Нишпорка Левон та рахва з трьома буревіями

Левон, Паанчван, тобто П’ятий нишпорка Єдиного храму, спав собі міцно та солодко. Чом не спати, як совість чиста? Не робив Левон нічого, за що б боги його покарали. Усім жертви приніс, як спати лягав, а як прокинеться — ще принесе; справу, що до нього на стіл учора попала, розглянув старанно, деякі примітки зробив, щоб, щойно зранечку на роботу прийде, розпорядження дати молодшим нишпоркам… То чого ж у Левона серце забилося, чого подих перехопило? А того, що наснилася йому Холодна Владарка.

Знав нишпорка про неї — та й хто у Поморії не знав? Саме Холодній Владарці пращури поклонялися, жертви віддавали, аж допоки не захопили місто, та й усю поморську землю, нові господарі з півдня. Не знайшлося в Єдиному Храмі місця для неї, бо казали прибульці, буцімто всіма морями та океанами Легрон ке Віджета, Підкорювач Хвиль, править, йому треба жертви приносити. Люди скреготали зубами, проте звикли потроху — мовляв, як Холодній Владарці треба, то вона й сама про себе нагадає. Але в деяких місцях — Левон точно знав, бо ж недарма хліб свій їв, — в деяких місцях Холодну Владарку ще поважали. Моряки та рибалки в першу чергу, проте й інших вистачало. Тим більше, що стара богиня багато не просила: на повний місяць одягнись у біле, щось біле у хвилі морські кинь — може, почує тебе господиня холодного моря, може, обійде своїм гнівом, не потопить у воді кольору олова, особливо зараз, восени, коли прийшли на море дощі та шторми…

Аж бач! — до Левона прийшла. Чого це вона? Хіба нишпорка Єдиного храму не ворог їй?

Обличчя Холодної Владарки біле, однак не як крейда, а як свіжа кістка, що стирчить з оголеної рани. Блискуча луска над її риб’ячими очима та на скронях сліпить очі, коли богиня ледь помітно хитає головою. Волосся на голові немає, а просто з лоба росте кістяний вінець, що закінчується трьома рогами: з крайніх час від часу злітають блискавки, а на середньому росте чорне око, котре важко дивиться просто на Левона. Він пам’ятає з легенд, які йому переповідала бабуся: коли Холодна Владарка гнівається, око червоніє. Чомусь Левонові здається, наче нещодавно око було таким червоним, що дивись — не обпечись!

Замість одягу в богині, як і розповідала бабця, навкруги тіла плаває табунець сріблястих дрібних рибчин, що окутують господиню з голови до п’ят живою мантою. Трон, викладений з величезних кісток, без слів натякає: з тією, хто на ньому сидить, жарти погані. Жартувати Левон і не збирається, мовчки згинаючись у низькому поклоні.

Так, він ніколи не приносив Холодній Владарці жертв, однак переслідував тих, хто приносив. Так, коли він прокинеться, треба сходити до Верховного жерця Єдиного храму, покаятись і попрохати про очищення. Але зараз потрібно вижити. Бути неввічливим із старою богинею, яка, до того ж, ніколи не вважалася лагідною, — погана стратегія.

Чомусь Левонові здається, що його викликали не заради зведення рахунків і не для запитань про те, чому він не вірує у ту, кому поклонялися пращури. Такі дрібниці Холодну Владарку ніколи не хвилювали — принаймні, жоден з тих віровідступників, яких Левон хапав та допитував, навіть не натякав на щось подібне. Просто на думку не спадало. А це важливо, коли рятуєш власне життя у катівнях Єдиного храму.

— Казали, ти непогано розумієшся на розслідуваннях, — несеться великою залою, захаращеною всілякими коштовностями. Так, саме «захаращеною», бо коли золото, срібло, дорогоцінні перли та вишукані, мудровані прикраси звалені такими неохайними кучугурами, то вони перетворюються на купу сміття — принаймні, розмірковує Левон, мають перетворюватися на сміття в очах тих, хто дивиться на це постійно. Все одно жодне зі створінь, що складає причет Холодної Владарки, не посміє навіть пальцем торкнутися жодної дорогоцінності. Чи пером, чи кігтем, чи клішнею. Що там в них, збіса, є. Нічим.

До речі, а де цей причет? Левон попри власну волю згадує далеке дитинство, співуче бабчине: «Аж по ліву рученьку від неї дияволи морські, сім’я лихе, аж по праву рученьку — гади великі, гади маленькі, та з мацками, та з зябрами, пазурами шкряб, очиськами луп, і всі страшні — страшніше нікуди!» Наразі зала пуста, у ній, окрім богині та самого Левона, нікого немає. Ніхто не шкряб, не луп, лишень голос Холодної Владарки лунає, відбиваючись від стін, складених з величезних мушель, обгортаючи, немов крижаною ковдрою. Левон мимохіть здригається та поспішає відповісти:

— Владарка занадто добра до мене, але так, дещо я вмію.

— Я ні до кого не добра, тим більше «занадто», — лестити Холодній Владарці треба дуже помірно, запізно згадує Левон, вона ж не новітні боги, які подекуди підлабузництвом годуються. Стає й справді лячно. — У мене є для тебе справа. Розгадаєш — можеш попрохати про милість; не розгадаєш — вранці не прокинешся.

Що тут скажеш… Це не найкращий з левонових снів. Але, від щирого серця кажучи, й не найгірший. Бували такі, з яких, здавалося, вибратися зовсім неможливо, а тут — всього лише попрацювати трохи!

Губи все одно по-зрадницькому трусяться, та це, твердо каже собі Левон, з часом минеться. Це просто дуже холодно в підводному палаці. От почнеться робота — і дрижаки як хап ухопить.

— То чим я можу допомогти, Владарко?

Такий настрій господині підводного царства подобається — бліді губи розтягуються в посмішці, демонструючи гострі й тонкі ікла.

— Є в мене рахва, нишпорко, — низький голос відлунює кригою, що з’являється на морі в найважчі зимові холоди, такі холоди, за яких річки промерзають до самого споду. — В тій рахві сховані три вітри-буревії. Першій — то суховій: воду висушить, землю розколе, жодної краплі не пропустить, усе вип’є. Другий — гниловій, з пропасниці настій: від нього всією землею та всією водою моровиця піде, багато життів покраде. А про третій ти й сам байки чув: він прозивається Пастух Хвиль, бо три великі хвилі поперед себе жене, перша нижча за другу, а третя небо із землею поєднує. Я тую рахву восени ледве-ледве відчиняю, на півпальця, а й через те великі шторми утворюються. Вчора доповіли мені, що рахву вкрали, головного сторожа вбили, а помічника його поранили. Знайди мені злодія, нишпорко, допоки лиха не сталося!

Око на короні Холодної Владарки стрімко червоніє. Та Левон і сам розуміє: такі речі крадуть не задля того, щоб ними милуватися. Тим більше восени, коли буревії і без того з ніг збивають, а буйні хвилі кораблі вище стріх підіймають. Тож Левон гнів богині розумів, бо дуже злякавсь.

— Як та рахва виглядала і де зберігалася? Чи я можу подивитися на місце злочину?

Холодна Владарка велично киває (з вінця на її чолі зриваються дві чорні блискавки, вбиваються з тріском у мармурову підлогу біля трону), здіймає руку з довгими пазурами — назвати це нігтями ні в кого язик не навернеться. Одна із вмурованих у стіну велетенських мушель здригається, плюється фонтаном води, змішаним із бульбашками, та відкриває таємні дверцята, а там — перехід, зі слини морської неплюй-риби збудований. Величезна та риба, слина її міцна: як застигне, то на віки-вічні вже постане. Бабця Левонові розповідала, як дияволи морські тую неплюй-рибу доправляють туди, де щось будувати треба, а потім дражнять, аби вона в них плювалася.

Сяють вбудовані в стіни перли, сновигають сюди-туди риби, маленькі та великі, навіть величні. Одній, найбільшій, Владарка наказ віддала, то сіли на неї удвох із Левоном та й попливли.

Довго пливли, аж допоки не дісталися до печери в чорній горі. Гора з ляви зросла, яку колись великий-великий вулкан вивергнув, то й застигла там, а що під лявою згоріло — на тому печера постала. Мабуть, багато згоріло, бо діра глибоченька виявилася. Риба туди пірнула, а Владарка Левонові й каже:

— Рахва та невелика була. От тобі в кишеню б помістилася. Виготовлена зі срібла, взятого з потонулих кораблів, інкрустована чорними перлинами, проклята трьома прокляттями. Щоб її відкрити, треба подолати отруту усіх океанських риб, важкість усіх океанських хвиль та хвалькуватість одного морехода, хвалькуватішого за якого і в світі не було. І якщо перші два прокляття можна перебороти, то з останнім і я б не впоралася, якби сама його не наклала.

Левон чемно киває та й собі гадає: «Отже, зачинено надійно. Час ще є до злодія дістатись».

Риба тим часом все глибше забирається. Все темніше і темніше стає, тільки по стінах водорості морські світяться, але й їх меншає. Тільки-но Левон хотів попрохати Володарку про якесь світло, аж в тої вінець засвітивсь блідим сяйвом. В тому світлі бачить Левон — стіни усі подряпані, а подряпини свіжі.

— Отут, — питається, — бійка була, де сторожу вашої милості пошматували?

— Так, — відповідає Холодна Владарка. — Той диявол, який головним сторожем тут був, мені триста років вірою й правдою служив, ніколи не зраджував. Маю помститися.

Що тут скажеш — причина поважна. Та й подітися Левонові нікуди: або розплутає справу, або уві сні загине. Холодна Владарка своє слово тримає, про це всі відають. Тому Левон попрохав:

— Зупинімося, якщо ваша ласка. Треба усе тут пороздивлятися.

— Ти нишпорка, — Владарка каже, — тобі й розпоряджатися, як знаєш.

Зіскочив Левон із риби, почав приглядатися до стін уважно. З усього виходить — важка бійка була: подряпин багато, але усі якісь недолугі, наче не бійці зброєю махали, а дитина пустувала та й малювала по стінах. Почухав Левон потилицю та й питає:

— А що розповідає отой, що вижив?

— То диявол золотоокий, загиблого названий син. Із батьком своїм він був, аж усе світло згасло, та почулося, наче щось велике шкрябає. Батько звелів йому стати спиною до спини і битися, захищаючи мої скарби. Він так і зробив, а далі почув, ніби вітерець дмухнув, і йому у плече щось болюче вп’ялося, батько ж його впав на спину і більше не ворушився. Тут інші зі сторожі припливли, зчинився галас великій та метушня. Допоки розібралися, злодій вже й втік.

Говорить Владарка, а сама супиться, неначе в купу лайна наступила. Таж Левон її розуміє: кому охота пригадувати, як власна сторожа у дурні пошилася?

— А чи дозволить мені Владарка взнати, який в тих сторожів був талан?

Бо знав Левон, бабуся йому розповідала, що кожен з дияволів морських власний талан має, і талан той дияволові час від часу у пригоді стає.

— Багато таланів у сторожі моєї, — Холодна Владарка відповідає. — Є серед них ті, хто вміє приймати подобу будь-кого, хто у морі загинув, є ті, хто знається на лікарстві та на будівництві. Той, хто помер, мав рідкісний талан визнавати потаємні бажання і людей, і звірів, і риб, і гадів. Для цього йому потрібно було в очі зазирнути та долоню на плече покласти. А син його прийомний, диявол золотоокий — він звичайний: може будь-яке полум’я загасити, якщо крізь краплину на нього дивитиметься.

— Щастить вам, Владарко, що слуг таких добрих маєте. Ще одне скажіть: чи є підозри на когось? Хто може таке неподобство утнути?

Холодна Владарка зітхнула важкенько та й каже:

— Що в батька, що в сина рани колоті, причому кожного разу дві поруч. Батькові шість ран дісталося, по дві поруч, від них і сконав. Синові пощастило більше, йому тільки в плече влучили. Тож гадаємо, що то клешня чи щось таке було. Крабів підозрюємо, а найбільш за всіх — краба-лиходара, ста тортур господара, який із головою сторожі не ладнав. Син його, диявол золотоокий, також на краба-лиходара думає.

— Якщо ваша ласка, Владарко, то, може, я сам краба-лиходара допитаю?

— Чому б ні? — Владарка відповідає. — Швидко, передайте крабові-лиходарові наказ сюди з’явитися та на питання цієї людини відповісти!

Відокремилися від табунця, що біля Владарки плавав, дві рибки сріблясті, блискавками угору шугонули. Довго чи там як, а зачувся стогін та шкрегіт, дно морське захиталося — то до повелителькі своєї чвалав краб-лиходар, ста тортур господар. Клешні в потвори великі, та з кожної ще дванадцять та одна росте, і знається той краб на тому, як створінь усіляких на горло карати. Підійшов краб-лиходар до Холодної Владарки, підібгав під себе ноги, вклонився низенько, на піску морському найменшою клешнею написав, що готовий усі накази виконати. Та йому і каже:

— Бачиш осього хлопа? Він тебе питатиме, а ти відповідай йому, як мені б відповів.

І на Левона показала. То краб-лиходар, ста тортур господар, на Левона дивиться, клешнями по піску шкребе, аж так, що дрижаки беруть. І лячно Левонові, і справу ж треба робити! Тому питає чемненько:

— А скажи-но мені, пане-крабе, як себе маєш-почуваєш? Ніде нічого не болить, не свербить? Бо панцир в тебе тойво… надколинами пішов.

«Ой, чоловіче добрий, — краб-лиходар у відповідь пише, — погано себе почуваю, так погано, як останні сто років не почував. Бо ж раз у сто років линяти треба, і от вчора почалося. Заледве шкандибаю».

Левон на те відповідає:

— Співчуваю тобі, пане-крабе, дуже-предуже. Тож ти весь вчорашній день сидів собі десь тихесенько, дихав важкесенько?

«Твоя правда, чоловіче. Цілий день з Великої печери не вилізав, крабиха моя та крабенята їстоньки носили».

Подивився Левон тому, що в краба-лиходара дружина є, та й далі питає:

— А чи ця печера, пане-крабе, далеко звідси?

«Не дуже, он, бачиш, приліз якось. Але все ж таки важко звідти сюди човгати, а зворотній шлях не знаю, як і подолаю».

— Невинен цей пан-краб у скоєному. Він же в себе сидів, окрім родини його, мабуть, багато риб та гадів це бачили. Навіть якби прийшов сюди — чи зміг би вибратися непомітно? Та й бачите, які клішні в пана-краба — різний в них розмір і побудовані по-різному. Ні, невинен він.

— Гаразд, — Владарка на це відповідає. — Тоді хто ж винен?

— А кого ще підозрюють?

Так вони й робили: Холодна Владарка всіх підозрілих викликала, а Левон допитував та обмірював. Ще й диявола золотоокого викликали, щоб допомагав, адже і йому це треба — за батька названого помститися. З’явився диявол золотоокий — видний хлоп, статура міцна, волосся довге, біляве, всім дівкам би сподобався, тільки замість ніг хвіст риб’ячий, та очі нелюдські — золотом зблискують, ще й зіниці котячі. У руках ґаблі новенькі виблискують, якими уся сторожа Владарки наділена, щоб ворогів відганяти від скарбів морських. Диявол золотоокий залюбки допомагати погодився, хоча й не оклигав ще: плече замотане, обличчя бліде, але завзяття в хлопа таке, що хоч багаття від нього запалюй. Та все ж довгенько справа робилася, втомилися усі, сіли попоїсти. Владарка водорості виделкою двозубою перебирає, найсмачніші собі обирає. Тут Левона й осяяло.

