1 Листопада, 2022

Нявка

1

Із новин: « …сьогодні зранку із повітряного простору Білорусії військовими  РФ випущено дві крилаті ракети… одна з них впала в річку Горинь на території Рівненської області… Жертв немає…»

Горинь біжить не тільки уперед обмілілим руслом, але і вниз, і, навіть, може повернути назад там, під землею. Так вона і тече споконвіку: верхня ріка нібито поволі пливе в один бік, а під її дном крутиться, блукає лабіринтами карстових печер її неспокійна душа.

Нежить пам’ятала часи, коли чоловіки обвішували подарунками Перунів дуб, що біля самого берега, як йшли за князем на війну. Лилась кров полонених чужинців під його коріння, коли воїни поверталися. Від кінця лютневих морозів і до Купалиної ночі, поки Земля прокидається і готується народжувати – то був її час. Для неї дівчата розвішували по вербах відрізи білого полотна, їй молилися, як пускали на Горинь берізку. Така була віра у людей:  все навколо має душу, все живе. І Ліс, і Ріка, і Земля, і, навіть небіжчики – вони теж живуть, тільки по іншому… Одного дня до берега пристали княжі човни. Не за даниною, ні. Вони привезли дивних волхвів, виряджених у ризи із золотим шиттям. Були там і воїни. Містянам оголосили, що кожен, хто не прийде на хрещення, стане особистим  ворогом князя. Людей швидко зібрали, і нові волхви освятили Горинь. До Перунового дуба прибили позолочений дерев’яний хрест, а посеред містечка розпочалось зведення будинку для Бога. Люди чудувались князевим забаганкам, на перших порах навіть кепкували тихцем: «Навіщо було святити  ріку? Вона ж і так свята. А будинок для Бога? Що ж то за дивина? Він там має за піччю жити, як домовик?»

Вже кількасот років нежить не піднімалась на поверхню – Горинь сильно обміліла. Та й сама вона здичавіла, здрібніла: була берегинею, із тілом сплетеним із трав і місячного світла і сміхом з плескоту хвиль, а стала лиш кволою тінню: холодною і німою, як риб’яча думка.  Рештки людської пам’яті про дух ріки лишились в місцевих обрядах, та ще мамки діток лякають: «Не запливай на глибоке, бо Нявка забере!»

Полісся, берег ріки Горинь, 17 жотня 2022р., ранок, 08г. 15хв.

Чагарники і високий берег, верболіз, туман в кронах дерев на схилах. Володька присів навпочіпки біля рогачика з вудилищем, щільніше вкутався у штормівку – поки закидав спінінг, вилетіло усе накопичене тепло. Пам’ять знічев’я пережовувала залишки сновидінь.

– Закуримо? У діда дві поцупив, в альтанці знайшов пачку. – Сашко простягнув товаришеві папіроску.

– Ох ти ж і фраєр, Саня. А як дід цигарки порахував, що брехати будеш?

– Скажу, що взяв відлякувати комарів.

– Нема комарів. Жовтень. Вогню?

Легені виштовхнули отруйну хмаринку, дим впав на воду, вдих – холодний укол в горло, закашлявся. Сплюнув гірку кришку тютюну.

– Краса. Тільки риби тут нема, чуєш, Саня. Треба  до мілини йти.

– Не псуй компот, Вовчик, рибу ти побачиш, я тобі гарантую.

Із заходу наблизився наростаючий шум. Над приятелями пролетіла ракета. Не надто високо, можна було роздивитись її крила, почути всі відтінки шипіння реактивного двигуна. Стало моторошно від такої близькості машини для вбивства, котра летить до вже наміченої цілі. Якби можна було б попередити тих людей, що загинуть від вибуху! Через скільки? П’ять хвилин? Десять? Міг би, каменем би її збив! Володимир провів ракету ненависним поглядом, підняв спінінг і почав змотувати волосінь. Олександр навіть голови не повернув.

– Знову той  сучого батька син стрельнув! Можна збирати вудки, тепер кльову однаково не буде.

– Не метушись, Володька. Ти рибу ловити прийшов, чи розлякувати? Он, дивись, у мене покльовка. Тихенько, що ти гухаєш, як бугай.

– Справді?

– Г-ги.  Я її тут привчив. Кожен раз, як та нечисть вистрілить, я о-он там, під очерет, жменю макухи кидав, і так два тижні поспіль. Так що зараз уся наша риба туди спливеться.

– І як його ще наші не збили? Він кожен день у одне і теж місце підлітає: ракету випустить, крутнеться – і назад.

– Не ризикують, мабуть. А раптом на територію до білорусів впаде?

– Тою ракетою знову когось покришить…

– І не кажи… Тихо. Клює.

Позаду заревіло. Під наростаючим гулом хлопчаки повалились на берег, закрили голови руками. Ревіння скотилось до низу, а потім – ніби гігантським молотом по Горині – А-а-а-гагх! – земля штовхнула у ноги, згори посипало водяним пилом.

Вовка підвівся, Сашко вже розплутував залишки снастей, хоч руки у нього і тряслись. Він розтягував перед очима клубок волосіні.

– С-с-а-н-я-а! О-облиш! Гачки по-о-обрізай, і хода звідси!

– Не кричи, ти що, контужений?

– Н-ні, вже нормально, на ножа, пообрізай.

– Треба було вуха долонями затулити і рот відкрити, легше було б.

– Рота я відкрив, ледве не втопило. Що то було?

– Мабуть наші щось підбили, валимо звідси.

– Добре, якби того урода, що ракетами палив. Саня, ти спінінга не бачив?

– Там, під берегом.

Володька схилився за спінінгом. З-під каламуті води просто лицем до лиця проступило демонічне бугристе рило.

– Саня! Тут сом! Голова як відро! Давай витягнемо, поки не очухався!

Хлопчаки заходилися біля оглушеного монстра. Ледве перевернули на мілководді. Нарешті здогадались запхати руки під зябра і діло пішло на лад. Як чорти, що тягнуть душу грішника до пекла, так і хлопці чорні від мулу з голови до п’ят, тільки очі блищали, волочили сома під берег і аж пищали від захвату.

– Угу-у! Як теля!

– Як бик! Я ж тобі казав, що рибу ти побачиш!

Аж раптом збоку: «і-і-і-і-і-і-і-і», – пронизливий сміх і : «Ух! Ух!». Сом відчув слабину, махнув хвостищем і втік, лишивши отеретілих  хлопчаків сидіти на березі.

–  Ух! Ух! Солом’яний дух! Ха-ха-ха!

Стоїть, трясеться від холоду і гигоче, схожа на русалку, обліплена водоростями.  Мокра і брудна, довге волосся прикриває повні груди і оте…що ховається нижче живота. Сміється посинілими губами, шкіра на долонях аж поморщена від води. «Ух! Ух! Ку–ку!» – гукає переливчасто, підстрибує, ніби лякає, а у самої мул і на обличчі і на руках, і де тільки не глянь.  Хіба з рота не випадає. Сміється, руками махає, груди, стегна коливаються, Вовка аж примружився – йому таке в його тринадцять ще й не снилось. Страх відпустив врешті його горлянку і він видихнув: «Хто…це?».

– Маринка, з нашого села. Схоже, із лікарні утекла, – пояснив Сашко, і до неї – Марко, ти чого, ти  вже зовсім «ку-ку»? До смерті перелякала!

– Ку-ку! – відгукнулась та, і присіла у воду, сховалась по груди, захихотіла.

– Саня, вона що, п’яна? Холодно ж як!

– У нею з головою непорядок. Приглянути нікому, сирота. Хіба, мій дідусь, та інші сусіди: хто молока принесе, пирогів, хто одежину яку. Чугайстер, голова наш, оформив опікунство на себе: кошти на її утримання, за будинком приглядає… Все було б нічого, от тільки хтось напоумив її до траси бігати. Бувало, втече, потім жменю грошей до крамниці принесе, води солодкої, цукерок накупить і ходить по селу, роздає. Дітиська за нею – зграйками, як горобці…

Цього року пропала. Шукали, і в річці, і вздовж траси – не знайшли. А через тиждень прийшла, прямо на службу в церкву, вся в крові і покусана, і шия в синцях, ніби душили її. Зайшла – всі оніміли, а вона сміється. Зовсім із мізками погано стало. Ти не бійся, Марина сумирна, тільки розуму – ледве як у десятилітньої. В лікарню здали, на реабілітацію, туди де отих тримають, «ку-ку»…

– Ку-ку! – Зраділа Марина і підстрибнула з води.

– От що, Вовка, ти її отак позабавляй – Ку-ку!- А я вибіжу до дороги, приведу когось.

– Ку-ку !- Підхопила нещасна і знову сховалась у воду.

Сашко мчав, скільки було сил. Машина сільського голови Валерія Чугайстра його ледь не збила. Саша вискочив на дорогу, завищали гальма, радіаторна решітка зупинилась менш за півметра від виставлених уперед рук. Вовча паща оскалилась на хлопця жовтуватими вініловими іклами.

– Куди ти лізеш! Ти що, пацан, в тюрму мене посадити рішив!?

– Там…біля річки…

– Що там за вибухи?

– Щось у воду впало, мабуть ППО збили…Там Марко Марина, з лікарні втекла.

– Сідай, поїхали.

2

Валерій Мілентієвич Чугайстер обожнює свій пікап. Чого лиш варта наліпка на капоті – вовк з роззявленою пащею. Він вірив, що й сам як той вовк: потужний хижий звір, тільки у людській подобі. Повнопривідний позашляховик глянцевого графітного кольору ідеально обладнано для браконьєра. Лебідку і відбійник, додаткову решітку для захисту двигуна знизу йому установили в автосервісі. А от потаємний відсік для здобичі під багажником він зробив сам. Там запросто поміщається кілька мішків риби. Для герметичності він обклеїв гумою стінки, щоб кров і слиз не протікали. Там, у вбудованому контейнері, можна відразу засолити м’ясо косулі чи, навіть, свині. Туди можна направити повітря від кондиціонера, щоб не задихнулась двонога дичина, котру Чугайстер теж час від часу полює.  Під сидіннями – іще один сейф, для зброї. Пістолет – транквілізатор з набором дротиків заряджених дозою на здобич вагою близько п’ятдесяти кілограм. Когось дрібнішого така доза може і вбити. Для крупнішої цілі є пневматична рушниця. Шприци до неї заряджені на здобич близько сімдесяти кілограм. На тілистих жінок він не полював.

Чугайстер завжди все передбачує, нападає як справжній вовк, у виважений і прорахований момент, коли здобич гарантовано попадеться. Заради цих відчуттів він і полює: вищість над жертвою, влада під час катувань, гра, азарт. Саме вбивство не приносило задоволення.  Те, що Чугайстер робив із полонянками потім – неприємна рутина, робота, яку потрібно виконати, щоб його діла  не потрапили  на аптекарські ваги Сліпої Шльондри – так він називав Феміду.

Сьогодні він додав у гру один новий елемент, і це зробить його ще ближчим до вовка. Маніяк – убивця і раніше куштував плоть, та сьогодні він відриватиме шматки зубами, зразу ж, тільки-но схопить здобич. Чугайстер змайстрував собі із боксерської капи накладні щелепи із металевими іклами зверху і знизу. Перші випробування на свинині виявили, що ікла треба вкоротити, щоб не в’язнути у волокнистому м’ясі, а от передні  різці зробити дрібненькими і частими, як зубці у ножівці по металу. Після вдосконалення залізна паща працювала на відмінно. Завдяки зменшенню іклів зменшилось і навантаження на м’язи щелеп при укусі. Щоб шматок відривався швидше, треба просто встромити різці, кілька раз порухати вліво – вправо, як пилкою, з усієї сили зімкнути зуби, а потім, коли рот наповниться теплою, ще живою кров’ю, вирвати м’ясо, допомігши собі рухом шиї.

Щоб не попастись, потрібен контроль. Для покращення контролю Чугайстер завжди дотримувався деяких правил гри. Наприклад: клітка у якій утримувались полонянки, cтавала їхньою зоною відносного комфорту. Так залякана жертва не намагалась втекти, та й скиглила менше. Катування відбувались тільки у спеціально обладнаній кімнаті в потаємному підвалі Чугайстрового маєтку. У катівні, окрім всього іншого, була кахельна підлога і  підключені до каналізації водостоки, – так легше було прибирати кров і блювотиння, та й лайно, бувало. Просто з шланга змив – та й усе.

Зазвичай він навіть питав дозволу, щоб увійти до клітки: «Привіт, тварино, дозволь увійти? Я приніс тобі смачненького, і твою пігулку щастя. Якщо ковтнеш сама, отримаєш тістечко». Коли  ствердної відповіді не було, Чугайстер знизував плечима і йшов геть. Таким чином відбувалась обробка об’єкта  голодом. Це також ключ до контролю. Вода у клітці була, щоправда, жертви не знали, що вона надходить із спеціального бака. Туди при потребі можна додати снодійного, або ще щось. Коли вже чекати було незмога, маніяк присипляв жертву, а прокидалась та прикута до стенду в катівні.

Ще одне правило гри – не полювати на своїй території.  Валерій Мілентієвич підбирав жінок на дорозі у безлюдних місцях і обов’язково подалі від села. Він міг проїхати до ста кілометрів, перш ніж знаходив підходящу здобич у підходящій місцині

Третє правило гри – приниження. Перший раз об’єкти прокидалися після суміші снодійного із проносним, прикуті голяка  до стенду, іноді, коли він був в гарному гуморі –  ногами догори.

Остатнє і найголовніше правило – гра завжди добігає кінця. Після смерті об’єкта. Валерій Мілентієвич відразу втрачав інтерес. Іноді настільки, що тіло чекало у морозильнику декілька тижнів, аж поки не знайдеться час і настрій  для розчленування.  При виконанні цієї процедури Чугайстра знову відвідували приємні спогади і фантазії, у ньому знову зароджувалась жага до полювання.

Сім двоногих тварин вже було на його рахунку, кожну він пам’ятав. Варто лиш захотіти, закрити очі, і вони поставали  перед ним, як живі. Щоправда, після «обробки» об’єкти ставали подібними одне до одного, усі крім восьмої, крім Марини.

Він підібрав її у сутінках, далеченько від села, – ідеальний об’єкт: підходящі форми, відповідна професія. Постріл транквілізатора звалив її, тільки-но вона сіла у машину. Чугайстер впізнав у здобичі односельчанку,  та було вже запізно – гра почалась.

Йому ще не вірилось, що ота тупа корова обдурила його. Він закинув її непритомною в морозильник (жива, чи ні – байдуже, там «дозріє»), сам пішов у душ відмитись від поту і сперми. Зазвичай, коли для жертви планувався «остатній раз», він аж надто перезбуджувався. Пристрасть згасла, об’єкт набрид, хотілось все змити а потім закинутись чимось із своїх запасів, запити віскарем і відключитись.  Чугайстер ковтнув пігулку, заснув. На ранок він спустився в підвал щоб відмити кахель  під стендом для тортур. Морозильник розкрито навстіж, по підлозі – босі сліди. Тіла, звісно ж, нема.

Чугайстер відразу зібрав необхідне, сів у машину і втік. Проте, згодом, виявилось, що його ніхто не шукає і не ловить. Марина не змогла усвідомлено говорити після  багатоденної психічної «обробки», катувань і таблеток ЛСД, що маніяк згодовував їй, коли хотів спробувати розважитись сексом.

Втікачка увійшла до церкви на недільну службу із закривавленою посмішкою на блідому обличчі, одягнена у самі лиш синці та порізи. Там було повнісінько народу. «Бідолашна», – кивали головами перелякані люди услід Марині, поки медики з «швидкої» виводили її під руки. Поліція нічого від неї не добилась, на будь-які запитання нещасна відповідала лиш божевільним реготом, або по-дитячи розпачливим плачем. Психіатр заявив, що у Марини шок і їй потрібен час на відновлення, вона мусить бути під постійним наглядом. Здобич стала для Чугайстра недосяжною. Експертизи ДНК він не боявся, адже всі спроби згвалтувати полонянку були марними. Зовсім не те його заводить. Мілентієвич вирішив відкласти вбивство на деякий час, поки не випаде слушна нагода.

Аж тут на днях йому, як опікуну, повідомили з лікарні, що Марина почала складно вимовляти окремі фрази, якусь нісенітницю, але! Але! Хтозна, що вона там ляпає язиком?!  Чугайстер вирішив цієї ж ночі завершити гру. Він виїхав по обіді, сховав авто у лісосмузі неподалік, і завітав до лікарні, записався на прийом до масажиста,  а потім прокрався і  сховався до ночі у підвалі.  Він все спланував і перевірив, навіть поглянув, здаля, на Марину поки ходив поверхами. Та гуляла у супроводі медичної сестри коридором стаціонару. Чугайстер дочекається пізньої ночі, тоді нишком пробереться у палату до об’єкта, – її поселили окремо. Придушить хлороформом, потім донесе до найближчого вікна і викине головою в асфальт. Потім втече. Якщо ж щось піде не так – зімпровізує, на те йому й вовчий розум.

3

17 жотня 2022р.,районна лікарня і її околиці, за чотири години до світанку

Та все пішло взагалі не так. Побачивши свого мучителя, Марина підняла такий шум, що Мілентієвича ледве не вхопила «кондрашка». В один момент він заходив у палату навшпиньки із хлороформом наготові, а в наступний Марина з оглушливим вереском пронеслась у коридор, а звідти – на сходи до прийомного відділення і на вулицю. Сонна чергова сестра навіть з-за столу не піднятись, як за втікачкою уже брязнули двері. Чугайстер вибрався через вікно. Лік часу пішов на хвилини! А якщо вона  його видасть!?  Тому жертву треба гнати, не даючи опам’ятатись.

Її піжама біліла попереду у світлі ліхтарів. Чугайстер тихо переслідував свою здобич, відстань між ними швидко скорочувалась. Він тримав темп, рухався у тінях дерев, уникав освітлених ділянок алеї. На повороті заблимали вогники поліцейського авто. Марина звернула до машини. Чугайстер прискорився, перестав ховатись. Гра стала  диктувати йому нові правила: він не наздожене Марину просто зараз, і тоді  доведеться зіткнутись із поліцією.

Марина вискочила на дорогу за поліцейським автомобілем. Чугайстер спізнився, не добігши якихось два десятки метрів, зачаївся у кущах. Авто загальмувало. Двоє патрульних. Один вийшов назустріч, простягнув руки у заспокійливому жесті, інший лишився за кермом, чути було, як він відповідає по рації: «Так, знайшли, сама до нас вийшла… Так, за кілька хвилин доставимо назад, звичайно…Зрозумів, хвора – з усією обережністю…»

–         Там! – Марина підбігла до патрульного і показувала рукою на кущі, – Там! Чуг! Чуг! – вона хотіла назвати ім’я монстра, котрий там зачаївся – і не могла.

–         Заспокойся, все добре, – патрульний обійняв її за плечі, – Сідай до машини, ти в безпеці.

–         Куди показує, як гадаєш? – спитав його напарник.

–         Може взуття там згубила, бачиш, вона боса. Сходжу, гляну, направ фари туди, на он ті чагарники.

Марина зіщулилась на задньому сидінні. Водій заблокував дверцята, з’їхав на узбіччя, став так, щоб дальнє світло фар підсвічувало в спину напарнику. Поклацав рацію, увімкнув радіоприймач. Обернувся до зарюмсаної дівчини.

–         Ти хоч не плач, потерпи п’ять хвилин  до лікарні.

–         Там! Чуг! Стер! Там!

–         Ну, чого ти трясешся? Зараз швиденько принесемо тобі капці, і …

Чоловік білозубо посміхнувся Марині, простягнув їй пляшку з водою. Він не встиг обернутися на шерех, лиш відмітив, як та глянула йому за плече, і як розширились її зіниці. Скло водійських дверей вибухнуло скалками. Поліцейський схилився, голова застрягла  між сидіннями. Гаряча кров з його потилиці полилась їй на босі ноги. У розбиту шибку просунулась рука.

Чугайстер випустив уламок цеглини, відчинив дверцята, заліз  на сидіння біля жертви,  різким ударом відритої долоні затиснув їй рота. Після цього Марина втратила тяму, в голові ніби клацнув вимикач, вона почувалась ніби уві сні: водночас у центрі кошмару, і спостерігає за ним збоку. Одна частина її душі осліплена страхом верещала і корчилась у конвульсіях, а друга з холодної глибини  дивилась страшний фільм із собою в головній ролі, при цьому постійно оцінюючи шанс прожити ще наступні кілька секунд. Удар по губам. Крик припинився. Ковток власної крові. Саме ця частина психіки змусила Марину відкрити рот. Широко, максимально широко, як тільки можна. Солоні від крові і поту пальці маніяка провалились всередину. Цей смак не забути. Марина зімкнула різці і з силою мотнула головою, так само як він робив це колись із нею, коли прив’язував у своїй катівні.

Це було справді боляче. Мілентієвич заревів. Удари важкого кулака посипались на голову жертві: перший, другий, зуби розтиснулись. Третій, достатньо. Марина попливла кудись вліво і вгору, і звідти дивилась,  як її тіло обм’якло, як Чугайстер схилився, припідняв закривавлену голову патрульного і відкусив зубами спочатку одне вухо, потім інше. Дістав з кишені торбинку, розгорнув її і виплюнув туди обидва, до тих двох, котрі там лежали. На допомогу другого патрульного марно розраховувати – якщо його вуха вже тут, то тіло, напевно, холоне у кущах – це була на сьогодні її остання свідома думка.

4

Це полювання підняло Валерія Мілентієвича на новий рівень. Збудження граничило з мукою.  Азарт погоні, вбивство двох поліцейських, смак людської плоті. Він дістав тремтячими руками один із здобутих сьогодні трофеїв, прожував і ковтнув. Хрящі злегка подряпали горлянку, запив водою з пляшки, узятої в патрульній машині. Його трясло, всі відчуття множились в десятки разів, як ніби у нього не стало шкіри:  озноб, запахи, вогняні відблиски від палаючого авто з двома трупами всередині. Йому потрібна розрядка, щось таке, що достойно увінчає сьогоднішні лови. Тому він доніс непритомну Марину аж до свого пікапа. Це було нелегко, і він, навіть, хотів прикінчити її і скинути в Горинь,  коли переходив міст, але стримався. Ідея завершення гри була того варта. Є одне місце, мілина, не доїжджаючи до села кілька кілометрів. Він відвезе Марину туди, роздягнеться сам, роздягне її. Він заткне їй рота її трусами. Він кине її у воду, притисне і загризе своїми новими залізними зубами, тими, що змайстрував. За те що посміла покусати йому пальці, він вирве їй горло, а потім, коли накриє хвиля  екстазу такої сили, якої з ним ще не бувало, він її трахне. Добре було б, аби жертва ще корчилась на цей момент, і тоді він завершить гру, Горинь відмиє кров і забере тіло.

Марина отямилась від поштовхів, Чугайстер зірвав з неї одежу. Після отриманих ударів боліли вилиці, в голові шуміло. Вона заплакала. Маніяк вхопив здобич за ноги і потягнув до річки.  Вода залила очі, потрапила в ніс. Марина почала викручуватися, хапатись за берег, за осоку. Вдалось вирвати одну ногу, ніби залізні лещата, пальці маніяка втиснулись в іншу гомілку, вбивця  потягнув її за собою швидше. Вода проникла в глотку, і Марина забилась іще дужче, п’яткою з розмаху вцілила у щось м’яке. Чугайстер випустив жертву, присів з хрипом. Його скигління заглушив звук реактивного двигуна у небі – на схід сонця полетіла крилата ракета. Марина виплюнула кляп, на чотирьох, не перестаючи викашлювати воду, надто жваво, як на хвору, кинулась втікати.

Мілентієвич підвівся на мілині з колін, в залитих слізьми очах блимали райдужні кола, залізні зуби заважали вимові, тому матюки звучалили гарчанням і хрипом. Він дістав із багажника туристичну сокирку, кинувся обшукувати прибережні кущі. Потім зайшов у зарості очерету. Все марно,  жертва  зникла. Наростаючий гул змусив втягнути голову в плечі.  Вибух підняв хмару водяного пилу.

Вбивця вмився у річці, перевдягнувся у чисте, дістав з бару між сидіннями почату пляшку віскаря, частину вилив на покусані пальці, залишки вкрутив у горлянку, увімкнув радіоприймач. Місцева станція повідомила про завершення повітряної тривоги. Садист відступив до свого лігва у підсвідомості, а успішний і шанований Валерій Мілентієвич Чугайстер запустив двигун і повернув свій пікап на дорогу до села. Лови перервано: через ту кляту ракету, чи що воно там було, здобич утекла. Задзвенів мобільний.

– Валерій Мілентієвич? Чугайстер? Вибачте, що так рано, я Віктор Власюк, слідчий з райвідділу.

– Так, слухаю.

– Ваша підопічна, Марко Марина не з’являлась у селі? Сьогодні вночі втекла з лікарні, вбила двох поліцейських.

– Та ви що! Марина? Не може бути!

– Вони підібрали Марину на дорозі, повідомили, що збираються відвезти назад. Через кілька хвилин після виходу на зв’язок їхні тіла знайшли в підпаленій машині. Зараз усі патрулі її шукають.

– Ні, не бачив… Що ж тепер робити? Ох, яка біда…

– Вас погано чути. Вам не зручно розмовляти? Де ви?

Кляті ікла, забув про них! Так би і приїхав з ними у село! Чугайстер вийняв капу і вже нормальним голосом відповів.

– На риболовлі, якраз змотую вудки.

– Прошу, під’їдьте до мене у райвідділок після опівдня…

– Добре.

Мілентієвич вимкнув  телефон, відкрив вікно закурив. Колеса зашелестіли по асфальту, наліпка на капоті, вовча голова, пожирала дорогу. Все буде чудово, він викрутиться, і Марину вб’є якнайшвидше. Треба підстерегти її перед в’їздом до села. Вона по любому з’явиться там – у неї ж розуму не більше, ніж у корови…   От тоді-то йому на радіатор і вискочив Сашко.

5

Вибух ракети пробив для Нявки короткий шлях у верхню Горинь, осипалось мереживо перегородок над підземним руслом, цікавість повела її на поверхню. Вона і допитлива, і грайлива: коли ще вода була прозорішою і втричі вищою, якого хлопа чи дівку закрутить у вир, Нявка тоді підпливе і дивиться знизу, спостерігає, як жертва Горині борсається, а може і за ногу потягнути, якщо знудиться. Смикне, відпустить, засміється – і знов, ще раз. Тріпотіння серця, розширення зіниць, гул у скронях від нестачі повітря – усе вловлює і співпереживає: як жертва спочатку борсається розгублена, потім усвідомлення, відчай і паніка, коли вдих заганяє всередину воду… Нявка любить поніжитись у тих гарячих хвилях чужого болю. Потім, як замучить, притягне на дно, камінням притисне, чи в мул прикопає, поруч ляже і милується лицем, згадує, як їй гарно було оте все переживати і від того почувається живою.

Розум тої людини на поверхні видався їй схожим до охопленого полум’ям скаженого звіра. Нежить потягнуло до цього жару, як комаху тягне до світла ліхтаря, як сліпе немовля до материної груді. Він міг ходити між людьми, говорити, сміятися, підкрадатись і вбивати. Але при цьому бачити тільки себе. Прагнення дивитись в очі розтерзаній жертві і бачити себе. Що би він не робив, завжди його людська сутність милувалась, розглядаючись, як у дзеркалі, у образі оскаленого вовка. У ньому у злагоді і коханні співіснували ці дві істоти: піднятий із глибин генетичної пам’яті хижак полював, а самозакоханий збоченець милувався своєю силою і владою.

Такого Нявка давно не зустрічала, хоча їй самій не раз доводилось полювати на людину: у Купалину ніч заманити до води парубка, коли  той засліплений іскрами багаття не розрізняє, хто є хто, достатньо лиш руку йому простягнути, завести у воду, побавитись трохи, а як він не надто вправний до забав, то й притопити. Дитину вкрасти, з рибалки познущатись – усе лиш для забави.

Вода в Горині і влітку холодна, а на початку жовтня – в річці не посидиш.  Марина зачаїлась в прибережному очереті і не вийшла навіть після того, як рвонуло. Прояснення в мізках минулось, від пережитого вона зовсім втратила тяму, знала тільки, що повинна ховатись. Так вона собі надумала, що буде сидіти отут в очереті по груди в воді, а коли Чугайстер підійде ближче… Вискочить і крикне: «Ку-ку!» – і втече. Як він злякається! Ото сміху буде! На брудному обличчі, перекресленому сльозовими доріжками, з’явилась лукава посмішка. Треба краще сховатись. Марина пішла вздовж берега, по груди в холодній воді.

Нявка повзла дном річки вслід за божевільною і аж мліла під шквалом відчуттів, ніби гадюка на сонці. Марині здалось, ніби її страх хтось навпіл поділив: половину забрав, а та половина, що в неї лишилась, вже й не така страшна… А коли вийшла на галас і побачила, як хлопчаки тягнуть з води величезного сома, тоді вже зовсім полегшало, і гарно стало, і весело: «Ку – ку!»

Тепер думки і почуття нещасної пливли до Нявки самі по собі. Щоб навести оману, нежить підібралась поближче. Потвора стала за Марининою спиною майже впритул, відділена лиш рядом очерету. Набридло впиватись страхом. Потягнулась до сплутаних думок, обволокла маслянистим спокоєм: «Не плач, сестричко, ку-ку, побавимось!» –  гарна забава буде – недарма весь ранок  за нею ходила. Якби Нявка мала голос, було б чути, як вона регоче.

Течія піднесла до жінки оглушеного вибухом коропа, величенький – однією рукою і не візьмеш.  Марина помітила його, посміхнулась: «Агу! Ку-ку!» Потім обережно підняла рибину і пригорнула до груді. Вставила в роззявлену пащу посинілий від холодної води сосок – майже весь вліз, і пішла, наспівуючи замість колискової: «Ух! Ух! Солом’яний дух! Мене мати породила, нехрещене положила…»

Володька кинувся за божевільною –  Чекай! Куди?! Стій!!

Горинь забила крик хлопця назад у горло. Він заплутався, мабуть, за корч на дні. Вода залила ніс, заборсався. Страх і відчай, безжальна ріка проникає всередину, бореться із залишками повітря. Ноги звільнились, Вова підвівся, зігнутий, груди і горло розриває кашель. Та тільки лиш він вдихнув, як знову поверхня води кинулась в обличчя. Потім ще раз, і ще. Проста і звична розвага трохи перебила для Нявки гіркість Марининих сліз. Тварюка підгадала момент, коли парубок виплюнув воду і на вдихові знову потягнула його за ноги.

У річку вбіг чоловік, котрий міг зіпсувати всю гру. Нявка мимохіть потягнулась до його розуму. Впізнала і відсахнулася – її аж опекло від тої лютої пристрасті.

–         Качці по груди, а ти топитися надумав!? – Рука Валерія Мілентієвича підняла Вову за комір. Хлопчик спочатку з Чугайстровою допомогою, а потім і самотужки вишкрібся на берег, на зустріч зблідлому і переляканому Сашкові. Там його вирвало водою.

–         Чуєш, пацан, віддихався? Кажи вже! Де Марина? Де поділась?

–         Востаннє бачив он там, в очереті, втікала голяка з рибиною на руках.

–         Наловила, значить. Добре, пацанчики, біжіть по домам. Проведи його, Сашко, а в мене тут справи. Буду чекати поліцію, хай втікачку шукають,  а ще й саперів з водолазами викликати, треба перевірити, що там бабахнуло,  а то раптом ще раз рвоне.  Я лишаюсь, а вас щоб за п’ять секунд і духу не було.

Чугайстер дочекався, поки хлопчаки підуть, а тоді відчинив багажник, почав готуватись. А ні в поліцію дзвонити, а ні будь – куди ще він навіть і не збирався, принаймні поки не вполює свою здобич. Він взув високі рибальські чоботи, дістав сокирку, пістолет – транквілізатор, невеличкий невід взяв на плече, його можна буде накинути на Марину після пострілу, щоб не борсалась, доки подіє заряд дротика. Віднині – ніякої боротьби. Доста вже з нього подряпин та укусів!

Мілентієвич окинув поглядом зарості, що протягнулись вздовж берега на якихось сорок – п’ятдесят метрів. Більше їй діватись нікуди: Горинь у цьому місці добре проглядається у обидва боки, уплав не пуститься і не втече, куди їй. Тільки в очереті й ховатись.

6

–         Доброго ранку, Григорій Павлович. Я з райвідділу поліції, ось посвідчення.

–         Доброго, а що сталось?

–         Мене звуть Віктор Власюк.

–         Я тебе пам’ятаю,  Вітя, то що сталось, невже мій Сашко щось накоїв?

–         Ні, нічого такого, не хвилюйтесь. Дозволите увійти? Мені потрібно присісти, щоб записувати.

Григорій Павлович, шкільний вчитель на пенсії, провів слідчого до альтанки в саду. За столом Сашко із Володькою змагались у шахбокс під рок – метал з приймача.

– Хулігани! Ви хоч рукавиці знімайте, коли за дошку сідаєте! У що перетворити шахи! Поглянь тільки, Вікторе, чим вони займаються!

– Доброго ранку бійцям інтелектуального фронту! – слідчий буцнув кулаком  боксерські рукавички хлопчакам, лукаво прищурився на дошку, – Білі? Шах і мат за шість ходів. Показати, як?

Сашко заперечливо хитнув чубом.

– Ні, не треба, я сам.

Григорій Павлович висмикнув з розетки радіоприймач, увімкнув чайник.

– Це вам не абихто говорить, а мій найкращий учень, переможець математичних олімпіад, майстер – розрядник з шахів, а зараз служить у поліції! Так що, підйом, козаки, ідіть побоксуйте, це у вас краще виходить.

– Дідуню, а що ти порушив?

– Собес пограбував, марш з-за столу! Вікторе, чаю, чи, може, винця домашнього, за зустріч?

– Чаю хочеться. Хлопці, не йдіть, будьласка, є питання, – дільничий розкрив планшет, показав фото, – Марина Марко, Це ж її будинок он там, по сусідству? Не з’являлась у селі?

–  Ми її зранку на річці бачили, правда, Сашко!?

– Так. Там зараз Чугайстер, він нас прогнав, сказав поліцію викличе, саперів…

– А що ж ви мені не сказали?

– Діду, ми тебе й не бачили, ми весь ранок у садку…

– То що виходить, Вітя: Чугайстер до поліції не дзвонив?

– Та-а-ак, вдало я до вас на чай зайшов. Треба їхати. Сашко, давай зі мною, місце покажеш.

– І я з вами!

– Вам, Григорію Павловичу, зібрати громаду. Скликайте, хто  може швидко прийти, в кого транспорт є. Володя, лишаєшся, покажеш їм дорогу до місця, де ви Чугайстера востаннє бачили. Можливо, доведеться прочісувати берег, шукати тіло. Сашко, поїхали!

7

Подумки він вже уявив, як підстрелить Марину транквілізатором, випробує зуби на її пальцях. Він перекусить ніжну тонку шию, а потім встромить ікла глибше, щоб не пропустити останнє тріпотіння і агонію. І тоді та сука взнає, який він тепер НАДвовк. Від самої цієї думки Чугайстер кінчив просто в штани.

– Марино! Де ти!? Я все одно знайду!Виходь! Я знаю, ти тут! Марина!

Марина зачаїлася, присіла навпочіпки в прибережному очереті ледь стримуючись, щоб не засміятись. Оце так забава! І вона тут не сама: названа сестра теж бавиться! Хованки!  Цього разу чоловік – вовк пройшов так близько, що його можна торкнутись. В той момент їй здалося, що вона занадто голосно дихає, що  він знайде її по запаху поту, по сопінню і ковткам маляти, що припало до груді.  Зараз він трошки поверне голову, і побачить її! Марина зіщулилась над рибиною.

Клята річка! Мілентієвич  кидався на кожен шерех, та все дарма. Його розбурхана уява показувала жертву то в одному місці, то в іншому. Кілька раз він вибігав напролом через очерет на берег. Один раз кинувся з занесеною сокирою за видрою, другий – просто на шум вітру. Йому навіть привидівся жіночий силует за осокою, вистрілив з пістолета транквілізатором, метрів з п’яти – шести, не більше. З переможним гарчанням проломився туди крізь зарості – і нічого, знов здалося.

– Марино! Я не гніваюсь! Виходь, і я заберу тебе в твою кімнату! Ти пам’ятаєш, як тобі було затишно в твоїй кімнаті!?

–  Ха–ха! – десь за спиною – Ку–ку! – вже з іншого боку

Чугайстер вставив ікла і, поки кричав до Марини, кілька разів прикусив собі губи і язик, через це по підборіддю покотилась кривава слина. Збоченець витерся тильною стороною долоні, побачив кров.

– Чуг! Ку–ку! – і плескіт води. От тільки ріка спокійна – це усе в голові. Вона у голову залізла!

– Ха–ха! Плюсь!

– Ах ти сука! Сука! Уб’ю! – від злоби виступили сльози. Вбивця заскиглив, роздуваючи свої шмарклі в криваві бульки, – Геть з моєї голови! Уб’ю!

Чугайстер кинувся на сміх, але не зміг зрушили. Хтось смикнув за литки, і він з розмаху повалився лицем у воду. Спробував підвестись на чотирьох. Знизу по животі тернуло, тверді тонкі руки обвили шию, не даючи хапнути повітря. Чиїсь ноги обняли його, зімкнулись за спиною. Губи залоскотали шию за вухом, а в голові глузливо: «Ку-ку! Ха!»  Він спробував звільнитись, і опинився внизу. Скільки ж у неї сили! Осідлала його і топить, ніяк не вирватись! Оскаженіле ревіння вилетіло з його горлянки, перетворилось у повітряні пухирі, крізь товщу води Чугайстер розрізнив силует. Сокира ще в правиці, і сітка – в іншій руці. Вдарив перед собою наодмаш, звівся, накинув невід на жертву, котра вже зникла під водою. Притиснув її коліном до дна і, високо заносячи сокиру, тричі перехрестив ударами. Розтиснув пальці, що тримали сітку, в голові все ще відлунювало глузливо: «Ха! Ку-ку!»

– Заберись з моєї голови, стерво! – Чугайстер востаннє вдарив  вже нерухоме тіло. Крові не було.

Він вийшов крізь очерет навпростець до свого пікапа, залишеного біля самої кромки води. Закинув сокиру подалі в Горинь. Його трясло. Запалення легень гарантовано. Тремтячими руками дістав непочату пляшку «Столичної», зробив кілька довгих ковтків, плеснув у жменю, розтер по грудях. Ікла згубив, пістолет теж, мабуть тоді, як з Мариною у річці боровся, – та й біс з ними… Він не метушився, просто сидів на траві, раз за разом пригублюючи з горлечка, і дивився, як берегом наближається автомобіль дільничного.

8

– Валерій Мілентійович! Ви поранені? Що сталося? Де Марина? – Власюк дав йому хустинку – Ось, візьміть, у Вас кров.

– Що? А! Це дрібниці, Марина покусала.

– За губи? Ви що, цілувались з нею?

– Ага! – глузливо підтвердив Чугайстер, – Цілувались, обнімались. За лице вкусила, і он, гляньте, ледве пальці не відгризла. Напала на мене! Невдячна! – Мілентієвича вже добряче розвезло від випитого, язик заплітався за зуби, він розмахував покусаною рукою перед Вікторовим лицем, – Ось, бачиш, яка її дяка!? Мене, опікуна, можна сказати, другого батька! Втопити хотіла, стерво!

– То де Марина? Та досить вже пити, відпустіть!

– Марина? Десь побігла, втекла! Ха-ха, ку-ку! І поскакала очеретом, туди, – Чугайстер махнув кудись за спину і ледь не впав. Віктор притримав його за плече, іншою рукою видираючи з пальців пляшку. – Спіймайте її, пане дільничний Вікторе е-е-е забув як по батькові… Вона ж голяка бігає! Ні, ще ковточок, останній, віддай! А як її діти, – Чугайстер кивнув на Сашка, – Побачать!?

– То Марина Вас за пальці вкусила? – Сашко схилився, розглядаючи Чугайстрову рану.

– Вона, Сашуня, зубами, як с-с-щука… Бачиш?

– Бачу. Укус цей у Вас зранку був. Ви руку постійно в кишені куртки ховали, навіть як за кермом їхали. А коли Володьку з річки витягали, я й побачив. Тоді ще  кровило трохи, у Вовки навіть на комірі Ваша кров лишилась.

– Ну ти… Молодець який. Поглянь, Вітя, які нині піонери підростають? Старші говорять, а воно своїх п’ять копійок пхає. Все дідові скажу, і що ти курив!

– То ви Марині таких синців понаставляли? Ви ще й зранку із нею бились?

– Нічого такого не знаю, тобі здалось, пацанчик. Він все вигадує, Вітя, не знаю, хто її там човп. А може, то ваші патрульні!? Не дарма ж вона їх в машині спалила, та ще й вуха пообгризала!

– Я зараз, нікуди не йдіть, сходжу за перекиснем, – дільничний поспішив до своєї машини, прибіг назад з аптечкою. – Покажіть-но свою рану… А друга рука? Нема укусів?

– На, глянь, Вітьок, хороший ти мужик! Що, є? – Чугайстер, піднявши руку, втратив опору і завалився на бік.

–  Є! – відповів дільничний і спритно заклацнув кайданки  на Чугайстрових зап’ястях. – Про одкушені вуха я Вам нічого не казав. Переночуєте у мене у відділку, за ґратами, взавтра будемо розбиратись. А сьогодні я Вас затримую за водіння в нетверезому стані. Саша, допоможи-но мені цього хряка на заднє сидіння запакувати. Клейонку підстелити, чи що? Хоч би не обдзюрився…

9

Володька підкинув у багаття поліно, іскри з тріском піднялись вихором в нічне небо. Григорій Павлович дістав тліючу головешку, погасив її у казанку з ухою.

– От! Тепер це справжня уха!

– Ще би туди стопку горілки…

– Можна і дві, Вітьок! І не тільки туди, хе-хе.

– Ну, за наших.

– І за перемогу. Давай.

– Павлович, а де Сашко?

– За Мариною приглядає, у неї нова забавка – віночки на Горинь пускати. Квітів нема, так вона з трави плете.

– Як вона?

– Все краще і краще. Лікарі кажуть: через сильний стрес, мабуть, «клінічне чудо» сталося. На неї тоді Володька натрапив, коли всім селом берег прочісували. Сиділа зарюмсана в очереті, з дохлим коропом на руках. Ледве з рук забрали, у неї пальці від холоду заклякли… Такі діла. Мовчала все, а зараз так щебече – не можна переслухати. О, прийшли! Спочатку руки мийте, а потім – за ложки!

– У Чугайстра провели обшук, аж сьогодні: поки ордер, те-се… В підвалі знайшли кімнатку, там – диба для тортур, клітка, морозильник, у ньому всередині – сліди людської крові. Схоже, Марина там побувала.

– Жах. А сам він? Як таке сталося?

– Містика якась. Ох і мав же я клопоту через нього… В камері ночував сам, офіційна версія – захлинувся водою, з кружки, уявляєте? От тільки при розтині виявили, що у нього легені були залиті водою, наповнені! Він її що, сам собі кружкою заливав? І ще одне: я Чугайстра зранку знайшов. Кружка – на столі, а він – горілиць на лаві, а по підлозі – мокрі сліди.

– Чиї сліди?

– Дитячі, або жіночі, босих ніг. Начальник спочатку розпікав мене, а потім у мій звіт як тільки заглянув, порвав його навпіл і сказав: «Вибирай, Вітя: або йдеш у відпустку, або – на перекомісію, до психіатра, до нарколога, а потім – звільнення»

– Може, тобі привиділось?

– Був у психіатра. Сказали, що я в нормі, просто від недосипання, від перенапруження бувають галюцинації. Так що, лікарняний мені, премію ще – на оздоровлення.

– Ти, Вітя, заслужив, серійного вбивцю спіймав. Гей! Народ! Уха для кого готова? Ану, налітай! – забряжчали ложки об казанок. – Давай ще по одній, Вітя, за нас!

– За наших. Павлович, біля річки хтось гукнув: «Ку-ку!» – чи мені почулось?

– Може, пташка…

– Пташка! – повторила Марина і засміялась.