НАЦІОНАЛЬНА ПЕРЛИНА

1

Мальвіна прокинулася, ввімкнула підсвічування, поглянула на годинник і зойкнула:

– Проспала!!!

Підхопившись з ліжка, накинула халат і прожогом кинулась у санвузол – приймати душ. За кілька хвилин вийшла й сказала Грицькові, що теж прокинувся:

– Уявляєш, уже за двадцять восьма!

– Це – не найбільший жах у світі, – усміхнувся хлопець. – Доброго ранку!

– Доброго! Але тепер ти мусиш чекати в каюті аж до обіду, бо якщо няньки тебе побачать, мене виженуть з роботи. Коли дітей вкладуть спати, я тебе випущу.

– То відпочину ще! Перед рейсом це – на користь. Не переймайся.

– Кохаю тебе! – Мальвіна поцілувала хлопця й пішла у маленьку вітальню – одягатись. А за кілька хвилин вона вже разом з няньками-роботами заходила у велику каюту (утворену з кількох звичайних), де спали діти. Встигла.

Колись Мальвіна сама бігала коридорами цього дитсадка, обладнаного в старому зорельоті «Пума», який раніше використовували як склад. Космічний транспорт постійно вдосконалювався, тож на вже застарілій «тарілці» ніхто давно не хотів літати. Дітям віддали всю верхню палубу з величезною кают-компанією. В дитсадку ж Мальвіна познайомилася зі своїм однолітком Грицьком. Вони народилися тут, на тераформованій планеті Q-384, куди переселенці з Землі прилетіли двадцять п’ять незалежних років тому. Поступово їхня дитяча дружба переросла в юнацьке кохання. Григорій вчився на пілота, Мальвіна – на виховательку, що не заважало їм зустрічатися щодня. А потім почалася робота, і їхні вихідні співпадали дуже рідко. Тому дівчина наважилася на заборонене – коли Грицько мав перерву між рейсами, вона потай впускала його в дитсадок, якщо сама в ці дні працювала. Як оце вчора…

Коли три роботи-няньки повели вже умитих і одягнених дітей до столової (теж обладнаної з кількох кают), Мальвіна, як завжди, не витримала – пішла слідом, щоб проконтролювати. Хоч якими б старанними й лагідними не виглядали андроїди-помічники, дівчина чомусь не могла їм повністю довіряти. Щось таке мигтіло в доброзичливих агатових очах, що іноді ставало лячно… Але «обслуговуючі» професії вже давно закріпилися за роботами.

В столовій, звісно ж, все було добре – харчові апарати видавали порції білково-вуглеводної вітамінізованої маси, які няньки розносили по столах. Мальвіна зітхнула й зібралася піти в ігротеку (колишню кают-компанію), щоб вибрати якусь цікаву гру для своїх вісімнадцяти підопічних (у віці від трьох до шести років), але несподівано блимнув фон-браслет.

– Слухаю, – натиснувши на кнопку, відповіла дівчина.

– Пані Борщенко, відкрийте, будь ласка, вхідний люк, – вона впізнала голос завідуючого освітою поселення. – До вас ідуть монтажники.

– Я не викликала! – здивувалася.

– Так, це – моя ініціатива. Ми отримали нові харчові апарати, більш досконалі, тож вирішили замінити насамперед ваші.

– Але вони ще хороші!

– Пані Борщенко, мені видніше. Виконуйте розпорядження. Монтажники вже біля «Пуми».

– Але ж саме сніданок! – обурилася вихователька. – Нехай прийдуть пізніше!

– Негайно відчиніть люк! Інакше вас буде звільнено! – в голосі спочатку з’явилися металеві нотки, а кінець фрази пролунав якось зовсім механічно.

– Я не розумію… – пробелькотіла Мальвіна й пішла до столової, щоб подивитися, чи закінчують їсти діти. Вона не дозволить байдужим роботам-монтажникам псувати сніданок у дитсадку! Самі вони зайти не зможуть, бо «Пума» відкривається виключно скануванням сітківки ока виховательки, яка заступила на шестиденне чергування (в понеділок зранку вихователька й діти заходили в корабель, в суботу ввечері виходили – дітей забирали батьки; в неділю няньки робили генеральне прибирання; в понеділок діти заходили вже з іншою вихователькою, яких у дитсадку працювало двоє).

Картина, побачена в столовій, ошелешила: три няньки спокійно нівечили харчові апарати – два працюючих і один запасний.

– Що ви робите??? – скрикнула Мальвіна.

– Вони поламані, – відповів один робот. – Відкрийте люк, щоб нам принесли нові.

– Звідки ви знаєте??? – аж повітря забракувало.

– Можливо, вам потрібна в цьому допомога? – запитав другий робот, повертаючись до Мальвіни й роблячи крок у її сторону.

Глипнувши на дітей, які зацікавлено дивилися з-за столів, вихователька розвернулось і побігла до своєї каюти, волаючи:

– Грицю!!!

Але він уже сам вискочив назустріч. Побачивши, що нянька наздоганяє дівчину, парубок, не вагаючись, вихопив бластер і крикнув:

– Пригнись!!!

Мальвіна послухалась, але не втрималася на ногах і впала. Робот, що вже майже схопив її, теж упав з розплющеною пострілом головою. Гриць поспішив розчавити ногою штучний мозок, від чого нянька здригнулася й завмерла з піднятими руками. Але зі столової вже поспішали інші два роботи, що вдало ухилилися від нових пострілів парубка. Помітивши, що в коридор вибігли й троє хлопчиків, вихователька, що тимчасово залишилася без уваги няньок, швидко поповзла до столової. Хоч як її серце вболівало за Гриця, що вже бився врукопаш з двома супротивниками, але головним було вберегти дітей. Вона підвелась і зробила кілька кроків, коли істерично, без пауз заблимав фон-браслет.

– Мальвіно, хіба ти не бачиш, що тебе викликають? – запитав маленький Антоніо. – Не відповідати – неввічливо!

На дитячий голос обернулася одна з няньок. Побачивши, що вихователька заводить хлопчиків у столову, робот побіг до них. Мальвіна встигла закрити двері, але нянька з силою смикнула їх на себе, розчахнула і промовила:

– Пані, чому ви не слухаєтеся? Дітям не буде завдано шкоди, якщо ви поводитиметеся…

Договорити робот не встиг, бо Гриць пострілом зніс йому половину голови. Антоніо, що стояв ближче інших, побачив це й заплакав. Пригорнувши хлопчика до себе, Мальвина розпачливо прошепотіла:

– Що це??? Чому???

– Збій в мережі роботів класу «М», – відповів Гриць. Ставши навколішки, він швидко звільнював атомне «серце» няньки. – Вони звихнулися, отримують від котрогось з них команди, які суперечать всім законам, і виконують їх. Мені дзвонили з крейсера. На планеті – масова евакуація. Командор зрадів, що я тут, і наказав…

– Як? Ти сказав??? – шокована дівчина, не усвідомлюючи масштабів трагедії, відреагувала лише на те, що викрито їхню таємницю.

– Мальвіно, зараз головне – вижити! Звичайно, я сказав, де я. Тож командор наказав негайно злітати. Ці «М»-ки прагнуть тут панувати. Мабуть, дитсадок їм потрібен для шантажу.

– Дітки, сідайте за столики, зараз буде нова гра! – обернулася до вихованців дівчина, марно намагаючись говорити спокійно. Потім знову до Гриця: – Чому ж нас не захищають???

– Вважай, що мене для цього відрядили. Потрібно тікати якнайшвидше, доки цей вірус, чи що воно таке, не перекинувся на всю комп’ютерну мережу.

– А… хіба тут є пальне?

– Цього, – вхопивши «серце», відповів хлопець, – вистачить, щоб дістатися Землі. Чекай тут і нічого не бійся! – він підвівся й десь побіг коридором.

– А няньки не оживуть? – злякано крикнула Мальвіна.

– Ні… – почулося вже здалеку.

Знову настирливо заблимав фон-браслет. Доки дівчина роздумувала, відповісти чи ні, зореліт здригнувся від вибуху, світло блимнуло й згасло. Діти перелякалися й закричали, Мальвіна – разом з ними. Але за кілька секунд світло увімкнулося.

– Це така гра… – заспокоювала і себе, і вихованців дівчина. – Це така гра…

Вона, немов квочка, сіла на підлогу, намагаючись обійняти якомога більше дітей. Пролунав ще один вибух, зореліт здригнувся, дрібно затрусився й затих.

– Гра закінчилася? – запитала, витираючи сльози, маленька Тереза.

– Мабуть, – Мальвіна подумки благала Грицька швидше повернутися. Раптом похолола: а якщо це вибухнули двигуни? І вона залишилася тут сама з дітьми?

– Тобі погано? – запитав, поглянувши на виховательку, Антоніо.

– Ні, все нормально.

– Тоді ходімо в ігротеку!

– Краще посидимо ще тут, – дівчина боялася й потикнутися зі столової. Їй здавалося, що в коридорі повно злих роботів.

– А хто був той дядько? А де няньки? А хіба няньки погані? – запитання посипалися, немов рясний дощ. Вперше в житті це дратувало Мальвіну, вона закрила очі й почала рахувати про себе, щоб скоріше минув час, щоб Грицько, нарешті, повернувся…

На рахунку «тисяча вісімсот дев’ятнадцять» почулися швидкі кроки. Мальвіна скочила на ноги й, обережно прочинивши двері, визирнула в коридор. Побачила хлопця й зі сльозами кинулася йому на шию:

– Я боялася… Я думала, що двигуни…

– Двигуни в нормі, – трохи сумно відповів Гриць, – але…

– Що???

– Чула вибухи?

– Так.

– Я не знаю, хто й по кому палив, але нас зачепило – навігаційна система вийшла з ладу.

– І що? Не тягни! – аж скрикнула.

– Ми злетіли, стрибнули, а от куди – я не знаю. Зараз ми дрейфуємо в просторі.

– Але ж нас знайдуть? Ми подамо сигнал? Так?

– Антени теж знищено… Мальвіно, звичайно, нас хтось колись знайде! Головне – ми не загинули.

– І що ж нам робити? – зовсім розгубилася дівчина. Діти висипали в коридор і обступили дорослих, з острахом поглядаючи на залишки няньок.

– Жити. Я вимкнув двигуни, тому енергії «серця» робота вистачить на багато років функціонування повітряного, водяного й харчового апаратів, як і системи терморегуляції.

– А харчові апарати поламано! – випалив Антоніо.

– Всі? – звів брови Гриць. – Мав бути запасний.

– Всі, – підтвердила вихователька. – Але ми ж їх полагодимо?

Того дня діти вляглися спати без обіду й вечері, тому що апарати полагодити не вдалося. Грицько вийняв атомні «серця» ще з двох роботів, заховав подалі, а те, що залишилося від няньок, викинув у сміттєвик. Потім покликав Мальвіну, щоб сказати:

– Раніше тут був склад. Можливо, щось залишилося? Пам’ятаєш, ми з тобою колись пробралися на нижню палубу?

– Там було дуже страшно! І нас потім ледве не відрахували з дитсадка, а батьки заплатили великий штраф.

– Але ж внизу стояли якісь стелажі з коробками! Я туди навідаюся. Якщо пощастить, знайду якусь їжу.

– Я піду з тобою!

– Ні, ти залишишся з дітьми. Не сперечайся. Може, мені вдасться розблокувати ліфт, щоб довго не блукати. Чекай! І не бійся! – і він пішов, а Мальвіна закрилася в спальні, щоб оберігати неспокійний сон дітей і молитися, аби коханий швидше повернувся.

Гриць зумів розблокувати ліфт, який за хвилину слухняно зупинився на нижній палубі. Зореліт мав хороше обладнання: за довгі роки датчики не вийшли з ладу, бо після відкриття кабіни ліфту ввімкнулося світло. Хлопець вийшов у довгий коридор. Звичайний, а не велетенський, як видалося в дитинстві. Замість кают тут були секції, в основному – порожні. Моторошно було ходити в повній тиші. Відлуння власних кроків било по вухах, примушуючи здригатися й оглядатися. Але перспектива голодної смерті видавалася страшніше, тому Гриць відкривав секцію за секцією, примусивши свій страх замовкнути. І таки надибав залишені за непотрібністю бокси з консервами. Перетягнув два до ліфта. Потім повернувся, пройшов ще кілька секцій і знайшов коробку з якимись незрозумілими пакетиками. Вирішив теж взяти, щоб нагорі роздивитися. З усім цим скарбом повернувся до дитсадка.

