31 Липня, 2021

Найтемніший час…

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди

Цю страшну ніч Сашко запам’ятав на все життя. Жоден з тих , хто вижив, не залишився колишнім. Ця ніч змінила усіх…

Звід Сашка заступив на вахту на блокпості. Більш різношерстну компанію складно уявити: Сашко, студент-поліграфіст з Політеху, сержант Назар, програміст з Києва, старшина Микола, вчитель математики з Дніпра, Павло, тренер з фехтування з Донецька, та Дімон, “турист” з Пітера.

— Дімоне, а тебе не гнітить, що ти воюєш проти земляків? — спитав Назар.

— Ні, бо тепер мої земля — це Україна!

— І чому ти поїхав воювати за нас? — спитав Микола.

— Мій батько з України, і він благословив моє рішення. Країна з’їхала з глузду, хтось має стати на правильний бік. А ті, кого я вбиваю, стали на неправильну сторону. Це їх вибір.

— А тобі не хочеться додому? — спитав Павло, з тугою оглядаючи далекі будинки Донецька. Десь там, біля аеропорту, був його власний дім.

— Не хочеться, — відповів Дімон. — Не можу жити в країні тотальної брехні. У світі має бути рівновага. Якщо вони воюють проти вас, хтось має приїхати сюди й воювати проти них.

— У відпустці помітив, що люди поводяться так, ніби війни немає. — сказав Микола. — Весь час чую, що вони втомилися від війни. Як можна втомитися від того, що вони не бачили?  У військкомат військком сказав: “Нащо туди прешся? Це політики нас посварили, росіяни нам брати, я з ними воювати не хочу і тобі не раджу. Що поганого вам зробила Росія? Це все ваш Майдан винуватий!”

Жахливий свист перервав його репліку.

— Годі теревенити! — вигукнув Назар. —  В укриття! Це міномети!

***

— Це найжахливіший обстріл за весь час, — сказав Назар.

— А ще хтось тут скиглив, навіщо ми тягали всі ці мішки з піском,  — підхопив Павло. — Якби не пісок, наш блок-пост зруйнувало би вщент.

Тимчасом затріщала рація Назара:

— Опорник Полинове Поле, загальна тривога! До вас гості!

— Уточніть склад, кількість та напрямок!

— Прямують до вас. Їдуть на КамАЗах, з коптера не видно. На регулярних не схожі..

Сигнал тривоги завив, як пожежна сирена. Бійці з лайкою вибігали з наметів.

— Павле, ти в нас зоркий глаз, глянь, хто там їде! — наказав Назар.

— Вісім КамАЗів та чотири бетеери.

До них підійшов Пугач.

— Я намагався зв’язатися з командуванням, але мені відмовили, — пояснив Назар.

— До цього паркетного ледаря не пробитися, — Пугач сплюнув. — До бригадного додзвонився. Він сказав: чекайте, поки стрільнуть у наш бік.

— Поки будемо чекати, вони підберуться занадто близько, — заперечив Назар. — Аби не було, як з тридцять першим блок-постом…

Його перервала кулеметна черга. Кулі рвалися зовсім близько.

— Щільний вогонь! — проговорив Пугач. — Хлопці, вогонь у відповідь!

Постріли луною розлетілися в сутінках. Здавалося, кулі летять звідусіль. Павло радісно застрибав на місці.

— Що таке?

— Один КамАз підбили!

І тут пролунав потужний вибух. Хлопців відкинуло назад. Сашко підвівся. У голові дзвеніло, перед очима все пливло.

— Вибухнув наш бека, — Павло сплюнув землю. — Міна влучила. Знали, куди поцілити, падлюки!

— У вас все добре? — Микола підбіг до хлопців і з хвилюванням оглянув їх.

— Все гаразд, не зачепило, — заспокоїв його Павло. — Нас лише хвилею відкинуло…

За стіною з мішків почувся потужний вибух. Піднявся фонтан з бруду та пилу, стіна з мішків почала осідати. Уламки міни пошкодили частину мішків, і пісок посипався з них, наче вода зі зруйнованої греблі.

— Чого стоїте, насипайте у відповідь! — гукнув Пугач.

Сашко обережно висунувся за бруствер. Кілька куль свиснули біля голови. Він придивився до ледь видних у темряві машин та обімлів. На блок-пост ішла лава. Від горизонту до горизонту. Йшли повільно, хитаючись, наче зомбі. Перший ряд вже наблизився на відстань пострілу. Сашко дав чергу з автомата. Лава йшла далі. Лише двоє впали, але знову підвелися. Лава рухалася, ніби нічого не сталося. Ніби ніхто не влучив. Сашко був певен, що влучив. Схибити було важко. До стіни з мішків з піском залишалася сотня метрів. Десь вдалині вибухнув ще один КамАЗ. Українські вояки радісно закричали.

— Слава Україні! Смерть ворогам!  — пронеслося серед захисників. Вдарили міномети. Кілька ворогів впали, але продовжували смикатися, і намагалися встати.

— Хай йому грець! Їх що, кулі не беруть?  — заволав Павло.

—  Десяток пристрелив,  —  вигукнув Дімон.  — На власні очі бачив! А вони все йдуть…

Сашко придивився Він сів на землю, обхопив голову руками та сховався під мішки з піском. У багатьох виднілися отвори від куль. А вони йшли, повільно переставляючи ноги. Спалахнув прожектор, освітивши лаву наступаючих ворогів. До першої лави лишалося вже не більше півсотні метрів. Сашко жахнувся: сіро-зелені, виснажені пики перекосилися від злості і люті. У багатьох, як у скажених собак, капала з рота слина. Вони скалили зуби і гарчали. Червоні вирячені очі мало нагадували людські. Як у фільмах жахів про зомбі.

— Трясця! — заволав Микола. — Стріляєш, а вони все одно йдуть!

— Стріляйте у голову! — гукнув Сашко.

Дімон випустив чергу, двоє зомбі впали, але продовжували ворушитися, намагаючись встати.

—  Друзі! Слухай мою команду! — гукнув Пугач у мегафон. — У кого закінчаться набої — беріть ломи, лопати, монтировки, будь-що та відбивайтеся! Цей блок-пост не можна втратити! Це – дорога життя до аеропорту! Відступати нікуди! Стоїмо на смерть! Треба протриматися до світанку! Дев’яносто п’ята бригада надсилає у допомогу дві роти. Вони вже у дорозі! Слава Україні!

—  Героям слава! Смерть ворогам! — хором відповіли вояки.

Це надало наснаги. Ще кілька ворогів впали, але решта вже підібралася впритул до стіни з мішками та бетонних блоків. Бійці ледь встигли засунути останній прохід мішками з піском, повністю перекривши вхід.

— У нас вже двоє вбитих та п’ятеро поранено, — гукнув Павло. — Як ми встоїмо? Всі встигли попрощатися з рідними?

— Відставити паніку! — наказав Назар. — Беріть зброю, та бийтеся!

Тим часом міна розірвалася біля стіни там, де стріляв кулемет. Кілька зомбі  розлетілося на шматки.

— Овва! Вони ж по своїх стріляють! — вигукнув Сашко.

— Розхідний матеріал, не більше, — сказав Дімон.

Зомбі гарчали, вили, як скажені собаки, або мукали, та лізли через стіни. Лізли з такою спритністю, ніби мавпи. Українці відкинули автомати, озброїлися ломами та сокирами. Сутичка перейшла у рукопашну.  Подекуди ще стріляли з автоматів, кулеметник та мінометник намагалися поцілити у бетеери, які продовжували насипати на позицію, але найчастіше влучали у своїх же. Павло схопив два автомати, переліз через загорожу та побіг назустріч натовпу зомбі. З криком він дав черги з двох стволів одночасно. Тут прилетіли кілька мін та рознесли на шматки не менше десятка зомбі. Сашко застиг від жаху — кілька істот насіли на Павла зверху, хтось вже прокусив йому горло, решта вгризалися у тіло та пили кров. Це видовище перетворило вояків на берсерків. Українці ще відчайдушніше відбивалися.

— У голову! Бийте у голову! — кричав Пугач у мегафон. — Вони не невмирущі!

Кулеметна черга прошила його наскрізь. Командир впав ниць на землю та застиг. Назар вихопив мегафон і продовжив командувати. Сашко помітив, що у зомбі нема вогнепальної зброї — всі тримали у руках лише ломи та шматки арматури. Якби не каски та броніки, які привезли волонтери…

Лава зомбі обліпила блок-пост. Українці билися відчайдушно, без надії, але трималися. Троє зомбі насіли на Миколу, і він упав. Сашко закричав та розтрощив сокирою голову найближчому зомбі. Але два інших встигли розірвати горло Миколі. Один встромив зуби, а інший злизував кров. Огида і відчай додали сил.  Сашко вже рубав зомбі, як берсерк, розмахуючи сокирою. Інші робили так само. Всі, хто не встиг схопити лом або сокиру, уже були мертві. Скільки їх залишилося?

— Тримайтеся! — кричав Назар. — Найтемніший час — перед світанком!

Сашко почув здалеку гуркіт двигунів з боку траси. Допомога прийшла. Десантники стрибали з бетеерів та вантажівок. Кулемети відкрили прикриваючий вогонь. Давши кілька черг по ворогах, десантники влилися у рукопашну.  Деякі зайняли позиції на стіні та стріляли у бік ворожих бетеерів. Сашко помітив ще чотирьох, які тягли величезну трубу з протитанковими ракетами. Десантники випустили дві ракети. Від потужного вибуху Сашко ледь не оглух. Навіть зомбі на мить застигли на місці. Ревіння моторів сповістило про те, що інші два бетеери залишають поле бою.

Сашко озирнувся. Він вже не бачив нікого з товаришів. Назар лежав, закривавлений, дивлячись застиглими очима в небо. Лише Дімон продовжував битися й трощити голови зомбі. Біля стіни лежала вже лава тіл. У два та три шари. Все нові лізли через стіну. Десантники билися. Мовчки, зі скам’янілими  обличчями, але стояли непохитно. Збоку бетеерів давали черги. Вогню з боку ворога вже не велося.

“Мабуть, розстріляли весь запас та змилися”, — думав Сашко. Він рубив навмання, кров та піт застилали очі, все тіло вже нило та боліло від напруги…

Небо на сході освітилося рожевим. Сашко впав на спину та не міг підвестися. Ноги та руки охопила судома. Хтось потягнув його. Чорна пелена наповзла на очі, й Сашко знепритомнів.

***

Коли Сашко прийшов до тями, біля ліжка сидів Дімон.

— Нарешті отямився, телепню! — весело сказав він.

—  Де я?

— Ти у шпиталі. Ми встояли. Десантники перебили всіх зомбі.

— А де решта наших?

— Всі загинули. З нашої чоти лишилися ми двоє. А з роти семеро…

— Що це було? Звідки ці зомбі?

— Це урки. З колонії. Командири сепарів мобілізували в’язнів, накачали невідомим наркотиком. Дикий коктейль та невідомий компонент. Ця гидота зробила їх нечутливою до болю, подавила страх та підсилила лють. От вони й лізли, як скажені собаки. А за їх спинами  чекала рота спецназу. Чекали, поки ми впадемо, щоб захопити блок-пост голіруч. Але ми встояли. Вони піймали облизня.

— Як при Сталіні…

Дімон хмикнув:

— Ця гидота випалює нервову систему, як вірус сказу. З тими же наслідками. А чого від них ще чекати? Чекісти завжди були такими. Пустити в розхід. Щоб ми витратили всі набої. Наше щастя, що десантура встигла.

— Що далі буде?

— Що буде? Підсилять блокпост. Вже надійшло підкріплення. Все буде добре. Відпочивай.

— А що ти робитимеш?

— Відпочину та повернуся. Бо хтось мусить. Може люди там у тилу “втомилися від війни”. Але не я. Я ще не віддав свій борг. Гадаю, ти теж

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди