Народжена піснею

***

Я обрала саме цю частину історії для ознайомлення, бо на мою думку вона добре показує основний устрій світу, а також розкриває передісторію головної героїні. Єдине, що можу додати для кращого розуміння ситуації – героїня в цій історії має врятувати свою молодшу сестру, долаючи різні перешкоди.
Сподіваюся, у своєму виборі я не помилилася. Приємного читання.

***

Темрява. Тиша. Спокій. Місце, де нічого не відчуваєш, ні про що не турбуєшся, а те, що колись здавалося дуже важливим, знецінюється. А наступної миті крижана вода, що охоплює все її тіло. Її руки та ноги рухалися насилу, наче тонули у в’язкій патоці.

Першим прокинувся страх, що змусив Лукерію розплющити очі. Вона була в річці, а значить мала рухатися, щоб не потонути.

– Заспокойся, все добре, я тримаю тебе, – голос Дем’яна звучав напружено, але чомусь мав заспокійливий ефект.

– Що відбувається? – прохрипіла вона.

– На дні ями була дурман-трава, і, наскільки мені відомо, її пилок потрібно змити зі шкіри якнайшвидше, якщо не хочеться впасти в летаргічний сон, – пояснив він.

Свідомість Лукерії нарешті досить прояснилася, щоб вона змогла осмислити те, що відбувається. Дем’ян тримав її на руках посеред річки. А коли переконався, що вона може стояти на ногах самостійно, відпустив. Однак продовжував притримувати за лікоть, поки вони не вийшли на берег.

– Як ти витягнув мене? – запитала вона, вичавлюючи з волосся річкову воду.

– З того, як ти зникла, я одразу подумав про міраж, бачив таке раніше, – пояснив він, дістаючи з рюкзака рушники й простягаючи один із них Лукерії. – Призначення першої Вуалі виявилося поруч із ямою, в яку ти впала. Це харіма́, що з давньої мови перекладається як метод стримування. Що ти звісно знала б, якби була трішки терплячішою.

– Ти півтори години в траву вдивлявся, нічого мені не пояснюючи. Тобі не здається, що я й так виявила неабияке терпіння, – буркнула Лукерія,

– Не здається, – відрізав Дем’ян, кидаючи на дівчину роздратований погляд. – Міражі ховають ями-пастки, в яких дурман-трава. А отже, тих, хто туди провалюється, вартові мають якимось чином витягувати. І знаючи з досвіду, що зневірених у пошуках народженого безоднею не так мало, як у цьому намагаються переконати містян, щось я сумніваюся, що вартові щоразу використовуватимуть мотузки. Як я зрозумів, усі ями пов’язані між собою одним тунелем, який також захований міражем. Та це було вже не важливо, оскільки з дна ями знайти прохід у тунелі змогла б і дитина.

Лукерія кивнула, присівши на траву й спершись на дерево. У той час як Дем’ян сів поруч, оглядаючи її рану.

– Потрібно зашити, – підсумував він, розмотавши бинт і простягаючи дівчині аптечку. – Покличеш, коли закінчиш.

І не чекаючи її відповіді, він зник у лісовій гущавині. Для вірності, Лукерія почекала ще кілька хвилин, перш ніж роздяглася. Проковтнувши дві пігулки знеболювального, вона зчепила зуби й тремтячою рукою проткнула шкіру голкою.

Шви вийшли нерівними, що не дуже її турбувало. А ось думка про те, що вони відхилилися від курсу, і тепер вона не зможе йти так само швидко, як до поранення – ось це вже викликало неабияку тривогу. Вона нанесла загоювальну мазь на рану, розуміючи, що народжені травництвом могли творити дива у своєму ремеслі. Наприклад, загоювати рани в кілька разів швидше, ніж ті затягувалися б самі по собі. І все ж, жодні ліки не були здатні на миттєве зцілення, а отже, доведеться почекати кілька годин, перш ніж рушити далі в дорогу.

Подумки вилаявши себе за дурість, Лукерія обмотала тіло рушником, розкладаючи на сонці одяг. Після чого покликала Дем’яна.

– З тобою все гаразд? – запитав він, старанно уникаючи того, щоб дивитися на ледь прикриту наготу дівчини.

– Так.

– Добре. А тепер постарайся пояснити, якого біса ти робиш?

У його голосі звучало занепокоєння, проте роздратування звучало в ньому голосніше.

– Мені здалося, що ти не поспішаєш вести нас далі, – відповіла Лукерія, розуміючи, як безглуздо прозвучали її слова.

– Добре, запитаю інакше. Що з тобою відбувається? – процідив він крізь зуби, схрещуючи руки на грудях.

– Я не розумію… – розгубилася дівчина.

– Якого біса ти хочеш померти! – закричав він, від чого Лукерія здригнулася. – Ти говорила уві сні, коли я ніс тебе через тунелі.

Кілька секунд їй знадобилося, щоб згадати те, про що вона думала, перш ніж втратила свідомість.

– Це все дурман-трава, – спробувала відмахнутися вона, повертаючись до нього спиною, щоб правда в її очах залишилася непоміченою. Але Дем’ян за кілька стрімких кроків подолав відстань, що їх розділяла. Схопивши дівчину за лікоть, він повернув її обличчям до себе.

– Дурман-трава в жодному вигляді чи кількості не змушує людину бажати смерті, якщо ти раптом цього не знала.

– Відпусти, мені боляче! – вимагала Лукерія, вириваючи лікоть із його чіпкої хватки.

– Вона тільки проявляє те, про що ти думаєш, або чого хочеш, – продовжив говорити чоловік, хапаючи дівчину за підборіддя та змушуючи тим самим дивитися йому в очі.

Вона мовчала, навіть не здогадуючись про те, як багато чи як мало він здатен побачити в її очах. Через хвилину Дем’ян зітхнув, відпускаючи її. Що б він не прочитав в обличчі дівчини, це остудило його гнів.

– Щойно зможеш іти, я поверну тебе додому, пташка. І на цьому нашій угоді кінець.

– Ти ж казав, що не обдуриш мене! – жахнулася Лукерія.

– Я говорив, що проведу тебе через Вуалі. Але я не обіцяв тобі допомагати з самогубством.

– Я не збиралася…

– Тоді поясни мені все! Інакше я нікуди тебе не поведу.

Дем’ян дивився на неї, чекаючи, як вона вирішить вчинити. І виглядало це так, нібито він збирається так стояти не одну годину, а може навіть день. Лукерія боролася із собою, шукала варіанти того, як може пояснити те, що він почув від неї в тунелях. Але при цьому не розповідати всього того, що означали для неї ці слова. Однак таких варіантів не було, а говорити правду, яка напевно застрягне в горлі, буде болісно…

«І життя Аміри цього безумовно не варте», – проспівав внутрішній монстр.

– Це складно, – здалася дівчина, розглядаючи свої ноги.

– Я слухаю, – тут же відповів Дем’ян. А через мовчазну хвилину, розстелив ковдру в тіні дерев, запрошуючи її присісти. – У ногах правди немає.

Лукерія відчула бажання розплакатися, але стрималася, розуміючи, що незабаром це бажання стане непереборним. Проте хоча б не просто зараз. Покірно сіла на ковдру, та почала свою розповідь із зізнання:

– Насправді я не безталанна.

– Це я вже давно зрозумів, – самовдоволено посміхнувся він.

– Не перебивай, – тихо попросила вона. Дем’ян одразу ж став серйозним.

– У Богурі Церемонія Тлумачення також проводиться в п’ятирічному віці? – запитала вона, отримавши у відповідь німий кивок головою. – Цей день став для мене найгіршим у житті, бо він усе зіпсував. А ще, мені дуже неприємно пам’ятати все те, що було в моєму житті до цієї церемонії. Можливо, якби я все забула, то життя стало б простішим.

Лукерія прикусила губу, стримуючи сльози. Обнявши себе за плечі та переконавшись, що, хоча б просто зараз не заплаче, вона продовжила свою розповідь:

– Перші п’ять років мого життя, я пам’ятаю, якою турботливою та люблячою була мама. Як вона читала нам з Амірою казки, як цілувала на ніч і як обіймала мене, коли я плакала через якусь дурницю. А ще я пам’ятаю, як нам із сестрою подобалося перед сном мріяти про те, який талант ми матимемо, коли нам виповниться п’ять років. Тому в день Тлумачення ми були в такому колючому передчутті, що просто не могли всидіти на місці, – розповідаючи все це, Лукерія гірко посміхалася своїм спогадам. Проте тривало це не довго.

– Сама церемонія проходила в оранжереї Тлумача. Там було дуже гарно, а ще там була золота клітка, у якій були дуже яскраві птахи ка́стурі, – вона поглянула на Дем’яна, намагаючись зрозуміти, чи знайомі йому ці птахи. Після чого пояснила. – Вони дуже чутливі до людських емоцій. Таким чином Тлумач завжди знає, з якими намірами до нього приходять відвідувачі.

