Пишний цвіт

Першою занепокоїлась Азалія. Вже сонце хилилось до заходу, а її досі не обприскали. Таке зрідка бувало й раніше, коли Доглядалі не було дні два-три, але тоді їй протягували нитки, якими цебеніла вода… І вікно біля неї притінювали фіранкою, а зараз їй увесь день світило, і вже добряче-таки напекло. Азалія ледь ворухнула пишним цвітом, нагадуючи, що саме зараз їй потрібна особлива увага. Зазвичай на її непомітний для профанів порух швидко з‘являлась Доглядаля і все налаштовувала, як потрібно. Але зараз – ні. Хоча відчувалось – Доглядаля десь поблизу. Чому ж не приходить…
Поруч ворухнув широченним листом Каучоконосний Фікус. Він також очікував обприскування, і дивувався, чому Доглядаля не підходить, хоч вона і десь недалеко. Широкі листки фікуса почали ледь-ледь повертатись – вони, як супутникові антени, чудово вловлювали найменші вібрації. Зрештою визначили місцезнаходження Доглядалі. Коридор. Причому – найдальший його кут, прямо біля вхідних дверей, які всі ненавиділи – звідтам могло війнути таким протягом, що за тиждень не оклигаєш. Тому Доглядаля, коли заходила до квартири, завжди шмигала, як мишка, намагаючись щонайменше відкрити двері і чимскоріш їх зачинити.
Місце біля вхідних дверей було препаскудне: окрім можливого протягу, там було помітно холодніше, ніж у кімнаті, і практично темно – хіба дасть пристойне світло нещасна лампочка? Тому, як правило, там бували раз за життя – коли приходили у Дім. Ну, і ще раз, але вже після – якщо хтось помирав, його виносили у Непривітний Світ, де часто бувало і надто холодно, і надто жарко, і віяли підступні вітри, і – уявіть! – дощ переважно бував ХОЛОДНИМ… А Пуансетія присягалась, що коли її саму везли у Дім, дощ був твердим, і вона ледь не замерзла… Інші не дуже уявляли, як то можна взяти й замерзнути – ну, прохолода часом буває неприємною, але Доглядаля швидко вмикала обігрівач та лампи, і знову ставало добре.
Єдине, що заважало Домові бути ідеальним – було трохи тіснувато. Але нічого – зате можна потеревенити, розпитати новачків, звідки прибули, як там жилося… Розмови були неспішні, та й частенько по колу – зазвичай новачки були зовсім маленькими і мало що пам‘ятали. Переважно пригоди переживали всі разом – от, наприклад, коли до кімнати прийшли якісь чужі, і з ними була волохата істота, яка намірилась пожувати ніжну Традесканцію. Бідолашній було б непереливки, але поруч скептично гмикнула Монстера і підступно простягнула пагін. Волохата істота, щоправда, не встигла вкусити – чужі побачили і здійняли галас, що “пусик” зараз отруїться і помре, і замкнули “пусика” до скриньки, звідки він видавав огидні звуки аж до завершення гостювання (втім, досить нетривалого).
Тож від тісного сусідства бувала і користь. От і зараз – Фікус кивнув Азалії, де Доглядаля, Азалія шелеснула такій же красуні – Пасифлорі, а та вже всією своєю довжиною (Доглядаля не часто проводила обрізку) – розбурхала усіх. Добудились навіть старезного Бонсая Кедра – дід вже давно не підтримував звичні балачки, а як і заводив якусь історію, то довжезну, за кілька днів не дослухаєш: там і про Далеку Землю, і про Море, в якому вода солона (судячи з бризок, які на нього потрапили, коли його несли до Морського Дому), і про Доглядалю, але не цю, а ту, у якої була дитина, теж Доглядаля, але знов-таки не ця, що зараз, а та, у якої була дитина… Зазвичай дідо засинав, перелічуючи покоління Доглядаль, але наразі питання було серйозне: чи бувала Доглядаля відсутня, і так, щоби не потурбуватись заздалегідь про полив і затінення? Дідо подумав – досить довгенько, ледь не почав засинати, і зрік – мовляв, так, було колись, ще коли Доглядаля була не ця… Молоденький Авокадо ледь чутно зітхнув, але чемно змовчав. То ота тодішня Доглядаля якось пішла, і надовго, а ще у Непривітному світі щось сильно гупнуло, і вилетіло віконне скло.
Всі здригнулись – навіть уявити таке моторошно. Пуансетія несміливо спитала, чи залітала у вікно тверда вода (багато хто недовірливо гмикнув), але Кедр вагомо сказав – ні, було літо. Проте, сказав, багато хто загинув – хто відразу, скинутий з підвіконня вихором (це як протяг, але руйнівної сили), хтось від втрати соку (посічений розбитим склом). Більшість – засохли.
Всі трохи помовчали, вражені жахливою історією.
– А ви, діду, як врятувались? – наважився спитати Хрестовник.
– Абрикоса помогла. Вона росла прямо перед вікном, на якому я стояв. У мене вазон великий, важкий, його не скинуло. І вона гілку простягнула, і пригнула її трохи, щоб мені потрапляла вода, коли йде дощ.
– А дощ… холодний? – досить нечемно вліз в оповідь Кактус.
– Та… захочеш пити, то не перебиратимеш… – зітхнув Кедр. – Спочатку був досить теплим, тоді ставав все холоднішим… Добре, що я витривалий – і літо пережив, дякуючи Абрикосі, і осінь. А як до зими пішло – повернулась Доглядаля. Вікно, правда, не відразу засклили – спершу тільки непрозорим чимось забили, і ковдрою завісили, стало зовсім темно, і мене переставили у Кухню – вона на інший бік світу мала вікно, і невелике, тож там вціліло скло, та й тепло було, коли вогонь запалювали.
– А вогонь – страшний? – пискнув Мандарин. В його плодах, казали, було багато ефірних олій, і від вогню він міг просто спалахнути.
– Страшний. – підтвердив Кедр. – Але якщо вміти його приборкувати, як Доглядаля, він не спалює, а гріє.
Всі раптом згадали, з чого почалась розмова. Фікус сказав Кедрові, де зараз Доглядаля, і спитав, що, на думку Кедра, могло би трапитись, і що взагалі тепер робити.
Кедр замислився, потім уточнив:
– А давно вона там?
– Десь із надвечір‘я. Вечірнього обприскування не було. – мовив Фікус.
– І денного затінення. – втрутилась Азалія. – Мені ледь квіти не попекло…
– А вранці? Хтось взагалі її сьогодні бачив?
Всі принишкли, згадуючи. Нарешті Фікус непевно мовив:
– Я не бачив, але чув, як клацнули вхідні двері. Вранці. Двічі.
Вночі Доглядаля була в іншій кімнаті, яка мала невелике вікно, ще й на північ. Там не було жодних рослин, тільки часом стояли живці у пляшках з водою. Та ще туди забирали на карантин тих, хто прихворів. Як тоді, коли принесений Дендробіум виявився заражений борошнистим червецем – ох і мали всі мороки, а гутірка Орхідей ридала ридма: червець встиг погризти їхні пуп‘янки, і вони майже всі облетіли, навіть не розквітнувши… Звісно, червеця Доглядаля знищила, прискаючи якоюсь неприємно тхнучою водою, а Дендробіум деякий час був на вікні кімнати Доглядалі, поки вона не впевнилась, що він здоровий.
Вже поночіло, і в такий час Доглядаля мала би бути у своїй кімнаті, проте чомусь вона досі була біля вхідних дверей. Всіх це непокоїло ще й тому, що було геть незрозуміло – чи вже трапилось щось страшне, чи ще тільки може трапитись.
Тишу порушила Монстера:
– А вона там часом не померла?
Про смерть вона знала не з чуток – як і всі ліани, могла пригадати, що відбувалось за життя її предків, і хвалилась, як колись її листям труїлись аж до смерті якісь дурні істоти. Бо хто б розумний їх гриз…
– Ні! – рішуче заперечив Фікус. – Дихає… І, здається, їй погано.

Інна вирішила вискочити до базарчика рано вранці. Магазини здебільшого не працювали, а у тих, що відчинялись, майже нічого не було. Зате біля базарчика можна було і молока взяти, і якесь печиво. Звісно, якщо на обстріл не попасти. А обстріли зазвичай бували вночі, потім удосвіта, а потім вже ближче до полудня, тож був непоганий шанс встигнути проскочити. Світало вже досить рано, а скоро ще годинник переведуть на літній час, взагалі краса буде, і от навіть сьогодні яке ж прегарне сонечко, треба буде відразу, додому прийшовши, завісити фіранкою вікно, щоб азалію не напекло, вона нині так пишно цвіте…
Пишно… Цвіте…
Два останні слова, що Інна встигла подумати, закрутились у голові, як зірвані вихором листки – вихор збив з ніг, протягнув по асфальту, вдарив об стіну… Після низького “ГУП!” у вухах тонко противно запищало, і чи то від цього пищання аж нудило, чи головою вдарилась… Інна лежала на холодному асфальті, але їй було майже жарко, і обдерта щока, торкаючись холодного, не так саднила. Тому майнула думка – полежу тут трохи… Пишно… Цвіте… Сонце піднімалось вище, і приємно гріло скроню – шапку збило вихором аж на потилицю, якби не була та шапка отакою – ніби дитячою, на зав‘язочках – і геть би полетіла… Сонце гріло приємно, у вухах потроху стихав противний свист, і Інна ще трохи б – і заснула. Пишно… Цвіте… І сонце таки припікає. А фіранкою вікно я закрила? Це ж напече їй… Ох! А обприскала?!
Аж тепер почала боліти голова. Думки були, як свинцеві слимаки, дико хотілося спати, але Інна вчепилась у залишки свідомості і немилосердно їх трусила – я закрила фіранку? обприскала листя?..
Знов накотила нудота. Інна мимоволі ворухнулась, і здригнулась – сонце пригрівало лише скроню, а все тіло, лежачи на асфальті, добряче задубіло. Не можна тут лежати, я ж замерзну. Додому… А куди – додому? З надзусиллям розліпила повіки, застогнала – списами в очі вдарили промені, чи це тільки так здалося, але – бризнули сльози, закашлялась, потім виявилось, що вихором в очі, ніс, рота набилось пилюки… Лежачи, було незручно відпльовуватись, ворухнулась, аби спертись на руку, застогнала – як обпекло обдерту щоку.
Обстріл. Це був обстріл. А я під нього попала. І не помітила навіть, звідки прилетіло…
Думки тепер не тягнулися слимаками, а наче пульсували – спалахували, освітлюючи на мить все довкола, і знову гасли. У миті ясності Інна таки спромоглась підтягнути руки (ліва виявилась добряче відлежаною), відштовхнутись від асфальту (не з першої спроби), незграбно сісти, притулившись спиною до стіни. Між хвилями нудоти і потьмяніння думок стала прикидувати – звідки йшла, чи багато встигла пройти, в якому напрямі дім… Скільки часу пролежала – навіть не намагалась вгадати, та це й не надто важливо, треба якось додому дочапати, а там уже відлежусь… Майнула думка – набрати батька, але тут же відмахнулась – чого даремно турбувати, що він – телепортом сюди прилине? Тільки переживатиме, а йому не можна відволікатись. От якщо сам подзвонить, то скажу… Скажу, що все в порядку, жива-здорова, а що під обстріл попала – не скажу, звісно, бо знов-таки буде переживати, і сварити, щоб якнайшвидше виїздила, а як їхати? На кого полишити всі свої, словами Шевченка, діти-квіти? Раніше сусідці лишала ключі, якщо їхала на море днів на десять – більше й не хотілось. А якщо на два-три дні доводилось виїздити, то просто крапельний полив робила. А зараз притомні сусіди виїхали, не пиякам же з верхнього поверха ключі лишати… От хіба, якщо вже по самому будинку влучать, чи повилітають вікна… На цій неприємній думці зазвичай роздуми про евакуацію закінчувались. Якщо прилетить прямо у будинок – то навряд чи вже буде кому виїздити. Були б у неї, наприклад, діти, то напевно би поїхала, як усі подруги. А так – якось воно буде…
Якось буде – вже ЦІ два слова крутились у голові, коли потихееесеньку, по стіночці, як стара бабця – ба ні, як чіпка ліана, стала просуватись у напрямі дому. Світло, як і раніше, неприємно било в очі, тож дивилась примружено – ген горить автівка, а он якась чорна смуга по асфальту… Страшно було побачити мертвих людей, але, на щастя, їх не було видно – чи це вона сама так раненько вискочила, а всі по домах ще… Ох, хоча в машині хтось міг бути. Відвела погляд, зосередилась на тротуарі – ось я тихенько правою ногою, ось лівою, правою, лівою… Під руками скінчилась стіна будинку, притулилась до неї спиною, перевела подих. Може, навкарачках полізти? Голова крутилася – страх, це, якщо наввимашки впаду, навряд чи встану… Ні, з карачок потім все одно треба буде вставати, коли до дверей під‘їзду дочапаю… О, яка оптимістична думка – сама себе похвалила. Дочапаю, куди дінусь. От ще кілька разів вдихну-видихну…
Поки стояла, підвела погляд. Щось мигтіло перед обличчям. Мушки в очах? А, ні – тут же кучерява верба росте, якраз на розі будинку. Повільно простягнула руку, торкнулась гілля. Наче і сил додалось – вербичка саме прокидалась від зимового сну, листя ще не було, але у гіллі наче відчувався якийсь пружний рух. Зловила кілька гілочок, підтягнула до себе, взялась за грубшу гілку. Прикинула: якщо не смикнути різко (гілля досить крихке), то отак, притримавшись, перейду до огорожі, а далі вже по ній руками перебиратиму… А там уже і до під‘їзду недалеко.
– Дівчино! Вам недобре?
По голосу – немолодий чоловік. Намагалась повернути голову, але знов запаморочилось, ледь не впала, вхопилась за гілля і ледь не повисла на ньому. За лікоть міцно взяли:
– Ви поранені? Кров на обличчі…
– Д…якую. – ледве вичавила з себе. – Н…ормальн…
– Вас вибухом зачепило? Швидку викликати?
– Н…ні. Т…ут. – кволо махнула рукою. – Д…додомм…
Дядько притримував і обережно вів її аж до будинку. Інна помітила, як він крадькома зиркав на годинник – либонь, спізнювався на роботу, робочий же день, ранок… Коли допоміг зайти у ліфт, подякувала і запевнила, що далі чудово добереться сама. Дядько побіг, а Інна сповзла по стіні ліфта на підлогу, щойно зачинились двері, а, приїхавши на поверх, довго сиділа, не в змозі вийти. І не хотілось, аби її у такому стані побачили сусіди (ще вирішать, що п‘яна чи під наркотиками, потім плітки підуть – не відмиєшся), і трохи навіть хотілося, аби хтось таки зайшов та поміг вилізти з ліфта і до квартири зайти. Але ніхто не йшов, навіть горішні п’янички. Довелося повзти самій – у буквальному сенсі, добре, хоч не було в руках ніяких сумок, тільки еко-торбинка в кишені… Доповзла на карачках до дверей, з десятої спроби втрапила ключем у шпарину, повернула, заповзла у квартиру, і нарешті дозволила собі відключитись.

Вже геть поночіло. Всіх зморював сон, хоча і тривожно було за Доглядалю, та вирішили вже вранці, з першими променями, щось робити. Якщо, звісно, придумається, що саме зробити вони можуть. Але раптом тихо шелеснуло:
– Шшш… Я мошшу глянути…
Лише зараз всі звернули увагу, що шелестіння лунало не з підвіконня, а майже з середини кімнати – поки вони слухали старого Кедра, та жахались його спогадам про Непривітний Світ, Плющ поповз у напрямку кімнатних дверей. Він і так стояв не на підвіконні, а на підлозі, дбайливо прикритий екраном від батареї, і красиво обвивав опору стелажа. Тепер усі його петлі розвились, і потроху – майже непомітно – повзли до коридору. Монстера досадливо крекнула:
– Чого відразу не сказав, що полізеш? От партизан!
– А шшшо б ти зробила? Ти не надто довга, вшше вибачай…
– А от – шшшо! – передражнила. І так само поволі почала звиватись, сповзаючи зі стовпчика, на який спиралась. Торкнувшись підлоги, не виструнчилась у напрямку коридора, як Плющ, а притулилась до ніжки серванта, обхопила міцніше… Ррррип!
Оскільки вазон Монстери був важезний, і стояв на підлозі, Доглядаля вже давненько поставила його на платформу з коліщатами, аби посувати під час прибирання. Всі заздрісно зітхнули. Сон якось минув – всі дивились, як повзуть Плющ та Монстера, і крадькома робили ставки. Якби у кімнаті був поріг – звісно, Монстера не змогла би рухатись далі, але паркет був рівнесенький, а клямку дверей Монстера легко натисла – отут би Плющ навряд чи справився без її допомоги. Доглядаля завжди щільно причиняла двері кімнати, аби не було протягу.
В коридор вилізли майже одночасно. Охнули. Всі гукнули – ЩО?! Але миттю замовкли, аби не заважати слухати Фікусу. Той переказав – Доглядаля лежить на підлозі біля вхідних дверей, дихає, але не рухається.
– Спить? – уточнило Каланхое.
– Наче так… – Фікус дослухався. – Дихає уривчасто, не так, як завжди. Їй точно погано. Пахне кров’ю…
Це вже явно була інформація від Монстери – вона досі хвалилась спогадами про жорстоке життя у джунглях.
– Плющ каже, – вів далі Фікус, – що зараз зазирне до ванни. Йому Монстера двері відтиснула.
Азалія зітхнула – після дня, проведеного на сонці, ще й без обприскування, ванна здавалась раєм: саме звідти Доглядаля приносила воду, заздалегідь відстояну і трохи підігріту. От якби ж “повзуни” могли якось принести хоч трохи води… Раптом озвалася Камбрія:
– Азалійко, ти ж зовсім змучилась! Ось у мене сфагнум ще вологий, давай тобі підкину… Передай, Восковику, будь ласка!
Блискучий Восковик, як змійка, спустився до вазона Камбрії, обхопив жменьку сфагнуму і потягнув до вазона Азалії. Тій і справді полегшало – і від вологості моху, і від підтримки друзів.

Інні здавалось, що вона хворіє, а мама робить їй прохолодний компрес на голову і приказує:
– От бачиш, вискочила на вулицю без шапки…
– Я ж у шапці була… – спробувала заперечити Інна, але тільки мовчки ворухнула губами. Однак не надто тим засмутилась – від компресу наче легшало, і вже не так боліла голова, і ось мама торкнулась щоки – ой, чому це саднить, де це я впала, чи що…
– А плющ має і антисептичні властивості, і ранозагойні… – вела далі мама, проводячи по щоці мокро й прохолодно.
Мама ж померла – раптом згадала Інна. Ще три роки тому, онко… Це мене вибухом вдарило, ось і мариться, і сниться… Ледь не заплакала, як і щоразу, коли прокидалась, уві сні маму побачивши, і втуплювалась у стелю, мріючи в тому сні лишитись. У вухах трохи шуміло, і ще часом нудило, і, звісно, ніякий мамин голос не був чутний, але… На щоці і правда було щось мокре і прохолодне. Сльози?
Обережно підняла руку, торкнулась обличчя. На щоці було вологе листя плюща. Що він тут робить? Я ж його в коридор не виносила… Спробувала сісти – наче менше крутилась голова, глянула вбік… І вклякла.
Біля неї лежав мрець.
В коридорі було майже темно – у настінне дзеркало потрапляло трохи світла з вікна кухні. Біля Інни лежав чоловік – майже впритул, і навіть слабенького освітлення вистачало, аби побачити, наскільки він безнадійно мертвий. Вирячені очі закотились ледь не під каску. Рот роззявлений, наскільки можна, а може, і ще більш – і вщерть напханий листям. Тамуючи нудоту й огиду, Інна придивилась. Ні, це не листя плюща. Це монстера, ось вона лежить на грудях мерця, як зміюка на здобичі. А сам він обплутаний плющем – ох, невже це мій? Я й не помічала, який довгий виріс… А як цей чувак зайшов? А, я ж заповзла і впала, либонь, і двері не замкнула… Форма не така, як у тата, не піксель…
Ще трохи – чималим зусиллям – нахилила шию, глянула на шеврон мерця. І почала тихенько гиготіти. Вже не думала, як так могло трапитись, не думала, чи почують сусіди і сприймуть за п‘яну чи божевільну.
Гигочучи, злегка погладжувала листя ліан.
У кімнаті Фікус радісно гукнув:
– Отямилась! Ура!

Інна навіть з коридору чітко почула, як у кімнаті зашелестіло. Ох, вже ранок. Цілу добу обприскувань пропустила. А там же азалія так пишно цвіте…

(24.02.2023)