Рука Бога

Не всім подобалася башта від старого, та ще й орківського, трофейного танка посеред дитячого майданчика. Однак він поки що був єдиним у цій частині міста, тож навіть гучне будівництво оновленого склозаводу не заважало молодим матусям приводити сюди своїх прудких непосид.

– Ви уявляєте, коли ми під час окупації сиділи в підвалі отого-он будинку за поліклінікою… Орки загнали, коли в наш двір свого танка вперли і двері вибили… – звично розповідала руда Галина, не відводячи пильного ока від п’ятирічки в смугастих штанцях і з латаною м’якою Мрією в руках, котрий робив десяте коло, з гучним “у-у-у!” оминаючи пісочницю. – Йому було два. І всі сидять там, у темряві, свічки палять – електрику вже вирубили, чи то пак, завалили стовпи ці бісові виродки… бабці моляться, якась дівчина плаче, дядько з горя напився, бо його хата вже згоріла… А це диво все ганяє тими підземеллями та хихоче. Для нього там навіть вільну комірку обладнали. Хтось приніс стільчика, інші – іграшок. Вони там і лишилися, коли ми в першу евакуацію вихопилися… Мо, й досі лежать…

– Три роки? Та поприбирали в тих підвалах давно, ви що! – відмахнулася тендітна білявка. Її донечка, крихітна “ельфієчка» зі здоровенним рожевим бантом, старанно ліпила замка, тож мама могла собі дозволити і кави випити, і навіть книжку почитати. – Вигребли, як страшний сон, усі ці забуті ліки, лахи і крупи. Тим більше, що його ще й затопило, той підвал, коли ви вийшли. Орки ливневку пошкодили при обстрілі, і як пішли дощі у травні, то знизу страшне робилося. Але люди зібралися і все полагодили.

Жіночки схвально захитали головами. “Люди зібралися” – ця фраза стала девізом Гостомеля ще з воєнних місяців, одразу після деокупації. У розтерзане, незвично спорожніле і до болю розграбоване місто життя просочувалося повільно, але потім як закипіло! Горіле залізо дахів і магазинчиків вивозилося, тини і ворота лагодилися або мінялися, стіни з піноблоків росли, дахи крилися, торгові точки відчинялися. І школу до ладу привели, і загальні двори та коридори причепурили. Хто не мав де жити – кликали сусіди… І це при тому, що сирени вили мало не щодня (у телефонах, не на стовпах, але від того хіба не менш моторошно?) А той прильот, від якого о п’ятій ранку вікна дрижали?! І однаково ж гуртувалися, волонтерили разом, дружно піднімали економіку рідного міста. Фраза “Заходьте до нас на нігтики, ми податки платимо» в салоні краси стала кращою рекламою.

– А он і Божі йдуть, – непомітно тицьнула Галя ліктем білявку. З боку відновленого Чеського Дворика простувала невисока чорнява дівчина, а поряд крутив педалі жовто-блакитного велосипеда зосереджений малюк. І все було в того хлопця справне: круглі щічки, задерикуватий ніс із розсипом веснянок аж до вух, чесні блакитні очі. Але перший погляд приваблювали не вони, а широка червонава пляма на шиї.

Коли ця пара з’явилася на майданчику вперше, усі присутні довго шепотілися: “Ти ба, хіба ж можна так бити малюка, аж до синяків! Може, в соцслужбу зателефонувати? …Тобто – родинка?!” Але дійсно: дні змінювалися тижнями, а пляма не зникала. А спитати було ніяково.

Але потім Галя пошепотілася на ринку, прибігла збуджена. Ледве дочекалася, коли мама з примітним хлопчиком піде, щоб розповісти.

– У пацана Рука Бога! І Таня, що рибу продає, сама бачила, як та Рука утворилася. Тому що на початку активної фази вони у військовому містечку разом в укритті березнювали.

