7 Листопада, 2022

Таємниця тростянецького озера

Таємниця тростянецького озера

– Як знала, що зустріну такого привабливого чоловіка! – білявка затрималась біля входу до ресторану «Шинок», хоча вже й запізилася, але не заходила, очікувала, щоб той підійшов ближче.

–  А я навпаки й гадки не мав, що Тростянець зустріне мене компліментами, – здивований приїжджий зупинився.

– То ви турист чи у справах? – грайливо посміхалася та чоловікові. – Я – Люба.

– Швидче турист, хочу навідатися до озера. У вас чарівна усмішка і красиві очі, Люба. Блакитні чи сірі?

– Сірі, – спахмурніла Любка, яка не любила туристів. Вони заїжджали на кілька годин і, роздивившись озера і грот, ніколи не залишалися в їхньому маленькому місті. – Отак Нескучанською вулицею йдіть, вона виведе. Та глядіть біля води не затримуйтесь – погана прикмета!

Маскуючи  образу, білявка зареготала і зайшла у шинок, що споконвіку стирчав при дорозі до озер, гордості й розраді всього населення Тростянця. Гримнули важки двері. З глибин темного закладу, крізь брязкіт пляшок за ледь освітленим баром, почувся невдоволений голос господаря.

– Де тебе носить, Любко, знову зпізнилась! Вмикай світло в залі!

– Та я вже давно прийшла, босе, та задивилася… Такий імпозантний чоловік у червоній хустці на голові, як у піратів, – виправдовувалась працівниця, –  і волосся в нього у пасма закручені, дарма, що сиві, і навіть сережка срібна в усі. Я з ним біля ресторану говорила.

Білявка, яка  в дівках  давно, як засиділась, знала всіх неодружених чоловіків Тростянця. Нове обличчя не аби як заінтригувало її і вона не могла зупинитися, вражена зустріччю з привабливим чоловіком.

–  Такий видний, хоч і немолодий, на півголови вищий за мене, стрункий, а плечі широкі. Обличчя тонке і очі темні, уважні, ніби в душу дивляться. От видно, що добра людина! Але – турист.

Любка спритно накрила столи скатертинами і заходилася розносити плетені кошики із приборами.

– До озера він пішов, на грот дивитися. І що в тому гроті цікавого, Граку? Ніяких німф там нема. Може, колись і були, але ж їх ніхто не бачив. От завжди так, як сподобається хто, то дивак, то турист! І як чесній дівчині знайти собі порядного, інтелігентного чоловіка?

Шинкар Грак, звиклий до балаканини своєї працівниці, застиг, не доніс велику пляшку оковитої до полички.

–  Кажеш турист? – cторожко перепитав він.

Грак поставив горілку, бутель із червоним підняв на стійку, приніс кегу холодного пива, опустив її у прохолоду підстілля і зняв фартух.

– А ну, за мене стань! – Наказав він говіркій працівниці і вийшов із шинка.

Схожість на актора з фільму про піратів для чоловіка новиною не була, але такий його вигляд привертав увагу усіх жителів Тростянця, яких справи або, навпаки, їхня відсутність привели до Нескучанських озер цього занадто теплого, як для кінця  жовтня полудня.

– А можна я вас зфотографую? – звернувся до нього високий хлопець з фотокамерою, який тупцював біля мапи Нескучанського лісогосподарства.

Чоловік не встиг відповисти, бо цієї миті його увагу  привернула велика юрба, що вивалювалася з під‘їхавшего бусику й виглядала ще дивніше, аніж він сам.

–  Вони що, весілля тут гулятимуть? – повернувся чоловік до юнака.

– Та ні, фотографуватимуться.  А гулятимуть  в  «Шинку».

Така обізнаність здивувала було туриста, але через хвилину все стало зрозуміло, коли фотограф почав керувати юрбою: «Станьте сюди, а ви відійдіть. Поверніться, нахиліться… після підемо до гроту». Чоловік присів на лаву поруч із мапою, спостерігаючи за високою тоненькою брюнеткою-нареченою, яка на височених підборах позувала під трьохсотлітнім дубом. Хто з натовпу був її нареченим, він так і не допетрив. Фотограф командував, весілля його слухалось, наречена, здавалося, закохана сама у себе…

– Закурити нема? – почув турист раптом.

До нього наближався хлопець у білій сорочці, з акуратною стрижкою, який з недовірливим прищуром темних очей сканував його, як здалося чоловіку, не тільки зовне.

–  Ти з весілля? – турист простягнув йому запальничку. – Чого не фотографуєшся?

–  Та не люблю.

В цей момент наречена втратила рівновагу і ледь не впала на матір, перечепившись за вузлувате коріння, а та зайойкала, але не препинила відривати реп’яхи з подолу довгої сукні доньки. На допомогу нареченій підбігли двоє однаково одягнених хлопців.

–  А хто ж наречений? – поцікавився моряк, – щось не бачу…

–  Я – наречений.

– А, тоді вітаю…

– Ярослав.

– Олєша. – Чоловіки потисли один одному руки. – З весіллям, Ярославе.

До них підбіг розчервонілий фотограф.

– А, це мій друг, журналіст і блогер Геня, Євген, – виправився наречений.

– Блогер? – не зрозумів Олєша.

– Він свою особисту інформаційну програму в інтернеті розвиває і досить успішно.

Євген потис руку Олєши.

– Я бачу ви вже познайомилися з Яриком. То я вас познімаю, якщо ви не проти. Як журналіст, я відразу вами зацікавився, Олєша. А звідки, доречі, таке незвичайне ім‘я?

– Від мами, – всміхнувся очами Олєша, – її батьки були родом з- під Гомеля.

– А екстравагантний вигляд?

– Це вам, сухопутним, екстравагантний, а коли я в морі все життя, то найзручніший.

– То ви – моряк! – з дитячим захопленням вигукнув блогер. –   Круто!

– Геня, тобі не пора ділом зайнятися?

– А ось тобі точно треба розслабитися, не на роботі, слідчий Марченко. – Геня звернувся до моряка, – Олєша,  допоможіть  умовити Ярика зфотографуватися на його ж власному весіллі.

Здивований погляд незнайомого чоловіка поважного віку, примусив нареченого пояснити.

– Я взагалі був проти цього цирку, але мати Аліни, Аліна – моя наречена, «не уявляє тихого весілля для своєї доньки».

– Це він цитує, щоб ви розуміли, – вставив Геня.

Олєша похитав головою.

– Знаєш, Ярославе, традиції завжди варті поваги, а наречена – твого захисту. Бо життя така примарна річ. – Він простягнув правицю і потис руку Ярика, – тримай дівчину, бережи і не відпускай далеко від себе.

Неширокою стежиною уздовж берега Олєша вийшов на велику тенисту галявину із гротом у західній її частині. Впізнавана кам‘яна споруда, заплетена зеленим плющем, виглядала, наче вхід до гном’ячої печери. За гротом розпочинався пагорб, порослий високими, ще зеленими, дубами, жовто-червоними кленами і густим барвистим підліском, що вже порідішав. Пагорб високою підковою опоясував галявину. Широкими кронами дерева закривали від сонця її окрайки, які губилися у вологому сутінку, й вкривалися все ще зеленою соковитою травою. На неї яркими плямами спадало сухе осіннє листя.

Олєша зазирнув до грота. Його задня стінка майже повністю обвалилася, у той час, як високі арки на масивних стовпах, трималися міцно. Голу земляну підлогу вкривала купа сірого, грубо отесаного каміння.

В десяти кроках від гроту, там, де крони дубів щильно переплилися, стояв грубий міцний дерев‘яний стіл з лавками. Трава навколо була начисто витоптана відпочиваючими, а на вогкій землі під ним і навкруги намело падалишнього листя. Чоловік сів на широку лаву, поклав темні, обвітрені руки на міцну стільницю, з кишені дістав фігурку дерев‘яного папуги, поставив перед собою. Птах розміром з долоню дитини був тонко вирізьблений: високий чубчик, довгий хвіст, крила, кожна пір’їнка. З часом дерево потемнішало, набуло лиску, що видає річ, яку часто тримають в руках.

Незабаром до гроту дісталося й весілля. Накрило веселою п’яною хвилею, закрутило, підкатилося й до тенистого гроту, фотографувалося і пило шампанське на соняшному боці галявини. Чоловік видихнув з полешенням, коли весільний натовп повільно посунувся назад до автобусу і над озером запанувала природня тиша.

Поступово тіні на траві ставали довшими, крок за кроком поглинаючи всю низину аж до її протилежного боку.  Сутінки перефарбували траву, кольорове листя, стовбури в сірий. Вітер припинив розхитувати крони дерев, гілля завмерло, запахло гірким, прілим листям.

Наближення людини видав не звук кроків, а шурхіт листя. Олєша підняв голову. До нього прямував сивий кремезний, незважаючи на вік, міцний чоловік.

– Очам своїм не вірю! – вигукнул той.

Олєша підвівся, вийшов з-за столу, він не відразу впізнав старого знайомого.

– Здоров був! Роки тебе оминають! Здається, Грак?

– То ти живий, Олєша! А тут вже всі вирішили, що голову склав десь за морями.

– Хто всі? Невже хтось з живих пам’ятає про мене?

– І то правда. Мабуть вже і нікому. Сорок років, майже життя. – Грак намагався виглядати привітним, тужився усміхнутися, але, як і тоді, в молоді роки, відчув, як завжди, коли бачив  Олєшу, як напружилися м‘язи животу, йому навіть блювати захотилося, загуло в голові й кулаки зтиснулися.

Сонце закатилося і грот оповила суцільна темрява, в його глибині  засяяв  маленький вогник світляка, покружляв в темряві і зіркою полетів до людей. З боку озера на темну галявину поповзли довгі тугі язики туману.

Грак витягнув з кишені телефон, увімкнув лихтарик, поклав його на стільницю, став навпроти Олєши в коло світла. Обличчя чоловіків, підсвічені  неживим світлом гаджету, спотворилися тінями.

– Що, Оксану не можеш забути? – шинкар вирішив відразу з’ясувати  те, що його хвилювало.

Олєша не очікував почути її ім‘я. Воно разгорнуло над його кораблем вітрила.  На моряка дмухнуло  штормовим вітром, він навіть відкинувся назад, встиг зробити вдих і на видоху опанував себе. Він подивися шинкарю просто у вічі, але в них віддзеркалювалося лише мертве світло з телефону.

– Чи є якійсь новини? Може знайшовся кривдник?

Грак погляду не витримав, звузив, а потім відвів очі вліво, чим здивував Олєшу.

–  Ти щось знаєш, Граку? Кажи.

– Так ти за цим припхався?! Правду шукати?! – вигукнув шинкар, не в силах витримати біль, від якого колотало серце і розривалася голова.

–  Не розумію, чому ти нервуєш?  Я навіть дивуюся, що ми впізнали один одного. Що нам ділити та й ще після стількох років?

А Грак вже не міг зупинитися. Він нахилився вперед і закричав Олєші просто в обличчя.

– Ти завжди хотів мати все найкраще, пірате! І в школі – перший, і до інституту – сам, і дівчину ухопив найкрасивішу. Ти, нездара, навіщо вона тобі була? Що ти їй міг дати?

Олєша відступив крок назад. Він вийшов з освітленого кола, але Грак зхопив його за плечі і повернув на місце.

– Ні, ти слухай! Точно, як вона, завжди відверталася. Оксана на мене дивитися не хотіла! Тобою пишалася, горда!

– Граку, заспокойся. Я гадки не мав.

– Де ж тобі увагу звертати. І втік перший.

– Все її нагадувало. Поїхав, щоб забути.

– Ти баягуз, а вона тебе кохала! – заходився криком Грак, в голові дзвонило так, що шкіра на обличчі палала, здавалося, зараз вибухне. – Все життя моє запропастив!

– Я кохав. І досі…

Грак розмахнувся правицею і вдарив Олєшу в голову. Його велетенський, тренований на пивних кегах кулак, влучів точно у скроню. Моряк, як стояв, так і повалився на землю.

– Так ти хочеш знати, як Оксана померла?! – придавивши коліном його неширокі груди, кричав йому в лице шинкар. – Ти слухай, пірате, сам напросився!

Навіщо він викрикував в обличча втратившему свідомість Олєші все те, що носив в собі сорок років, Грак не міг би пояснити ні тоді, коли клоччя густого туману дібралися до столу, на якому слабенько світився останніми відсотками заряду лихтарик, ні пізніше, коли телефон пискнув і згас і лише заблукавший світляк яскравою зіркою освітлював людей на землі.

Вимовивши страшну правду, яку носив у собі все життя, шинкар відчув полегшення. Його заздрість і злість, що роз‘їдали душу стільки років, минули. Нахилився послухати чи дихає моряк, який повернувся так невчасно. Ні, не дихав Олєша. Грак підвівся і відтягнув тіло до гроту. Намацав іграшку зі столу і кинув туди ж. А потім привалив тіло камінням, якого в гроті було вдосталь, наче завалило необачного туриста, шукача підземних ходів.

До ресторану Грак повернувся у розпал весілля, коли гості вже були достатньо п’яні. Над танцюючим натовпом здіймалася фігура Євгена з  камерою на плечі. Біля барної стійки чоловік у білій, але вже зім’ятій сорочці з розстібнутими на кругленькому пузі гудзиками, пропонував Любці кохання.

– Любка, га!!! – зненацька гаркнув хазяїн майже на вухо працівниці, – як справи?

– Тьху, налякали, вже другу бутель розливаю! П’ють, як не в себе! Директор лісгоспу вас шукав поговорити і ще медійники питали. Для інтерв’ю. А ось і вони.

До стійки вже пробиралися Євген і говірка журналістка з мікрофоном, яка висвітлювала культурне життя міста на телебаченні. Грак розправив груди і посміхнувся в камеру.

– Добрий вечір! Граку, Ви, як людина відома у ресторанному бізнесі нашого міста, організували багато свят у «Шинку». Тож скажіть нашим глядачам, чи дійсно в озерах водиться нечиста сила і як вона поводиться під час Геловіну?

Грак з подивом глянув на дівчину з мікрофоном, але широку усмішку з обличчя не зняв.

– Так, це весілля співпало з Гелоувіном, однак я не думаю, що водяників цікавлять свята у моєму ресторані. Хоча, про всяк випадок, як ви бачили, біля входу ми розвантажили цілий віз гарбузів.

На секунду він відволікся від камери, озирнувшись на пронизливий вереск – один з гостей ніс над головою молоду у її шикарній сукні, із піднятою догори ногою у мережевій панчосі і без туфлі.

– Для молодих це весілля – перше в житті, тож нехай розважаються, – пояснив він у камеру атракціон з викраданням туфлі.

