Райські яблучка

* * *

В нашому мікрорайоні багатоповерхівки межували з кількома  вуличками, що спускалися до річки маленькими будиночками. Кожна хатка, обнесена парканом, мала такий-сякий сад. То ж літом ми, нашою дворовою ватагою, бігали поскубати гілки, що випиналися з-за парканів на дорогу; там вишні, там яблучко – щось та й вхопиш.

Того вечора, повертаючись з річки, ми напалися на шовковицю, замурзалися по самі вуха.

– Директорка! – гукнув хтось з наших.

Ми, нашугані, мов зграйка горобчиків, пурхнули відтіля. Директорка нашої школи справді жила неподалік. Відбігши на безпечну відстань, зупинилися під високим сірим парканом, віддихатися. Тільки тоді Юрець спитав, а був він найстарший – аж 14 років – і кмітливіший за інших,  принаймні нам, тоді так здавалося.

– А хто бачив директорку? – запитав він.

– Вони,– ми вказали пальцями на близнюків.

Хлоп’ята, схожі одне на одного, як інкубаторсткі курчата, аж роти пороззявляли від подиву:

– Це не ми!– вигукнули вони в один голос, жваво мотаючи головами.

Ніхто з нас не знав як їх звати, колись, вони ніби називали свої імена, та позаяк ми їх не розрізняли між собою, то й імен не запам’ятали, а називали просто – близнюками.

– Зрозуміло,– махнув на них рукою Юрець і обвів нас всіх призирливим поглядом, мовляв «з ким тільки я зв’язався?».

Неподалік проходила Собачниця. Жінка років тридцяти п’яти, комплекцією подібна до скирти соломи, її тіло й жовтувате волосся підстрижене до плечей, погодувалися в такт вайлуватій ході. Повсякчас її супроводжувала зграя собак і невідомо котрі з них були її, а які дворові – вона  всіх  їх підгодовувала і всі вони тицялися мордами до її рук. Тому ми й прозивали її Собачницею.

Юрець відшукав під ногами маленький камінець, витягнув з-за пояса рогатку й прицілившись, шпульнув у неї, але не влучив.

Собаки підняли гавкіт, а Собачниця тільки зиркнула з-під лоба в наш бік.

– Нащо?! – якось невпевнено запротестував Вітасик, його батько ром, то ж Наш (як ми його кликали, відрізняючи з-поміж інших) Вітасик був чорнявий як вуглик.

– А що? – кинув Юрець, цвіркнувши слиною в пилюгу, – Вона ж дурочка!

– Нє, ну ти ж міг і в собаку попасти,– Вставив і своїх п’ять Андрюха, батьки не дозволяли йому тримати вдома тварин, а він їх обожнював, особливо котиків, ну й собак.

– Ой! Та я ж малесенькими камінчиком,– огризнувся Юрець,– Ідіть і цілуйтеся з тою дурочкою і її собаками!

 Тут вже вся наша ватага розреготалася.

 Раптом всі ми  поглянули на Любу – вона завмерла  з роззявленим ротом.

– Любаню, закриви рота, бо муха залетить,– пожартувала я.

– Та вже комар,– докинула Надя, смикнувши її за руку.

– Там! – Люба показала рукою на паркан.

– Що там?

  Нічого окрім паркана і будинку за ним ми не бачили.

– Звідти щойно щось таке красиве світилося і переливалося як золото!

– Та, не бреши!– хмикнув Юрець.

– Правда! – Люба аж щоки надула й стала в позу воротаря, готового відбивати атаку.

– Ану,– наш-Вітасик знайшов прогалину в паркані й зазирнув у двір, ми всі, штовхаючись, поприлипали до щілин в штахеті.

Перед нашими очима постав на диво великий двір, хоч з вулиці він здавався не більшим за інші. Віддалік стояв гарний білоцегляний будиночок, а перед ним, посеред зарослого муравою двору, розкинуло гілки велике дерево, схоже на яблуню, але з крихітними плодами завбільшки з вишню.

– Черешні!

– Сам ти – черешні! – кпинив Юрець.

– Може…

Раптом, неначе з-під землі, по ту сторону паркану, вискочив дід і щодуху шандарахнув дрючком по дошках:

– Ану геть звідси! Намірилися райські яблучка красти! Гетьми! – крикнув дідуган.

Ми чимдуж чкурнули звідти.

Та після того дня куди б ми не йшли, всі наші дороги приводили нас до сірого паркану й дерева з райськими яблучками за ним.

«Ну, хоча б, покуштувати…» – думали ми.

 І одного разу, Юрець наважився

– Чекайте,– кинув нам через плече й шмигнув через паркан.

Ми чекали, а він все не виходив, вже й в траві повсідалися, а його немає. Діри в паркані дід позалатував, то ж, що там відбувається, ми побачити не могли.

Почало сутеніти. Першими здалися близнюки:

– Нас мама сваритиме, ми не вечеряли,– та й пішли опустивши голови.

За ними поплентався Вітасик малий і Сергій. Так потроху всі розходилися.

 Залишилися: я, Любаня, наш-Вітасик, Андрюха і ще хтось з дівчат.

– Полізли за ним? – запропонував Андрюха Вітасикові, той сторожко звів плечима, та таки намірився лізти.

 Коли це, з іншого боку двору скрипнула хвіртка, і  вийшов Юрець.

– Ти чого так довго?! – налетіли ми на нього.

– Хіба? – здивувався він, роздаючи нам манюпусінькі яблучка, крихітні, але схожі на звичайні яблука з виду і за запахом, а на смак – терпкі та недобрі. Ми довго ще потім відпльовувалися від їхнього смаку.

А Юрця, відтоді, як підмінили – спохмурнів, та й гуляти у двір перестав виходити. Сказав, що мати його прилаштувала на підробітки.

Одного разу вийшов він у двір зовсім сумний, у руках  ніс згорток і лопату.

– Що сталося? – оточили ми його.

– Джек помер.

Юрець ще цуциком його на смітнику підібрав. Хтось викинув коробку зі щойно народженими цуценятками і одне виявилося живим.

 Ми допомогли товаришу поховати собаку. Аж раптом почалася злива, ми побігли ховатися в під’їзді, навіть не зауваживши, що Юрець залишився сам, на задньому дворі під деревом біля свіжої могилки свого собаки. По його щоках текли сльози й краплі дощу. Коли дощ майже вщух, до нього підійшла Собачниця, блакитний поліетиленовий плащ-накидка шелестів на її плечах.

Собаки принюхувалися до землі на горбку.

– Фу! Не можна прикрикнула вона на них.

– Твій собака помер?! – говорила голосно, ніби хотіла пересилити краплі дощу, які мляво шурхотіли по листю.

–Тому ти плачеш?!

– Так,– Юрець похнюпився,– А ще у мого батька підозра на рак.

– Підозра, то ще не рак,–відказала Собачниця.

– Ага, мабуть,– трохи помовчавши Юрець підвівся й хотів було йти, а тоді, ніби згадавши, додав:

– Ви той, Еее…Вибачте мене!

 Собачниця махнула рукою:

– Та я вже забула. Я про таке одразу забуваю.

 Юрець кивнув і пішов, та вона крикнула йому навздогін:

– А ти нічого не забув?

  Він здивовано поглянув на неї, і в його запхнуту глибоко в кишеню штанів руку, вкотилася ніби велика намистина.

* * *

Перестрибнувши  через паркан, хлопець чимдуж кинувся до яблуні, зірвав з гілки крихітні яблучка, вкинув до кишені й вже намірився повернутися до друзів, що чекали на нього, коли це почув за спиною скрипучий дідівський голос:

– А йди но сюди, хлопче.

Юрець завмер.

– Яблучок захотілося?

– Я …

– Та нічого беріть, їжте, діточки, на здоровля! Та через три дні приходь! Як не повернешся, то побачиш, що буде…

 

– Ти нічого не забув? – повторила запитання Собачниця.

– Я думав, то все дурниці неважливі.

– Дурниць не буває, в житті все важливо. Скільки яблук ти зірвав?

– Я не рахував.

– Де вони?

– Віддав друзям.

– Собі не лишив?

– Ось,– він показав райське яблучко, яке почало вже морщитися в його кишені. Собачниця бережно забрала плід.

– Будеш винен йому тільки за це. Так і скажи: «Винен тільки рік».

– Рік? Про що ви говорите?

«Вона точно божевільна»,– подумав Юрець.

Собачниця показала рукою на могилку:

– Це все, чи ще хтось помер у тебе в домі?

– Ну, ще хвилястий папужка, але він вдарився об скляні двері.

Вона пильно дивилася йому в очі.

– І рибки чомусь всі здохли. Я останнім часом зайнятий і погано їх доглядав.

– Тобі вирішувати, що робити, але я б, на твоєму місці, не зволікала.

Юрець кивнув – за це літо він так подорослішав, що скидався вже не на підлітка, а на юнака –й мовчки пішов.

Собачниця підняла лопату з землі й підкликала до себе двох білих волохатих псів Бімку та Бомку білого з сірою латкою на спині:

– Назирайте за ним.

 Собаки потрухикали слідом за хлопцем.

 * * *

Юрець сторожко увійшов до цегляного будинку, на зустріч йому вийшов старий:

– Ага, повернувся таки,– сказав дід, гиденько посміхаючись.

– Тепер ти мені послужиш за кожне яблучко.

– Я взяв собі тільки одне,– відказав Юрець.

Дідуган насупився й аж почорнів з виду:

– Ну, одне то й одне. Отам, на дереві є гніздо, а в ньому сидить птиця, та птиця їсть мої яблучка, прожени її та й будеш вільний.

Поліз Юрець на дерево і так довго ліз, що вже й землі не бачив під собою, а гніздо неначе  віддалялося. Та все ж доліз Юрець до останньої гілки й зазирнув у гніздо, велике, як лелече. А в гнізді пташеня  чимале. Побачило воно хлопця, злякалося, давай крилами бити, а злетіти не може.

Дістав Юрець рогатку, взяв залізну кульку, що завалялася у нього в кишені, ще з тої пори, як він на горобців полював, та й прицілився.

Коли це розлилося над ним світло немов з вітража, яскраве, веселкове і птах золотавий опустився в гніздо, прикривши собою пташеня.

– Не вбивай моєї дитини,– попросив птах людину,– Та й побачиш, що буде.

– То не їжте яблук, летіть звідси! – відказав Юрець. А сам подумав про хворого батька.

– Пташеня не може летіти, лапка за гілочку зачепилася,– відповів вінценосний птах.

– А як розплутаю?

Тоді пообіцяв птах не дзьобати більше райських яблучок.

Розплутав Юрець лапку пташеняті. Та й поліз вниз і вже як до половини дерева спустився, гілка під ним тріснула й полетів він на землю сторчака.

* * *

Опритомнів Юрець у лікарні, над ним схилилася мама.

– Ой, синочку, як ти нас налякав!

– А що з татом? – слабеньким голосом запитав хлопець.

– Все гаразд, синку, діагноз не підтвердився. От що з тобою тепер робити? Відкритий перелом, потрібна операція. Доведеться тобі  рік школи пропустити. Це ж вважай рік втраченого життя,– зітхнула мама.

– І чого тебе туди понесло? Якби не собаки, то ніхто б тебе там і не шукав. То ж люди з вулиці гавкіт почули.  

– А дід?

– Який дід?

– Той що живе там у будинку.

– Та немає там ніякого діда. Будинок напіврозвалений, не пам’ятаєш як тебе дошками завалило? –мама, скрушно зітхнувши, приклала прохолодну долоню синові до чола,– Відпочивай.

 

А в міському парку, дивакувата жінка, за якою всюди бігали собаки, висадила в землю кісточки райського яблучка й через  кілька років вздовж алеї виросли молоді деревця, а на них де-не-де мерехтіли маленькі жовтаві плоди.