30 Липня, 2021

Привид конструкторського бюро

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди

— Доброго вечора, пані Олю! — Микита висунувся зі своєї будки охоронця на прохідній. — Заборонені предмети маєте? Ножі, пилочки, передавачі, пиріжки?

— Вечір добрий. Колись твоє черево перевісить і ти випадеш звідти. Я жирну пляму прибирати не буду. — Пробурчала у відповідь жінка. Їй за віком належало бурчати на молодь, але маску злої бабки Ольга ніколи довго не тримала — в очах завжди скакали смішинки, хоч зараз вуста залишалися по-старечому стиснутими, а брови насупленими. Вона поклала сумку в коробку сканера, сама пройшла через рамку детектора. — Давай, виконуй свою роботу. Рийся в моїй сумочці.

Молодий микитчин напарник Остап миттю засунув руку в жіночу торбинку таких розмірів, що туди вліз би й турбореактивний двигун, обережно витягнув пухкий пакет і зазирнув всередину.

— Дякую, — розплився у щирій посмішці.

— Будь ласка, зайчику.

Через весь хол попливли аромати випічки, яблук і кориці.

— З вами все гаразд? — Микита все ще звішувався з вікна прозорого куба і пильно вдивлявся в обличчя жінки.

— Якщо зі мною все буде гаразд, я буду мертвою, любчику. Голова болить, коліна крутять — дощ обіцяють.

— Мені шкода.

— Е! Головне, щоб в твоєї жінки голова не боліла.

Остап, що у свої 24 досі вважав примітивні жарти про секс дуже смішними, розреготався. Микита усміхнувся, але очі посумнішали, ніби Ольга сипонула солі на рану. Він махнув рукою — проходь, і потягнувся до ароматного пакета за розрадою. Пані Ольга забрала схудлу сумку і пішла вглиб будівлі, радіючи, що відволікла стражів порядку і вони не копирсались в глибині її сумки. Остап, правда, ще деякий час дивився вслід жінці, але потім теж поліз у пакет. Майже всі з денної зміни вже пішли — можна розслабитися.

Пані Ольга відчула погляд молодого охоронця, але впевненим кроком йшла вперед. Вона не мала ані власних дітей, ані чоловіка. Її наречений загинув в АТО і це було так давно, ніби в минулому житті. Та це і було наче інше життя — молоде, безтурботне, сповнене кохання і надій. А потім одного ранку світ розколов телефонний дзвінок. Вона майже не пам’ятає той день, але досі не любить ранки і телефони. Потім викидень, депресія, роки пошуку нової себе і свого місця в житті, заробітчанство, праця без офіційного оформлення продавчинею в супермаркетах і от вона тут — за півкроку до мінімальної пенсії добирає стаж прибиральницею на державному підприємстві. Після всіх цих років нарешті у мирі з собою і зі світом.

Коти і співробітники машинобудівного конструкторського бюро “Івченко-Прогрес” замінили їй дітей та онуків. Усіх їх вона любила, про всіх піклувалася і була готова захищати хоч від собак, хоч від роздратованого начальства, хоч від чорта лисого. Останнє було на межі перетворення з красивих слів у дійсність. У бюро, здається, завівся привид, і жінка була налаштована позбавитися зáйди з потойбіччя.

Ліфт відвіз Ольгу у підвал. Вона швиденько скинула плащ, одягла робочий халат і почала витягати з сумки контрабандно принесені засоби для боротьби з привидом. На столі опинились пляшка зі святою водою, церковні свічки, освячена сіль у слоїку для бутерброда, кілька кристалів чорного турмаліну та блокнот з заклинаннями. Усе, що міг запропонувати для такої оказії інтернет.

Ольга напхала кишені антипривидними знаряддями і рушила на битву. Тобто на 3 поверх, бо зазвичай звідти вона починала роботу. Тут у підсобці чекали її помічники — десяток роботів-пилососів, якими вона керувала замість того, щоб за давнім прибиральницьким звичаєм махати мокрою шваброю. ХХІ століття усе-таки. Але тепер тут завівся диверсант — роботизовані порохотяги постійно виходили з ладу і зачіпали столи, смикали дроти, розкидали і жували папери, бризкали водою на комп’ютери, що все разом шкодило злагодженій роботі бюро. У сервісному центрі розводили руками — техніка була в порядку. А коли закінчуються раціональні аргументи, настає черга згадати давні забобони та міські легенди. Навіть у ХХІ столітті.

Роботи-помічники мирно блимали у шафі індикаторами готовності. Відчуваючи себе то хороброю воїтелькою, то повною дурепою, Ольга дістала пляшку зі святою водою, на яку раніше накрутила розпилювач, яким бризкала квіти.

— Добрий вечір!

Хоробра воїтелька аж підскочила від привітання, що прозвучало в неї за спиною, і крутнулася. Вітався чоловік років 40 у червоному светрі з різдвяними візерунками, а поруч стояла зовсім юна дівчина у модному квітчастому платті. Дівчина тримала планшет з під’єднаним до нього пультом.

— Я Олександр, це Марія, — продовжив чоловік, який видався Ользі дуже знайомим, ніби вона його десь бачила. — І ми вважаємо, що у нас завівся привид. Хочемо розібратися і все полагодити.

Щелепа пані Ольги потроху почала одвисати. Вона сумнівалася в своїй адекватності через те, що вірила в привидів, а тут двоє розумників, що конструюють двигуни, раптом говорять те саме. На те, щоб оговтатись і підібрати щелепу, у Ольги пішла хвилина, ще кілька хвилин — на знайомство і узгодження плану.

— Самі по собі рóботи не можуть бешкетувати, — розмірковувала Марія з виглядом відмінниці інжинірингової школи “Ноосфера”, поки Ольга діставала з шафи своїх помічників. Вони тихенько пікали і розповзались по коридорах і кабінетах. — Десь тут діє хитрозроблена система РЕБ. Причому така, що обійшла глушилки.

Що таке РЕБ, Ольга не знала, але кивнула. Раптом з кабінету 35 почувся гучний бабах. Усі кинулись туди. Видовище було сумним. На підлозі валявся ноутбук, а порохотяг буксував, зачепившись за зарядний шнур. У всьому цивілізованому світі уже давно використовували бездротові зарядки, але українське державне підприємство, як завжди, було змушене творити чудеса з гівна та палок.

— Ми робимо двигуни для літаків, гвинтокрилів, амфібій, безпілотників, входимо до Укроборонпрому, маємо 500 ділових партнерів по всьому світу, але не можемо купити нормальні ноути. Та трясця вашій матері! — психонув Олександр.
— Уже 600 партнерів, — виправила Марія і копнула ногою техніку. Робот перескочив перешкоду і поїхав далі, ніби нічого й не сталося. — І взагалі-то він мав об’їхати ті дроти.

Знову акти, знову списання! Ольга була в розпачі. Її улюблені порохотяги божеволіли і ніхто не знав, чому. Жінка дістала з кишені свою останню надію — пляшку святої води і зібралась бризнути на навіжену техніку.

— Зачекайте! — Марія труснула своїм планшетом. — Спочатку спробуємо спіймати цього привида.

Дівчина наставила антену пульту на робота і почала тицяти в екран, бурмочучи щось про частоти та наших пофігістичних ідіотів. Спливали хвилини, порохотяг їздив між столами як зразковий співробітник клініг-відділу, а не підлий диверсант, одержимий злим духом.

— Є!

Ольга з Олександром аж підскочили. Марія вказала на вікно у двір, мовляв це там, і побігла до сходів. Чоловік теж хутко зник у дверях, а майже пенсіонерка Ольга попленталась слідом. Полювати на привидів у 69 років виявилось на так цікаво та епічно, як вона собі уявляла.

Доїхавши вниз на ліфті, стикнулася зі своїми захеканими співучасниками та розімлілим від пиріжків Микитою.

— Ви куди? Що трапилось? — професіоналізм узяв гору над ситістю охоронця.

Якщо б на вході Микита знайшов у сумочці свічки, Ольга наплела б йому щось про фен-шуй, але як пояснити нинішню ситуацію, швидко придумати не вдавалось.

— Ми полюємо на привида. — Спокійно пояснив Олександр. У Ольги вдруге за вечір відвисла щелепа від його правдорубства. Цього разу до неї доєднався охоронець, але швидко оговтався і закрив рота. Потім знову відкрив, ніби хотів щось спитати, але підходящих слів знайти не вдалося.

— Та боже ж мій! — не витримала Марія. — Ходімо, сигнал може зникнути!

Доморощені ghost busters потяглися надвір. Ніхто не одяг куртку, тож всі моментально почали мерзнути від жовтневого нічного холоду.

— Якого в біса привида? — нарешті знайшов потрібні слова Микита. Думка, що привидів не існує, потонула в адреналіні.

Ольга на ходу просвітила бідолаху-охоронця про те, що діється у нього під носом. Чолов’яга тільки мовчки кліпав.

Мисливці пройшли повз інформаційний стенд, клумбу, рядок турбовальних двигунів і дійшли до ящика з тестовими безпілотниками. Поки нема снігу, ніхто не заморочувався тим, щоб після кожного запуску заносити дрон на склад. Їх просто кидали в ящик в надії, що комірник сам все забере. Рано чи пізно він таки забирав.

Марія покопирсалась у ящику, постійно звіряючись з планшетом, і тріумфально підняла один з дронів.

— Ось наш чортів привид! Ви тільки погляньте — зовні нічим не відрізняється від наших. Типу спуфінг для порохотягів! — дівчина продемонструвала знахідку і засміялася. Оцінивши розгублений вигляд  співрозмовників, пояснила: — Спуфінг — це коли програма маскується під іншу та фальсифікує дані. Так крадуть безпілотники. Але щоб порохотяги… Через цього красунчика, — вона труснула дроном, мало не впустивши його, — йшов сигнал до наших роботів і збивав програму. Сигнал вимикався — робот перезавантажувався і працював далі.

— Скільки разів я казав їм не кидати тестові зразки де попало! — розізлився Олександр. — Безвідповідальна пацанва! Дрони по всьому подвір’ю валяються. От і підкинули чужий. Та всьому відділу догану вліпити! Пане охоронцю, беріть його — вранці віддасте своєму недолугому керівництву. Маріє…

— Я сама писати звіт не буду, — перебила дівчина. — Це ж тобі прийшла в голову світла ідея пошукати зайвий сигнал вночі, коли працюють тільки пилососи. Ще й назвати його привидом! І ти чомусь прийшов з ідеєю не до шефа, а до мене, хоч ми навіть не знайомі…

Раптово полювання на привида скінчилося. Усі розійшлися. Ольга відчувала себе повнісінькою дурепою. Ну які привиди? ХХІ століття надворі, усе можна пояснити з точки зору науки та військової хитрості. Жінка почапала назад, виливши святу воду у клумбу. Проминула інформаційний стенд, заліплений офіційними оголошеннями і світлинами, на які ніхто ніколи не зважав. Ольга теж пройшла повз, поспішаючи в тепло свого підвалу, щоб викинути з кишень сіль та свічки. А зі стенду на неї дивився Олександр у червоному різдвяному светрі. Напис сповіщав: “О. Квітковський. 1983 – 2024. Загинув під час випробування АІ-28”.

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди