27 Липня, 2022

Напіврозпад

Повернутися до конкурсу: ПРАДАВНЯ ВІЙНА, ДЕ МИ ПЕРЕМОЖЕМО

Марія мовчки вела машину, поки її 15-річна онука Таня весело щебетала.

– Це так круто! – говорила Таня, – я здивована, що ти взяла з собою мене , а не Альошу чи Катю. Вони ж старші. Але ще більше здивована, що мама мене відпустила. Все ж це закрита зона, радіація і все таке.

– Пройшло вже майже сорок років, – перебила її Марія, – радіація там вже в межах норми. Ви ж у школі вивчали, що таке напіврозпад?

– Але чому ж тоді туди досі пускають людей лише по пропусках і лише на два дні? Бачила на фото яке там озеро гарне. Кришталево чисте. Чому там не купаються, якщо все безпечно? А взагалі – це так захоплююче! І як тобі вдалося дістати доступ мені? Туди ж пускають тільки повнолітніх?

Марія усміхнулася.

– У мене зв’язки.

Вона поставила машину на порожній стоянці біля придорожнього кафе.

– О так, – засвітилася Таня, – я не проти випити кави. Ти ж дозволиш мені випити кави? Мама не дозволяє, каже що у мене від неї розв’язується язик, як від алкоголю.

– Ще більше розв’язується? – усміхнулася Марія.

Таня насупилася.

–  Візьми в багажнику рюкзаки. Вони нам пригодяться, – попросила її бабуся.

– Тут намет?! – почувся здивований голос Тані, – для чого нам намет? І спальники? Ти ж не натякаєш, що ми будемо ночувати на природі?

– А чому б і ні? – Марія допомогла онуці витягти рюкзаки зі спорядженням і накинула один з них собі на спину.

– Круто!

– Ходімо, – усміхнулася Марія, – вип’ємо кави і будемо рушати. Нам іти близько дванадцяти кілометрів. Хочеться встигнути до ночі.

– Дванадцять кілометрів? Ти серйозно? – обурилася Таня, та все ж пішла за бабусею.

***

– А тут досить гарно. Ліс, пташки… Я не фанат походів, але цей – просто неймовірний.

Марія бачила як Таня здригалася від кожного чужого поруху. І чим ближче вони підходили до озера, тим більше тремтів голос дівчини. Хоча вона продовжувала далі говорити.

– А нам в школі розказували, що тут завелися рідкісні тварини. З Червоної книги. І їм тут геть не страшно, бо людей немає.

– Ага – комарів! – пожартувала Марія.

– Та йди ти! Сподіваюся у рюкзаку є засіб від них? Бо я їхала не на кемпінг, а на одноденну екскурсію в зону відчуження.

– Взяла, – збрехала Марія.

Інколи жінку злегка бісило, що онуки до неї “тикали” і поводилися так, ніби вона їхня однокласниця, а не бабуся. А їй через кілька тижнів виповниться вже 75. Та уявивши, як до неї хтось говорить “бабуся Марія” заспокоювалася.

– Яка краса, – повторювала час від часу Таня, – так добре вирватися часом з циві…

Таня зупинилася і втупилася на напівстертий знак на дорозі, на якому було видно лише дві перші букви: “МО”.

Поруч стояв шлагбаум біля якого дрімав воєнний і стояв ще один знак: “ПРОХІД ЗАБОРОНЕНИЙ”.

Марія жестом наказала Тані мовчати і вони тихенько пробралися повз охоронця.

– А якби він не спав, – поцікавилася Таня, коли вони відійшли достатньо далеко.

– Я щороку протягом останніх сорока років сюди приїжджаю і вони завжди тут сплять, – запевнила її Марія.

– Як так?

Марія лукаво усміхнулася.

– А ти була тут ДО? – поцікавилася дівчина.

– Ні, – відповіла Марія.

– Тоді чому ти приїжджаєш сюди щороку вже сорок років?

Саме цього запитання Марія чекала, щоб починати вводити онуку в курс справи. Такі правила: таємниці варто розказували лише тоді, коли почуєш пряме запитання з ними пов’язане.

– Скажи, що ти зараз відчуваєш? – спитала натомість Марія.

Таня здивовано відповіла:

– Та нічого. Ну може трохи не звично. Таке місце… Це нормал…

– А правду? – перебила її Марія, зупинилася і заглянула онуці в очі, – скажи мені правду.

Таня відвела погляд.

– Мені страшно, – тихо промовила вона, – тут… я не можу цього пояснити, ніби щось спостерігає за мною.

– Так і є, – підтвердила Марія. Таня налякано озирнулася, – тому сюди і не пускають надовго людей – тут страшно. Хоч радіації вже багато років немає і озеро кришталево чисте, і тварини червонокнижні сюди час від часу заходять.

– Чому? – тремтячим голосом спитала Таня.

– Бо тут загинуло десять мільйонів людей, і не всі перейшли далі. Дехто залишився і бажає помсти.

Таня здригнулася.

– Бабусю, ти ж айтішник – людина інтелектуальної праці і прихильних наукового підходу. Невже віриш у привидів?

– Не вірю, – відповіла Марія, – знаю! Тому що магія – це лише частина природи, яку наука ще досі не дослідила.

Далі Таня йшла мовчки, а говорила Марія.

– Історію цього місця ви мали вчити в школі. Про чотири ядерні бомби, що впали на велике місто-столицю, про кратер, що став озером площею більше тисячі кілометрів. Але є дещо, що в жодній школі не розкажуть. Історію до початку історії.

На цих землях колись жили дикі племена. Звісно, вони не ладнали один з одним і зрештою зав’язалася битва, де два селища вирізали один одного до останнього жителя. Їхні душі не знайшли спокій, залишилися тут і продовжили битву після смерті. Зрештою, це місце стало місцем акумулювання ненависті і злої сили, яка зводила з розуму живих, що тут мешкали.

Люди вважають, що душі, які не хочуть після смерті іти далі, навіки залишаються на місці, де вони померли. Та це не правда. Душа може вибрати місце в якому буде жити. Правда тільки один раз. Тисячі років сюди стікалися душі повні ненависті і бажання помсти, прагнучи знайти тут силу. Мільярди душ. А сорок років назад сюди приєдналося ще кілька мільйонів… О, а он і озеро!

Вони підійшли до краю берега і заглянули у водну блакить.

– Розкладемо намет. – запропонувала Марія.

Вони поставили намет, розпалили вогнище і Марія продовжила оповідь.

– Отже. Зрештою тут з’явилася Москва. Агресивне і жорстоке місто, що прагнуло пожерти всіх своїх сусідів. Воно росло, завойовувало території і підгодовувало спраглі душі смертями і нещастями тих, кого захоплювало. Поки один з її керманичів не вирішив випустити по світу ядерні бомби, а дехто не змінив координати під час запуску і не запустив їх на саму Москву. Якщо нічого не робити, пройде якась сотня – дві років і на озері знову житимуть люди. Їх притягне сюди сила і змусить знову будувати імперію.

– Але це не відповідь, – обурилася Таня, чому ти повертаєшся сюди знов і знов? Хочеш очистити Москву від жорстоких духів?

– Так. Якщо цього не зробити, історія буде повторюватися знов і знов.

– Вибач, – Таня відвернула погляд, – але це все дурня.

– Он як? – тоді поглянь на озеро.

Таня подивилася на поверхню води і побачила там тіні, що хаотично рухалися туди сюди.

“Ти заслуговуєш на краще, – пролунав якийсь дивний відгук в її голові, – ти спадкоємиця великого роду. Ти відьма. Ти можеш керувати світом”.

– Що це? – скрикнула Таня.

– Вони намагаються тебе зарезервувати.

–Цей гул в голові. Я не витримую! То що ти робиш, щоб їх вигнати? Ти ж мене привела сюди навчити? Вчи!

Таня нервово кричала.

– Сядь поруч біля мене обличчям до води і слухай мене, а не їх, – сказала Марія. Таня послухалася, – ніхто з моїх колег мене зрозумів, коли я почала це робити. Може й ти не зрозумієш… Є ще одна таємниця, про яку абсолютно ніхто не знає. То була я. Я ввела координати Москви під час запуску ракет з ядерними носіями.

– Ти Анонімус?

– Не будь наївною. Анонімус – це численна група хакерів. Я була однією з них. З тих, хто зламав їхні реєстри і дізнався місцезнаходження усіх таємних військових баз росії. Але запуск ракет робився вручну. Тому потрібно було бути ТАМ, щоб це зробити.

– Але ти не могла бути ТАМ. Ти ж тоді була вагітною і…

– Усе відносно.

Голос пролунав десь з-за спини. Таня озирнулася і побачила бабусю, хоча її бабуся також сиділа нерухомо поряд.

– Розумієш тепер? Я відьма! А це мій Дар, який я хочу передати тобі.

Таня встала і здивовано промовила:

– Але ж то був чоловік… Відео в інтернеті є, де він визнає свою провину…

Проекція бабусі почала деформуватися і за мить на її місці з’явився чоловік в балаклаві.

– Я должен был это сделать, – промовив він.

– О, Боже! – скрикнула Таня.

***

– То завдяки тобі закінчилася війна, – сказала Таня усвідомивши те, що вона побачила.

– Я вбила мільйони людей…

– А через них скільки загинуло… Вони заслужили!

– Знаю. Але все одно я прошу в них вибачення. Щороку сюди приходжу і розмовляю з ними.

Таня здивовано поглянула на бабусю.

– Так. Саме для цього ми тут. Говорити з ними доти, доки вони не заспокояться і не дадуть живим спокій.

– Але ти ж відьма. Невже немає ритуалів чи чогось такого, щоб пришвидшило б цей процес?

– Жоден ритуал не здатен вигнати таку кількість душ сконцентрованих в одному місці. – промовила Марія, – вода в озері посилює їхні голоси, і вони відлякують звідси більшість людей. Тому тут ніхто не хоче купатися. Тому тут страшно і моторошно. Але знайдуться ті, кому ці голоси сподобаються… І тоді цикл імперії почнеться знову.

Марія стала і підійшла ближче до води.

– Уяви той страх, який ти відчувала, коли йшла до озера, збільшений втроє. Уявила? Отаким в перші роки після знищення Москви і було це місце. Та, хто б не казав, вони мене слухають. Знаходяться душі, що хочуть піти. І завжди будуть ті, що хочуть залишити все як є, щоб не втратити силу. Між ними починається війна і зрештою, коли кількість тих, хто хоче піти стає хоча б рівною тим, хто не хоче, їм вдається вирватися і перейти на наступний рівень. Такий собі напіврозпад. А я для них – каталізатор.

Таня підійшла до бабусі.

– Вибачте мене, – сказала Марія до привидів дивлячись на воду, – я одна з тих, хто вас вбивав. Ви маєте право злитися і бажати помсти. Та чи принесла вам помста хоч раз радість? Який у тому сенс, якщо всі, включаючи вас, нещасні? Може пора перейти далі?

Марія говорила довго. Тихо і пронизливо намагалася достукатися до розуму мертвих. Таня уважно її слухала і час від часу додавала щось від себе.

Вранці дівчина прокинулася першою і вийшла з намету поглянути на привидів. Тіні кружляли над водою і складалося враження, що вони сварилися між собою.

– Вони мислять і роблять висновки, – почула Таня з-за спини голос бабусі, – Коли я помру говорити з ними повинна ти. Ти ж любиш говорити? Не обов’язково приїжджати сюди фізично. Можеш використовувати проекцію. Я тебе навчу користуватися Даром. Але тільки якщо ти погодишся.

Таня кивнула. Їй здалося, що тіні над водою розділилися на дві частини. Одна з них здійнялася вверх і розтанула в хмарах. Інша залишилася і продовжила співати свою пісню злоби і ненависті.

Повернутися до конкурсу: ПРАДАВНЯ ВІЙНА, ДЕ МИ ПЕРЕМОЖЕМО