2 Травня, 2021

Паснак

Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця

ПАСНАК

  

Що ж! тільки той ненависті не знає, Хто цілий вік нікого не любив!

Л. Українка

Оля

Легкий порив вітру потягнув за собою важку віконницю. Вона неохоче подалась, але зовсім трішки. Вітерець додав зусиль – результат майже не змінився. Віконниця ще трішки поступилась, а потім заколихалась в жесті заперечення, і вітер покинув її, мандруючи далі.

Краєчок тіні віконниці насунувся на чоло немовляти. Він ніжно гладив голівку Олі, доки його господарка сперечалася з вітром. Миле, дещо примхливе обличчя дитяти не ворушилось. Злегка задерте підборіддя, капризно надуті губки, заплющені повіки – все застигло в слабких, нерухомих променях сонця. Повітря навколо загусло, речі та люди зав’язали в ньому. Ледь помітне сяйво огортало крихітне тіло, загорнуте в білосніжний саван. На грудях іконка. Труна, малесенька світленька, мостилась серед наскладаних на столі квітів. Попереду столу стояв великий сніп з вінком білих лілей.

«Як дивно. Ще зима, а стільки квітів, – дивувалася Славця, – ще ніде нічого не цвіте, а хата повна ними. І усі такі дивні, незвичайні».

Дівчинка підняла очі на худорлявого юнака.

«То Олекса з Рогатина привіз, – думалось їй далі, – але хіба в Рогатині вже весна? Нє, то не може бути».

Мала відсторонилась від матері, підступила до вінка. Боязко торкнулась листочка. Гм. Потім помацала пелюстки квітів. На дотик наче папір, а може тканина. Такі дивні-дивні квіти. Зовсім несправжні. Але такі красиві.

Кася простягла руку та знову пригорнула до себе п’ятирічну доньку. Славця охоче повернулась у мамині обійми. Приклала порепані долоні неньки собі до щік і завмерла.

Відправа скінчилась, і люди стали звільняти малу мазану хату. Висунувся повний, схожий на велетенську грушку ксьондз. Він поважно, перевалюючи свою тушку з однієї ноги на другу, покрокував. Обережно, ніби напханий під рясу подушками і боїться їх погубити.

Останніми вийшли парубки з Олексою. Вони винесли квіти, труну з янголятком. Чия крихітна душа зазирнула до цього нікчемного світу, жахнулась і втекла до небесних просити долі своїм убогим кревним.

Хлопці зупинились на порозі. Поміж них на широких, вишиваних рушниках легко колихалась, мов люлька, труна. Краї рушників, щедро розшитих складними орнаментами, спадали з долонь до землі. Червоно-чорні візерунки горіли, переливались полум’ям на занепокоєній вітром тканині і тяглись до рук. Зігріти їх, а може обпекти.

Церемонія скінчилась. Люди, розминаючи брудну, вогку землю в багно, попрямували до дороги. Там чекала фіра.

Двір спорожнів. Павло наказав доньці наздоганяти маму, і Славця побігла. Помітивши стару Чичиху за парканом, спинилась.

           Добрий день. – Привіталась дівчинка.

«Chiba jest on dobry!», – подумала Чичиха, але не змогла нічого промовити. Плакала. Трималась за штахети паркану і похитувалась. М’яке, зморшкувате обличчя було геть мокре. Славця побігла далі.

Старий Чич роздратовано окликнув дружину:

           Co tam zgubilaś? – І зло сплюнув під ноги.

Чичиха похитала головою. Тверде, байдуже серце не має жалю. Прикрий. Вже такий старий, а прикрий. Почовгала до хати.

Стрий Роман мовчки смалив папіроску на завантаженій вінками та квітами фірі. Чекав, доки влаштуються Павло з ксьондзом. До села близько трьох кілометрів.

Процесія рушила. Попереду хлопці з труною-люлькою на рушниках, хоругви, люди, фіра… В селі ходу очолив священник.

…Вклали хрест, втрамбували землю…

           Павле… – Тихо промовив Олекса.

Вони Стояли поодаль від решти.

           Ви бачите, Павле, я за Вашу дитину поклопотався, як за свою рідну. – Хлопчина дивився вбік. Шукав слова. Не міг добрати.

           Кажи, Олексо, кажи. Ти добрий хлопець, дай Боже тобі здоров’я. Кажи.

           Павле. Я Вас попрошу… Я свого батька не знаю … – Замовк. Знітився.

Павло чекав. Давав змогу зібратись з думками.

           Я хочу, щоб ви пообіцяли… Пообіцяли мені, що…

Павло оперся на одну милицю, поклав руку на плече хлопчині та зазирнув у вічі. Юнак опустив погляд. Мить вагання. Рішучий, прямий погляд в обличчя чоловіку.

           Мусите пообіцяти, що як прийде моя година, то потурбуєтесь за мене, як рідний батько. – Випалив і запнувся.

           Олексію. Не кажи такого, сину. – Ніжно промовив Павло. – Не клич біди.

Сину! Слово пролунало щиро, відверто. Сину! Повне жалю та любові. Лягло теплиною на серце хлопця. Сину! Неприроднє звернення – мала різниця у віці, майже двадцять і дещо за тридцять.

           Я не хочу чути таких слів. Ти чоловік розумний. Ти маєш дбати за мати. Чуєш, сину?! Ти молодий. Ти…

           Пообіцяйте, Павле!

           Олексо…

           Пообіцяйте!

           Обіцяю, сину. Обіцяю. – Скорився. Немає на то ради.

Надто нервує парубок. Надто збентежений. Перейде. Перехвилюється.

Люди, помолившись у церкві, стали розходитись.

           Тату, дивись, на небі змії. – зачарована Славця та тицяла рукою на захід у напрямку свого хутору.

Над горизонтом, на тлі синьо-сірого неба розтяглись довгі пасма хмар, підсвічених червоним світлом захованого за обрієм сонця. Хмари переливались відтінками від яскраво-червоного до блідо-рожевого, наче самі були джерелом світла. Ця зміна кольорових каскадів створювала ілюзію швидкого руху, хоч пасма висіли нерухомо. Та от змійки заметушились, потемніли і почали поглинати одна одну. Вони жадібно жерли, щоразу темніючи від люті, аж доки не утворилась одна багряна довжелезна, груба змія. Вона підняла темну голову, а хвіст її почав скручуватись у спіраль.

           То буде війна. – Понуро констатував стрий Роман.

Ніхто не відповів.

За пів року нацистська Німеччина напала на Польщу.

 

Пасначка

           Припиніть, мамо. – Попросив Олекса.

Він до блиску натирав чоботи. Вбраний у все чисте, акуратно зачесаний. Пасначка лише зиркнула на нього хитрим поглядом. Вона вже не могла зупинитись.

           В ксьондзів ліс по гриби? То якраз пора! На повний місяць. – Кепкувала. Саркастично, без гумору.

           Мамо! Я прошу Вас.

Взув чобоття, намірився вставати.

           Не йди, синку. Не йди до неї. Не йди. Не будь дурнем. – Тон матері змінився. Голос затремтів березовим листям на вітрі. Вона похапцем витерла руки в брудний рушник. Повернулась до сина.

           Не зачинайте. Мамо! – Хлопець ступив до дверей.

           Чекай. Олексію. Чекай… Не йди. Занапастить. Вона чорта має…

           Мамо!

           Та що я, одна так кажу! Всі знають… всі знають…

           Дурне! – Олекса сів. – Який чорт, до дідька? Мамо, Ви вже не дитина, аби такими казками бавитись.

           Сину. Вона сама в лісі. Осторонь люду. Чого вона ховається? Чого очей людських боїться?

           То що їй, лишити господарку та піти в село? В наймички? Аби люди бачили. Навіщо ця розмова? – Олекса нетерпляче зітхнув. – Де вдалася їй земля там і жиє. Не мордуйте мене. Мамо!

           Так. Жиє. Коні. Воли. Кози. А вона сама. І в поле, і до худоби. Як так встигає. А завжди у всьому чистому, у середу як у неділю. Чорта! Чорта! Чорта вона має! Йой-йой. То він ту господарку крутить. – Зашвидила скоромовкою.

Пасначка гарячкувала. Щоки запалились. Притупувала ногою, м’яла руками рушник.

           Приворожила, курва…

           Мамо!

           А що? Що! Вона тебе зі світу зведе! Не йди! Не йди! Схаменись.

           Припиніть, я вас прошу. Це безглуздо!

Олекса знову підвівся. Пасначка підступила до дверей.

           Піду з тобою. Я тебе звольню від неї.

           Мамо! То занадто. Опануйтесь. Не робіть ганьби. – Олекса втрачав терпіння. Помітно занервував, – залишайтесь вдома. Маєте роботу.

           А ти не маєш? В тебе ніц до роботи.

           Маю справу, я недовго.

           Знаю я твою справу… Знаю…

Хлопець розпачливо зітхнув. Зараз мати заплаче. Часу на втішання не було, посунув до дверей. Пасначка легко стукнула його в плече.

           Лишай, лишай мати саму. Занапастишся, а я стара…

           Ви собі вже знайшли… – вигукнув і пошепки додав, – гівняра.

Жінка не почула. Здогадалась. Очікувала, тому здогадалась.

           А то я собі? То я собі! Но собі? – Заголосила.

Олекса поморщився від лементування. Але вже було пізно, не втримав язика.

           Що з того, що гівняр? Кому що до того. Він добру копійку має. Мені чоловік в хаті треба! – Гнівно голосила.

           А я хто? – Крикнув, несподівано для себе різко.

           Сину! Сину! – Мати знов затремтіла берізкою. – Ти ся вчити маєш. Людиною стати. Чого ти хочеш? Жити в землі, як хробак копирсатись? Ти вчися. Вчися. В люди вийдеш.

           Мамо, ви двічі вдовиця! Майте ся на стримання.

           А що я, винна? Бог дав, Бог взяв. Одного война забрала, другого хвороба. А ти вивчишся, підеш, що мені старій самій робити? – Сварилась жінка.

           Так не за гівняра ж! – Вибухнув Олекса.

           А що то тобі заважає? Ти вчися! Він добрі гроши має. Ти вивчися! То мені з ним жити. Ти собі долю знайдеш.

Ці слова повернули Пасначку до думки про наміри сина. Вона схопила його за долоню.

           Лише не йди до неї. Вона тебе занапастить. Занапастись, сину-у!

           Лишіть його, мамо. Я довчусь і без тих смердючих грошей. Люди сміються.

           То хай сміються. То мені з ним жити, мені з ним лягати. Ти за себе подбай. Молю тебе. Схаменися.

Мати заплакала. Вона тримала руку сина і тиснулась чолом йому в плече.

           Мамо… Не мучте мене! Мамо! – Олекса стис зуби.

Він не хотів розповідати їй, як терпить від знущань в бурсі через цей її зв’язок. За намір одружитись із тим чоловіком. Чоловіком, що осушує вбиральні по всьому Рогатину. Чоловіку, котрому посміхаються у вічі та плюють в спину. Плюнули б і в очі, та хто тоді яму вичерпає.

Олекса пригорнув мати до грудей. Дав їй заспокоїтись. Потім відсторонив, ніжно поклав руки їй на щоки, поцілував у чоло. Провів долонями по її щуплих плечах і вийшов.

Часу у нього залишалось зовсім обмаль. А до лісу не менше кілометра. Через поспіх не зважав на багно та калюжі. Дарма так старався з чоботтям.

 

Лісовичок

Ліс захистив залишки снігу від вже весняного, хоч і зовсім не теплого, проміння. З брудно-світло-сірого, притрушеного пилом та крихтами, обрусу стирчали чорними, погрозливими постатями голі дерева. Олекса пробивав кроками тонку кірку, вчавлюючи її в чисту, білу м’якоть прихованого знизу снігу. Брудні сліди тяглись, як мокрий слід за слимаком. Крутись не крутись – нічого не вдієш. Довга вервиця темних відбитків зраджувала, видавала.

