Привид конструкторського бюро
— Доброго вечора, пані Олю! — Микита висунувся зі своєї будки охоронця на прохідній. — Заборонені предмети маєте? Ножі, пилочки, передавачі, пиріжки?
— Вечір добрий. Колись твоє черево перевісить і ти випадеш звідти. Я жирну пляму прибирати не буду. — Пробурчала у відповідь жінка. Їй за віком належало бурчати на молодь, але маску злої бабки Ольга ніколи довго не тримала — в очах завжди скакали смішинки, хоч зараз вуста залишалися по-старечому стиснутими, а брови насупленими. Вона поклала сумку в коробку сканера, сама пройшла через рамку детектора. — Давай, виконуй свою роботу. Рийся в моїй сумочці.
Молодий микитчин напарник Остап миттю засунув руку в жіночу торбинку таких розмірів, що туди вліз би й турбореактивний двигун, обережно витягнув пухкий пакет і зазирнув всередину.
— Дякую, — розплився у щирій посмішці.
— Будь ласка, зайчику.
Через весь хол попливли аромати випічки, яблук і кориці.
— З вами все гаразд? — Микита все ще звішувався з вікна прозорого куба і пильно вдивлявся в обличчя жінки.
— Якщо зі мною все буде гаразд, я буду мертвою, любчику. Голова болить, коліна крутять — дощ обіцяють.
— Мені шкода.
— Е! Головне, щоб в твоєї жінки голова не боліла.
Остап, що у свої 24 досі вважав примітивні жарти про секс дуже смішними, розреготався. Микита усміхнувся, але очі посумнішали, ніби Ольга сипонула солі на рану. Він махнув рукою — проходь, і потягнувся до ароматного пакета за розрадою. Пані Ольга забрала схудлу сумку і пішла вглиб будівлі, радіючи, що відволікла стражів порядку і вони не копирсались в глибині її сумки. Остап, правда, ще деякий час дивився вслід жінці, але потім теж поліз у пакет. Майже всі з денної зміни вже пішли — можна розслабитися.
Пані Ольга відчула погляд молодого охоронця, але впевненим кроком йшла вперед. Вона не мала ані власних дітей, ані чоловіка. Її наречений загинув в АТО і це було так давно, ніби в минулому житті. Та це і було наче інше життя — молоде, безтурботне, сповнене кохання і надій. А потім одного ранку світ розколов телефонний дзвінок. Вона майже не пам’ятає той день, але досі не любить ранки і телефони. Потім викидень, депресія, роки пошуку нової себе і свого місця в житті, заробітчанство, праця без офіційного оформлення продавчинею в супермаркетах і от вона тут — за півкроку до мінімальної пенсії добирає стаж прибиральницею на державному підприємстві. Після всіх цих років нарешті у мирі з собою і зі світом.
Коти і співробітники машинобудівного конструкторського бюро “Івченко-Прогрес” замінили їй дітей та онуків. Усіх їх вона любила, про всіх піклувалася і була готова захищати хоч від собак, хоч від роздратованого начальства, хоч від чорта лисого. Останнє було на межі перетворення з красивих слів у дійсність. У бюро, здається, завівся привид, і жінка була налаштована позбавитися зáйди з потойбіччя.
Ліфт відвіз Ольгу у підвал. Вона швиденько скинула плащ, одягла робочий халат і почала витягати з сумки контрабандно принесені засоби для боротьби з привидом. На столі опинились пляшка зі святою водою, церковні свічки, освячена сіль у слоїку для бутерброда, кілька кристалів чорного турмаліну та блокнот з заклинаннями. Усе, що міг запропонувати для такої оказії інтернет.
Ольга напхала кишені антипривидними знаряддями і рушила на битву. Тобто на 3 поверх, бо зазвичай звідти вона починала роботу. Тут у підсобці чекали її помічники — десяток роботів-пилососів, якими вона керувала замість того, щоб за давнім прибиральницьким звичаєм махати мокрою шваброю. ХХІ століття усе-таки. Але тепер тут завівся диверсант — роботизовані порохотяги постійно виходили з ладу і зачіпали столи, смикали дроти, розкидали і жували папери, бризкали водою на комп’ютери, що все разом шкодило злагодженій роботі бюро. У сервісному центрі розводили руками — техніка була в порядку. А коли закінчуються раціональні аргументи, настає черга згадати давні забобони та міські легенди. Навіть у ХХІ столітті.
Роботи-помічники мирно блимали у шафі індикаторами готовності. Відчуваючи себе то хороброю воїтелькою, то повною дурепою, Ольга дістала пляшку зі святою водою, на яку раніше накрутила розпилювач, яким бризкала квіти.
— Добрий вечір!
Хоробра воїтелька аж підскочила від привітання, що прозвучало в неї за спиною, і крутнулася. Вітався чоловік років 40 у червоному светрі з різдвяними візерунками, а поруч стояла зовсім юна дівчина у модному квітчастому платті. Дівчина тримала планшет з під’єднаним до нього пультом.
— Я Олександр, це Марія, — продовжив чоловік, який видався Ользі дуже знайомим, ніби вона його десь бачила. — І ми вважаємо, що у нас завівся привид. Хочемо розібратися і все полагодити.
Щелепа пані Ольги потроху почала одвисати. Вона сумнівалася в своїй адекватності через те, що вірила в привидів, а тут двоє розумників, що конструюють двигуни, раптом говорять те саме. На те, щоб оговтатись і підібрати щелепу, у Ольги пішла хвилина, ще кілька хвилин — на знайомство і узгодження плану.
— Самі по собі рóботи не можуть бешкетувати, — розмірковувала Марія з виглядом відмінниці інжинірингової школи “Ноосфера”, поки Ольга діставала з шафи своїх помічників. Вони тихенько пікали і розповзались по коридорах і кабінетах. — Десь тут діє хитрозроблена система РЕБ. Причому така, що обійшла глушилки.
Що таке РЕБ, Ольга не знала, але кивнула. Раптом з кабінету 35 почувся гучний бабах. Усі кинулись туди. Видовище було сумним. На підлозі валявся ноутбук, а порохотяг буксував, зачепившись за зарядний шнур. У всьому цивілізованому світі уже давно використовували бездротові зарядки, але українське державне підприємство, як завжди, було змушене творити чудеса з гівна та палок.
— Ми робимо двигуни для літаків, гвинтокрилів, амфібій, безпілотників, входимо до Укроборонпрому, маємо 500 ділових партнерів по всьому світу, але не можемо купити нормальні ноути. Та трясця вашій матері! — психонув Олександр.
— Уже 600 партнерів, — виправила Марія і копнула ногою техніку. Робот перескочив перешкоду і поїхав далі, ніби нічого й не сталося. — І взагалі-то він мав об’їхати ті дроти.
Знову акти, знову списання! Ольга була в розпачі. Її улюблені порохотяги божеволіли і ніхто не знав, чому. Жінка дістала з кишені свою останню надію — пляшку святої води і зібралась бризнути на навіжену техніку.
— Зачекайте! — Марія труснула своїм планшетом. — Спочатку спробуємо спіймати цього привида.
Дівчина наставила антену пульту на робота і почала тицяти в екран, бурмочучи щось про частоти та наших пофігістичних ідіотів. Спливали хвилини, порохотяг їздив між столами як зразковий співробітник клініг-відділу, а не підлий диверсант, одержимий злим духом.
— Є!
Ольга з Олександром аж підскочили. Марія вказала на вікно у двір, мовляв це там, і побігла до сходів. Чоловік теж хутко зник у дверях, а майже пенсіонерка Ольга попленталась слідом. Полювати на привидів у 69 років виявилось на так цікаво та епічно, як вона собі уявляла.
Доїхавши вниз на ліфті, стикнулася зі своїми захеканими співучасниками та розімлілим від пиріжків Микитою.
— Ви куди? Що трапилось? — професіоналізм узяв гору над ситістю охоронця.
Якщо б на вході Микита знайшов у сумочці свічки, Ольга наплела б йому щось про фен-шуй, але як пояснити нинішню ситуацію, швидко придумати не вдавалось.
— Ми полюємо на привида. — Спокійно пояснив Олександр. У Ольги вдруге за вечір відвисла щелепа від його правдорубства. Цього разу до неї доєднався охоронець, але швидко оговтався і закрив рота. Потім знову відкрив, ніби хотів щось спитати, але підходящих слів знайти не вдалося.
— Та боже ж мій! — не витримала Марія. — Ходімо, сигнал може зникнути!
Доморощені ghost busters потяглися надвір. Ніхто не одяг куртку, тож всі моментально почали мерзнути від жовтневого нічного холоду.
— Якого в біса привида? — нарешті знайшов потрібні слова Микита. Думка, що привидів не існує, потонула в адреналіні.
Ольга на ходу просвітила бідолаху-охоронця про те, що діється у нього під носом. Чолов’яга тільки мовчки кліпав.
Мисливці пройшли повз інформаційний стенд, клумбу, рядок турбовальних двигунів і дійшли до ящика з тестовими безпілотниками. Поки нема снігу, ніхто не заморочувався тим, щоб після кожного запуску заносити дрон на склад. Їх просто кидали в ящик в надії, що комірник сам все забере. Рано чи пізно він таки забирав.
Марія покопирсалась у ящику, постійно звіряючись з планшетом, і тріумфально підняла один з дронів.
— Ось наш чортів привид! Ви тільки погляньте — зовні нічим не відрізняється від наших. Типу спуфінг для порохотягів! — дівчина продемонструвала знахідку і засміялася. Оцінивши розгублений вигляд співрозмовників, пояснила: — Спуфінг — це коли програма маскується під іншу та фальсифікує дані. Так крадуть безпілотники. Але щоб порохотяги… Через цього красунчика, — вона труснула дроном, мало не впустивши його, — йшов сигнал до наших роботів і збивав програму. Сигнал вимикався — робот перезавантажувався і працював далі.
— Скільки разів я казав їм не кидати тестові зразки де попало! — розізлився Олександр. — Безвідповідальна пацанва! Дрони по всьому подвір’ю валяються. От і підкинули чужий. Та всьому відділу догану вліпити! Пане охоронцю, беріть його — вранці віддасте своєму недолугому керівництву. Маріє…
— Я сама писати звіт не буду, — перебила дівчина. — Це ж тобі прийшла в голову світла ідея пошукати зайвий сигнал вночі, коли працюють тільки пилососи. Ще й назвати його привидом! І ти чомусь прийшов з ідеєю не до шефа, а до мене, хоч ми навіть не знайомі…
Раптово полювання на привида скінчилося. Усі розійшлися. Ольга відчувала себе повнісінькою дурепою. Ну які привиди? ХХІ століття надворі, усе можна пояснити з точки зору науки та військової хитрості. Жінка почапала назад, виливши святу воду у клумбу. Проминула інформаційний стенд, заліплений офіційними оголошеннями і світлинами, на які ніхто ніколи не зважав. Ольга теж пройшла повз, поспішаючи в тепло свого підвалу, щоб викинути з кишень сіль та свічки. А зі стенду на неї дивився Олександр у червоному різдвяному светрі. Напис сповіщав: “О. Квітковський. 1983 – 2024. Загинув під час випробування АІ-28”.
Класс!!! Пишіть іще! Ваш твір дуже легко читається! І навіть не віриться, що Ви – не із Запоріжжя))) Успіхів Вам у цьому і всіх наступних конкурсах!
Дякую Вам дуже за такий позитивний коментар! Навзаєм бажаю успіхів! 🙂
Цікаве оповідання. Дякую, Авторе!
Найбільше сподобався опис героїв, зразу ж собі їх уявила.
Бажаю успіху в конкурсі! 🙂
Дуже-дуже дякую 🙂
Навзаєм бажаю успіхів!
Було цікаво! І, як на мене, закінчення дуже вдале.
Успіху на конкурсі!
Цікаво – найкраще, що може почути автор. Дякую вам! 🙂
Навзаєм бажаю успіхів!
Супер, дуже приємний стиль, читається легко. Все логічно, послідовно і цікаво! Хочу бачити Вас у фіналі конкурсу, чудова робота!)
Дуже-дуже Вам дякую за таку оцінку!
Навзаєм бажаю успіхів!
Вірю в привиди, у зв’язок із потойбіччям, тому мені було цікаво читати Ваш твір. Чітко вимальовані всі персонажі. Кінцівка мені також дуже сподобалася. Чекала чогось особливого в самому кінці – і Ви не розчарували. Дякую!
Якщо перший конкурс не вдався, то це не означає, що так буде й далі, тому не варто закидати цю справу.
Зараз на “Аркуші” розпочався подібний конкурс. Здається, до 12 серпня приймаються роботи. Пошукайте. Успіху!
Дякую Вам за таку оцінку мого твору та за посилання на Аркуш. Може, й спробую…
Навзаєм бажаю успіхів!
Назва інтригує.
Напочатку речення і логіка між ними трохи кострубаті, але ближче до середини стає краще.
«попливли аромати» – комусь таке «художньо», але для мене якщо запах пливе у повітрі, а не летить, то це логічний ляп.
Гумор місцями вдалий, місцями ні. (На череві усміхнувся, а на голові ні.)
Нема переходу між показуванням теперішнього та розповіддю автора про минуле головного персонажа. Багатенько важливого й цікавого там розповіли, замість показати. Наприклад «У бюро, здається, завівся привид, і жінка була налаштована позбавитися зáйди з потойбіччя.» – не треба це тут. Ви ж потім це показуєте «паранормальщину» через вибрики роботів і бабину підготовку до полювання.
«але українське державне підприємство, як завжди, було змушене творити чудеса з гівна та палок.» – прямо в десяточку попали, молодець.
Сюжет є, твісти є (хоч частина і читається раніше часу, але не всі), загалом цікаво, особливо вам вдалася кінцівка.
Ого! Дякую за такий детальний розбір!
Приймаю усі зауваження, окрім “попливли аромати”. Третє значення, окрім інших, слова “пливти” в Академічному тлумачному словнику: “легко поширюватися, розноситися в усі боки (про звуки, запахи, прохолоду і т. ін.)”.
Клас! Легка й цікава історія. Фінал для мене виявився очікуваним, але від того зовсім не програє. Дякую.
Я переживала, що читачам не сподобається такий передбачуваний фінал. Але ви розвіяли мої страхи. Дякую вам! 🙂
Дуже добре вийшло. Приходьте ще на конкурси. У вересні на Азимут, наприклад. А у серпні на Аркуші буде.
Дякую 🙂 Якщо чесно, про Аркуш навіть не чула. Погуглю.
Дуже вдала у вас спроба, авторе 🙂 Композиція витримана, що у творах такого обсягу не так вже й часто трапляється; героїня гарно виписана. Я б поправила останню репліку Марії, бо вона вже надто на читача розрахована, але то вже моє особисте враження.
І респект за ретельне вивчення матчастини від сестри по розуму 🙂
Дякую
Ви праві щодо репліки Марії – це спроба впихнути натяки на привида в ту кількість знаків, що ще залишилися. Доволі незграбно вийшло. Я подумаю, що можна зробити.
Так і знала, що він привид!
Чудове оповідання. Таке “домашнє” чи що… А “Івченко-прогрес” – той що а Запоріжжі на Іванова?
Дякую! Це моя друга спроба написати оповідання на конкурс, а перша була така невдала, що я на кілька років закинула цю справу. Ваш коментар – бальзам на серце.
Я люблю затишні, “домашні” твори. Рада, що у мене вийшло передати настрій
А підприємство це саме те. Вся інфа з їх сайту, для мене Запоріжжя – поки що незвіданий куточок країни. До речі, школа “Ноосфера” також реально існує.
А я в Запоріжжі прожила більшу частину свого життя. Люблю це місто, хоч воно і брудне настільки, що довелося тікати звідти заради здоров’я дітей.