– Так, дійсно! А от з Вашого досвіду, як часто молоді повертаються до Вас, справляти весілля, але з іншим партнером?

– Скажу вам так, вони повертаються доволі часто. Але спочатку, святкують у мене розлучення, а вже потім – наступне весілля! –  дотепна відповідь справила подвійне враження на медійників.

– Сподіваємося, що наше двійко молодят чекатиме довге подружнє життя, – викрутилася дівчина з мікрофоном.

– Знято! Дякую.

Шинкар розвернувся до Любки.

–  А деякі так і не доживають до весілля.

–  Тіпун Вам на язик, хазяїне! – прийняла на свій рахунок білявка, –  я ще не втратила надію. Може й на моєму святі ще заробите. Доречи, а скинете п’ятдесят відсотків? Як відданій працівниці!

– Як відданій працівниці, скину тридцять. Совість май! П’ятдесят я синові скинув.

– Ви – страшна людина, хазяїн!

– Так, але цього ніхто не знає, – Грак похотливо ляснув Любку по

сідниці, – А ну, знайди мені директора лісгоспу, а потім спустимось до льоху. Доведеш свою відданість. А я перевірю, чи щира вона.

Коли Любка повернулась із літнім чоловіком у дорогому костюмі, Грак вже встиг налити два пузатих келихи кон’яку.

–  Директоре, мої вітання!

–  І тобі не хворіти, Граку! Діло є. Навесні побудую плавучий ресторан на озері. Чи візьмешся за обслуговування банкетів? Перший – весілля моєї доньки. Ну, як тобі пропозиція?!

– На озері? – Грак знову побачив  тіло в гроті, навіть холодом повіяло.

Любка гаряче зашепотіла йому на вухо, не розуміючи коливання хазяїна.

– Катерінг – це ж так вигідно! Погоджуйтесь, Граку!

– Що за вагання, Граку, не розумію! – здивувався головний лісгосповець.

– Думаю, що екологія скаже?

– Я і є екологія! – розсміявся директор, – все схвачено, не хвилюйся, старий лис.

Грак погодився, чоловіки домовилися зустрітися, щоб обговорити деталі угоди, вдарили по руках і розійшлися.

Весілля, зайняте викупом молодої, пило й активно жувало наїдки, що невтомно виносили офіціанти з кухні, тож Грак підморгнув помічниці й зібрався було йти, як раптом зупинився. На поличці серед пляшок із екзотичними напоями, для прихильників «збовтати, а не змішувати» він побачив… та ні, мабуть здалося.

В цю мить яскравий промінь прожектора зупинився на поличках бару.

–  Що це, Люба? – показав хазяїн на дерев‘яного папугу серед пляшок.

–  Хтось з гостей подарував. Нехай, до екзотики пасує!

Грак узяв з полички іграшку, яку тільки-но тримав біля озера. Його руки помітно затримтіли.

– Та що з Вами, хазяїне? Йдемо чи ні?

– Знайди мені того гостя, Любка, просто зараз. Швидко!

Збита з пантелику Любка так і не впізнала серед гостей закладу того, хто приніс до бару іграшку. Вона побоялася сказати хазяїну, що геть не пам‘ятала, хто саме подарував їй цього клятого папугу, скільки не заглядала в обличчя гостям, так і не згадала навіть чи то чоловік, чи то жінка, нічого.

Першими з ресторану поїхали молоді, усі гості гучно проводжали їх з двору, потім батьки, за якими потягнулися на вихід й інші. Зпохмурнілий Грак жбурнув папугу до сміттєвого баку на задньому дворі й повернувся в приміщення. Любка відправилася з ресторану на таксі зі знайомою молодою парою.  І тільки, як закрив за останнім гостем шинок, господар зрозумів, що в задній кішені його штанів нема мобільного. Виматерився в бік озер. Над ним вже висвітлилися сірою зарею крони. Грак зрозумів, де загубив гаджет. Довго сидів в автівці, вагався і вирішив таки повернутися до гроту.

Як же Грак здивувався, як не побачив тіла на місці! Телефону не знайшов також, але ж і тіло пропало. Нема трупа – нема криминалу! Шинкар глибоко видихнув, розправив плечі і легкою ходою направився до автівки.

За два дні ранком Ярослава розбудив телефонний дзвінок.

– У тебе, Геня, совість є?

– Моя совість не давала мені спати взагалі, – ти мені потрібен. Діло є.

– Я у відпусці, чи ти забув?

– Ярику, я вже під під‘їздом.

– Гаразд, все одно теща вже три рази з ранку Аліні подзвонила.

Євген чекав на нього в машині. Заспаний Ярослав із скуйовдженим волоссям мало личив на щасливого тільки-но одруженого.

– Треба було купити квитки на Марс. Що у тебе?

– В нас людина пропала.

– Геня, це – висяк, ти ж знаєш.

– Так, але не з кожним висяком ми з тобою перед зникненням знайомимося. Пригадуєш? – Євген витягнув з бардачка жовтий конверт.

– Підготувався, напарник… Це той моряк з весілля?! – Ярик здивовано передивися світлини.

Геня, як затятий блогер, не міг пропустити такого цікавого персонажа, що зненацька з‘явився в маленькому місті і, хоча дозволу на фото не отримав, наклацав непомітно купу фоток не тільки біля мапи, коли той розмовляв із Яриком, а й за столом біля гроту.

–  Поки ти святкуєш ледачого, я вже половину твоєї роботи зробив. – Гарячкував Геня. – Олєша зупинився в «Елегії», зареєструвався в день твого весілля, й відразу пішов з готелю, залишивши всі документи і речі в номері, і вже третій день, як не повертається.

–   Ще щось?

–  А ще, коли я знімав інтерв‘ю з Граком, в шинку, то побачив на поличці в барі забавку – дерев’яну пташку, таку саму, як тримав біля себе Олєша на столі, як ми біля гроту фотографувалися. Ось тут, подивись.

– Бачу. На відео з бару така сама?

– Так. Я переслав тобі відео, потім подивишся. І ще –   я повертався до гроту вночі.

– У тебе, Геня, криша поїхала, ночами біля озера вештатись?

– Воно того вартувало. До того ж я після третьої ночі пішов, як гості почали розходитися, – виправдався блогер і дістав з бардачка пакет з мобільним телефоном.

– Ого! Чий це?

– А, то вже твоя робота, друже.

– Кінець сподіванням на законний відпочинок, – позихнув Ярик. – Гаразд, давай, завезу знайомому технарю. До готелю за паспортом і речами відправлю студента.

Вже наступного дня друзі знали, що Олєша колись мав тростянецьку реєстрацію і вона дивним чином співпадала з реєстацією сина Грака,  Данила. Євген рвався їхати до молодшого Грака за роз‘ясненнями, але Ярик його зупинив.

– Зачекай, ми ще мало знаємо.

Погода змінилася. Листопад показав, на що здатна осінь. Відчутно похолодало, небо затягло хмарами, з яких сіяло мілким нудним дощем. Євген шморгав носом, виглядав зовсім хворим. Ярослав ледь не насильно відправив друга додому із завданням відпочити.

Сам Ярик набрав номер дільнічного.

– Привіт, Микитович, Марченко турбує. Дякую. Скажи, а хто у тебе на Каштановій, 17 жив до Грака Данила? Я щось в реєстаціях заплутався. Хто такий Олєша Мирний, п‘ятдесят третього року народження? А чи є на Каштановій сусіди, які можуть пам‘ятати цю родину? Та ні, я сам поїду, маю час. Каштанова, 9 і 21. Записав, бувай.

Вулиця Каштанова – район приватного сектору,  за парканами якого мало хто звернув увагу на непоказний сірий «Опель» Ярослава, що припарковався біля хвіртки невеличкого будиночку номер дев‘ять.

На дзвінок до калітки вийшла замотана у в‘язану шаль сива жінка.

– Добрий день, Марія Степанівна, я шукаю Олєшу Мирного, він десь тут жив неподалік, знаєте щось про нього?

– Добрий, а якже! Заходьте до хати, – запросила жінка, подивишись на книжечку в руках Ярослава. – Я без окулярів все одно не бачу. Ви з міліції?

– З поліції, лейтенант Ярослав Марченко.

– Проходьте, Ярославе.

Марія Степанівна провела візітера в кімнату, усадила до великого полірованого столу й сіла сама.

Придвинула до нього хрустальну вазочку з цукерками.

– Пригощайтеся. Може чаю?

– Ні, дякую, Ви мені краще розкажіть про Мирних.

– Вже й не пам‘ятаю, коли востаннє чула це ім‘я від людей. Там така історія трагічна сталася. Олєша – син Лесі Мирної, гарним хлопчиком був, йому десь сімнадцять було, як Леся померла. Поступив до політехнічного. Зі школи ще з Оксаною, донькою Миронових, зустрічався, вони збиралися одружитися.

– А що батьки Оксани, не проти були?

– Так любов така була, що і не кажіть. Олєша був хлопець розумний, гарний, дарма, що сам залишився. Так і рініше – це не те, як зараз, а рано одружувалися. Оксані тоді вісімнадцять виповнилось – вже пора.

Ярослав з розумінням похитав головою.

– Ага, Оксана в день весілля пішла на озеро окунутися і вінок пустити.  Подружки до неї одягати прийшли, а її нема. На озері тільки вінок й знайшли. Шукали, гукали. Все дарма.

– А Олєша що?

– На нього й подивитися страшно було. Може хтось порадив, а тільки пішов Олєша до воєнкомату –  і в армію.  Після того вже і не бачили його, казали люди, що після служби він в мореходку поступив, у Херсоні.

– Так більше ніхто Олєшу і не бачів, Марія Степанівна?

– Ні, він не повертався.

– А будинок його, як в ньому Граки опинилися?

– От чого не знаю, того не знаю. Вони із нами не розмовляють, важні. Прихватизували якось у дев‘яностих. Зараз тут син Грака із сім’єю.

– Дякую, – Ярослав піднявся, – не пускайте людей з вулиці отак в дім. Це небезпечно.

Марія Степнівна, замахала на нього руками.

– Ні, ні, я не буду.

Ярослав проїхав трошки вперед по вулиці, хотів подивитися на родинну домівку Олєши. Від старого будинку, напевне, там мало залишилося. Високим кам‘яним муром відгородився Грак молодший від вулиці і сусідів, поверх якого зовсім новий будинок поглядав зверхньо великими вікнами другого поверху на своїх скромних сородичів.

Поки вибирався з приватного сектора, Ярослав подзвонив Гені.

– Як здоров‘я?

– Ти був правий, щось мені зле.

– Чай пий. Температура є?

– Схоже на те. Мене трясе, як грушу.

– Я заїду, не вмирай поки.

Ярик зупинився біля аптеки, купив нурофену, упаковку мінералки і термометр. Завіз хворому і погнав до дому. Аліна вже кілька разів телефонувала.

– Ярик, завтра ми їдемо в село, до маминої тітки. – Поцілувала його дружина, тільки він увійшов до квартири. – Вона на нас чекає.

Ярослав  ніколи не міг дослухати довгі монологи дівчат, з якими доводилося розмовляти до Аліни. Терпець уривався на першому ж побаченні. З Аліною все складалося по-іншому –  її лаконічні промови не напружували юнака і любов виросла з першої розмови. Познайомилися  вони в Харкові, де обидва і навчалися  в Університеті внутрішніх справ. Дівчина мала хист до інформатики і зараз  працювала в управлінні оперативно-технічного забезпечення.

– Ок, якщо знайдеш мені інформацію на Олєшу Мирного, п‘ятдесят третього року народження. Після служби поступив до Херсонської мореходки. Мені також потрібні контакти його співслужбовців і друзів, якщо такі є.

– Гаразд, – посміхнулась дружина, – помиєш посуд, а я тобі все зберу. Зголоднів?

– Ще б пак!

Зранку Ярослав першим ділом подзвонив другові.

– Як здоров‘я?

– Не питай, – саме цієї миті Геня намагався привести себе до ладу перед дзеркалом.

– Ми з Аліною зібралися до її тітки в село. Тебе заберемо, разом поїдемо. І камеру бери.

– Навіщо, Ярик, мені знайомитися з Аліниною тіткою? До того ж я виглядаю, як лайно, а почуваюся ще гірше.

– Саме тому і треба їхати. Аліна каже, її тітка – відьма. Почаклує, станеш красенем. За годину будемо у тебе.

Якщо у Гені й були сумніви їхати чи ні, то вони випарилися, точно так, як і його уявлення про відьом. Тільки-но автівка Ярослава зупинилася біля невеликого цегляного будинку у Верхівці, як з іншого боку порожньої вулиці з‘явився червоний мотоцикл.

– А ось і тітка Наталя! – радісно вимовила Аліна й вискочила з машини першою.

Ярик  озирнувся на Геню, який вже витягував з сумки камеру.

– Розрив шаблону, – тільки й вимовив той.

Досвідчений блогер встиг вилізти з машини і ввімкнути камеру, щоб засняти, як тітка Наталя у чорних кожаних штанях знімає шолом і сяє привітною усмішкою до гостей.

– Ярик, так ось на кого схожа твоя Аліна, –  поділився відкриттям із другом Геня, –  чорне волосся, зелені очі, усмішка, все! Твоя Аліна  теж може бути відьмою. Кажуть, це спадкове.

– Встигла! Заїжджайте, – тітка відкрила ворота.

З обох боків від мощеної каменем доріжки, що вела до тентованого навісу перед будинком, було побудовано теплиці.

– Це моє хазяйство, – з гордістю пояснила Наталія.

– Полуниця, огірки-помідори? – Підтримав бесіду Геня.

Тітка засміялась.

– Трави!

– Зілля варити? – поцікавився Геня, чим ще більше розсмішив Наталію.

– Ну, якщо тобі так легше. Хоча для зілля траву треба з лісу брати, ще й знати, коли це робити.

Наталія, який на вигляд важко було дати більше тридцяти п‘яти, насправді була старша за Алінину мати на шість років, але виглядала значно молодше своєї сестри.

– Заходьте в дім, там тепло. Я зараз вам чаю заварю. І тобі, бідолахо, – звернулась вона до остовпілого Євгена, – бачу, гуляєш ночами біля води от і спіймав лихоманку.

В домі сучасної відьми не було ніякого містичного антуражу, на який, чесно кажучи, сподівався Євген. Лише в кухні, на довгій полиці над стільницею з газовою поверхньою, стояли скляні банки з сушеними травами і ягодами. Блогер, з дозволу «відьми», зняв на камеру підписані латиницею слоїки і процес заварювання чаю у звичайних білих чайничках. Наталія готувала чаї кожному гостю окремо і тихенько мугикала якусь незатійливу пісеньку, підслухати  яку Євгену не вдалося, хоч він і намагався.

– Добре, що ти, Аліночко,  приїхала з чоловіком і його другом мене познайомити. На весіллі я не могла бути, пробач. Але, ти ж знаєш, на мою допомогу завжди можеш розраховувати.

– Я у тітки в дитинстві кожне літо проводила, вона моя друга мама, – зізналася чоловікові Аліна.

– Приємно познайомитися, пані Наталія, гадки не мав, що ви настільки близьки, – відповів Ярик.

– І схожі! – вставив Геня.

Наталія не сиділа на місці. Доки гості пили чай, на столі з‘явилися страви. Видно було, що тітка готовалася до приїзду племінниці. Тут і огірочки, і грибочки, і баклажани тушковані з овочами,  і вареники. З теплої духовки господиня дістала печеня з кроля (сусід тримає, свіженький), а з темної шафки в кутку – настоянку.

– Вітаміни! – Оголосила Наталія і розлила в маленьки стопки золотисту редину.

– А ми точно на кролів не перетворимося? – Євген виглядав посвіжілим.

– У тебе, Євген, якесь несучасне сприйняття моїх сдібностей, – тітка Наталя юмор блогера зрозуміла. – Є речі, якими я не цікавлюся, як і ти, ніколи не знімаєш весілля.

– Це вам Аліна напевно сказала, – здогадався Євген.

– Я не казала, – захистилась племінниця. – Може мама?

– В світі достатньо незрозумілих речей трапляється, щоб їх примножувати. Тут хоч би з тим, що є розібратися, чи не так, Ярославе? – Наталія натякала на його роботу, здогадався Ярослав. – Відчуваю, маєш проблему, розкажи, здається, всі присутні в курсі діла.

– Ну, офіційно і діла то ніякого нема, тож розповім. На фотосесії біля озера Геня засняв чоловіка, років шістидесяти, Олєшу. – Ярик показав фото зі свого телефону. – Аліна дізналася, поки ти, Геня хворів, що він після Херсонської мореходки служив механіком, потім старшим механіком на судах торгівельного флоту. З флоту звільнився, вийшов на пенсію і повернувся на свою малу батьківщину, в Тростянець.  Нам з ним також довелося кількома словами перекинутися. У чоловіка іграшка була дерев‘яна, пізно ввечері Геня побачив її в барі, але чоловік той до ресторану не заходив. Як вона туди потрапила – невідомо.

– Покажи мені світлини, – попросила Наталія.

Поки вона вдивлялася в обличчя людини на фото, потім ретельно вивчила світлину з папугою, затрималася на тій, де іграшка стоїть на поличці в барі, Євген встановив камеру на треногу.

– Кажу ж, у цьому світі достатньо відбувається цікавих речей. – Наталія повернула телефон Євгену. – Іграшка – талісман вашого моряка. Він кохав в житті одну жінку. Її доля цікава. Вона давно мертва, але ніхто з людей особисто її не вбивав, хоча і причетний до її смерті.

– Це як? – не витримала Аліна.

Очі Наталії потемніли, здавалось, жінка дивиться в глибини своєї свідомості.

– В ті часи люди ще пам‘ятали традиції, тож дівчина вранці перед весіллям мала зайти з вінком на голові у воду і тричі окунутися з головою. Вінок залишала у воді і поверталася  додому, де її подружки готували до свята. Але того разу все пішло не так.

– Я знаю, як, – втрутився Ярик, – послухайте запис з телефону Грака:

«Ти слухай, пірате, сам напросився! Оксана вранці, ще й сонце не зійшло, прийшла на озеро, щоб вінок свій дівочий у воду пустити. Я ще нагорі її побачив, із батьківської садиби,  вона вулицею проходила. Тож я крадькома – за нею. Вона роздяглася і в воду пішла, думала ніхто не побачить в таку ранню годину.

Оксана твоя гарне тіло мала, було приємно дивитися. Ти був

недостойний таку жінку мати, моряче! Тож я її просто не випустив з озера. Не стріляв, ні. Наставив рушницю, загнав на глибину і не випустив. Ходила вона, плавала, благала доки не змерзла і не втомилася. А потім просто пішла під воду, наче її хтось за ноги потягнув. Ніхто її не вбивав, вона сама втопилася, пірате!»

– Стривай, Ярик, – це що, Грак сам записав своє зізнання? – здивувався Геня.

– Ні, не він, – голос Наталії звучав глухо. – Грак вдарив моряка в голову і, коли той знепритомнів, вирішив, що вбив. Відтягнув тіло Олєши до гроту, а сам повернувся до ресторану. Галявину вже затягнуло туманом, вслід за ним її накрило мороком, сховало від випадкових свідків.  Тоді русалки, дівчата озерні, вийшли з води пограти. Русалки не старіють, вони завжди молоді і грайливі.

Веселощі і танці привели їх до гроту, де Грак покинув Олєшу і його талісман. Серед русалок була і Оксана. Вона впізнала свою іграшку, яку  колись сама подарувала коханому, а так і самого Олєшу.

Оксана обійняла тіло коханого і  її здалося, що його серце б’ється: зрідка, слабо, але – вона відчула один удар і, через тривалу паузу – ще. Русалки разом підняли Олєшу і понесли до води.

Опустілою галявиною пронеслася сяюча холодним зоряним світлом зірка, залетіла до гроту й майнула в бік шинку.

Наталія відкрила очі, стряхнула волоссям і всміхнулася своїм гостям.

– Вражає! – вигукнув блогер, – але схоже на казку.

– Можеш не вірити, хлопче, але є речі, які логікою і фактами не можна пояснити.

– Сперечатися не буду, але поясніть, пані Наталія, як русалки оживляють трупи.

– Ні, вони не оживляють мертвих. Але якщо живі потраплять до русалок, то вони здатні отримати безсмерття. Саме це і сталося з Оксаною сорок років тому і з Олєшею зараз.

– Ви хочете сказати, що чоловік може перетворитися на русалку?

– Звісно, що не на русалку. Чоловіки стают або водяниками, або лісовиками, залежить від того, яким життям жив той чоловік.

– Я так зрозумів, пані Наталія, що на місті злочину ви помітили якусь зірку. Звідки вона узялася?

– Тіло Оксани з русалками, а от душа її, як померлої перед шлюбом нареченої, перетворилась на Літавицю. Літавиця – зірка в небі, вона є дух, жорстокий, але справедливий, який багато може. Я відчуваю,  саме вона принесла талісман Олєши до бару, щоб ти його помітив, Євгене. Не виключаю, що і з телефоном допомогла.

– Не сам же Грак увімкнув диктофон на запис, – погодився Ярик.

– Річ в тому, що Літавиця має здібность із зірки  перетворюватися на дівчину, як тільки торкнеться землі, тож вона могла і ввімкнути диктофон.  А Олєша ваш зараз вже із своєю нареченою воз‘єднався. Русалки його до себе забрали, а це каже про те, що він був живий в той момент. Тобто ваш Грак жодного разу не вбив, хоча і двом людям віку вкоротив.

– І ми нічого не доведемо, – зречено промовила Аліна.

– Таких випадків багато. – Підтвердив Ярослав.

– Життя все розставить по своїх місцях, от побачите, – посміхнулася тітка Наталія. – Зараз пирог їстимемо. І чаю ще заварю. Ти як, Євген?

– Краще за всіх, ви – чарівниця, пані Наталія!

– Ну, ось і маєш, а казав «відьма»! – засміялась жінка.

Початок наступного туристичного сезону на озерах святкував увесь Тростянець. Травневе сонце загрівало відпочиваючих, які прогулювалися уздовж озера. На самій водоймі з‘явився новий туристичний об‘єкт – ресторан на воді «Традиція». На відкриття зібралися представники адміністрації міста, журналісти, Євген з камерою на плечі знімав інтерв‘ю з директором лісгоспу. Грак ганяв Любку, яка займалася облаштуванням шведського столу для шановних гостей.

Офіційна частина відкриття пройшла вдало. Після від‘їзду адміністрації, ресторан відкрився для відвідувачів. Легке меню, багато напоїв, офіціанти в білих піджаках без метушні обслуговували гостей закладу, який відразу став беззаперечно модним. На березі вже зібралася чималенька черга із бажаючих відвідати щойно відкритий ресторан.

Вночі, ближче до півночі, над озером піднявся туман, люди порасходились, Грак розслаблено сидів за кутовим столиком плавучого ресторану, перед ним стояв бокал з кон‘яком. Він насолоджувався вдалим початком і подумки підраховував дохід. Любка стояла за баром, зацікавлено поглядувала на боса і чекала, коли він дозволить їй піти.

– Зненацька погляд боса змінився, він наче побачив щось перед собою, – розповідала наступного дня Любка в камеру Євгена, – а потім встав, підійшов до поручнів і кинувся в воду. Я закричала, а як офіціанти підбігли, то побачили лише хвилі від падіння тіла.

Тому факту, що тіла Грака так і не знайшли, дивувалося все місто, доки не вийшла чергова программа у відео блозі Євгена.

«… Грака накрило марою. Він побачив перед собою Оксану і Олєшу, які виглядали щасливими. Частина свідомості чоловіка, яка ще здатна була опиратися насланню, волала про небезпеку, але Грак, як узрів Оксану, вже не міг опиратися. Він завжди бажав її. Оксана засміялася, відвернулася від Грака, узяла за руку Олєшу і вони пішли від нього. Цього Грак не міг стерпіти. Він хотів наздогнати Оксану і кинувся за нею у воду.

– Журналістське розлідування проведено Євгеном Чубом, факти, які неможливо довести людською логикою, було розкрито завдяки допомозі консультантки блогу пані Наталії Соловей. Не забувайте ставити вподобайки і поширювати», – відео закінчилося і «You tube» викинув на екран заставки із попередніми програмами Євгена.

Блогер виглядав переможцем.

– Ярик, більше ста тисяч переглядів і ще вісім тисяч підписників додалися за останні два дні!

– Так що, Геня, чи будемо і надалі залучати духів до розслідувань?