Не бійся, голомоза!

Звістку про те, що чупакабра краде кабачки, у селі сприйняли по-різному. Наталка, та, що тільки на літо з дітьми в материну хату приїздить, здійняла очі до неба, немов дякуючи, і тільки й вимовила: “Аби лишень малинку не чіпало, малеча варення дуже любить”. Семен Вовчиця озирнувся на морозильні камери, які цього року через часті вимикання світла стояли в його кухні розморожені (хоч бери, та на шафи перетворюй), і нерішуче протягнув: “А що, а може, то й нехай. Однаково жінка не справляється з цією плантацією”. А Василиха-волонтерка, яка ціле літо овочі на зимові супи солдатикам сушить, суворо резюмувала: “Якщо впіймаю на грядках – тут йому й вила. Лапи повисмикую, на фарш перекручу, під “Мівінку” хлопям піде”. Ви думаєте – жартувала? А от ми повірили. Бо ми Василиху знаємо.

І от люди погомоніли, та й порозходилися, а ми з Семеном, як завжди, затрималися в тіньочку.

– А от чупакабра ця – то ж рідкісне створіння. Так? – першим почав кум.

– Ну? – Мені в цю спеку хотілося тільки пива, але в магазині аж до п’ятниці торгувала жінчина родичка. І така між тими бабами була домовленість – не те, що на список, а навіть за гроші не відпускати мені нічого, міцнішого за квас. От кого б замість політиків на міжнародні перемовини посилати – хоч гопки перед нею пригай, а буде по її.

– А рідкісні створіння треба ж оберігати? – між тим, вів своєї Вовчиця.

– Ну, “Червона книга”, туди-сюди, – легко згодився я.

– То що ж це виходить, – розвів руками Семен, – влізе цей звірок не в ті грядки, хтось шмальне…

– Не шмальне, воєнний стан!

– Ну, то вилами кидонеться. Чи сокирою. З Василихи станеться! І закатрупить червонокнижну тварину! Щоб із нашого села потім увесь Фейсбук із Тік-Током сміялися: інші люди оберігають унікальних звірків, туристів ними заманюють, а ми профукали! І чого? За якісь там кабачки?

От за що я поважаю кума, так це за логіку.

Того ж вечора було вирішено виняткового плодожера ловити, щоб оддати в зоопарк. А там уже ветеринари, зоологи різні працюють – розберуться, що до чого.

Ідею з капканом ми одразу відкинули. Нам же треба не скалічити, а щоб і шерстинка, чи що там у неї – лусочка, пір’їнка? – не постраждала. Поставити сильце? Так то ж уміти тре’. Те ж саме з пасткою на підпорках. По-перше, хоч Семен і приволік свою стару клітку з-під кролів, і ми навіть почали тренуватися, клята курка всередину так і не зайшла. І це ж удень ми добре бачили, коли з-під пастки чопика вибивати. А вночі, у темряві?

Лишився останній, безпрограшний варіант: яма.

Домовилися, що о пів на п’яту ранку, коли ще не жарко, зберемося за городами та викопаємо.

Але, як на зло, тої ночі в нашу хату залетів комар. Поки вислухав, де те падло ховається, та вбив, почалася тривога. Я до погреба не бігаю, але однаково сон уже перебило. Лежав-лежав, та й вирішив: а що його кума даремно зранку ганяти? Місяць уповні, видно – хоч голки збирай. Узяв лопату, тишком вислизнув, щоб жіноцтво моє не налякати – а в нас улітку цілий гуртожиток: жінка, дочка; ще онуки були, та до карпатського табору відпросилися.

Думав, у таку спеку землю навіть не вгризу – але нічого, вгриз. Глибоченька така вийшла ямка, хоч і вузька. Навіть по драбину ходив. От що з людьми робить нічна тривога! Зауважте: денна такого трудового ефекту не дає, а то вже давно город стояв би, як лялечка.

Завершив аж під ранок. Ще й гілочок зверху насипав, однаково ж ті кленки збирався вирубувати. А на дно сінця назгрібав, накидав, щоб те звірко червонокнижне не прибилося, як падатиме. Бо – а раптом, поки досипатиму, хвостате чудо вже й уполюється?

Не встиг склепити повіки – донька термосить:

– Тату, вставай!

Старий я телепень! Місце ми з Семеном вибрали, про зустріч домовилися. Але ж, натомлений безсонною ніччю, я зустріч нашу проспав! Іще й звуки на телефоні вимкнув, щоб раптом знову тривога завиє, то не будила. А Вовчиця, пунктуальний, мов сто британських королів, рівнісінько о четвертій тридцять був тут як тут за городами. І хоч би на Вайбер йому написати було, чи що? Бідолаха сміливо ступнув на зів’ялі гілки, та й гепнувся до моєї пастки!

Добре хоч, у тому “колодязі” Київстар ловив. До мене кум, ясно, що не додзвонився. Своїх потурбувати пошкодував, то доньку мою набрав – не зо зла, просто знав, що вона в цей час уже коло корови ходить.

– Світланочко, я не коло калини! – розпачливо волав він у слухавку. – Я вже під калиною! Ти сама сюди не йди, бо й ти звалишся. Ти батька свого розбуди, ірода, та хай драбину несе! А якщо цей турок надумав таким чином пожартувати, то скажи, що мене в зоопарк оддати не получиться, бо як вилізу, то його самого оддам… У контактний! При дитсадку! Так і передай!

Дізнавшись, що Вовчиця постраждав через наш благородний порив порятувати чупакабру, дочка тільки пирхнула – мовляв, кабачки не варті того, щоб заради них убиватися.

Ну, кума я дістав швидко. Хоча й розумів, що після народження цього опасистого дядька з лона земного мені може дістатися як мінімум десяток копняків. І, якщо чесно, він уже був примірився здійснити справедливу кару, та той-таки телефон зупинив. Цього разу – мій.

– Тату! – гучно шепотіла донька. – У нас у гаражі щось… хрумтить!

Ми з Семеном зглянулися.

– Доцю! – кажу. – А там кабачки є?

– Ну, так, – одказує, – звечора кошика поставила, щоб уранці по росі не збирати. А оце думала качкам натерти… Ой, а двері ж я й не причиняла до кінця! Тату, то ти думаєш?..

– Сонечко! – це вже Вовчиця в трубку пошепки. – То зачиняй, зачиняй бігенько! І підіпри чимось таким важким. А ми вже летимо!

***

І здавалося б – комендантська година, так? Як законослухняний громадянин я завжди чесно її дотримувався. Але як сільський громадянин знаю: якщо городами, то воно не рахується. Город в усі часи багато заборон відміняє: і тривога на ньому – не тривога, і спека – не спека, і ніч – не ніч. Чув, учора Сторчиха стара цибулю під ліхтарик вибирала… в купальнику. Хех. То от чого та бідна чупакабра аж у гараж забилася. Я б, мабуть, теж злякався більшого за себе звіра, який крекче над грядкою, опирається на п’ять ніг, а на чолі зірниця сходить.

Але я відволікся.

Скочив бігенько мій Вовчиця додому, за клітку, та до нас.

Привідкрили ми гаража. Донька на всяк випадок на драбину, що на горище, залізла, ще й ноги підтягнула. А ми свою пастку до дверей підсунули, та так тихе-е-есенько їх відчиняємо.

Звіринка так і вискочила!

Ох, і страшко ж то було! Зуби – во, аж із пащі стирчать! Кігті – як у медоїда! Спина вигнута, хребці, як зубці. Очиська здоровенні, лаписька довженні, лікті, чи то пак що там у тварин, стирчать у боки. А саме шипить, слиною бризкається, на грати кидається. Але й ми не ликом шиті – бігенько клітку на засув, та й поодскакували, а то хто зна, чи не отруйна в тої чупакабри слина.

Стоїмо. Донька сидить. Чіпик гавкає, аж вольєр трясеться.

Аж тут:

– Доброго здоров’ячка!

Ми аж попідскакували. І тільки тоді дотумкали, що то од хвіртки вітаються. Сусідка, Василиха!

– А я от іду та думаю, що це в вас так собака валує, що й мій за компанію вже мало не охрипнув… Божечки, а це що таке?

– Чупакабра! – з неабиякою гордістю вимовив Вовчиця.

– Матінко! І що ж ви з нею зробите? Хутра – як украли, на килимок точно не годиться. Одні маслаки та зуби!

– Ну, і випускати точно не будемо, – насторожений хижацькими поглядами сусідки, відрізав я. – По-перше, не для того ловили. По-друге, особисто мені кабачків шкода. Що я качкам даватиму?

– І рагу іще не наїлися! Овочеву піцу збиралася готувати, а воно наймолодші, найніжніші “тушки” пообгризало, – докинула донька, яка аж тільки тепер спустилася на землю і вже діловито фоткала нашу хвостату полонянку.

– До зоопарку віддамо! – діловито проказав Семен.

– Куме, а ви бачили, почім у Києві взимку кабачки? – розвів руками я. – Вони ж стільки не заробляють. Не потягнуть у столиці нашу рідкісну плодожерку!

– Можна тут лишити. Зробимо сторінку в інстаграмі, зароблятимемо на переглядах, – запропонувала донька. Незважаючи на ранню годину, телефон у її руках уже вібрував від коментарів. – Кабачкової ікри маємо повен погріб, не скаржитиметься!

– А триматимете у клітці? У три погибелі? Гарні будуть ті перегляди! Краще оддайте мені цього вурдалака, – коли Василиха робила прохальне обличчя, відмовити їй не могли навіть у черзі до “Ощадбанку”. – До мене зараз бусик приїде. Вже до обіду цього клієнта доправлять на кордон!

– А хіба чупакабри їстівні? – аж присів Вовчиця.

– Чупакабри зубаті, – відрізала сусідка. – Хай хлопців охороняє.

– Так вона ж дика!

– Там такий сержант толковий, що й дикого командам навчить. Ні, ну серйозно! Вантажте її на тачку, хлопці, та везіть у мій двір. А ти, чудо вухате, гляди, не смій там облизуватися на тушонки та пироги! Якщо котре не доїде, то тоді тобі доведеться га-а-арно служити. Бо мої дівчата рецепта і на чупакабру підберуть!

Під пильним оком жінки звір тихо присів у клітці.

– Вона ж кабачки їсть, – несміливо нагадав я.

– А-а-а, ну, покладу мішок, на першу пору буде. Не скімли, вухата, насушу я тобі на зиму стільки, що не схуднеш. Хлопці деруни часто роблять, буде й тобі перепадати, – жінка присіла коло клітки, зазирнула. Тварина, котра тільки хвильку тому затято розхитувала прути, довірливо потяглася мордою до руки волонтерки. – Не бійся, голомоза, – лагідно проказала Василиха, почухуючи обскубане вухо, – не покривдять тебе у прикордонному загоні. І не захарчують. Ти ж хоч і чупакабра, але своя!