Реінкарнація

Примітка: хід історичних подій порушений появою в минулому людей з іншого часу (твір є авторською вигадкою).

Я повільно розплющила очі й цілу хвилину марно силкувалася опанувати себе. Усе пливло й не бажало ставати на свої місця. Переді мною танцювало світло, яке плавно змінювало свої кольори, переливалося золотом. Стояла страшенна спека. У нас такої не буває. Де я?

Нарешті я щось розгледіла, все потроху прояснилося, і я не повірила власним очам: навколо розстелялася пустеля, а я немовби стала її частиною, однією з незчисленних піщинок… Тією втраченою душею, що блукає в пісках і не знаходить спокою. Хоча ні, я відчула, що маю оболонку. Моєму духові належить тіло.

Не можна лежати й далі, адже я можу загинути. Мені необхідно поворухнутися… Я змогла підняти руку, потім другу. Від цього вже почувалася щасливою. Що ж робити далі… Як? Як це можливо? Ноги ніби рухаються… Я скочила так швидко, ніби мене нічого не турбувало — ні те, що опинилася в пустелі, ні пекельна спека — адже я можу ходити! Я стрибала як мала дитина. Не помітила, що вже десять хвилин біжу. У серці буяла радість.

Це був найдовший марафон у моєму житті. Довелося зупинитися, адже втома перемогла мою неочікувану, давно забуту здатність ходити й щастя від її повернення.

Я на хвильку присіла й раптом збагнула: з моїм одягом щось не так. Де моя улюблена спідниця? На мені дивна сукня, біла… ні, я мовби загорнута в простирадло. Не розумію, що відбувається, але знаю: мушу знайти вихід.

По нетривалому перепочинку я ішла ще хвилин із сорок. Годинника, подарованого мамою на восьмий день народження, зі мною не було. Я сподіваюся, що не загубила його, а залишила вдома. Хоча була вдома ще годину тому, сиділа на ліжку. А далі нічого не пам’ятаю нічого. Єдине, в чому я впевнена, — те, що не сплю. Я більше не можу спати…

За весь цей час я змогла подолати лише один бархан. Стала на самім вершечку. Стривайте, я щось бачу! Що це? Можливо, міраж. Це схоже на чорні гори. Я сіла й з’їхала вниз, як у дитинстві зі снігової гірки.

Унизу побачила, що то не гори, а звалені мертві тіла. Жахлива картина. Страх скував мене. Аж раптом я почула кашель. Кинулася на звук і побачила чоловіка, як і більшість мерців, схожого на вояка.

Він побачив мене й озвався:

— Води…

Я помітила біля нього малу баклажку, підняла йому голову і напоїла. Чоловік зміг сісти.

— Дякую… Звідки ти взялася в пустелі?

Я не мала відповіді:

— Сама не знаю. Можливо, кудись ішла… Не можу згадати. Напевне, боги позбавили мене пам’яті. А хто ти, воїне?

— Я дрібна частинка імперії. Разом із соратниками вирушив за наказом Тутмоса ІІ. Ми їхали з мирним посольством, але на нас напали пустельні грабіжники. Нас було менше. Одних перебили, інших полонили й повели геть. Але й розбійників чимало полягло.

— Гадаю, разом ми з вами зможемо дістатися найближчого поселення — мовила я.

— Наші коні розбіглися, — відповів чоловік, — якщо розбійники не переловили їх, можливо, знайдемо хоча б одного.

— Ви зможете йти?

— Так, мене лише оглушили ударом у шолом.

Ми повільно рушили далі. Тепер я була не сама. Довелося збрехати супутникові, але ж він би не повірив, якби я сказала правду. Головне — дійти до людей і відпочити.

— Як називати вас? — поцікавилась я в супутника.

— Можеш звертатися на ім’я — Амемнос.

— А мене звіть Ісою.

Його ім’ я чула раніше, проте не могла згадати, зваідки. Можливо, помилилася. Своє ім’я вкрала у Ра-Менеїс, про яку писала в підручнику стародавньої історії для своєї сестрички. Хоча моє власне нібито й перегукується з «Їсою», чи так мені лише здається?

Цілу дорогу ми говорили з Амемносом. Він розповів мені про справи в імперії і свої обов’язки. Я розповіла йому свою історію, так, щоб він міг зрозуміти. Згадала про сестру, про брата й дядька. Про наші дитячі загадки. Навіть катання на санчатах у дитинстві переграла на з’їжджання з барханів. І про справу мого життя — творчість. Амемнос попросив прочитати один з моїх віршів. Хоча ми розмовляли його рідною стародавньою мовою, я з подивом виявила, що вірш легко переклався на неї. Чоловіка назвав це божественними звуками. Коли я замовкала, він просив читати ще. Так я прочитала десь із двадцять віршів. Раптом з моїх вуст злетіли рядки українською:

Пустиня дише. Рівний подих, вільний,

Гарячий він, та чистий, мов святий.