Сильно спізнившись, Олекса зупинився в обумовленому місці. Ніхто його не чекав. Закурив. Нікого. Скурив ще одну цигарку. Далі нікого. Оглянув місце. Жодних слідів. Напевне, спостерігали здалеку і не дочекались. Ну, то що ж. Наступного разу. Проте закурив знову, з наміром ще трохи почекати.

           Закури цих. То ліпший тютюн. А то ти тут все так засмердів, аж кабани порозбігались.

На високий граб спирався тонкий парубок. Худе обличчя, запалі щоки, швидкий гострий погляд. Він широко посміхався, оголивши ряд білих дрібних зубців. Милий усміх, з яким він так само легко пускав людям кишки, як і пригощав цигарками. Лише на кілька років старший Олекси. Хижий, насторожений, внутрішньо напружений, попри вдавану легку іронічність, безпечність. Рухи плавні, м’які, непомітні. Таким рухом можна повільно підняти пістолет, спокійно прицілитись і з легким видихом спустити гачок. А жертва дивитиметься і не збагне загрози. Просто не усвідомить її в шепоті тихих жестів.

Надалі усміхаючись, молодик пустив руку за пазуху і завмер, заглянув на мить Олексі в очі. Той ніяк не відреагував. Лісничок ширше посміхнувся, добув портсигар та розкрив його. Олекса простяг руку та вибрав три папіроски. Дві з котрих були необережно вимазані вугільними смужками. Так наче той, хто скручував, мав забруднені попелом руки. Мічені сховав до кишені, третю закурив.

           Не погребуй. Не такі вже й смердючі. – Почав Олекса, – може вони тобі просто замоцні.

Лісничок прийняв від Олекси кілька цигарок. Відповідь йому сподобалась. Поглянув з-під лоба на співрозмовника, уважно роздивився мітки на цигарках. Задовільнившись, поклав до портсигару.

           Довго ж ти шукав ту багнюку, аби талапати цілий ліс, – облизав вузькі губи молодик.

Олекса роздратовано відмахнувся.

           Мати не пускала? Свариться, що ти до Расєчкі ходиш, – підсміювався лісничок.

           А ти чого лізеш? Маєш, що казати – кажи. Ні? Я пішов.

           Чого нервуєш? Я тут чекав, не ти. Знудився. То побудь трошки. Побалакай зі мною. Скучив я за доброю розмовою.

           Припини.

           Ти сьогодні розпечений. Сніг ногами топиш. Лаявся з старою за… – лісничок осікся. Вчасно. – черговий шлюб? Полиш.

           То не твоє діло! – Повільно, по словах протиснув Олекса.

Нарешті. Збентежився. Роздратувався. Лісничок підвів хлопця до потрібного емоційного стану і перейшов до справи.

           Не моє. – Погодився. – Не моє. Моє інше. Нехай в згадану ніч в Рогатині буде чи деінде. Це не моє діло де. Моє те, щоб її на хуторі не було. І твоє теж.

           Не буде. І мене теж не буде.

           То де ти будеш, я знаю.

           Не буду.

Лісничок підняв втомлений погляд на співрозмовника.

           Не буду. Я до тих справ причетним не буду! – Категорично відсік Олекса.

Лісничок зітхнув. Мовчав. Відвів очі. Розглядав, як вивірка носиться по стовбуру граба. Олекса не йшов. Не йде, значить має ще що сказати. Лісничок чекав. Завмерла і чекала вивірка. Чогось чекав і Олекса.

Першій набридло вивірці, вона сіпнулась і зникла в два стрибки.

           Не займайте Зазулів.

           Чого це? – Підняв брову мешканець лісу.

           Що вам до них. То українці. Тихі. Убогі.

           Убогі. Так убогі. За те і убогі по мазурам та ляхам руки лижуть.

           Що ти… верзеш? – Олекса спалахнув.

           Не кричи, кабанів полякаєш. Сам бачив. Ти бачив. Дітей так учать.

           Ти мені…

Олекса стис губи. Сплив спогад. Прикрий спогад.

           Ти мені… Ти не плети дурниць, – збентежений голос зраджував Олексу.

Лісничок мовчав. Посміхався, дивився в очі та мовчав. Олекса опанувався.

           Я тобі кажу. Не займай того двору! – Холодно, оволодівши своїми емоціями, промовив Олекса.

           Я не буду. Обіцяю. – Спокійно відказав співрозмовник. – Але я буду не сам. За усіма не вгледиш.

          

Потяглась пауза. Хлопці мовчки дивились один одному в очі. Довго. Надто довго. Лісовичок не посміхався. Обличчя їх були спокійні, байдужі, мертві. Не було напруження. Нічого. Лише тиша і спокійні прямі погляди скам’янілих постатей.

Дмухнув вітер. Промайнув, чіпляючись за гілки. Ненароком зламав одну сухеньку і та з шелестом полетіла додолу. Негучно впала на сніг.

           Підеш з нами та особисто прослідкуєш. – Ледь чутно прошепотів Лісовичок.

Олекса промовчав. Схилив голову. Коли підняв, співрозмовника вже не було. Були лише його сліди від грабу до місця розмови. І все. Короткий ланцюжок в кілька кроків. Жодних інших.А

Парубок сплюнув. Чорт лісний! Захопив з-під кірки чистого снігу та розтер ним обличчя. Пішов до узлісся.

 

Расєчка

Оперлась на лікоть та примарно, ледь торкаючись, поцілувала його у вуста. Спробував її обняти, але вона поклала руку йому на груди та м’яко відсторонилась. Завмерла. Ніжним зеленим поглядом пестила його обличчя. Усміхнулась. Широко, звабно. Ледь помітні павутинки, мереживний натяк на наближення жіночої осені, промайнули в кутиках очей та уст. І одразу зникли. Смуток розчинився в її погляді і посмішка змарніла сумом. Обличчя її стало тендітним, примарним. Напівпрозорим. Задриготіло, мов гаряче повітря над полум’ям.

Расєчка вистрибнула з ліжка і встала серед кімнати навшпиньки, широко розвівши руки. Її стрункий стан пронизували промені. Злегка заломлювались та м’яко розсіювались по світлиці. Прозора димка огортала тіло, розмивала силует. Олекса зачаровано спостерігав. Нерухомо. Бездиханно. Не кліпаючи. Мов в маренні. У сні. Весь поглинутий хитким, непевним образом. Весь. Лише дививсь, дививсь, дививсь…

           Ти так хату спалиш. – Жінка схопила сорочку, підкинула і пірнула в неї. Тонка тканина поглинула тіло і сяйво зникло.

Олексу запекло в спину. Сів на ліжку, озирнувся. На місці, де щойно лежала ліва лопатка, в простирадлі зяяла діра розміром з кулак. З опалених краєчків тяглось кілька струміньчиків диму. Приклав туди руку. Гаряче. Повернув здивований погляд. Нікого не було, залишився сам.

Зліз з ліжка, одягнувся. Було дуже спекотно. Торкнувся печі. Холодна – незапалена. Попіл в ній був вогкий, чорний. З подвір’я долинув шум. Повз вікно йшла худоба. Хлопець взувся і так, в одній сорочці, вийшов надвір. Земля під ногами була мокра, проте тверда. Худоба пройшла повз хату, вийшла крізь ворота на лісову дорогу. Олекса пішов за нею. За воротами починалась густа багнюка, щедро вимішана копитами. Зупинився. Коні та корови рухались углиб лісу. Поміж ними плутались кози та вівці, ковзались в калюжах гуси. За хвилину тварини загубились серед дерев. Куди? Голий, безлистий, чорно-білий ліс проглядався далеко вглиб.

Спантеличений, оглядав двір. Не знав, чого шукає. На подвір’ї ні грудки снігу, ні калюжки, ні багна, лише твердий, вогкий ґрунт. І тиша. Пусті загони, пуста стайня, курник… Ошелешений лемент наляканих курей увірвався в свідомість. Роздер млявий морок отупіння. Олекса зло захлопнув двері курника. Сплюнув, здригнувся. Відчув, що геть замерз. Швидко повернувся в хату.

В пустій світлиці на столі стояло глибоке начиння з цілою вареною бульбою, густо вимащеною в сметані. Парувало. Поряд грубо нашматований хліб. На малому блюдці лежали три великі вуглинки. Ще червоні, ледь засіріли. Поряд горнулись папіроски. Олекса провів по них пальцями, прокручуючи. Чистенькі, акуратні. Затривожився. Роззирнувся. Кожух лежав на вже застеленому ліжку. Кинувся до нього. Цигарки були на місці. Брудні, прим’яті.

           Сядь, поїси. Застигне. – Расєчка сиділа на лаві з протилежного боку столу. Як була – боса, в одній сорочці.

Олекса присів на стілець при столі.

           Я не голодний.

          

Пауза. Довгі погляди.

           Куди пішла худоба? – Нарешті спитав Олекса.

           Як куди? – Усміхнулась наївному питанню Расєчка, – пастись.

           В засніжений ліс?

           Вона собі знайде.

Знову пауза. Тиша, довгі погляди.

           Це правда… ну, що ти чорта годуєш?

Жінка стримано засміялась і, впершись ліктями в стіл, поклала голову на долоні.

           Годую, намагаюсь. Кажу йому – їси, застигне. А він – я не голодний.

Олекса опустив очі. Взяв цигарку, припалив від вуглика. Расєчка спостерігала. Грайлива посмішка смикала її губи. Зелений вогник метушився в очах.

           Ти… чому ти до села не підеш? Тут ліс… Тут…

Расєчка знову розсміялась. Доброзичливо, м’яко. Поблажливо. Її зворушила ця наївна турбота.

           А господарка? Худоба, город? – Примружилась, – на кого лишу? На чорта?

Пильно вгледілась в Олексу. Той зніяковів, відвів погляд. Сміючись, додала:

           А чи ти справишся з такою господаркою? – Припекла поглядом.

Обличчя серйозне, тверде. Очі реготали.

Олекса не бачив – відчував. Глитнув, далі мовчки тупився вділ.

           В село. Направду, в село? – Голос жінки набрав іронії, а погляд палкості. – Чи то, може, на хутір?

          

           А прийме мене там свекруха? Назве донькою?

          

           А людей не боїшся? Понівечать язиками. Покалічать.

          

           Бурсу лишиш? Сан духовний на вінок з відьмою…

           Облиш! Досить! – Але очей на неї не підвів. Не зміг.

Расєчка відхилилась до стіни. Відвела очі до вікна. Олекса відчув, що вже не прикутий поглядом, наважився підвести голову. Обличчя жінки знову розмило смутком. Витончилось тендітністю. Немов прозоре. Замилувався.

           Я вже дуже немолода, сину. – Расєчка, не відводячи погляду, не міняючи пози, широко усміхнулась.

Кутики очей та рота зім’яли глибокі зморшки. Борозни пізньої осені, що передують скорій, неминучій і дуже довгій зимі.

Олекса знітився, зсутулився. Всередині подряпало сухим, колючим протягом. Задерло в горлі. Закашлявся.

Посмішка зійшла з її уст і обличчя знову осяялось весною. Жінка похилила голову.

           Йди геть. Ти обіцяв матері не баритись, а вже день скінчається!

Олекса встав. Не зрозумів, чим викликав гнів.

           І мати тобі слушно радить. Занапащу я тебе.

Взяв кожух і завмер спиною до неї.

           Тож більше не приходь.

Хлопець одягся, обернувся до дверей. Дивлячись перед собою, відчинив їх.

           Ні до мене, ні до лісу!

Олекса повернув голову, подивився жінці у вічі. Погляд її був спокійний. Твердий та певний.

           Не ходи до лісу. Не ходи!

Він вийшов.

Розгніваний. Шалений. Вирвався з двору, вліз в багнюку. Ще більше розлютився. Став. Ледь стримував крик. Часто, глибоко дихав. Опанувався. Але все ще дуже злий, вибрався на сніг і швидкою ходою запетляв поміж дерев, штурхаючи, б’ючи, копаючи. Згодом прийшла байдужість. Немічність. Сів на повалений стовбур і довго сидів, задерши голову до неба. Отямився і почав чистити чоботи від багнюки.

А, зрештою, що вони всі собі вважають. Чого то мені усі вказують. Піду і візьму. Зараз заберу. Нехай нівечать. Поведу до церкви. Під вінець. Зараз піду. Відьма. То хай відьма. Буду чортом. Буду. Нехай. Нехай.

Олекса встав та рішуче рушив. Не віднайшов своїх слідів. Байдуже. Не заблудить. Прискорювався, поспішав, зірвався на біг. Здається, таки заблукав. Невже. А, ні. Ось. Ось хата. Лише з сторони городів. Зупинився. Забарився, роздумуючи чи дертись через паркан навпростець, чи обійти та зайти з воріт?

У дворі з’явилась постать. Вельми знайома постать. Лісовичок стояв посеред двору, дивився у вікно хати. Олекси він не бачив. З хати випірнула Расєчка, в одній сорочці, боса. Підстрибнула і влетіла на руки Лісовичку. Він притис жінку до грудей і притулив свої уста до її. Злиті поцілунком, закружляли по двору. Нарешті насолодившись танком, парубок повернувся спиною до городу та попростував у хату. Расєчка поклала голову йому на плече і, широко відкривши очі, встромила погляд прямо у вічі Олексі. Той від несподіванки сахнувся, заточився і впав назад. Два гострі уламки зеленої криги встромились в його душу. Жорстокі, зверхні. Різкий біль розтятих сподівань. І оніміння…

Олекса не міг бачити очей жінки, він навіть не міг добре розгледіти обличь з такої відстані. Але дотик її чола своїм, подих її уст, погляд в… цей погляд… Це було тут, щойно… Впритул…

Оговтавшись, встав. Вже не петляв, не біснувався. Просто прямував на узлісся. Йшов повільно, довго. Зупинився, оперся на граб і сумно озирнувся. Дивно виглядав ліс. Чорні понурі граби – натовп мертвих, забутих душ. Запилений, брудний колись білий килим. Вкритий хрусткою, крихкою коринкою. Цілісною, недоторканою. Без жодного сліду. Жодного. А де його сліди? Маячня якась.

Олекса глянув під ноги. Зробив кілька кроків. В снігу залишились неглибокі відбитки. Пройшовся. Від граба до нього залишився ланцюжок слідів. Постояв в нерішучості. Потім сплюнув та швидко закрокував до вже близького узлісся. Там ще раз озирнувся. Все як зазвичай – довга вервечка відтисків його чобіт.

 

Бурса

Двоє хлопців підняли долоні в знак вітання. Олекса кивнув у відповідь. Ті усміхнулись якось зверхньо, зневажливо. Може, здалось. Парубок пройшов у двір бурси. Минаючи групу в кілька юнаків, зауважив, що ті спостерігають за ним. Зупинився, хотів зловити чийсь погляд, та вони повідвертались.

Став під входом. Не хотілось іти досередини. Неприємна тривога метушилась у грудях. Кілька бурсаків вийшло назовні. Один озирнувся на Олексу і, коли вони віддалились, щось весело проговорив товаришам. Ті почали озиратись та посміюватись. Хлопець геть знітився. А, може, то все дарма. Може, то він себе просто накручує.

Вже час. Зітхнув та увійшов у корпус. Вкінці довгого коридору громадились хлопці. Про щось гомоніли. Кілька очей байдуже зирнули в його бік. Глянути хто там увійшов. І раптом зареготали. Олекса сповільнив хід. Обличчя запалало. Груди стиснуло. Але чого? Чому? Прикрив повіки. Рухався далі. Наблизився, хлопці замовкли. Ніяково мовчали, доки він не почав підійматись по сходах. Знову вибухнув регіт. В Олекси аж ноги підім’ялись. Так наче хтось штовхнув ногою в спину. Він стис перило і зусиллям волі змусив себе підійматись далі, не озирнувшись.

Зайшов до своєї кляси. Була майже повна. Короткі вітання. Ніхто на нього не звернув особливої уваги. Сів за парту, зайнявся своїми справами. Позаду голосно балакали, жартували.

           Ой! А, що то засмерділо? – Хтось голосно озвався. Олекса впізнав голос конопатого веселуна.

           То, напевне, з вулиці затягло. – Так само голосно відповіли.

По спині Паснака пробігли мурашки. Вигукували навмисно голосно. Привертали увагу.

           Та як, вікна закриті. А востро як смердить! Гівном.

           То відкрий. Провітри.

Олекса згорбився. Заплющив очі. Він не слухав слів. Не чув їх. Лише глухий стук, котрим вони вдарялись об потилицю.

           Померзнемо. Але мусиш, бо то нестерпно.

           Але що то так?

           То Паснака мама на дорогу поцілувала, тай воно ще не вивітрилось.

Реготу Олекса не почув. Завадив шум у вухах. З усього сказаного він розпізнав лише слово «мама». А далі… Далі вже не було сил стерпіти. Піднявся. Ступив до конопатого. Той шкірився, глядів прямо у вічі, нахабно похиливши голову. Та його губи затремтіли. Боявся. Паснак розмахнувся і гепнув жартівника в обличчя. В останній момент роздумав, пошкодував, хотів спинитись. Через те не вдарив, а тицьнув, штурхнув. Проте достатньо сильно, аби з конопатого носа цюркнула червона юшка.

Веселун охопив обличчя руками. Всі затихли. Олекса відступив. Він вже жалкував про свій вчинок. Йому було соромно за себе, за цього рудого блазня. За свою нестриманість. За нездатність дати відсіч словами. Це ще більше пригнітило. Йому хотілось попросити пробачення в дурня. Але то була б ще більша дурниця.

Конопатий кілька секунд в тиші розмазував по обличчю кров і шмарклі. А потім несподівано захлипав. Гримнув регіт. На галас позбігались з коридору, скупчившись при дверях. Заплаканий, замурзаний веселун, супроводжений сміхом, проштовхався до виходу та втік.

Сміх згас. Ще лунали окремі смішки. На Олексу ніхто не дивився. Він так і стояв збентежений з підтиснутими губами. Запанувало напруження. Короткі зиркання. Уривчасті перешіптування. Неприязнь оточуючих буквально матеріалізувалась у просторі. До зневаги домішався страх. Тепер його і бридились, і боялись. Це було нестерпно. Не до снаги витримати.

