не так?

— А те, що більшість казок у різних місцевостях подібні. А ця — особлива. Я чула тільки одну схожу, там відьма жерла лише гірчицю, аби бути злішою. А з гірчичних зерен зробила собі хату. Відчуваєш різницю?

— Я не розумію, пані.

— Всі казки, безперечно, вигадує народ. Але Герде, хто тобі сказав, що це завжди — тільки людський народ?

Вона зробила павзу — будь-який казкар на її місці зробив би її! — та повела далі:

— Будинок із їжі, їжа навкруги, все навколо тебе смачне — стіни, підлога… Ти тільки уяви! На що це схоже, га?

— На те, що цю казку вигадував хтось дуже голодний, — я облизав ложку.

— Герде, уяви собі перевертня, який має товариша-людину. Так, це дуже дивна казка, але я вірю: ти впораєшся. Уяви, що він намагається пояснити цьому товаришеві, яким бачить світ. Певно, він скаже щось таке: «Навкруги сама їжа. Виходиш з хати — з тобою їжа вітається. Ідеш до церкви — на лавках поруч їжа сидить»… Потужний образ, як гадаєш? Він запам’ятається, чи не так? А тепер уяви, що з того світу, де перевертні настільки дружньо живуть з людьми, що аж настільки щирі з ними, має постати той світ, у якому живеш ти. Як гадаєш, багато часу має пройти?

— Дуже! Бо ж у нас про таке й не пам’ятають до пуття. Так, казочки розповідають…

— Так отож. А фольклор… ну, казки, пісні народні — це все змінюється з часом. Навіть твій батько, певно, казки не однаково розповідає. А за сотні років уявляєш, як вони зміняться? І цілком можливо, що їжа, що сидить обабіч тебе на лавці, у казці з часом перетвориться на такий от будиночок з пирогів і млинців. Звісно, я можу помилятися, це все — лише припущення, без доказів вони нічого не варті. Але якщо на мить припустити, що це могло статися… Подивись, яка цікава штука виходить: жінка, відьма ота, живе в будиночку з їжі. Але вона не їсть його! Сидить голодна, проте не відламує шматочок стіни. Їсти вона хоче людей. Розумієш? Якщо припустити, що це розповідає перевертень, то виходить, що він розповідає про перевертня, який не хоче харчуватися належною йому їжею — людьми, — а натомість жере подібних до себе. Інших перевертнів, тямиш?

Я замислився. Казка вимальовувалася якась надто страшна.

— Але нащо про таке бідкатись людині? «Ой, у нашому селі така прикрість, одна пані відмовляється вас, людей, їсти»?

— Гарне питання, Герде. Дуже гарне питання.

Синопсис