На варті задля майбутнього

Чорний крук опустився на гілку старого дуба. Підстрибуючи підійшов до тоненької високої мавки, що сиділа на переплетені гілок як на стільці.

Кааар.

Мавка зітхнула. Вона протягнула до крука руку з розкритою долонею.

–             Обирай.

–             На долоні лежали жолуді, каштан, насінини  чортополоха, берези, сережка вільхи та декілька макових зернинок.

Крук подивився одним оком, другим, підхопив дзьобом жолудь та макові зернятка і полетів.

Мавка зітхнула знову.

–             Так зітхаєш, наче ножем по серцю ріжеш, – невеличка кудлата постать влізла на гілку і почала вмощуватись.

Мавка затремтіла, завмерла, наче зливалась з дубом, що слугував їй прихистком.

–             Не бійся, дитинко, перемир’я не порушу, – чугайстер простягнув до дівчини руки, складені ковшем, – у жмені було повно різного насіння. – Ми тепер одну справу робимо.

Він висипав насіння у поділ легкої сукенки. Два горішка ліщини випали з його рук і маленькі білочки швидко підхопили їх і рудими блискавками застрибали по деревам у той бік, де було видно край лісу.

–             Ой же ш хитрі, а як наздожену, – викрикнув їм навздогін чугайстер.

–             Не треба, – тихенько промовила мавка. Наче на підтримку свого прохання вона поклала долоню на кудлату руку гостя заспокоюючи його. – Вони знають, де вони потрібні. Зроблять те, що треба. Не дивись, що вони ще зовсім діти. Дітлахи в наш час швидко дорослішають. Дивись.

Мавка вказуючи простягнула руку. Чугайстер вдивлявся в проміжками між деревами. Дивні одвічні істоти – бачать все, чують все, можуть бути де завгодно. Якщо хочуть.

Чугайстер спостерігав за більчатами. Вони вибігли на край лісу та почали щось шукати, міцно тримаючи горішки.

За лісом починалось поле. Обпечене, згоріле, як знята шкіра. Вогонь пожежі наче винищив навіть пам’ять про те, що тут росли золоті колоски пшениці. Хіба згадаєш тепер як донедавна ті колоски наливали своє зерно сонячним світлом та теплом, як напували дощовою водою стеблини?

Дерева та кущі по межі між лісом та полем також обгоріли. Деякі померлі стовбури сосен тепер нагадували прикордонні стовпи. Кордон між світом живих та світом мертвих.

Білки тим часом все метушились. Наче сперечались. Але дійшли такі згоди і закопали горішки. Постояли біля цього місця і побігли далі в ліс.

–             Бачу, – тихо сказав чугайстер, – пам’ятаю. Саме там вони впали, підкошені ворожим вогнем. Два брата, такі стрункі, такі молоді, як для людського віку.

Чугайстер спустився з гілки на землю. Він продовжував дивитись на те місце крізь дерева та куші.

–             Молодший дуже любив рибалити, вирощував рибу у своєму саморобному ставку, багато мальків випускав у річку, щоб жили на волі. А старший щороку робив йому вудочку. З ліщини. На удачу. А цього року не встиг.

Маленька синичка підхопила з долоні мавки насіння берези. Понесла трохи далі, ніж більчата посадили горішки.

Вона дзьобом зробила ямку і закопав насінину полетіла до чугайстра, сіла йому на плече.

–             Так, і його пам’ятаю. Березовий сік полюбляв дуже. Він його у дитинство наче повертав. Кремезний чолов’яга, наче той ведмідь. Дерева ніколи не вбивав. Багато соку не брав. І про кожну березку, з якої брав сік, дбав. Тепер тих берез більше нема. І села, де він жив теж.

Чугайстер простягнув синичці долоню, повну березового насіння. Та взялась до роботи. А тим часом до них з мавкою прилітали птахи, підходили тварини. Кожен брав собі якесь насіння і ніс на місце загибелі людей.

–             Нехай беруть більше, попросив чугайстер мавку, – за добрих людей не шкода і новий ліс виростити.

–             Як гадаєш, чи це не марна справа? Чи ми вірно вчиняємо? – запитала мавка.

–             Що саме? Відроджуємо ліси, степи та поля? – не зрозумів чугайстер.

–             Ні, чи вірно що ми втручаємось? Адже кожна насінина прийме в себе душу людську, що не знайшла спочинку, та не може покинути цей світ. Чи вірно ми робимо? Мати природа, батько ліс, дядько степ можуть про себе подбати, відновитись, відродитись. Хіба варті ці люди продовження існування?

Чугайстер віддав два каштана дикому кабанчику і жменю насіння волошок оленяті.

–             Ти ж знаєш, що всі ми упереджені щодо людей. Не просто так, а з поважних причин. У кожного вони свої. Але я цікавився ними. А до цих часто ходив. Слухав, дивився, спостерігав. Вони поважали ліс, більше ніж треба не брали. Не псували без потреби. Он бачиш, де крук заховав у землю макові зернятка і жолудь? Там впала спливаючи кров’ю молода дівчина. Коли я вперше до них прийшов саме вона принесла мені води і поїсти, попросила друзів прихистити мене, поки йде дощ. Дала суху теплу ковдру. Саме вона, коли їх з друзями почали випалювати вогнем з неба відштовхнула мене у більш безпечний рів та накрила собою. Я чув її думки в той час. Вона колись мріяла про власний дім. Про довге щастя з коханим, про якого згадувала щодня і щодня просила долю, щоб вона вберегла його. Я бачив як вона виносила поранених, як підхопила на руки зайченя і принесла його до мене, просила сховати його від вогню. Здається вона вже розуміла, що перед нею не людина. Я бачив як вона в останнє, вже вся в пораненнях повзла через межу до свого пораненого друга, побратима. Як смерть вогняна прилетіла й відняла в неї мрії, майбутнє. Чи можу я це забути? Так, можу. Чи хочу? Ні, не хочу. Я хочу щоб вона повернулась. Шелестом листя молодого дубу, рясним цвітом маків. Невже ти хочеш їх залишити у небутті? – Чугайстер підняв догори очі і пильно подивився на мавку.

–             Ні, ні не хочу. Вони мають повернутись. Вони мають продовжити боронити цю землю. Вони мають мати шанс на продовження. Хоча б так – разом з деревами, квітами, кущами. Вони мають прорости на своїй землі, яку так любили та знайти потому одвічний спокій. І я хочу цьому допомогти.

Міська ластівка спустилась до мавки і підхопивши з долоні насіння верби полетіла до сонячного світла.

Старий, чубатий ліс, зріле поле, молодий гайочок оживали. Земля радо приймала насіння яке давало прихисток душам загиблих та давала йому сил прорости.

«Дякуємо, шепотіли новенькі паростки, ми берегтимемо вас, ми будемо на варті».
…..
Новенькі будинки височіли затуляючи собою небо. Хіба хтось сподівався що таке можливо? На згарищах виросли нові будинки. Розквітали клумби, дитячі майданчики грали яскравими фарбами. Біля тоненької вербочки, дбайливо посадженої кимось на свіжому газоні, стояли худорлявий, дуже високий чоловік і чорнява невисока жінка. Вони дивились на новобудову.

–             Ми могли б жити саме у цьому будинку. Було б не погано посадити на тій пустій клумбі троянди, такі як у мами в садочку. – сказав чоловік.

Жінка подивилась на будинок, потім на нього, потай, відвернувшись, змахнула сльозу.

–             Ми могли б повісити темно-сині гардини, ті, які тобі дуже сподобались минулого року. З вікна спальні можна було б спостерігати за світанком. А на підвіконні кухні твої улюблені калачики-герань. Червоні і рожеві. І жодних білих. І люстру для вітальні я б змайстрував сам. Таку, як ти мені на відео показувала.

Вона обійняла його за талію, притиснулась ближче, наче хотіла погрітись. Як же він схуд. Став такий блідий, майже прозорий. Очі запали і під ними темні кола. Коханий, як же ти втомився.

–             У дитячу кімнату треба поставити велике ліжко. – якось занадто впевнено сказав він. – Марусьці на виріст. Вона дуже швидко росте.

Вона міцніше притулилась до коханого, притулилась щокою до його руки.

Колись давно вона ображалась якщо він називав доньку маруською. Наче якесь шкодливе кошеня. Адже вона так довго обирала ім’я донечці. Через неймовірно важкий перебіг вагітності і ще важчі пологи чоловік вирішив що тільки вона має назвати дитину. Вона і обрала – Марта. На честь прабабусі, про стійкість характеру та мужність якої у сім’ї ходили легенди.

«Як же сильно я люблю тебе. І буду любити завжди.» – прошепотіла вона.

Він помахав рукою у бік дитячого майданчика. Дзвінка, як синичка і чорнява, як її мати, дівчинка зістрибнула з гойдалки і стрімко підбігла до них.

–             Тату, я з Кирилом, Юліаною та їх бабусею Тосею. Вони тут живуть. У Кирила є самосвал а для Юліани бабуся зробила справжню ляльку-мотанку. В неї очей немає, тільки ниточки навхрест і сорочка вишита. Якщо ми залишимось тут вона і мені може таку зробити.

Він підхопив її на руки, міцно обійняв і поцілував в чорняву голівоньку.

–             Ну що, пішли подивимось на наше нове житло? – він поставив доньку на бортик у доріжки і вона почала нетерпляче підстрибувати.

–             Пішли, пішли, пішли….

Раптом вона зупинилась, вдивляючись на двері у будинку, на яких було написано «Укриття».

–             А нам більше не доведеться жити у підвалі? Я не хочу. Там темно, страшно, холодно.

–             Ні, Марусю, не доведеться.

Тато взяв її за руку. Вони вдвох повільно пішли у напрямку новенького будинку.

Матусині руки тоненькими пальчиками провели по сильній руці чоловіка, скуйовдили розплетене волосся донечки.

–             Залишайтесь тут, мої любі. Повісьте темні важкі штори, повісьте люстру, поставте велике ліжко у дитячій кімнаті. Залишайтесь тут. Щоб я могла вас оберігати. Щоб я могла впевнитись, що ви у безпеці.

Вітер гойдав тоненькі гілочки верби, її листя шелестіло разом з листочками кленів: «залишайтесь тут, щоб ми знали, що все було не марно. Живіть, радійте, не зупиняйтесь. Щоб ми могли бути поряд з вами».

На вечірнє місто спускався вечір. Відбудоване знову на місті вщент зруйнованого воно наче набувало сили з кожним, хто повертався. Наче кожен відбудований провулок набував магічної, таємничої краси.

Марта дивилась у вікно разом з татусем. Захід сонця набув своєї найяскравішої палітри кольорів. Він був теплим, спокійним.

–             Тату, а ти бачиш ту вербу, під нашими вікнами? Вона наче обійняла нас. Наче не хотіла щоб ми йшли.

Сумна усмішка промайнула на обличчі чоловіка. Він подивився вниз, туди де у сутінках ще було видно молоду вербу.

–             Залишимось, доню. І повісимо темно-сині штори, і ніколи їх не закриватимемо.

На небі з’явились перші зорі.