— А звеліть-но, — каже, — усім рибам та крабам шукати такі ґаблі, щоб у них середнього зубця не було. Щоб видалений був, чи то випадково, чи навмисне.

Владарка головою справа наліво повела, то риби та гади морські на всі боки порскнули, навіть ті, що тіло господині від очей безсоромних ховали. Левон погляд швиденько відвів, аби лиха не сталося. Довго чи коротко, а повертається мала рибчина-трісчина, несе ґаблі із двома зубцями, та так тужиться, що від натуги ледь не перегортається. Левон тії ґаблі відібрав, малій рибчині-трісчині подякував, а Владарка їй пожалувала якусь посаду малу, аби в нужденності більше не жила та не з’їв хтось випадково.

Потім повернувся Левон до диявола золотоокого та й питає:

— А скажи-но мені, золотоокий дияволе, чому ти довіру Холодної Владарки зрадив? Чому вбив того, хто тобі за батька був? Нащо тобі рахва із трьома буревіями?

Диявол золотоокий очима кліпає, плечима знизує:

— Не знаю, про що ти, чоловіче. Пеню на мене ізводиш, а я невинний.

— Хіба? То чому в тебе ґаблі новенькі, коли в усієї іншої сторожі подряпані?

— Це мені батько названий подарував, — відповідає. Левон же ж насідає знов:

— Подарував? Він тобі їх подарував до чи після нападу?

— Звісно, до, бо після вже мертвий був!

— То ти, виходить, в бійці участі не брав? Адже тоді в тебе теж ґаблі подряпалися б!

— Брав, — диявол золотоокий каже, а сам відступає непомітно до виходу з печери. — Як би я в ній участі не брав, коли поранили мене?

— Поранили, кажеш? У ліве плече? А якщо оці ґаблі, — Левон теє промовляє, та й поламані ґаблі у руки бере, — до ран твоїх прикласти, чи не співпадуть отвори? Ти сам світло у печері загасив, за допомогою талану свого. А як голову сторожі вбив, так потім себе сам поранив, а тоді невинних обмовляти почав, аби підозри від себе відвернути! Чи мені товаришів твоїх спитати? Вони ж відразу тебе викажуть! Твої ґаблі, не відпирайся! Ану зізнавайся, де рахва?

Побачив диявол золотоокий, що не по-його виходить, пирхнув:

— Рахву я сховав надійно: і не під водою, і не над горою, не в пекельному вогні, не в землі, а уві сні. Сон цей лише я побачити зумію, а більше ніхто. Як помру — скарб твій, Владарко, із собою заберу!

Похитала головою Холодна Владарка, почервоніло око на вінці кістяному, але втрималася господиня морська, лишень спитала тихесенько:

— Нащо ж ти, дияволе золотоокий, таке вчинив?

— Бо зневажають нас, диявольське сім’я, та й тебе, Владарко, із нами разом! Жертв не приносять, в Єдиний храм ходять, зовсім забули і про Холодну Владарку, і про причет її хоробрий! Тож якщо на людисьок три вітри-буревії спустити, багато душ живих згубити, вони спочатку до нових богів побіжуть, а потім і про старих згадають, і стану я, диявол золотоокий, володарем морським, а ти, Холодна Владарко, за дружину мені будеш.

— Що ти таке, дурнику, кажеш? — Левон не витримав. — Ну, припустимо, не зможуть нові боги із вітрами-буревіями впоратися — а це ще невідомо! — але хто тебе, цапа кудлатого, володарем зробить? Про тебе ж ніхто не знає, жертв тобі приносити не буде, то яка тобі користь із того, що люди помруть?

