Поштарі

Цю жінку Ірина помітила ще два дні тому. Але тоді вона поверталася додому після нічної зміни дуже втомлена й малодушно пройшла повз, намагаючись не звертати уваги.

Сьогодні лейтенантка поліції Ірина Пташник також ішла додому після нічної, проте була не настільки розтрощена й знесилена, тож приводів для того, щоб відвертатися від дивної людини, не знайшла.

Київський Парк Перемоги завжди, скільки Ірина пам’ятала, був красивим, але зараз, коли його відреставрували та урочисто назвали парком Двох Перемог, від краси природи іноді перехоплювало подих. На диво, реставратори відмовилися від зайвої помпезності, натомість обравши підкреслити природні пам’ятки творінням рук людських. Ірину завжди захоплювали містки, зведені над тихим озером — сталевий ажур, який відображається в темно-зеленій спокійній воді. Декому ці місточки нагадували китайську стилістику, декому — київський модерн початку ХХ століття, а більшості було байдуже, аби тільки помилуватися гармонійним поєднанням сучасних технологій мостобудування та гарним смаком архітектора, що надихався, як він сам казав, старовинними рушниками. Залізні троянди вилися по колонах, де-не-де сягаючи невисоких різьблених билець, на верхівках яких розквітали сталеві мальви. За одну з таких і трималася жінка, що годувала качок.

Ні, не так. Жінка, що розмовляла із качкою, яка сиділа поруч, на бильцях, і уважно слідкувала за співрозмовницею.

Пам’ять про минулу зустріч була дещо розпливчастою — все ж таки Ірина того ранку вже на півдорозі додому почала засинати, — але, здається, два дні тому на цьому самому місці поважно та гордовито задирав дзьоба величезний крук. Сидів, слухав, подекуди кивав, немов схвалював жінку.

Ірина зітхнула. Нагадала собі, що спілкування із птахами не заборонене жодним з кодексів — ані кримінальним, ані про адміністративні правопорушення. До того ж, несхоже, що співрозмовницям щось загрожує, або вони жорстоко поводяться одна з одною — так, качка теж, здається, жінку не скривджувала. А потім Ірина все ж таки звернула зі стежини, яка вела додому, до смачної «вранішньої вечері» та м’якої постелі, й пішла до жінки. Можливо, та потребує допомоги? Наприклад, послуг відповідного лікаря…

Коли Ірина підійшла ближче та почула, що каже дивачка, серце затрипотіло, а потім пропустило удар.

— Донечко, сонечко, — голос здававсь трохи застарим для вже літньої, проте ще досить моложавої осінньою жіночою красою пані, — як ти там, качечко? В нас наче все гаразд, хати всі відбудували, електрику із гасою повернули, Агнія, ота руда твоя подружка, дитину під серцем носить, а від кого — не каже, ну, зараз така вже молодь пішла, ми їм аж ніяк власного розуму не вставимо, й навіть прочуханки дітям нині не даси… Та про що ж я, Боже милий! Ти пробач мені, красунечко, ти ж у вирії зараз, мабуть, щаслива, я б пішла до тебе, та ще прибратися треба після отих вилупків, Господи, воля твоя!.. Мені курей нових дали, якісь голяндські чи як там їх, це в нашого нинішнього голови сільради нова забаганка — грант називається. На нього курей дають. Добрі кури, несуться гарно. А зі столиці тобі орден прийшов, ми на могилці усім селом зібралися, побратими твої приїхали, там отой Борис, про якого ти писала, — і справді гарненький, може, вийшло б у вас що-небудь, не знаю, не питала. Усіляке гарне про тебе казали, та я й так знаю, що ти, качечко, найкраща була. Ти там мене почекай, ще трохи я тут маю побути. Люблю тебе, дитинко…

Голос урвався, жінка простягнула руку — пальці дрижали, — торкнулася качки, і та спурхнула й полетіла кудись, швидко розтанувши в небі. Натомість з води ніби ліниво знявся качур із красивим синім намистом на шиї. Підлетів, сів там, де хвилиною раніше була качка. Жінка почала промовляти вже до нього, та голос її дивно змінився — так, ніби зараз говорила дитина:

— Здрастуй, тату. Мені за тиждень виповниться вісім років, от я тобі хочу розповісти про себе. Я гарно вчуся, допомагаю мамі. Твоя світлина в нас висить у залі, я кожного дня на неї дивлюся. Коли виросту — не знаю, ким буду. Хотів бути вояком, боронити Батьківщину, як ти, але мама заплакала, а я не хочу її засмучувати. Мабуть, стану програмістом — це й у війні може знадобитися. Хоча я дуже не хочу, щоб в нас ще колись була війна. Я б дуже був радий, якщо б ти мені наснився. Це був би найкращий подарунок на день народження. Будь ласка, тату, зроби це.

Качур знявсь з бильця швидко, немов кудись дуже поспішав. Його місце зайняв якийсь обскубаний горобець, і Ірина спочатку не повірила власним вухам — жінка почала розмовляти чоловічим голосом!

— Привіт, Поллі. Я дуже за тобою скучив — ну, ти, мабуть, знаєш. Ти взагалі надто багато про мене знала, це я про тебе практично нічого. Нащо ти пішла туди? Хіба я не міг? Я ж казав, що тобі не можна, і от — ти мертва, я живий, кому від цього краще? Поллі, я більше не можу. Будь ласка, відпусти мене, благаю! Я хочу нормального життя, такого, як в усіх. Хочу зустрічатися з іншими дівчатами й не бачити тебе в кожній з них! Збіса, я нарешті дозрів створити сім’ю, але із ким? Тебе ж нема. Зроби щось, відпусти мене, або вже забери із собою, клята ти дівко!

Коли злетів і горобець, жінка важко видихнула та промурмотіла собі під ніс:

— Вона-то тебе б залюбки відпустила, це ж ти її при собі тримаєш…

Ірина й сама не зрозуміла, як ступила вперед, та замість стандартного «доброго ранку, лейтенант Пташник, ось мої документи, будь ласка, не могли б ви…» здушено вичавила із себе:

— Що. Тут. Відбувається?

— Ой… — жінка трохи знітилася. — То ви все бачили? Ще й, мабуть, чули?

Ірина спромоглася лише кивнути.

— Це, мабуть, здалося вам…

— Не треба. Най би що мені не здалося… Що. Ви. Робите?

— Я… відправляю листи. Тільки не подумайте поганого — все безкоштовно. В мене є сайт, ось… — жінка дістала смартфон, розгорнула екраном до Ірини, та побачила великі літери: «Поштові послуги. Напишіть тим, із ким вже не зможете побачитися». — Птахи… вони мене розуміють. І радо допомагають. Люди пишуть мені — тобто, не мені, власне кажучи. Їм. Потім… відбувається листування.

Ірина уважно слухала. Може, через втому, а може, через бажання дива, їй здавалося, ніби жінка не бреше.

— Не знаю, чому це працює, — вела та далі, — але багато з тих, хто відправляв листа нашою… службою доставки потім писали вже мені, що їм стало набагато легше. Нібито й справді поспілкувалися. Овва!

На плече до жінки сіла ластівка. Пір’я на грудці тріпотіло, маленькі темні очі пильно вдивлялися в Ірину. Та відчула, як серце почало калатати, немов…

Немов тоді. Тоді, коли снаряди вибухали біля її окопу, а побратим… ні, більше, ніж побратим, хрипів по рації: «Все буде добре, чуєш, Примо? Все в тебе буде добре», і вона відповідала завітне: «Плюс».

— Може… — нерішуче почала жінка, і Ірина зважилася. Кивнула, ступила крок уперед:

— Привіт, Хваране…

Взагалі його звали Кімом. Кореєць-напівкровка, який навчив її любити дорами та правильно пакувати тактичний рюкзак. Їхнє кохання було таким само палаючим, як постріл з «Хаймарсу». І таким само коротким.

Після нього в її серці ще довго лишалася випалена земля.

— Знаєш… та ти знаєш — я ще не повернулася звідти до кінця. Звісно, ти знаєш. Але вже багато тих, хто повернувся. Я вчуся жити, кожного дня, вчуся посміхатися… почала дивитися нові дорами. Раніше не могла. Але в мене… в мене є хлопець, Хваране. Його звуть Ілля, він зовсім не схожий на тебе.

В Іллі скуйовджене темно-русяве волосся та сірі очі, що здаються сонними, бо постійно примружені. Він зовсім не вміє стріляти, бо через хворобу невійськовозобов’язаний.

— Він дуже домашній, Хваране. Мені із ним затишно. Він уміє створити затишок практично з нічого, ти б здивувався.

Мабуть, це неправильно — обговорювати нинішнього коханого із минулим, проте…

— Якби ти вижив, я любила б тебе палко і пристрасно, ну, це ти теж знаєш. Але… ти мертвий, Хваране. Це ми знаємо обидва. Вибач мені. Я намагаюся повернутися — і повернуся, стану жити звичайним життям. Це має статися. Ти ще порадієш за мене.

Павза. Коротка, як видих.

— Ми перемогли, Хваране. Все було недарма. Ти був недарма, я була… Ми перемогли. Тут зараз так гарно — тобі б дуже сподобалося. Ти любив такі краєвиди. Тепер можемо милуватися ними без страху, що з неба впаде гидота. Ти переміг, Хваране. Я перемогла.

Немовби все важливе сказано.

— Дякую. І… хай там у тебе все буде чотири-п’ять-нуль. Куди б тебе не занесло.

Ластівка зовсім не була налякана. Дивне створіння. Отже, поштарка?

Ірина простягнула руку, обережно підхопила маленьке тепле тільце й щосили жбурнула угору. Ластівка розправила крила, розрізала небо, наче куля… ні, наче птах. Просто мирний птах, який поспішає у своїх справах.

Оце й усе?

І тієї самої миті, коли Ірина вже годна була насварити себе за те, що робить дурниці, очі раптово заволокло сльозами. А крізь них, просто у небі, вона побачила знайоме обличчя.

Хваран посміхався — красивий, наче герой корейської дорами. Ірині здалося, що його губи чітко, щоб не було жодних непорозумінь, вимовляють: «Плюс».

Ще мить — і видіння розтануло. Ірина залишилася наодинці з дивною поштаркою.

І зрозуміла: їй і справді стало значно легше.