Пісок лежить без руху золотий,

так, як лишив його Хамсін свавільний.

….

Поколише

гарячий вітер одіж на людині,

обсушить піт… і далі по рівнині

Полине ще і ще… Пустиня дише.

— Що це було? Що за дивовижна мова? — Мій супутник здавався враженим. —Чи ти не з цих країв? Але ж бачу колір твоєї шкіри, розріз твоїх очей, усе, як у мене… Тільки очі мов два великі смарагди, яких раніше не зустрічав…

— Це українська, мова моєї душі. Нею дихаю, нею співаю. Не знаю, яким краям належу, проте душа моя летить туди.

— Якщо ти співаєш цією мовою, чи можу я почути тієї пісні? — запитував хлопець.

— Якщо бажаєш, заспіваю найкращої з тих, яку знаю.

Я завела пісні, яку чула від мами. Співала так лагідно, як тільки могла.

Великі сині очі Амемноса сяяли. Здавалося, його серцю близька українська мова, ніби він не з цих країв. Він нагадав мені українського хлопця, який весь день працював, а ввечері схилився до матері на коліна й задивився на далекі поля. Ми були знайомі близько години, проте я відчула в ньому щось близьке.

Я бачила його дорослим чоловіком, воїном, а насправді він був зовсім юним. Довге чорне волосся сяяло на сонці, а колір темної шкіри нагадував піски пустелі. Якщо у Єгипті справді є боги, вони мають бути як він. Хоча я знаю, що тут у богів зовсім інша зовнішність.

— У тебе чудовий голос і мова, яка вилітає з твоїх уст, звучить, як божественна. Я хочу слухати її далі, але, на щастя, знайшлися наші коні.

За групкою тоненьких деревець я розгледіла силует коня. Коли ми наблизилися, він виявився прекрасним і гордовитим, але з таки розумним поглядом, який не часто побачиш і в людей. Пряма темна грива поцяткована білими плямами, і сам — тієї масті, що називають «у яблуках».

— Скидається на те, що розбійники його спіймати не змогли, — сказав мій супутник. — Це Алас, мій вірний друг.

Алас повернув голову і помчав нам назустріч. У його погляді світилася радість. Він чекав на господаря.

— Решту коней вкрали розбійники. А мій Алас завжди відчуває лихих людей і їм нізащо не дається до рук, — пояснив Амемнос.

Кінь підійшов до нас і Амемнос погладив його. Сам скочив у сідло й допоміг мені сісти на коня.

— Зараз ми вирушимо до селища; це недалеко. А завтра поїдемо до палацу фараона, — пояснив він.

Його слова мене трохи налякали, але бажання побачити правителя Єгипту переважило страх.

Цілу дорогу я думала про сенс мого перебування тут; ніяк не могла зрозуміти, що відбувається. Можливо, тепер це моя країна і я маю жити за її законами. Добре, що я багато прочитала з історії Єгипту й зможу хоч трохи орієнтуватися в цих подіях.

Нарешті дісталися селища. Людей там виявилося небагато, проте вони здавалися привітними. Ми з Амемносом накинули плащі, які знайшли в сумках, приторочених до сідла. Ішли головною вулицею, поки не зустріли ще одного чоловіка в чорному плащі. Коли він побачив нас, кивнув головою, мовляв, маєте йти за мною, та  коли ми спішилися, провів нас до будинку, де нарешті скинув плащ. Той чоловік уже зібрався щось сказати, але Амемнон застережливо похитав головою. Незнайомець на декілька секунд замислився, а потім таки заговорив.

— Нам відомо, що на вас напали, — він говорив пискливим, не чоловічим голосом. — Я в впевнений, що то були люди Хатшепсут.

— Вони були схожі на розбійників, — заперечив мій новий друг.

— Нам і це відомо, але нещодавно одна вірна нам служниця підслухала розмову між Хатшепсут і Тутмосом. Вони збиралися напасти на вас. Усе має такий вигляд, ніби цариця підмовляє правителя на щось лихе.

— Ми не знаємо, чи довго йому залишилося жити, — перебив Амемнос, — невідомо, чи це через хворобу, чи через щось інше.

— Мені час їхати, — вів далі чоловік у чорному. — Не можу надовго зникати непомітно. Чекаємо на вас завтра.

Він низько вклонився і вийшов.

— Чому цариця хотіла тебе вбити? — запитала я.

— Потім усе розповім, зараз уже пізно, нам слід відпочити.

Я вийшла надвір і спустилася до річки, щоб змити пилюку, перш ніж лягти спати. Дорогу показали селяни. На березі було безлюдно.

Я зайшла у воду по коліна; місяць освітив річку так, що вона перетворилася на дзеркало, у якому я могла бачити своє обличчя. Це була не я. Тепер переконалася, що перебуваю не лише в іншому світі, а в іншому тілі. Я прекрасна, усе, як і казав Амемнос. Якщо все сталося так, можливо я опинилася тут із певною метою, але треба її віднайти.

По тривалих роздумах я повернулася в будинок і побачила Амемноса. Він готувався до сну. Та що це?  На його руці кров?

Я злякалася. Він нічим не виказував, що поранений. Я наполягла на тому, що слід оглянути рану. Амемнос запевняв, що нічого страшного, просто подряпина. Але я все-таки звеліла господареві будинку привести місцевого лікаря. Він оглянув рану, але сказав, що зашити її можу я сама. Я дуже боялася, але мусила це зробити. Юнак навіть навіть не розумів, як це небезпечно. В Єгипті ще не знали, що таке зараження крові.

Цілковито виснажена, я нарешті заснула.

Мені снився рідний дім, за яким я сумувала, моя родина. Не знаю, чи ще колись побачу їх. та це було вночі. А зараз ми з Амемносом вже кілька годин скакали на Аласі. Невдовзі я мала побачити його. Сподівалася бодай тоді щось зрозуміти.

Минуло ще години зо дві, й перед нами відкрилася столиця. Я не вміла прочитати напис на кам’яній таблиці й посоромилася запитати про це в Амемноса. Ми мали пройти вузькою вулицею, яку обступали будинки з пласкими дахами.

Вулиці були переповнені людьми в такому вбранні, яке я бачила лише на старовинних малюнках. Але ці люди неп здавалися щасливими.

Між двох гарних цегляних будинків робітники зводили третій. Старий чоловік клав каміння і формував стіни так, як гончар створює глечик.

Нарешті ми зупинилися перед величезним палацом фараона. Пройшли коридором із височенних колон. Тут нас зустріли охоронці, які побачивши вклонилися Амемносу. У кінці коридору ми побачили високі двері, що ніби самі відчинилися перед нами. Посеред пишної зали на золотому троні сидів величний- цар Єгипту. Здаля я не могла добре розгледіти його офіційне вбрання, тільки золоту корону з уреєм. З-під неї до пліч спадало смолисто-чорне волосся, яке лише підкреслювало смертельно бліде обличчя. Він жестом звелів нам наблизитися. Ми низько вклонилися, й Амемнос мовив:

— Вітаю Вас, Сонце Єгипту, царю Тутмосе!

Я дещо зрозуміла. Це період правління Тутмоса, отже десь тут я побачу…

— Вітаю, брате, — почувся жіночий голос.

Я підняла голову й побачила її — Хатшепсут. Саме про неї написала вірш «Ра-Менеїс». Вона була жорстокою правителькою, яку ненавиділи люди. Тутмос помер рано, і я не знаю, через хворобу, чи через її злочин. Його бліде обличчя свідчить, що він не довго житиме, а сестра зійде на престол. Стривайте… Амемнос — принц? Він здавався набагато молодшим за Хатшепсут. Можливо, до історичних праць закралася помилка?! Або через моє втручання в історію змінився хід подій? Тепер я точно розумію, що це не моя фантазія і точно не сон. Я в минулому, я тепер його частина. Але чи зможу я тепер повернутися назад? Скільки думок зродилося в голові за ті кілька секунд! Проте я мала сказати:

— Вітаю Вас, Сонце і Місяцю Єгипту, царю та царице!

Хатшепсут уважно мене оглянула. Помітно було, що поява Амемноса її не потішила.

— Ти не виконав доручення царя через напад розбійників, — сказала вона. — Не турбуйся, я все з’ясувала й написала потрібні листи. Ми вже відіслали гінця. Тии можеш пройти до своїх покоїв, тільки спершу назви свою супутницю.

— Це Іса, завдяки їй я досі живий і тепер перед нею в боргу. Сподіваюся, ви приймете її з належними почестями.

— Звісно, брате. А тепер ти можеш іти.

Ми йшли прямим коридором, далі він кілька разів звертав.

Перед нами відчинилися двері просторих покоїв Амемноса. Він посадив мене за великий стіл навпроти дверей. Значну частину кімнати займало широчезне ліжко під пишним шатром. Об мої ноги потерся кіт. Я згадала, що в Стародавньому Єгипті шанували котів, і погладила його.

— Це Зес, — пояснив Амемнос, — він нечасто підходить до незнайомих, схоже, що ти йому сподобалася.

— Він мені теж сподобався, — я й далі гладила кота. — То ти, значить, принц?

— Так, але не думаю, що це важливо. Я все одно не маю такої влади, як сестра.

Я почула стукіт. До кімнати ввійшли слуги, почали накривати на стіл.

Амемнос глянув на одну дівчину й мовив:

— Я раніше не бачив тебе в моїх покоях. Чи не скуштуєш оце? — і простягнув їй шматочок коржа з великої тарілки

Слуги поквапливо позадкували за двері, а новенька служниця перелякано завмерла.

— А тепер забери те, що поставила на стіл, і більше не приходь до моїх покоїв, якщо хочеш жити.

Дівчина затремтіла, низки вклонилася й задкуючи, зникла за дверима.

— Я розумію, що ти хочеш запитати, — звернувся до мене Амемнос. — Мене вже намагалися отруїти, але то була легка отрута. Не знаю, що наступного разу станеться й чи житиму в цьому палаці.

— Мені здається, я розумію, чому опинилася тут, — сказала я. — Хоча ми з тобою знайомі зовсім недовго, впевнена, що ти все зрозумієш. Насправді я прийшла з майбутнього, але не розуміла, навіщо. Тепер гадаю, що моя мета — врятувати тебе й інших людей, яким загрожує підступність Хатшепсут. Сподіваюся, ти мені віриш.

— Це звучить як щось неможливе, але й ти не схожа на інших. Можливо, сам Ра прислав тебе мені на допомогу, — відповів Амемнос.

— Ми маємо позбавити влади твою сестру. У Тутмоса немає нащадків чоловічої статі. Тож хай Хатшепсут ненадовго стане царицею, як вона мріє, народ невдовзі скине її з престолу, так свідчить історія. Ти зможеш стати царем Єгипту, і я переконана, що за твого правління країна стане щасливою. Мене турбує одне запитання: як твоя сестра змогла відіслати гінця до правителя, з яким ти мав домовлятися про мир?

— Гадаю, не було ніякого гінця, та й приводу для того, щоб мене посилати на переговори, не було, — мовив Амемнос. — Сестра сподівалася  вбити мене  й позбутися ще одного претендента на трон. Але ніяк не збагну: звідки ти знаєш, що моя сестра буде царицею і її скине народ?

— Тутмос жити недовго… Який зараз рік?

Амемнос назвав якесь число, і я запізно зрозуміла, що воно не відповідає даті з наших підручників історії, адже в Стародавньому Єгипті було своє літочислення.

— У майбутньому, звідки я прийшла, знають, що Тутмос невдовзі помре і правити Єгиптом буде цариця. Ми дозволимо їй це зробити. Під час урочистостей у день коронації за святковим столом ми зможемо підсипати їй отруту. Це зробить слуга, яка намагалася тебе отруїти. Ти можеш пригрозили їй смертю; вона боїться тебе. Хатшепсут зляже, але одужає. Поки вона не зможе правити, це робитимеш ти. Пізніше вона забажає повернутися, але нам потрібно буде знайти свідків того, що Хатшепсут намагалася тебе вбити. Можемо спіймати когось із розбійників, які напали на твоїх  людей, і він дасть свідчення проти цариці. Після цього її життя буде в твоїх руках.

— Ти чаклунка, яка знає майбутнє і вміє його змінювати? Що ж, ти будеш моєю найпершою помічницею. Я оселю тебе поряд зі своїми покоями, — сказав Амемнос.

****

Усе сталося так, як я сказала. Мій план вдалося здійснити. Не можу назвати смерть Тутмоса щасливою подією, проте після коронації Хатшепсут її  теж отруїли.

Разом із Амемносом ми знайшли одного з нападників у пустелі. То був молодий хлопець зі злиденної родини, який долучився до грабіжників через бідність, адже Хатшепсут щедро платила учасникам своїх інтриг. Хлопець розбагатів і відкрив у Мемфісі крамницю. Саме раптове збагачення, що видалося надто підозрілим, виказало його. Та коли все з’ясувалося, він став одним із найвірніших помічників принца.

Амемнос уже півроку правив у Єгипті й після одужання його сестри відкрив підданцям її злочини. За законами Єгипту її мали стратити, але брат замінив кару вигнанням без права повернення.

Зараз я поряд із Амемносом стою перед мешканцями Мемфіса. Ми з царевичем дуже зблизилися за цей час. Я зрозуміла, що моє місце тут, і додому більше не повернуся. Перед очима в мене вже промчали картини з мого життя, і тепер я розумію, що не переселилася в нове тіло, а переродилася. Тепер я та Амемнос писатимемо нову історію.