— Є мені користь, — диявол золотоокий відповідає. — Є в мене й люди вірні по столиці та по околицях. Як усі гинути почнуть, то рознесуть ті люди звістку, що новий бог морський гнівається, жертв вимагає, і щоб від нових богів відвернулися. Отак все по-моєму й станеться!

— Та ж на рахві цій три закляття, чарівні прокляття! Чи подужаєш їх зняти?

— Подужаю! Два з трьох вже знято. Тому й батька названого вбити довелося: помітив він, що я роблю, і проти мене пішов. Дав день на роздуми, звелів прийти та покаятися, а інакше він сам піде, на мене донесе. Хіба ж я міг такеє пробачити?

Левон на теє й зовсім вишкіривсь:

— Ах ти ж, сім’я дурне, голова цап’яча, щучої луски тобі в сраку! Отак із батьком повестися, який для тебе все зробив!

— Ото не треба йому було мені на заваді ставати, — диявол золотоокий сміється невесело, ікла скалить. — Був би моєю правою рукою, а через вчинок свій став піною морською.

— Гаразд, — каже Холодна Владарка. — Отруту всіх риб океанських ти подолав, важкість всіх хвиль витримав. Але чи вистачить тобі наснаги одного морехода хвалькуватого перевихваляти?

Диявол золотоокий постав гордовито та й каже:

— Я усіх перевихваляю, ніхто мене не зупинить, і ти, Владарко, також!

Левон собі посміхається легесенько:

— Та ти, дияволе золотоокий, і мене перевихвалити не зумієш! Наснаги тобі не вистачить, адже її в тебе ніколи не було, а люди — хвалькуватіші за усіх створінь!

Диявол золотоокий гнівається, головою трясе, зубами скрегоче, аж піна навкруги летить, а Левон тихенько Владарці каже:

— Як він явить рахву — то хапайте, будь ласочка, він тоді безпорадний стане.

Нічого на те Холодна Владарка не відповіла, лишень очі вбік відвела, та й Левон і того не потребував — почав перед дияволом золотооким вихвалятися.

— Якби, — каже, — ти злочин свій у таку глибочінь запхав, що й зо дві такі печери завглибшки, — все одно я б тебе, злодюжку дрібного, викрив та всі твої витворки на світло витягнув, аби дивилися і люди добрі, і дияволи морські, і усі риби та гади тебе б неславили!

— Та ні на що ти не здатен, людисько дурне, — диявол золотоокий відповідає. — Я таких, як ти, на вили нанизував та печінкою їхньою медовуху занюхував!

— Йой, дивіться, яке мале та язикате тут баляндраси править! — Левон аж руками розвів, нібито здивувався дуже. — Ти печінку оту тільки й нюхати міг, разом із оковитою, коли більш вправні за тебе все це повз твого рота смердючого проносили та у свій відправляли. Тому й не виріс великим, не став розумним. Тільки-но і вмієш, як хизуватися, що тебе диявол вправний підібрав, шмарклі твої попідтирав. Але зараз ти того диявола власноруч убив, то хто за тебе заступиться, га? Не диявол ти морський, а дурник!

— Ах ти ж паскудо живе! Вб’ю тебе та кістки порозгризаю!

— Коли Владарка поруч? Ото насмішив! Не дурник навіть, а такий йолоп, що навіть найдурніша риба здивується, як ти до своїх років дожив! Хіба що красти вмієш? Та ні, це, мабуть, також вигадки. Хіба такий, як ти, зумів би цінну річ вкрасти? То ти, мабуть, лишень нахваляєшся, що рахва в тебе, а насправді її в когось іншого шукати треба, не в такої, як ти, нездари незграбної!

— Та ти зовсім знахабнів, потвора ти у людській подобі! Це я не можу рахву забрати? Це не в мене вона? Дивись-но!

Розгнівався диявол золотоокий так, що про усіляку обережність позабув. Підняв правицю та явив рахву. І красива та рахва була — ніби місяць у небі, що ледь-ледь шовковим серпанком хмаринок оповитий. Чорні перлини на ній переливалися та красою хизувалися, ніби чорні очі дівочі. І ніде більше Левон такої краси не бачив.

Тут Холодна Владарка добре дбала: рученьку білу простягнула, рахву ухопила та собі забрала. Зойкнув диявол золотоокий, проте запізно: підібралися до нього з усіх боків риби та гади морські, почали тіло рвати та кістками хрумкотіти. І загинув диявол золотоокий.

Владарка ж собі головою хитнула, вінцем труснула, та й промовляє:

— Добре, нишпорко. Попрацював ти на мене порядно, тепер і мені соромно буде не віддячити. Кажи, чого хочеш?

Отут Левон добряче замисливсь. Прохати ж обережно треба! Холодна Владарка — не проста дівка: в неї що подарунки, що віддарунки — усі з крутійством. Хотів попрохати, аби допомогла стати Пейлою, Першою нишпоркою, аж ледве за язика себе вхопив. Як це вона допоможе, коли в Єдиному храмі її нема? Відмовить, та й по всьому, така можливість зникне задурно!

Довго думав, а потім каже:

— Зроби, якщо твоя ласка, так, щоб я розумів риб та гадів морських, про що вони розмовляють, та й сам би з ними розмовляти міг. Аби допомагали мені злодіїв вистежувати.

Засміялась Холодна Владарка — ніби водоверть у морі виникла, корабель у вир затягнула.

— Добре, — вдруге промовила. — Буде, як просиш. Однак є одна умова: як скористаєшся цим даром, аби нашкодити мені чи причету моєму, — забудеш не лише риб’ячу мову, але й власну, людську. То як, згоден?

І лячно Левонові, і дуже вже кортить риб’ячу мову вивчити. А, думає, хай йому грець, хіба зброю не треба обережно в руках тримати? То це ж така сама зброя! Небезпечна, так, але ж збіса корисна. Нічого, сам собі Левон каже, я людина в трьох водах мита, в трьох ступах бита, як-не-як, а викручуся!

— Згоден, — відповідає.

— Добре! — вигукнула Холодна Владарка втретє, і зрозумів Левон, що падає неначе в якусь прірву. Аж тут і прокинувся. За вікном на день благословляється, вітерець легенький фіранки розгойдує, люди рано-раненько на роботу поспішають…

— Ото, — каже Левон, — наснилося мені! Треба сходити до Верховного Жерця, щоб очистив від усіляких блудів.

То спохопився та пішов. А дорогою до пристані завернув, немов подивитися, як сонечко сходить. Аж там чує, як малий крабик та оселедець між собою рибчину-трісчину обговорюють, що посаду біля трону Холодної Владарки отримала, і обидва на заздрощі сходять.

— Я, — каже крабик, — і сам таке зробити б міг, та ще й краще, та й швидше!

— І нічого в ній особливого нема, — оселедець підкулдикує. — Пощастило, а тепер таку пані з себе вдає, що й поруч не стій!

Отакої! Тож не наснилося Левонові нічого, а насправді все трапилось!

Від такої новини дуже Левон зрадів, і до Верховного Жерця не пішов, а пішов натомість до найближчого шинка, де й усім звелів налити оковитої, а чому та звідки в нього радість — не сказав. Довгенько ще біля пристані про це пліткували. Левон же років зо двадцять потому нишпоркою працював, багато справ розкрив, а надто такі, що із морем були пов’язані. Швидко нагору пішов, багатьох у залізному кулаці тримав, аж допоки щось не трапилось та не втратив він здатність мову людську розуміти і до божевільні його не запроторили. Отаке-то з нишпоркою Левоном трапилося. Бо знав же, що не треба дарунку від Холодної Владарки приймати, але ризикнув. Проте це вже інша байка.

А ще люди казали, що десь років зо п’ять після цієї історії шторми восени помірними були та майже ніхто у Поморії не хворів — то Холодна Владарка рахву із трьома буревіями не відчиняла, допоки усі прокляття наново не переставила.