Мальвіна кілька разів збилася з рахунку, поплакала, спробувала задрімати, але не змогла. Вийшла в коридор, походила біля ліфта, та коли почула, що він піднімається, знову злякано забігла в спальню, щоб уже звідти, з прочинених дверей, побачити спочатку важкі коробки, а потім – Грицька.

– Є??? – не повірила власним очам.

– Є. Дивись!

– О Космосе, ми нагодуємо дітей!

– І себе теж! – усміхнувся хлопець, відкриваючи консерву. – Їж!

– А це що? – запитала Мальвіна, вказуючи на пакетики.

– Не знаю. Потім подивимося.

З дверей спальні визирнула Тереза:

– А коли ми снідатимемо?

– Зараз! – засміялася вихователька. – Буди всіх!

Після ні на що не схожого занадто раннього сніданку діти вляглися досипати, а Мальвіна взялася роздивлятися дивні пакетики.

– Це ж насіння! – за кілька хвилин здивовано сказала Грицю. – Звідки воно на зорельоті?

– Обов’язкова програма. Ми вчили, що такі комплекти мають всі кораблі, якими летять переселенці. Я просто не знав, як воно виглядає.

Дівчина помовчала, над чимось міркуючи, а потім запитала:

– А на який термін нам вистачить консервів?

– Чесно?

– Звісно!

– Не хочу тебе засмучувати… На рік, не більше. Але, сподіваюся, нас знайдуть раніше.

– А якщо не знайдуть?

Гриць мовчав. Що він мав сказати? Що, ймовірніше, так і буде? Мальвіна зрозуміла, зітхнула і промовила:

– Зараз подивимося кіно. Ввімкни, будь ласка, екран, а я поки що знайду потрібний мікрофільм.

Гриць ввімкнув, а потім, коли з’явилася назва «Перлини куточків Землі», здивувався:

– Тобі зараз потрібні ці краєвиди й музеї?

– Ні. Почекай, – вона гортала сторінки. – Ось! Україна. До речі, мої предки звідти. Та, мабуть, і твої, бо мого дідуся теж звали Грицем. Це ім’я – українське.

– Не знаю, не цікавився… То чим це кіно нам допоможе? Що там – якісь особливі музеї?

– Який ти нетерплячий! Я завжди шкодувала, що на цій сторінці мало фото, адже вони напрочуд гарні й різноманітні. Але дев’яносто відсотків інформації – рецепти приготування їжі. Таке враження, що саме це – українська національна перлина. Ось послухай!

Вона прокрутила трохи відео, ввімкнула, і Гриць побачив симпатичну жінку у вишиванці, яка лагідно говорила, ніби до дітей: «Візьміть четвертину білокачанної капустини, п’ять-шість картоплин, величеньку морквину, середній бурячок…»

– Зупини! – кинув Грицько. – Я не розумію, який у всьому цьому сенс?

– Ми маємо насіння, з якого можуть вирости овочі. Я уважно дивитимуся це кіно й готуватиму нам їжу! Щоправда, там майже завжди згадують про м’ясо, курятину, борошно, олію, гриби, ще щось. Але для мене головне – зрозуміти, що робити з овочами, – Мальвіна говорила впевнено, ніби та жінка у вишиванці, що завмерла на екрані, додавала їй сили. Де й поділася перелякана вихователька! – Можливо, ми й не ласуватимемо, але житимемо! І дочекаємося, доки нас знайдуть!

– Маленька, ти шуткуєш? Я навіть не уявляю, як ті овочі виглядають, але ж на підлозі вони точно не виростуть. Чи маєш десь прихований клапоть землі?

– Ти прокрути далі це кіно. Там розповідають ще й про гідропоніку. До речі, є й схема найпростішої електричної печі. Сиди й навчайся! Енергії нам має вистачити, бо є ще два «серця» від андроїдів. Ми мусимо якнайшвидше влаштувати город, щоб він почав годувати раніше, аніж закінчаться консерви.

– Дивні в нас були предки, – усміхнувся Гриць. – Хто про що – а вони про їжу…

– Розумні й кмітливі! – Мальвіна взяла руки в боки. – Мусимо бути такими ж!

2

Альберто Мароні пригубив червоне вино з бокалу й вийняв з кишені фото дружини. Колишньої, на жаль. Федеріка не пробачила чоловікові загибелі сина. І не лише вона. Всі батьки, чиї діти були в тому дитсадку, вважають Альберта покидьком. Позаочі. Як і колеги. Навіть керівництво, яке постфактум схвалило його рішення бомбардувати кляту Q-384, ставиться до нього як до якогось автомата. Не людини, бо хіба може людина розтрощити планету, з якої ще не евакуювали дітей? Так, звичайно, була загроза того, що комп’ютери крейсерів підхоплять вірус і рознесуть його світом. Так, миттєве збільшення кількості «звихнутих» не лише «М»-ок, а й масивних роботів класів «N» і «Х» – суттєва причина для атаки. Так, трагедія обмежилася Q-384. Але ж – трагедія…

Минуло двадцять років, та пан Мароні й досі засинав лише зі снодійним, а уві сні чи не щоночі бачив свого маленького Антоніо, що простягав до татка обпечені ручки…

Блимнув фон-браслет.

– Слухаю, – знехотя відповів.

– Пане Мароні, – невпевнено промовив його заступник, – здається, знайшли «Пуму». Це неймовірно, але виявляється…

– Що???

– В квадраті п’ятсот шістнадцять дрейфує зореліт «Пума». Майже цілий, але двигуни мовчать. На сигнали не відповідає.

– Сканували? – хоча що там вже можна сканувати… Тиск вдарив у скроні, мало не розірвавши судини.

– Так. Двадцять вісім живих істот.

– Що??? Їх було двадцять, разом з тим пілотом!

– Двадцять вісім. Можливо, це – не люди?..

– Діяти за протоколом! Я лечу туди. Без мене всередину не заходити!

За п’ятнадцять хвилин Альберто Мароні сідав у найшвидший земний крейсер, щоб за три години опинитися в холодній порожнечі квадрату п’ятсот шістнадцять.

Зореліт виглядав мертвим. У перехідній камері, приєднаній до вхідного люка, вже чверть години працював потужний різак. Пан Мароні волів опинитися всередині корабля і одночасно боявся цього. Кого приховують ці стіни? Людей чи чудовиська? Якщо людей – у якому стані?

Аж ось різак востаннє завив і замовк. Люк відкрився. Альберто, у скафандрі, зі зброєю напоготові, ввійшов першим. За ним – троє бійців з військового крейсера. Кілька кроків коридором… Нікого… Раптом почувся грубий чоловічий голос:

– Хто ви?

– Об’єднані війська Землі, – відповів пан Мароні.

– Нарешті… – видихнула жінка.

А потім вийшли всі – пара середнього віку, молоді люди, діти. Суворий командор Альберто Мароні сів на підлогу і заплакав, не соромлячись своїх сліз. Його обступили: Мальвіна й Грицько з сином і двома доньками, вісімнадцять вихованців дитсадка і п’ятеро вже їхніх дітей. Вони були змарнілі, одягнені в якесь лахміття, але – живі.

Наступного дня пан Мароні подзвонив колишній дружині, вперше за багато років:

– Федеріко, знайшлася «Пума».

Зойкнувши, жінка не змогла вимовити й слова.

– Наш Антоніо живий, – поквапився додати чоловік. – Вони всі зараз в санаторії під Києвом.

Він збирався докладно розповісти про дива людської винахідливості, побачені в зорельоті, але зрозумів, що Федеріка його не слухає. Так, жінка потребувала час, щоб пережити неймовірну звістку, і сили, щоб вирвати з серця чорну журбу й наповнити його щастям. Альберто просто заїхав за нею, щоб разом поквапитися в санаторій. Дорогою Федеріка, нарешті, припинила схлипувати й запитала:

– А чому вони проходять адаптацію саме там? Адже є й інші місця, з комфортнішим кліматом.

– Під Києвом вони матимуть більш-менш звичну їжу, а це – важливіше за клімат.

– Альберте, – поглянула на чоловіка, – невже за годину ми побачимо нашого дорослого сина?

– Так, – і не втримався, хоча збирався влаштувати сюрприз: – І онуку.