Повернення

Я вам розповім деяку історію. Можливо, це правда… А мабуть, і брехня. Хтозна. Бо коли йдеться про великі відстані – от як ті космічні парсеки, чи як воно там, то всяке трапляється.

Тож якщо маєте бажання вірити – то вірте. Якщо ж ні – як то кажуть у Львові, ще ся то не вродив, хто всім догодив.

Розповім швиденько, та піду собі город сапати, бо вже час, а на обрії бачу хмарка грозова тихесенько ковзає, десь за годинку й до нас дістанеться гарною зливою. Ну то нехай поки гримить, ще й не таке бачили… Трясця. Забув, про що я.. О, згадав!

Отже, років за двадцять тому від неньки нашої Землі полетів удалину космічний корабель. У справах полетів на далеку планету, яка навіть власного прізвища не має, а тільки номер у каталозі. Я вже й не пам’ятаю, який саме. Якщо матимете час та натхнення, то легко знайдете.

На тій планеті, при повної відсутності розумних створінь і надзвичайно багатої кількості корисних для Землі копалин, властиві для Землі закони фізики, у принципі, працювали. У принципі. Проте головним із них був закон підступності. Бо всі ті корисні (і не дуже) копалини, до яких докопувалися геологи з Землі, мали дивну здатність щезати на старому місці та з’являтися на новому. Нібито хтось знущався чи перевіряв наполегливість «зайд». Ну, приміром. От щось вони там таке знайшли, якийсь конче потрібний для промисловості цукровий молібден чи вранішнє залізо, побудували справжню копальню, розпочали видобування… Прокидаються зранку – а нема копальні, порожнє місце. Шукають і знаходять – якимось чином копальню закидає за кілька кілометрів. Шо воно, як, ніхто не розуміє. Проте з планети не йдуть – бо ж керівництво каже, що ці забаганки місцевої світобудови не мають вплинути на графік видобутку марганцевого анабтаніуму. Ну то таке…

Спочатку той розгардіяш, що панував на планеті, не зачіпав ані техніки, ні побуту прибульців. Однак що далі, то частіше увагу таємничого «ніхтонезнаєшовоно» почало привертати поселення землян. Аж раптом він дістався до головного – до телепорту.

Там така в них система – як звичайний ліфт. Ти заходиш ото всередину, ще на чужій планеті, а виходиш – і вже на Землі. Або навпаки. Не знаю, чи вантажний окремо від пасажирського, чи разом працює, знаю тільки, що двері в телепорту були одні. Звичайні, розсувні. А позаяк ті, хто працював на планеті, через знущання місцевої фауни (а може, флори) не завжди дуже чемно ставилися до обладнання, всі стулки дверей телепорту були щільно розмальовані графіті, зазвичай, не дуже пристойного змісту, а також висловлюваннями аналогічного штибу – здебільшого, москальською мовою. А чому москальськую, спитаєте ви? Бо ж усім відомо, що нащадки колишньої недоімперії, що зникла багато років тому, не вміють будувати власних зорельотів. Язиками брехати в них добре виходить, а щоби руками працювати – то ні. Річ у тім, що Туреччина винайняла їх підсобними працівниками за невеликі гроші. Заощадити, бач ти, вирішила. Ось вони тут усе й засер… покрили графічними візерунками.

Здається, знову я відійшов од нити сюжету. Ви слідкуйте за мною та виправляйте, раптом що, добре?

Коротше, телепорт зламався. Стулки дверей зачинені, жодна автоматика не працює. В заручниках у невідомої сили лишилися всі, хто був на планеті.

Тільки за півроку, коли сигнал дістався Землі, взнали про цю халепу. На тій планеті, авжеж, було досхочу їжі, приємні для життя умови, гарний клімат, і навіть працівники туди разом із родинами відправлялися – тож можна було побудувати колонію та жити собі.

Чи не так?

Для нас із вами міжзоряні перельоти – це вже буденність, рутина. І, за гамбурзьким рахунком, долі сучасних астронавтів небагато чим відрізняються від долі тих, що кілька століть тому вирушали на пошук невідомих океанів і земель. Хіба що вітрила сталі сонячними. А решта – така само. Ніколи не зникне порода людей, які залишають рідних, оселю, які не дбають про власну безпеку, а живуть лише майбутнім. Живуть вірою у найкраще – і в те, що колись повернуться додому. Навіть якщо легендою. Бо шлях буває важливішим за мету.

І раптом стається так, що вже не доля знущається над людьми, а самі ці люди крутять своєю долею, як циган сонцем.

Колись на каперські кораблі набирали виключно людей, які вміли дивитися іншім просто в очі та не відводили погляду. Людей, які за визначенням не вміли бути рабами. Бранці свободи, а не обставин та інших людей. Вільні без обмеження. Але ж усе одно додому тягне? Тягне. Кортить повернутися якнайшвидше. Аби знову відправитися в подорож. Таке воно – вічне повернення.

Ось тому, коли зрозуміли, що немає іншого шляху дістатися далекої планети, ніж відправити до неї звичайний корабель, у команду набрали саме таких людей. Вільних. Таких, що вміють і посваритися, і разом працювати. Українську команду набрали.

І корабель поніс на собі людей, занурених у глибокий гібернаційний сон. Це були фахівці з розробки та ремонтування телепортів, які обслуговували майже всі стаціонарні телепорти навколо Землі. Але цього разу їхня місія була особливою. Тому що на зворотний шлях у них не було часу. Бо навіть наших сьогоднішніх можливостей вистачає лише на те, щоби відправляти такі кораблі лише в один кінець.

Звичайно, у кращому випадку вони могли лишитися на планеті. Непередбачуваної і дивної у своєму ставленні до прибульців. В гіршому випадку – багато років летіти назад без надії дістатися Землі за життя.

Мені б хотілося, щоб на цьому наша історія закінчилася щасливо, щоби той клятий телепорт полагодили да швиденько відправили всіх додому. Але в нас не фантастична, в нас реальна історія. Тож доведеться чесно сказати – не вдалося відремонтувати телепорт. Навіть уже й руками, молотками та сокирами намагалися розпечатати злощасний телепорт – усе марно.

А тоді знову підійшли до телепорту всією командою. За цими зачиненими дверями лишалося їхнє життя, минуле і майбутнє, кохання і ненависть, за дверями була вся їхня Земля, в кожного своя, до якої вони вже ніколи не потраплять.

Капітан корабля сказав:

– Мені здається, планета чекає від нас якогось відгуку. Так, вона не дружня, але й ми тут чужі. Нам треба знайти з нею спільну мову.

– А я зморився вже так, що нічого не хочу, – відповів головний фахівець із телепортів. – Я б зараз просто картопелькою повечеряв. Вареною, такою, щоби скибочками на пательню, на смалець. А якщо ще й з маринованим оселедцем – то вже свято!

Раптом почулося, що всередині телепорту щось зашурхотіло.

І замовкло.

– Ех, примарилось… Чи ні?

– Сонце низенько, вечір близенько… – хтось із них промугикав собі під ніс, тихо й не дуже радісно – швидше для того, щоби самому собі дати раду.

І знову щось зашурхотіло за дверями. Тепер точно всі побачили шпарину. Вона була майже волосяна, тільки хвилину – і знову щезла.

– Бачили? Всі? – капітан скочив на рівні.

– Так… – невпевнено кивнув штурман.

– Робимо таке, – скомандував капітан. – Беремо якісь ганчірки, цеберки з водою, несіть із корабля розчинники, мийні засоби – треба негайно прибрати оцей увесь непотріб, усі матерні графіті, взагалі всю цю кацапську творчість.

– І я ще думаю, – додав головний фахівець із телепортів, – що треба натомість написати від себе – щось щире, від душі. – А ми тую червону калину…

– Саме так! – погодився капітан.

За пів години стіни телепорту стали чисті.

Хлопці! – звернувся фахівець. – Нумо, згадаймо те, що кожного з вас тягне до дому.

– Донька…

– Батьки…

– Олеся, дружина…

– А я ділянку не встиг докосити…

– А ми з побратимами маємо зустрітися за тиждень, щоби відсвяткувати перемогу над кацапією, ми щороку так робимо…

На цих словах стулки дверей дуже повільно, проте впевнено, поїхали врізнобіч, і зупинилися, лишивши вузький отвір, у який все ще не могла пройти людина.

– Здається, тільки через наше щире й велике бажання ця планета відкриє нам шлях додому. Проте чогось бракує.

– Крапки над І, – зітхнув штурман.

– Саме так! Двох крапок! – сказав фахівець і, пошукавши в кишенях, витягнув яскравий жовтий маркер.

Цим маркером він намалював обабіч на стулках дверей великі цятки, а тоді – довгі смужки майже до підлоги. І відійшов у бік.

За хвилину стулки пішли назустріч, щільно з’єдналися. І стало зрозуміло, що то була велика літера Ї. А тоді, під радісні крики, двері розчахнулися на всю широчінь. Шлях додому, до себе, до України був вільний.

Бо, як то написав класик, «Людина нібито не літає… А крила має. А крила має!»