У день нашої церемонії, кастурі так мелодійно співали, що нам здавалося, що цей день обов’язково має бути чудовим і знаковим для всієї нашої родини. Я була впевнена, що в нас із сестрою прокинуться таланти, якими батьки пишатимуться. Усе мало б бути саме так, – тихо закінчила Лукерія та замовкла, нібито досі намагалася зрозуміти, де саме того дня була допущена помилка.

– Що сталося потім? – Дем’ян м’яко підштовхнув її розповідати далі.

– Тлумач покликав до себе мою сестру, хоча я була старшою і саме я мала бути першою. Але з Тлумачем не сперечаються, тож батьки цикнули на мене перш ніж я встигла щось заперечити. Нам мало не з народження казали, що ми з талантами вже народжуємося, а Тлумач просто допомагає їм уперше проявитися. І все одно мені потім здавалося, що це саме він винен у тому, яким виявився мій талант. Якби перша пішла я, а не сестра… Хоча Аміра на моє життя теж не заслуговує.

Лукерія запустила руки у своє волосся і помотала головою, проганяючи будь-яку думку, у якій могла проявитися заздрість до молодшої сестри.

– Отже, першою пішла Аміра. Тлумач узяв її за руки, прошепотів якісь слова незрозумілою мовою, а потім сказав сестрі заспівати, – взявши себе в руки, продовжила розповідати дівчина. – І Боже, коли вона заспівала, це було схоже на диво! Її даром виявилася життєдайна пісня, тому, коли сестра співала, на душі ставало так приємно. Квіти поблизу почали рости й розпускатися. А в мене зачесався синець на руці, який я заробила за день до цього. Але коли я його почухала, він більше не болів. Ба більше, синець безслідно зник. Ось на що здатний був її талант.

Кастурі підспівували її пісні, хоча навіть вони не могли змагатися з мелодійністю голосу Аміри. А коли стало тихо, я подивилася на батьків. Мама плакала від щастя і навіть батько, завжди суворий і стриманий, усміхався. За все своє життя я бачила його посмішку всього кілька разів, щоб ти розумів. Тож я щиро раділа за Аміру, адже в ті хвилини я знала, її мрії здійснилися.

А потім настала моя черга. Я підійшла до Тлумача і впевнено простягнула йому свої руки. Дивилася йому в очі, не кліпаючи, слухала незрозумілі слова та весь час усміхалася. Навіть коли він насупився, похитав головою, а потім встав зі свого крісла, підійшов до батьків і вивів їх з оранжереї. Я нічого не розуміла, сестра теж. Тобто, звісно, я знала, що він хоче сказати батькам щось таке, що мені чути не належить. І все ж, я дуже сильно розгубилася, а потім мені стало страшно, що зі мною щось не так. Раз чи два мені доводилося чути історії про те, що вкрай рідко, але народжуються люди, які не володіють талантом. Однак я відмовлялася в це вірити.

Розумієш, це просто не могло бути правдою. Ми з Амірою близнючки, мало не ідентичні. Хіба що колір волосся та веснянки відрізняють нас одну від одної. І тоді я відчула, як щось росте всередині мене, якесь тепло. Щось схоже буває, коли вип’єш гарячого чаю. Тільки моє тепло народжувалося десь у районі живота, підіймалося вгору, а потім зупинилося в горлі. І дивлячись на сестру, я одразу ж зрозуміла, що мені слід робити.

Лукерія замовкла, не знаючи, як озвучить правду, що дійсно застрягла в горлі. Вона подивилася на Дем’яна, вперше відтоді, як почала свою розповідь. І їй здалося, або ж вона просто сама дуже хотіла в це повірити. Так чи інакше, вона побачила те, що він справді здатен її зрозуміти. І яким би не був її талант, він не стане засуджувати її або боятися. Можливо, такими були всі безталанні люди, які вважали, що володіти яким завгодно талантом усе ж краще, ніж бути внутрішньо порожнім. Ну тоді…

– Я заспівала. І пісня моя звучала не менш прекрасно, ніж пісня сестри. Я з полегшенням заплющила очі, насолоджуючись тим відчуттям, як тепло з горла м’яко поширюється по всьому тілу. Щиро, я дуже старалася, бо в той момент найбільше хотіла, щоб батьки пишалися мною нітрохи не менше, ніж сестрою. Але замість цього… – слова обірвалися хрипом через біль у горлі, яке здавлювали сльози. Лукерія закашляла, а потім змусила себе говорити далі. – Мою пісню перервав мамин крик, такий відчайдушний, що в мене досі всередині все холоне, коли я згадую про це. Розплющивши очі, в той момент я навіть не зрозуміла, що сталося. Просто спостерігала за тим, як мама кинулася до Аміри, схопила її на руки та притиснула до грудей. Я ж зрозуміти не могла, що так налякало маму, адже сестра була в повному порядку. Вона дивилася то на мене, то на матір, так само як і я нічого не розуміючи.

Тільки після того, як батько запитав: «Що ти накоїла», до того ж таким здавленим голосом, який я чула вперше, я обернулася навсібіч і нарешті зрозуміла, що так сильно налякало маму.

Усе в оранжереї було мертвим. Квіти зів’яли, стебла висохли й потріскалися, плоди почорніли. А кастурі… – на цьому слові Лукерія знову відкашлялася, насилу видавлюючи із себе наступні слова. – Вони лежали на дні клітки й не рухалися. Усе ще красиві та яскраві – єдина кольорова пляма в мертвій оранжереї, але так само мертва, як і все навколо нас.

Настала тиша, в якій дівчина все ще відчайдушно намагалася не заплакати. А Дем’ян, роздумуючи над почутим, став нарешті розуміти все те, що знав про неї до цього моменту.

– Тому ти прикидалася німою? – обережно запитав він.

– Так, – гірко усміхнувшись, погодилася Лукерія. – Після Церемонії Тлумачення і за згодою самого Тлумача, батьки оголосили мене народженою тишею та суворо заборонили з ким-небудь коли-небудь розмовляти.

– Хіба обов’язково було заходити настільки далеко? Можна ж було просто сказати, що ти безталанна і…

– Не можна, – перебивши його, похитала головою вона. – З тієї самої секунди, як мама закричала і схопила Аміру на руки, все змінилося. Батько практично не розмовляв зі мною. А мати – не могла виносити навіть звуки, які я іноді видавала, наприклад, коли послизалася або підіймала щось важке. Тож поки я не підросла достатньо, щоб навчитися бути повністю німою, мене навіть на вулицю не випускали. І тільки Аміра, коли ми зачинялися у своїй кімнаті, продовжувала розмовляти зі мною та любити мене як ні в чому не бувало. Але навіть попри те, що моя пісня не могла їй нашкодити, мати все одно страшенно боялася, що я заподію сестрі шкоду. Тож заборонила нам жити в одній кімнаті. Та й потім робила все можливе, щоб розлучити нас. Такий ось жорстокий жарт долі. Молодшою донькою батьки пишалися та хвалилися. А старшу від усіх ховали, бо вона була монстром.

– Але ти не монстр, – спробував заперечити Дем’ян.

– Ти-то звідки знаєш? – скрикнула Лукерія, з болем в очах дивлячись на нього. Тієї ж секунди вирішуючи розповісти решту свого секрету. Так багато років вона приховувала свого внутрішнього монстра, що тепер, помічаючи, що її секрет не може його налякати, вона відчайдушно захотіла показати свого монстра з усіх боків. – Я нікому цього не говорила, навіть Амірі. Але в ту секунду, коли я побачила мертву оранжерею, я побачила і відчула щось приємне. Начебто у смерті та в’яненні також була своя особлива краса. І як би я не хотіла думати інакше просто зараз, я не можу. Мені сподобалося те, на що був здатний мій талант. Тож не кажи мені, що я не монстр.

Лукерія закутала ноги в ковдру, ніби змерзла, підтягнула коліна до грудей і сховала в них своє обличчя. Горло більше не боліло, сльози виливалися з очей настільки легко, що вона цього навіть не відчувала. Проте відчула те, як Дем’ян сів ближче до неї, погладжуючи її руки, ніби намагався заспокоїти. Дівчина підняла голову й подивилася йому в очі. І навіть після всього того, що вона йому розповіла, в них не було ні страху, ні осуду, а тільки співчуття, від якого в неї приємним болем стискалося все всередині.

– І чому в мами ніколи не виходило ось так, як ти зараз, дивитися на мене? – тихо запитала вона. Однак не чекала відповіді, продовжуючи розповідати те, чим раніше ні з ким не ділилася. – Знаєш, те, як поводився батько, практично не зачіпало мене. Він просто став трохи більш відстороненим, ніж був до цього. Але те, як поводилася мама, просто вбивало мене. Як вона здригалася щоразу, коли помічала, що я відкриваю рота. Як намагалася зайвий раз не доторкнутися до мене, і тому проходячи повз, завжди робила маленький крок убік. У той час вона ще не ненавиділа мене, так я думаю. Вона просто боялася мене. Проте мій внутрішній монстр і це примудрився зіпсувати.

– Яким чином? – запитав Дем’ян, накриваючи її долоні своїми. Лукерія не стала прибирати свої руки, а просто дивилася на них, нібито не вірила, що все це відбувається насправді.

– Амірі дозволялося в будь-який час і в будь-якому місці практикувати й удосконалювати її талант. Я ж повинна була мовчати. І ніхто не знав, та навіть не питав, наскільки важко для мене це було. Тому, через кілька років після Церемонії Тлумачення, я почала збігати в ліс, щоб практикувати свій талант якомога далі від людей. Там була печера, в якій я пробувала співати та вчилася розуміти, як працює моя пісня. Я тренувала свій талант на квітах і траві, але більше не нашкодила жодній живій істоті. Проте одного разу мати помітила мою часту відсутність й простежила за мною. А коли зрозуміла, чим я займаюся, мені здається, саме в той момент вона і зненавиділа мене.

– Чому ти так думаєш?

– Тому, що коли я повернулася додому того дня, вона дала мені ляпаса і, здається, ще й сказала щось жахливе, але слова я вже не пам’ятаю. Та пам’ятаю, як дивилася на неї та розуміла, що, так само як горіла моя щока, горіла ненависть у її очах. Адже якби хтось дізнався, що батьки збрехали про мій талант, наша сім’я була б зганьблена. А якби, до того ж дізналися, що мій талант із легкістю вбиває, то навіть уявити собі не можу… Нічого тут не вдієш, брехати про такі речі підло, адже я становлю загрозу для оточення й все таке інше. Проте знаєш, у чому найбільша іронія?

Дем’ян мовчки похитав головою, стискаючи її руки трішки міцніше.

– А в тім, що саме завдяки тому, що я тренувала свій талант, я більше не була ні для кого загрозою. Бо я почала розуміти, як він працює насправді. Це щось на кшталт ехолокації для кажанів. Тільки вони за рухом звукових хвиль визначають положення об’єктів у просторі. Я ж можу визначати й спрямовувати звукові хвилі як сама того забажаю. Бо те, як вони відбиваються від неживих предметів, рослин, тварин чи людей – має дуже великі відмінності для мене. Я відчуваю все це дуже по-різному. І я можу не тільки вбивати, я можу руйнувати своєю піснею каміння. А за бажанням, могла б навіть звільнити матір від зайвої роботи на задньому подвір’ї, висушуючи всі бур’яни, але не чіпаючи квіти чи овочі.

Я стільки всього могла б зробити, але мені сказали бути німою, і я була. До того ж була так довго, що й сама почала в це вірити. А ще в те, що мати не так уже й сильно помилялася щодо мене.

– Ти справді так думаєш? – не повірив Дем’ян.

– Уже те, що я ніколи не боялася свого таланту, а навіть насолоджувалася тим, що іноді використовувала його, – робить мене монстром і…

– Талант не робить тебе монстром, яким би він не був! – упевнено і твердо заявив Дем’ян, не даючи дівчині закінчити свою думку.

– Але…

– Ніяких але, і мені начхати, що там про тебе думали твої батьки, – палко заперечив він, беручи обличчя дівчини в долоні. – Те, з яким талантом народжується людина, ще нічого не означає. Монстрами нас роблять тільки наші вчинки. Запам’ятай це.

Лукерія незграбно кивнула головою.

– Дякую, – прошепотіла вона.

Дем’ян усміхнувся, а потім підвівся на ноги та впевнено заявив.

– Наша перша домовленість залишається в силі. Я допоможу тобі знайти сестру.

– Але я ж ще не пояснила тобі те, що трапилося в тунелях, – розгубилася дівчина.

– Помирати ти не хочеш, це я вже зрозумів. А бажання покарати батьків власною смертю, це надто по-дурному. А ти все-таки розумна, хоч мені іноді й здається, що я тебе переоцінюю, – відповів Дем’ян, зухвало посміхаючись.

– Як ти зрозумів це? – здивувалася Лукерія, пропускаючи повз вуха його насмішку. Адже навіть вона сама не до кінця розуміла, що відбувалося в її почуттях.

– Ти не єдина нещасна дитина у світі, пташка. Але знаєш, якщо хочеш покарати батьків, у мене є краща ідея.

– Яка саме?

– Поверни сестру додому та стань главою сім’ї, – лукаво відповів він, простягаючи дівчині руку, щоб їй було простіше піднятися на ноги.

– Звідки ти знаєш про це? – ще більше здивувалася вона, разом із тим приймаючи його допомогу.

– Надихавшись дурман-трави, ти так багато базікаєш, що навіть моторошно. Здається, твоя удавана німота вилазить тепер не тим боком, – посміюючись, відповів він. – А тепер переодягнися, пташка, нам потрібно наздогнати згаяний час.