Таня розповідала, що з ними разом сидів ортодонт зі своєю родиною. І орки про це якось дізналися, і от приперли свого пораненого, з розпанаханою мордою – ти лікар, то зашивай! А наш і каже: дайте медикаментів. І чи воно в них офіцером було, чи грошей кому було винне, але вони мішків зо п’ять приволокли – великих таких, сміттєвих, знаєте? Аптеку обнесли. А наш док і каже: залишаю все тут в оплату за свої послуги, щоб людей рятувати. І зашив того бурмила. А як зашив? Потім, коли вже після окупації зустрілися, зізнавався – лишень щоби два дні потрималося, а потім шви порозходились. Ото іще, нормально ворога лікувати, який до тебе в дім смерть приніс!

Так от! Була там і ця Лариса. Вагітна, на сьомому місяці, живіт – як усенький світ, бо ще й багатоводдя, і крупний плід у неї… І почалася в тої Лари кровотеча. Тамтешні жінки вже вирішили, що то передчасні пологи, та давай по всьому підвалу шукати простирадла. Виходити до своїх квартир боялись, бо якраз таке творилося – орки то луплять, то якісь колони на білорусь збирають. Перших обдурили, вивезли, обіцяли, що в Київ. А наступні вже здогадалися, то вперлися і відмовлялися, бо хто ж захоче в саме логово до ворога у військовий час добровільно їхати… Так отож, сидять люди. І ця Лара стогне. Ну, пологи то пологи, благо, лікар, хоч і зубний, поруч є. Але він її оглянув, чоловіка вбік тишком одвів і каже: справа кепська. Їй би в лікарню, до профільних спеців, що я з отими бинтами тут зроблю? Моліться!

Жінки дійсно дістали звідкись церковні свічки (навіть одна громницька була), чергували до ранку, “Отче наш» по черзі читали, і хто що вмів.

А десь о третій піднявся старий дідок. Він у куточку весь цей час чи то спав, чи то просто так сидів. Його погодують, і знов сидить. Ніхто не знав, з якої він квартири, але нікому ж не заважав. І от він присів коло тої Лари, руку їй на живіт поклав та й каже… А Таня ця поряд спала, та від свічки постійно просиналася. От так: війна, смерть гримить над головою, орки з автоматами заскакують, а людина як не могла спати при світлі, так і не може!

Отож, каже той дідок: “Синку, а чи не зарано ти на світ Божий зібрався? Ще кінь твій не народився і навіть не спроєктувався. Знаю, що гримить, знаю, що мамі страшно. Але послухай мого слова: всьому свій час. І тобі свій час. Спи…» І ото на ранок той слід на її животі і залишився, а кровотеча минула. А коли через кілька місяців та родина повернулася жити (їм ще й так пощастило – квартира їх батьків була в одному з тих двох будинків, що вціліли), то вже і в дитини така відмітина була. Рука Бога!

– А що ж той дідок? – недовірливо примружила оком реалістка-білявка.

– А нічого, спав собі далі. А коли орків погнали і людей звільнили, взяв мішки з тими бинтами і повіявся за військовими… – розвела руками Галя.

***

– Гей-я! – вигукував мічений хлопчик, і його залізний коник здіймався на заднє колесо, немов у танці проминаючи гойдалки, розфарбовану яскравими кольорами танкову башту і кавомобіль на тротуарі.

– Оце так новий Залужний росте! – широко всміхнулася до Лари руда Галя, не відводячи тренованого погляду від власного “пілота”. – А може, й сам Байда Вишневецький!

– Та вже не Байда, – м’яко відповіла на усмішку новоприбула. – Вже Корольов. Он, знайшов у інтернеті огляд якогось космічного корабля і третій день клянчить новий Технок. Коли магазин його нарешті вишле, мабуть, на порозі Розетки ночуватимемо…

Жіночки схвально захитали головами. А що? Коники – вони ж різними бувають. Котрийсь у бій несе, а інший – і до зірок… Он, скільки будівництв у країні, а на Марсі, кажуть, платину з іридієм знайшли. Чим би людство не тішилося, аби знову в війноньки гратися не почало. Але ми, дорослі, вже за цим наглянемо…

Білявка поправила лівий протез і гукнула донечці:

– Сержантко, струнко! Додому обідати кроком руш!

“Ельфійка», щедро посипаючи бантик піском, відсалютувала яскравою лопаточкою:

– Плюс, лейтенантко матусю!