Паснак зібрав свої речі з парти та пішов до виходу. У дверях усі сумбурно, поспіхом розступились, сховавши погляди. Олекса мов опльований, повільно вийшов. Навмисно повільно. Щоб ніхто не зауважив, як йому хочеться бігти. Бігти. Крикнути щось образливе, лихе і утікати. Йшов по коридору, змушував себе тримати рівно спину, високо голову, хоч знав, що услід йому не дивляться, бояться погляд забруднити.

Олекса прийшов у сквер. Він довго розсіяно блукав вуличками брудного містечка. Збентежений, відсторонений. Десь залишив свої речі і тепер намагався згадати, де це могло трапитись. Всівся на лавку. Дістав цигарку і засмалив. Перед ним з’явилась постать. Підняв очі. Конопатий блазень. Олекса хотів встати та почати розмову. Перепросити. Докорити. Витребувати зустрічних вибачень та врешті-решт…

Чиїсь руки лягли йому на плечі, не дали піднятись. Паснак озирнувся і в цю мить жартівник задер ногу і вгатив п’ятою хлопцю в живіт. Той заскавулів та подався вперед, але з-заду його міцно тримали. Ще кілька прямих ударів ногою і парубка пустили. Він впав на бік, скулившись. Веселун потяг його за ногу та скинув на землю. Утрьох обступили лежачого та почали гамселити ногами. Не жорстоко, більше для втіхи. Приниження. Святкуючи гординю. Набавившись, сплюнули на побитого і, переповнені відчуттям власної значимості, швидко рушили геть.

Олекса перекинувся на спину. Поклав долоні на скроні і задивися на небо. Сіре, похмуре небо. На його обличчя впала тінь.

           Прошу пана. Я вельми перепрошую, може пхаюсь не в свою справу. Та тут на вас кільканадцять раз хтось став.

Хлопець усміхнувся. Перехожий допоміг побитому вмоститись на лаву. Сидіти було незручно, тіло боліло. Олекса охопив себе руками та повалився на бік. Перехожий присів поряд з його головою. Дістав портсигар, відкрив та простяг до обличчя хлопця.

           Пригостися.

Парубок припідняв голову. Кілька цигарок у портсигарі були вимащені вуглем. Наче кручені брудними руками. Олекса зітхнув і з зусиллям, перемагаючи біль, піднявся. Взяв у руки портсигар, виколупав мічені цигарки, кинув у кишеню.

           То я собі на потім.

           Прошу, прошу, – усміхнувся добродій.

           Натомість спробуйте мого. Міцний, добрий.

Хлопець витяг дві зламані цигарки. З прикрістю оглянув. Одна з них розгорнулась. На внутрішній стороні паперу темніли акуратні дрібно написані слова, укладені у щільні рядки речень. Нечитальні простим оком.

           Ніц. То зовсім ніц. – Запротестував незнайомець, широко усміхаючись.

Вправним рухом вихопив понівечені цигарки, вкинув у портсигар. Захлопнув і, вже закритий, вихопив з рук парубка.

           Я собі перекручу. Папір то пусте. Головне бакун! – Продовжив невимушену балачку, привідкривши в своїх руках папіросницю і уважно розглядаючи цілісність фрагментів пошкодженого паперу.

Залишившись задоволений оглядом, дістав цигарку та запалив. Дав припалити Олексі.

Якийсь час вони курили мовчки, пускаючи поперед себе сизі струмені диму.

           О десятій, під кривою липою, буде фіра. Влізеш в солому. Там буде облаштовано.

Олекса мовчав. Пускав дим.

           Назад поїдеш так само, з пляшкою горілки. – Добродій зробив коротку паузу. – Вип’єш дорогою.

           Вилізеш під генделиком на розі, – продовжив чоловік, – і підеш туди спати на лаву. В разі чого будуть такі, хто засвідчить, що ти там усю ніч був.

          

           А привід напитись, – усміхнувся незнайомець, – ти маєш. Я так бачу.

Пішов, не попрощавшись. Парубок обійняв живіт руками, повільно повалився на бік. Болю вже майже не було. Таке і побиттям не назвеш. Так, ноги повитирали. Олекса задрімав.

 

Ніч

Забрехав пес. Надривно, зло. Гавкіт підхопили інші собаки. Старий Чич виліз з ліжка, підійшов до вікна. Надворі було пусто. Повня звільнилась від хмар та розсипала довкола слабке, м’яке світло. Пес не вгамовувався. Старий повернувся аби взутись та вийти, як собака заскавулів і замовк. Чич припав до скла. Через двір промайнули тіні. Кілька тіней. Відступив два кроки і наштовхнувся на стару Чичиху. Та поклала йому долоні на плечі.

           Co to się dzieje, Staniu? – Прошепотіла.

Старий не відповів. Перехрестився. В сінях почулась метушня. То молоді з дітьми лізли на стрих ховатись. Гримнули в двері. Чичиха здригнулась. Потягла чоловіка за руку до сіней. Він спокійно вивільнився. Опустився на землю та поліз під ліжко.

           Staniu. Staniu. Ne rób tego. Staniu. – Заблагала стара, опустившись навколішки. – Oni cię tu znajdą. Staniu. Proszę cię. Proszę. Błagam. Wyleź stąd. Błagam cię.

Старий мовчав. У сусідній кімнаті гуркнув удар, задзеленчало скло. Чичиху пересмикнуло. Тяжко піднялась. Лишила впертого чоловіка та тихо посунулась в сіни. Пірнула в сіни, за тим у комору. Вже поклала руки на драбину, що вела до люку на стрих, як новий гуркіт та брязкіт скла означив, що вибито вікно в кімнаті з старим. Чичиха затихла.

Взяла драбину і поклала її вздовж стіни. Висунулась назад в сіни, потім в кімнату молодих. Там пусто. Ліва рамка вікна в сад висіла на одній петлі, інша лежала на підлозі в уламках скла. В двері загрюкали. Наполегливо. Пауза. Сильніше. Пауза. Почали гамселити ногою. Стара пішла до вікна. В згрубівші стопи врізались скляні уламки, не помітила болю. Навіть не глянувши, чи є хто в саду, вона, захоплена страхом, висунулась назовні. Вхопила грубу гілку грушки і витягла себе у вікно. М’яко впавши на сиру землю, порачкувала до плоту. Без будь-якого усвідомлення своїх дій. Свідомо ніколи б на таке не наважилась. Фіртка до Зазулів була прочинена. Чичиха прорачкувала до погребу, влізла, нагорнувши на себе холодну, вологу бульбу, беззвучно заплакала.

 

Гавкіт розповсюдився по всьому хутору. Десь пси скавуліли, десь надривались. В брехання раптом вривались звуки ударів, брязкоту скла. За ними слідували короткі крики, зойки, обірване жіноче голосіння. Знову лише гавкіт.

В дворі Чичів щось коїлось. Щось недобре. Але ні крику і ні зойків. Шум перекинувся на двір Паснаків. Павло лежав на ліжку і вслухався. Кася сиділа поруч на стільці, тримала на колінах налякану Славцю. Схвильовано пестила, обіймала, часто цілувала у маківку. Стрия Романа не було, ночував в Дунаєві.

Крізь віконце в хату падало блякле світло місяця. Змішувалось з мрякою, окреслювало форми предметів. В саду щось зашаруділо. Стихло. Кася напружено вслухалась. Шум поновився, але інший, не такий. Впевнений, різкий шурхіт. В двері загримали. Павло підняв голову. Мати перестала гладити дитину, притисла її до себе. Ще кілька ударів. Але останній нерішучий, не кулаком – долонею. Звук прилип до дверей. Вовтузня. Притишена розмова. Суперечка. Коротка, рішуча. Знову лише брехання псів.

В кімнаті загус морок. Світло повні змарніло, вікно заступив темний силует. Велика неприродня голова, дивної форми з ламаним контуром. Постать вглядалась в кімнату. Уважно, прискіпливо, напружено. Наблизилась до скла. Кімната втонула в мряці. Зрозумівши помилку, віддалилась, щоб пропустити світло місяця у віконце. Промені впали на капюшон і силует перетворився на об’ємну фігуру, посічену різкими, гострими уламками чорної тіні. Загроза наче матеріалізувалась з тіні в реальність. Кася подалась вперед, огортаючи Славцю руками, мов налякана птаха крилами своє пташеня. Намагалась втиснути дитину в груди, сховати в собі.

           Павле. Павле, поглянь у вікно. Подивись, як то наша смерть виглядає.

Павло мовчав. Дивився у вікно і мовчав.

Постать нарешті відсахнулась, на мить повернулась і зникла. Тієї миті світло повні вихопило блиск очей постаті. Решта обличчя ховав затягнутий капюшон.

 

Морок розтанув, потах. Промені світанку наповнили мазанку. А мати так і сиділа, обійнявши малу. Славця нервово спала, то виринаючи до дрімоти, то впадаючи в глибокий сон. Павло, виснажений переживанням, також дрімав. Кася акуратно поклала поряд з ним доньку. Було тихо. Моторошно тихо. Гавкіт стих. Коли? Пташки не співали. Чому? Тихо. Гнітюче тихо.

Жінка оперлась спиною на стіну і гаряче, пошепки молилась. Тримала долоні на грудях, перебирала нервово пальцями. Тремтіла тілом. Втома почала охоплювати тіло. Пальці завмерли. Думки плутались, згасали. Вона вже заснула, та ще продовжувала молитись уві сні. Нарешті зовсім стихла, похиливши голову на груди.

Прокинулась вже коли сонце було високо. Павло та Славця спали. Тихо одяглась та вийшла з хати. По дворах чувся тихий шум, шурхіт. Люди боязко пересувались, пошепки розмовляли. Стримано плакали. Навіть голосіння були придушені, тихі. Все зливалось у гомін. Не гомін – стогін. Тяжкий, низький, грудний стогін. Водночас звідусіль.

Кася пройшла у двір Паснаків. Двері в хату виважені, вікна вибиті. Хата пуста, всередині безлад. Повернулась. Заглянула у вікно, чоловік та донька далі спали. Пішла до Чичів. Минула двір, зайшла крізь вибиті двері в хату.

           Йой, йой. Боже мій милий. Йой, йой! Боженько. Що то си діє. Боженько милий… – Непомітно для себе голосила. Спочатку пошепки, потім все голосніше. І вже згодом, плачучи на повний голос.

           Мати господня. Людоньки. Йой, йой! Боженько милий…

Кася переходила з кімнати у кімнату, переступаючи гармидер. Плакала, притискаючи кулачки до підборіддя.

           Kasiu. To ty Kasiu? – захрипів старечий голос.

Жінка кинулась до ліжка.

           Йой. Йой. Боже милостивий. Боже…

Допомогла старому Чичу вибратись з-під ліжка. Він не міг самостійно рухатись. Не міг навіть ворушитись. З великим зусиллям Касі вдалось витягти діда на ліжко. Він хрипів, стогнав.

           Gdzie… Dzieci… gdzie są… Agneszka… stara moja… żyją… żyją?

Жінка метушилась, топталась, ламала руки. Не знала, що робити. Як помогти. Зовні почулись кроки. Катерина вискочила на поріг. То кульгав Павло. Поряд нього, вчепившись в одну милицю, шовгала стара Чичиха. Боса з чорними від землі та запеченої крові стопами. В одній сорочці, вогкій та брудній. Зазуля робив крок і завмирав, доки бабуся поволі, тримаючись за його плече та милицю, досуне понівеченими ногами до переду. Жінка вистрибнула до них назустріч. Прийняла стару, помогла дістатись їй до хати. Озирнулась на чоловіка.

           Післав Славцю бульби набрати…

Кася кивнула.

Вклавшись в ліжко, стару прорвало. Закричала, заревла. Розпачливим страшним ревом. Вивільнився весь придушений жах минулої ночі. Надривно голосила. Хапала Катеринині руки, тиснула до грудей. В коморі гепнуло – зістрибнув з стриху молодий Чич. Приклав драбину до люку, вийшов. Взяв Зазулиху за плечі та ніжно відсторонив від старої. Вдячно поглянув у вічі, обняв та відпустив. Катерина вийшла. Попростували з Павлом додому.

Повз сад пройшли три чоловіка. Босі, в одних сорочках. Сині, обмерзлі. Вертались з ночівлі в полі…

 

Вуглик

Прихід Олекси обірвав суперечку.

           Сідай, сідай. Закури си. – Зрадів Павло, що тяжка розмова з братом відстрочилась.

Парубок привітався і присів поряд з Романом.

В сіни прокралась Славця. Крадькома заглянула в кімнату і причаїлась.

           Приходила твоя мати, – звернувся Роман до хлопця, накручуючи нові цигарки, – просила, щоб я її до ксьондза повів.

Паснак лише махнув рукою.

           Славцю, ану принеси мені вуглик. – Попросив Олекса і постукав пальцем по одвірку, за яким ховалась мала.

Дівчинка тихо пискнула, тамуючи сміх. Обережно виглянула з-за одвірка. Подивилась з-під лоба і зірвалась стрибком до п’єца. Попорпалась та принесла на щіпці невеличкий червоний кавальчик жару. Парубок припалив, добув з кишені цукерку та простягнув малечі. Славця нерішуче потопталась, сором’язливо взяла гостинець, зареготала і втекла в сад. Та вже за хвилинку знову чатувала в сінях.

Чоловіки за щось гомоніли, спокійно, розважливо. Довго. Славця занудьгувала. Визирнула зі схованки. Тихенько прокралась вздовж лави, схопила Олексу за коліно і, заповнивши кімнату сріблястим передзвоном свого сміху, затупала на місці і за мить втекла.

           Вгамуйся, Славцю! – Кася зайшла в хату.

Такий суворий наказ, повний маминої ласки, викликав новий гучний сплеск сміху, і дівчинка побігла розсипати його мелодійне дзеленькотіння по всьому саду.

Але довго там гонити не слід. А, може, Олекса знову вуглика попросить. А ні, то знову тицьну його в коліно. Або обійму і буду тисла його міцно-міцно. Бо він такий файний-файний.

Прокралась в сіни. Зазирнула. Чоловіки гомоніли. Олекса курив цигарку за цигаркою. Роман лише встигав накручувати нових. Кася, поруч п’єцу, спостерігала за жвавим обличчям юнака. Риси його рухались ледь помітно, але швидко, нервово. Пролітали невловимі емоції. Одна за другою. Шалений перебіг думок линув крізь примарну зміну виразів обличчя. Сильна тривога метушилась в його наче спокійних очах.

Олекса повернув голову до вікна, вітер гойднув віконницю і тінь накрила обличчя юнака. Лише очі блиснули у вузькій смужці світла. Кася тихо зойкнула. Приклала руку до уст. Очі її округлились. Парубок подивився на Катерину. Довгим-довгим поглядом. Страх зійшов з її обличчя. Натомість з’явився жаль, глибокий жаль до хлопця. Вона його шкодувала! Всім серцем. Щиро! Краплинка сльози зірвалась на щоку. Кася втерлась.

Нестерпно. Нестерпно до неможливості. Упізнала. Упізнала! Вона його упізнала! Ну то зненавидь! Відвернись! Прокляни! Проймись огидою! Тільки не шкодуй! Не жалій! Не катуй!

Олекса відвів погляд. Потік думок схлинув. Обличчя ствердло. Метушня в очах згасла. Блиск теж.

           Славцю, дай-но мені вуглик.

Подала. Олекса витяг з кишені забруднену цигарку, припалив. Понишпорив по кишенях, не знайшов цукерки. Винувато глянув на малу. Поклав їй руку на голову і ніжно погладив. Нахилився, тепло поцілував в чоло. Славцю мов загорнули в тепле покривало, стало так затишно і добре. Вона влізла на лаву і міцно обняла за шию парубка. Потім, засоромившись свого вчинку, вибігла назовні. Сіла під кущ і заплакала. Не розуміла, чому вона плаче, якщо їй так добре.

Олекса витяг з кишені ще дві забруднені цигарки. Докуривши першу, припалив від неї другу. За другою – третю. Робив глибокі, шумні затяжки. Крізь тліючий папір проступали тонкі, акуратні рядочки слів і одразу гинули, поглинуті жаром, перетворюючись на крихкий попіл.

Допалив останню. Парубок встав і попрощався.

           Візьми собі жменю тютюну. – Запропонував Павло. Зваживши, як жадібно курив хлопчина.

           Я вже не куритиму більше. – Відмовився Олекса. – Ніколи.

Вийшов, не глянувши на Катерину. Не зміг.

За хвилину пролунав грім. Роман вскочив. Вскочила Катерина. Переглянулись з Павлом. Роман вискочив назовні, побіг за хату. Туди, де луна відбила звук. Кася забарилась на порозі.

           Мамо, Мамо. Олекса впав. Олекса впав. – Репетувала Славця.

           Де? Де? – Прибіг Роман.

Дівчинка нервово тикала руками в напрямку фіртки. Роман рвонувся туди.

До фіртки прикульгав Павло. Він застав брата над тілом хлопця. Той лежав обличчям вниз. Голова була злегка повернута. У скроні зяяла маленька дірочка. Неподалік лежали вирвані кулею частки черепа та мозку. Пістолет Олекса стискав у правиці. Павло поглянув на Романа. Той мовчки вийняв зброю з руки мерця та, відійшовши кільканадцять кроків, жбурнув її у калабаню. Повернувся.

За хвилину тіло обступили люди з сусідніх дворів…

 

Зазулі

Битий шлях полого спадав з хутору вділ до села. Сяяло Сонце. Падав теплий весняний дощ. Крупні краплі де-не-не гепались в пилюку. З далекої дібри в небо тягнувся різнобарвний мазок акварельної веселки. Шляхом простували дві постаті. Висока та струнка і геть дрібонька. Пахло свіжим, теплим, добрим. Було затишно, любо.

Спустились в село. Затримались біля цвинтаря.

           Хіба тобі сюди? – Спитала маленька Оля, – ти ж самогубця.

Олекса усміхнувся немовляті.

           Про теє знають лише ти, я, Бог і Зазулі.

Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця