16 Травня, 2021

Славка (Візит в ГУЛАГ)

Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця

 СЛАВКА

(Візит в ГУЛАГ)

«Хто визволиться сам, той буде вільний»

Леся Українка

Метушливі крони яблунь розніжено вбирали м’яке вересневе сонце. Потрушуючи на вітрі листям, втрамбовуючи проміння. Частина світла осипалась з гілля та падала на густу траву. Зелені пасма жадібно тяглись догори, вихоплюючи один поперед одного розпорошений пил тепла.

Хлопчики безжально м’яли ворс зеленого килиму, катуляючись під деревами. Гризли яблука, мляво перебуркувались, муркотіли. Скидались на зграйку замурзаних сільських котів. Ніхто не поспішав залишати затишного шкільного садку, іти до брудних дворів. Покидати ліниву дрімоту та повертатись до неминучої роботи.

Зі шкільної будови висипались на дорогу дрібні школярики. Забриніли дзвінким сміхом по околиці, немов витрушені монетки на гулкий стіл. Луна рознесла радісний гомін, заполонила ним простір. Дітки гонили, збиваючись в купки, розбігаючись, знову гуртуючись із вибухом веселого передзвону.

Старші хлопчики, розбурхані таким галасом, почали поволі вивільнятися з млосної насолоди затіненого садка. Ще остаточно не наважившись розпрощатись із короткою миттю безтурботності.

Купка дріботи помітила серед хлопчиків руденького Василька, збіглась до паркану та задражнила:

– Васька жидок, Васька жидок.

Рудий кинув у паскудників качана. Це на мить розігнало зачіпак. Але лише на мить.

– Васька жидок. Ги-ги-ги. Васька жидок.

Василь гупнув кулаками по землі та зірвався на ноги. Діти з галасом спурхнули від паркану, пометушились та повернулись, мов горобці на соняшники.

Ганятись за малечею беззмістовно. Що їм зробиш. Одному-двом гулі натовчеш. Всівся в безсильному гніві. Виламав гіллячку і почав люто в проорювати нею землю. Хлопчики почали по одному підійматись та плестись домів. Мовчки. Зажурено. Не прощаючись – ще можуть не раз зустрітись. На Василя не дивились. Переймається дурницею. Не розуміли чого. Але і чіпати його не слід. Битись полізе.

Рудий хлопчина довго ще сидів сам у садочку. Вже не порпав землю. Лише шморгав втиснутим у лікті носом. Нарешті підійнявся. Взяв торбу і поплівся до хати, розмазуючи долонею по щоках брудні струмочки образи.

***

– Рухайся, Славка, – прошепотіла Кася.

Налякалась власного голосу, гулко рознесеного прозорим повітрям тихої ночі.

– Йду, йду, мамо, – тихо, під сам ніс промурмотіла Ярослава, так само налякана маминим гучним шепотом.

При дорозі з протилежного боку проглядались дві темні постаті. Мовчки рушили поруч, коли жінки порівнялися з ними.

– Чого так довго? Світатиме скоро. – Таки не втримався Влодко, роздратований спізненням сусідок.

Ніхто не відповів, лише Мілька непомітно штуркнула чоловіка в плече.

Темні, чорно-сині хмари провисали над головами подорожніх. Переповнені холодною водою, потріскували, скрипіли, загрожуючи от-от лопнути та пролити на землю гидкі, зимні потоки. Різкий вітер виривався із засітки в полі, кружляв навколо, штовхався. Потім ділився на тонесенькі пасма, що проникали в дрібні шпарки між одягом, та люто дряпав шкіру. Набавившись, вдоволено свистів та тікав у поле, щоб за кілька хвилин знову зненацька накинутись.

За діброю /дібровою/ при дорозі подорожні звернули та заглибилися в поле.

Дерли бульбу. Скидали в мішки. Земля була вогка, робота йшла легко.

– Чули-с? Поприїздили. Будуть партизанів по лісу шукати…

– Та тихо будь! – Обірвав жінку Влодко. – Найшла час язик шкребти! Завдавай!

Влодкові заклали мішок на плечі. Пішов полем. За ним пішли жінки. Останньою, заточуючись по борознах, пізнила Славка. Дівчині важко давалось пробиратись через поле. Ноги зсковзували по м’якій землі, важкий мішок не давав втримати рівноваги. Осідала то на бік, то на коліно.

Сильно відстала від своїх. Вирішила вийти на дорогу. Там вже на твердому ґрунті додала ходи. Знову почав налітати вітер. Наздоганяв. Огортав собою та шепотів. Люто шепотів. Вітер чіплявся за ноги. Бридко дряпав обличчя. Закрутився попереду червоним вихором. Розтанув. Славка налякалась. Прискорила кроки. Минала дібру.

Знову зашипів, тягнучи страхом по спині. Промчав червоним пасмом наперед, смикнувся в бік, в другий. Наче ліг на дорогу, кинувся в ноги. Славку пройняло холодом. Затихло. Та то була мить.

Шепіт. Лютий шепіт.

Ш-ш-ш…

Ш-ш-ш, Ш-што ты медлишь? Ш-ш-ш…

Наче впала в зимну воду. Шурхіт червоного вітру висвистів слова. Слова! Кинула мішок. Голосно зойкнула. Побігла. Полетіла. Ноги ледь наздоганяли падаючий тулуб. Вітер позаду зашурхотів ритмічно. Загупав. Потім затупотів.

Холодний страх сопів у спину. Натужно, глибоко. Червоний огидний страх! Наблизився. Штовхнув у спину. Зневагоміла на мить. Впала. Вдарилась об шлях. Подерла руки, підборіддя. Страх схопив литки, стиснув. Перемістився на спину. Важко навалився. Витиснув повітря з легень. Тяжкою долонею втиснув голову в землю. Зло відхекувався. Харкнув вбік.

Чекіст забрав коліно зі спини дівчини. Підвівся. Отрусився. Грубо схопив за плече Славу і ривком поставив на ноги. Не втрималась, осіла. Зачекав хвилинку, запалюючи папіросу. Штовхнув у плече.

Двигай!

По горизонту розлилась тонка смужка яскравої барви. З її середини криваво-червоним згустком видобувалось далеке сонце. Дівчина поволі підвелась. Очманіло спостерігала за сходом світила. Повільно рушила. До далекого сонця. На схід. На Далекий Схід.

***

Славка сиділа на хиткому стільчику при вікні. Похилила голову на стіну. Шкрябала брудним від чорнозему нігтем бридку синю масляну фарбу, що пухирилась по стінах усіх приміщень сільської ради. Двері в кімнату не були зачинені, та і в будинок теж. Куди звідси їй утікати.

Коридор відбив луну кількох важких кроків. Дівчина сховала кулачки між стегон. Скулилась. Кроки відновились. Наблизились. Затихли поряд із нею. Славка втиснула підборіддя в груди. Стисла губи. Холодна, огидна долоня лягла їй на щоку, повільно притиснула голову до стіни. Посипались брудні, сині крихти. Рука поволі збільшувала притиск. Припинила, коли почав лунати жалісливий стогін. Опустила вогкі пальці на шию, стиснула горло. Несильно. Так аби перепинити скавуління. Дівчина затремтіла. Великий палець запер кадик. Не могла глитнути. Заплющила очі.

Долоня несподівано стиснула горло. Рука рвонула вгору, висмикнула напівпритомну зі стільця. Вкарбувала в стіну. Груди Славки звела судома. Потилицю пронизав гострий біль. Пальці перемістились на щоки. Стиснули обличчя. Зім’яли риси. Було нестерпно. Гидко і боляче. Важке, несвіже дихання наблизилось. Бридке тепло липло до шкіри, повік. Долоня накрила ніс та рот, пальці лягли на очі. Дівчина замружилась.

– Пам’ятаєш мене? – Зашипіло у вусі.

Червоний смердючий шепіт.

– Пам’ятаєш?

Придушено застогнала.

– Васька жидок! – Червоний шепіт перетворився у ненависний писк.

Долоня відпустила обличчя, склалась човником і встромила свої пальці під тендітні ребра змарнілого тіла. Слава голосно зойкнула. Повалилась вздовж стіни. Скрутилась калачиком. Жалібно заскавуліла.

Скрипнули двері. Загупали швидкі, важкі кроки. В приміщення зайшов капітан. Оглянув арештантку, лейтенанта.

Прекратить! – Витяг портсигар. Пригостив соратника.

Покрутив папіроску в пальцях, байдуже оглядаючи залякане створіння в кутку.

Идём. У Кажибаева какие-то возражения имеются.

Чекісти вийшли. Запанувала тиша.

Слава довго лежала. Сіла. Боязко озирнулась. Підняла стілець, вмостилась на нього. Думок не було. Страху теж. Пустка. Щось було раніше. Згодом щось відбудеться. А зараз нічого. Порожнеча. Глухе провалля. Без почуття, без емоції. Мертвий час у мертвому просторі. Момент, коли ламається життя. Мить у прогалині. У тріщині між двома уламками.

З прострації Славу вирвав гучний голос голови колгоспу. Кажибаєв басом важких слів завантажував простір. Луна їх викладання гула коридором. У відповідь шипів протяг. Крутився, вився. Шарудів червоним. Шурхіт знову покривало гудіння категоричного басу. Уривки фраз вкрадались у кімнату, але не сягали збентеженої свідомості. Затихали, залишившись нерозбірливою мішанкою звуків.

«…Тётка подтвердила – возвращалась с её огорода… ш-ш-ш… Да потому что днём в колхозе… ша-а-а… От села до хутора три километра… шу-у-у… Все трудодни. Безупречная характеристика… ш-ш-ш… Вы же сами задержали её на дороге! Не в поле… ша-а-а… Запугали её. Вы её запугали… ш-ш-ш… Это ещё ребёнок, подросток… ш-ш-ш… Откуда мне знать кто расхититель. Это ваша задача… Ша! …Я настаиваю… Настаиваю! …Хорош-ш-о-о…»

М’яка долоня акуратно захопила передпліччя Слави. Дівчина здригнулась. Зустріла погляд спокійних казахських очей. Добре, пухле обличчя голови колгоспу ще зберігало на собі багряні плями щойно вгамованого гніву. Губи в Слави затремтіли.

Ну-ну. – Посміхнувся Кажибаєв. – Глупая девчонка.

Вивів з сільради, провів до краю села на хутірську дорогу. Хотів було відчитати. Залякати жахами заполяр’я. Похитав лиш головою. Підштовхнув у спину цей тремтячий листочок, і вона, шморгнувши вдячно носом, полетіла, понеслась до хутору. Додому.

Кася ласкаво пестила голову Славці, втискаючи її собі в груди. Дівчина надривно ридала. Заходилась, задихалась. Нарешті відірвалась від вщент мокрої сорочки матері, обняла її за шию.

– Мамо. Мамо!

То були її перші слова від вчорашньої ночі.

***

Маленькі пухнасті зірочки осипались з понурого неба. Засмучені хмари зроняли силу-силенну крихітних клаптиків щастя. Слава усміхалась сніжинкам. Вони кружляли навколо неї, зазирали у вічі, сміялись і зникали, покриваючи білим мереживом подвір’я. Дівчина крокувала до шопи, бавлячись чарівністю першого снігу.

Пірнула у півмряку, протяг зачинив за нею двері. Намацала в темряві дрова. Почала накладати собі на руку. Холодна, шершава, мов кора дубу, долоня лягла їй на плече. Слава здригнулась, озирнулася. В темрі слабо промальовувався низький, сутулий силует. Стара охопила зап’ястя дівчини своїми здерев’янілими руками, кволо потягла.

– Вуйно. Вуйно, то ви? – Слава не опиралась. – Ви м-ся вернули? Вуйно? На завжди?

Ворониха не відповіла. Штовхнула двері. Вітер проник в шопу. Тисячі морозних скелець подряпали тіло.

Вийшли в густий високий сніг. Стиснута лютим сибірським холодом, Славця тихо, несвідомо заскавуліла. Вуйна оперлась на дерево руками, притулилась чолом. Завила.

– Вуйно, вуйно! Що з вами? Вуйно, – Дівчина розгубилась. Її знобило.

Стара повернулась, сповзла спиною по стовбуру, всілась у сніг. Слава обняла долонями посічені зморшками щоки бабусі. Бабусі якій не було ще шістдесяти. Відчувши тепло рідних долонь, Ворониха зойкнула. Серце налилось гарячими спогадами рідного краю. Закипіло. Запалало в середині. На мить. Лише на мить! Теплу думку одразу витіснило усвідомлення холодної дійсності і полярний мороз схопив, стиснув – кристалізував нутро.

Жінка заголосила. Притисла своїми долонями Славчині, залилась слізьми. Дівчина акуратно вивільнилась. Вороних не відреагувала – продовжувала вити та розгойдуватись.

Слава роззирнулась. Густий, засніжений ліс. Поодаль червоніла яскрава червона зірка. Поспішила туди. Падала, провалюючись у глибокий сніг. Нарешті добралась до багаття. Завмерла, припавши до дерева. Навколо вогню сиділи солдати. Мовчки, нерухомо. Яскраво-червоне полум’я відбивалось у кокардах їхніх шапок. Палало яскраво червоними зірками.

Кволий чоловік у фуфайці навколішках вигортав голими руками вугілля. Набрав пригоршню, встав. Вклонився солдатам, вийшов з кола. Ніхто з них не ворухнувся. Чоловік пройшов повз Славу. Різкий сморід паленої плоті шарпнув її по ніздрях.

– Стрию! Стрию! Романе!

Слава кинулась за чоловіком. Він, не озираючись, продовжував рухатись. Дівчина бігла за ним. Не могла наздогнати. Стрий Роман рухався повільно, кволо. Ледь-ледь. Слава заточувалась. Падала. Підіймалась, бігла знову. А стрий все віддалявся та віддалявся. Повалилась в сніг. Заплакала.

– Зазуля! – Різкий крик промчав між деревами.

Піднялась, ступила кілька кроків. Перед нею відкрилась біла галявина. В центрі височів хрест – стовп з кривою перемичкою, підписаною «ГУ ЛАГ посёлок 496». Побіч навколішках стояли люди в фуфайках. Молились, склавши руки на потилиці. Колом їх оточували солдати з палаючими кокардами та приставленими до плеча гвинтівками. Націленими на ув’язнених. Тривала ранкова молебня – перекличка!

Офіцер стояв поодаль. Німо викрикував прізвища. Славка бачила, як він кричить. Роззявляє рот. Як бризкає слина. Як після оклику хтось у фуфайці підіймається і знову падає навколішки. Та не чула жодного звуку. Мертва тиша.

– Зазуля! – Окрик розірвав порожнечу.

Ніхто не підійнявся.

– Зазуля!

Славку затрусило. Втиснулась в стовбур. Розуміла – зараз відбудеться щось жахливе. Неминуче та жахливе.

Гострий сморід паленої плоті різонув по очах та ніздрях. Перехопило подих. Повз дівчину пройшов стрий Роман. Його долоні диміли. Він впав навколішки. Не в силах більше зносити біль, висипав жар на коліна. Встроми руки в сніг. Офіцер почав повільно повертатись в його сторону. Роман не підіймався. Ось-ось повалиться на бік.

Славця зірвалась, кинулась до стрия. Згребла розпечені, червоні зірочки і заревла від болю. Цей стогін потягнув її. Осідаючи на сніг, встаючи і знову осідаючи несла на витягнутих руках палаючий порятунок. Офіцер проводив її рух поглядом. Чогось очікував, на щось чатував. Дівчина увійшла в коло, впала перед стовпом. Просипала в його основу палючу ношу.

Червоні язики полум’я вирвались. Слава сахнулась, відповзла. Гарячі пасма завились, з гучним шипінням, догори. Обвили хрест, почали його душити. Перемичка відвалилась. Впала в ноги дівчині. Напис залишися в повітрі на своєму місці. Зяяв чорними смугами серед танку шиплячих, червоних бісенят.

Офіцер різко розвернувся і прокрокував до Романа. Чоловік підняв пустий погляд. Простяг до вохра понівечені руки.

Офіцер нахилився над ним і почав швидко щось декламувати. Він говорив чітко, вбиваючи слова у простір. Слина забризкувала Роману обличчя. Не відвертався.

Слава не могла відвести від них очей. Кожним ударом її серце вибухало. Луна відбивалась у пустій криниці тіла. Довго гуділа в голові. Цей шум покривав усе навколо. Вибиті в просторі слова офіцера залишались німими. Гострими, болючим, пустими. Беззвучними.

Нарешті офіцер випрямився. Скинув рушницю, приставив до плеча. Націлив у голову Роману.

Рвучко, видираючи себе зі снігу, мов сокиру з колоди, Славка кинулась до них. Промайнула в’язнів, солдат. Кинулась на офіцера. Штовхнула його в плечі. Повалилась…

…Повалилась на двері шопи. Випала на подвір’я.

Піднялася з колін. Зустріла здивований погляд батька. Павло стояв на єдиній нозі, опершись на милицю. Оглядав її вщент мокрий одяг, налиплі грудки брудного снігу на взутті та волоссі.

Відвів від неї очі. Слава прослідкувала погляд. Минаючи хвіртку, їхнє подвір’я покидав чекістський капітан. Дівчина підійшла до батька. Важко дихала, розпалене обличчя пашіло. Від неї неприємно пахло чимось паленим. Пригорнув її, поцілував у чоло.

Слава хотіла обійняти батька та дотик ошпарив, шарпнув гострим болем. Сахнулась. Зойкнула. Оглянула долоні – чорні пухирі лопнули, покрили липкою сукровицею обпечену шкіру. Дівчина підняла погляд.

В дверях шопи стояв стрий Роман. З змарнілого обличчя чоловіка сумним добром дивились світлі очі. За його спиною, потонувши в сніжному заметі, скулившись, сиділа вуйна Ворониха. Не голосила. Серце її спинилось. Не відігріється воно вже теплим спомином. Замерзло на завжди далеко за полярним колом.

Повз неї повільно снували заки – приступали до побудови першого бараку, щойно закладеної зони. Бараку для воєнізованої охорони.

Стрий простяг руку, зачинив двері. Вони скрипнули, стукнулись об одвірки та знову розчинились. У темне приміщення проникло розсіяне світло, освітило убогий бідняцький інвентар та купку дров.

Чекісти повернулись за кілька годин утрьох. Всілись за скупо накритий стіл на кухні. Хліб, сир, самогон. Хату заповнив гамірний бруд лайки та реготу. Огидний червоний сморід тютюну та загрози сочився крізь шпари. Проникав з кухні в кімнату. Окутував Славу, її думки, душу. Стискав страхом. Терпла від кожного викрику, від вибуху реготу. Забилась в куток. Тремтіла, скулившись.

Так довго! Так довго тягнеться та мука. Гамір стих. Затеплилась надія. Зараз підуть. З ними піде страх, тривога. Але не йдуть. Хтось щось вимагає. Наполягає. Мати гукає. О, Боже! Кличуть.

Славі млосно. Ноги ледь тримають, опираючись рукою об стіну йде на оклик мами. Боязко входить у кухню. Завмирає на порозі. П’яні чоловіки тупляться на неї масними поглядами. Як хочеться втекти. Бігти, бігти геть. Ноги терпнуть.

Василь нетвердим жестом манить до столу. Підійшла. Тремтить. Він розгублено оглядає стіл. Мотає головою, аби струсити напівпритомні думки – згадати свої наміри. О! П’яно, розмазано усміхнувся. Хапає бутель, виливає рештки самогону у склянку. Гранчак заповнився на три чверті. Розстроївся. Розчаровано огледів бутель. Чекісти, похитуючись, посміюються з нього.

Глибоко зітхнувши, – кожна дія вимагала натужної концентрації сил, – посунув гранчак до Славки. Заохочувально помахав долонею. Дівчина налякано дивилась на батька. Безпорадно кліпав. Озирнулась на маму. Мати – нерухома. Взяла склянку. Двома руками. Самим кінчиками пальців. Так аби не вразити невкриті рани. Гнітили п’яні, розм’яклі посмішки чекістів, масні мутні погляди. Піднесла до уст. Палюча огида ошпарила губи, ніздрі різонув гострий запах паленої плоті.

Рвонула руки. Вихлюпнула бридоту в нахабне, змазане отупінням обличчя Василя. Жахнулась свого вчинку. Сахнулась. Відскочила за спину матері.

Грім реготу струсив клуби тютюнового диму. Чекісти повалились в істериці нестримного сміху. Василь зірвався. Кинувся… Зашпортався за ніжку столу, впав навзнак. Новий вибух реготу заповнив кухню. Потуга сплеску розсіяла накурений туман. Надривались, гупали долонями по столу, валились на боки. Вгамувавшись, втерли сльози. В тиші лунало рівне, мирне хропіння Василя.

Капітан, все ще посміюючись, дружньо, проте грубо та надто сильно гепнув по плечах Павла. Вибрались з-за столу, підхопили прицьмокуючого Василя під пахви. Та, похитуючись, натикаючись на стіни, не трапляючи у двері, виперлись назовні. Зашипіли непристойну пісню. Подались геть з подвір’я…

Геть з хутору, геть з села… Червоний вихор на час полишив тутешні долі…

Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця