7 Листопада, 2022

Між межею

МІЖ МЕЖЕЮ

― Та зупинись ти! Ясю! Куди ти летиш? Ми приїхали гуляти, а ти навіть голови не підіймаєш.

Ярослава розвернулася до подруги, що вже засапалася. Парасолька в її руках аж вертілася від нетерплячки.

― Що я тут не бачила? Старий будинок. Старий будинок. Дурнуватий Хайят, що не вписується по стилю. Я приїхала подивитися храм, і він через годину закривається. Ти б ще довше збиралася, Данко.

Дана вирішила промовчати на таку заяву. Ярослава мчала вниз по Володимирській. Обидві захекані вони стояли перед біло-блакитною дзвіницею Софійського собору. Дана дістала телефон, щоб сфотографувати, але Яся вже була біля каси.

Вони ввійшли. Неприкриті Ясині вуха вже боліли від холодного вітру. Пухнасте волосся вже стояло дибки. Звідкись долинав тихенький дзвін. То було дерево, увішане десятками дзвіночків. Де-не-де пожовкле листя зливалося з цими прикрасами. Краплі дощу вдарялися об них, викликаючи чистий звук, немов чиясь душа співала. Дзвіночки так заворожили Ярославу, що вона просто стояла, втупившись невидющим поглядом у гущавину дерева.

Сімнадцять років життя, а вона тут жодного разу не була. Як так можна? Ярославу давно вже манила ця місцина. Вона, ніби, відчувала з нею певний зв’язок.

Тут саме підійшла Дана.

― Здається, ми кудись поспішали, ― сказала вона.

Та Ярославині думки були надто голосні, щоб чути зовнішній світ. Вона перевела погляд із дерева на храм, у цілому білий, усіяний світло-коричневими клаптиками.

Вони зайшли всередину. Храм був уже майже порожнім. Тільки час від часу виднілися працівниці комплексу. Дівчата обійшли перший поверх, подивилися Ярославів саркофаг. Хоча швидше саркофаг Інгігерди, бо останків князя там давно не було. Згодом піднялися на другий поверх і всілися біля бічної стіни.

Стояла така тиша, що здавалося, якщо скажеш хоч слово, то щось страшне станеться. Полум’я свічок танцювало давній шаманський танок, спровокований заграванням осіннього вітру. Вогники відбивалися в темно-зелених очах Ярослави. Це мерехтіння здавалося їй магічним, не таким, як усюди. Вона бачила, як горять свічки в інших церквах – то була звичайнісінька фізика. А тут… Порив вогню був, немов стукіт серця – різкий, уривчастий і теплий. Кожна свічка була чарівною іскрою, іскрою не з цього світу, а з якогось далекого, красивого й високого, вищого за обмежену повсякденність реального життя. Єдиним бажанням Ярослави в цей момент було стати однією з цих іскорок, повернутися туди, куди вона належить.

Підвівшись, дівчина пішла вздовж стін, роздивляючись ті коричневі клаптики історії. Дана пішла за подругою, як тільки помітила, що Яся потроху зникає з поля зору.

Ярослава йшла за візерунком. Вона не бачила ні проходів, ні дороги, лише візерунок. Врешті-решт наштовхнулася на глуху стіну – далі ходу не було. Дана якраз наздогнала подругу. Побачивши, що проходу нема, дівчина вже хотіла повертатися. Але Ярослава стояла на місці. На стіні були вирізані концентричні кола.

― Ясько, не чіпай, а то ще обвалиться, ― прошепотіла Дана, побачивши, що та проводить пальцями по кожному колу.

Яся проігнорувала зауваження Дани. Їй подобалося торкатися цього старого каменя, гладка форма кіл була такою приємною на дотик.

Зненацька кожне кільце заворушилося. Дівчата відскочили. Дана хотіла тікати, але Ярослава міцно схопила її за руку й не відпускала з місця. З кожним обертом кільця крутилися дедалі швидше. Швидше, швидше, ще швидше. Через хвилину вже не можна було відрізнити, де яке кільце, всі вони злилися в один диск. Його колір потроху світлішав – щось проявлялося з-під кам’яної поверхні.

Обертання спершу сповільнилося, а потім спинилось. Замість коричневого каменю, перед дівчатами було велике дзеркало.

― Я читала про це, ― після довгої мовчанки сказала Яся. ― За легендою, у цьому соборі було дзеркало, яке могло показувати далекі місця й до того ж служити порталом між ними.

Хоч Ярослава й була шокованою, її все ж тішило те, що її віра в надзвичайне виявилася небезпідставною. Вона підійшла до дзеркала. Дослідивши його, взялася за краї й потягнула на себе.

― Ти що, здуріла? ― сказала Дана, ледь оговтавшись.

― Якщо це портал, то він має якось відчинятися.

Але дзеркало не піддавалося. Кілька хвилин помахавши руками, потанцювавши дивні танці й вимовивши всі дивні слова, які знала, Яся вже не знала, що його вдіяти.

― Може, постукати? ― запропонувала Данка.

― Постукати?

― Ну так. Якщо цей портал кудись веде, то має ж бути хтось з іншого боку теж.

Ярослава три рази стукнула по склу. Нічого не сталося. Дівчина розвернулася до подруги, розчаровано зітнувши плечима.

Та ось почулися якісь далекі звуки, чи то кашель, чи то кректання. Вони йшли звідкись із дзеркала. Ярослава підійшла максимально близько до нього.

Різко звідти вдарили яскраве світло й грюкіт, і щось велике навалилося на неї всією своєю вагою. Худорлява Яся в ту ж секунду гепнулася на підлогу. Це «щось велике» було ще й доволі волохатим. Між темними пасмами волосся виднілися стрічки різних кольорів: червоні, оранжеві, жовті. Урешті створіння підвелося й глянуло на подруг. Це була жінка, чий вік визначити було важко: волосся затуляло пів обличчя. Купа стрічечок виявилися чимось схожим на довгу сорочку.

― Довго ж ви думали, щоб постукати.

― Ну вибачте, зазвичай люди не стукають у дзеркала, ― огризнулася не така вже здивована Яська.

― А в що ж іще можна стукати? Не у двері ж, ― абсолютно серйозно відповіла жінка. ― Тебе Зоя звуть?

Судячи з того, що жінка дивилася на неї, Ярослава зрозуміла, що питають її.

― Ні, Ярослава.

― Хай йому грець! Не та! Я витратила все, щоб створити цей портал, а це не та. А матері ж твоїй гарбуз!

Вилаявшись як слід, вона зітхнула й оцінююче подивилася на Ясю.

― З українською мітологією трохи знайома?

― Так.

― Читати вмієш?

― Так.

― А язика тримати за зубами?

― Емм… Коли як.

Жінка ще раз зітхнула й сказала:

― Добре. Підеш зі мною. Хочеш, бери подружку. Допомога тобі знадобиться.

Ярослава була настільки захоплена, що без питань вже була пішла за новою знайомою.

― Секунду! ― Дана відтягнула її вбік. ― Ясю, це все якась дурниця. Ці дзеркала й… ця… ця… жінка! Це не здорово! Ми явно маримо.

Та всі переконання Дани анітрохи не впливали на Ярославу.

― А якщо й маримо, то що?! Що тоді поганого може статися? Якщо це всього лише ілюзія. Ходімо!

Дана не дуже вміла говорити «ні», та й сила волі в неї була не з найміцніших. Тож, вона в пригніченому настрої пішла за Ясею.

― Готові? ― спитала жіночка.

Ті кивнули.

― Тоді притисніть ліві долоні до дзеркала. Стійте, поки не скажу, що можна відпускати.

Вони так і зробили. Спершу просто стояли мовчки.

― То чим ви займаєтесь? ― спробувала якось урізноманітнити незручну мовчанку Яся.

― Стою, притулившись до дзеркала, дурненька. Ти точно вмієш читати?

― Я не про те. Типу якою.. емм… яким ремеслом Ви займаєтесь?

― Мольфарством. Мольфарка я.

― А хіба не лише чоловіки можуть бути мольфарами?

― Ну тьфу на тебе! Ніби ж то, я народилася тисячу років тому, а древні стереотипи в тебе. Минулого сторіччя й жінки вибили для себе право бути мольфарками. І до того ж я знаю, що означає, чим я займаюсь, не треба вживати цих архаїзмів. «Ремесло»… Видно, жартів ти не розумієш. Придумає ж.

Тут яскраве світло засліпило їх. Знову почувся звук грому, тріск і кашель. Через пару секунд усе це стихло.

― Можна відпускати.

Дівчата розплющили очі. Вони стояли на тому ж місці, що й раніше, перед тою ж стіною.

― Нічого не змінилося. Може, воно не працює, ― сказала Яся.

― Все працює. Озирнися, ― почувся ззаду низький голос чаклунки.

Ярославине серце ледь не стало. Ще зовсім недавно маленькі латки давніх стін заполонили простір, повернувши храм, до його початкового вигляду. Зачарована величним видовищем, Ярослава несвідомо йшла за мольфаркою. Вона вже була вийшла до середини залу, звідки було видно Богоматір Оранту, як недалеко від неї щось пискнуло. Глянула на підлогу, звідки почувся звук. Біля полів Даниних джинсів борсався маленький чоловічок. Дана нахилилася й поставила його на ноги.

― Хоч би дивилися, куди йдуть. Думають, як високі, то можуть усіх жбурляти, ―  бурчав чоловічок. Він обтрусився, підібрав папери, що випали, і подріботів далі.

― Це домовики, ― сказала мольфарка, побачивши запитання в поглядах дівчат. ― Служать тут, підтримують порядок.

Підходячи до виходу з храму, Яся думала, що зараз відкриється середньовічне місто з лицарями та драконами. Але біля дверей стояв той самий пропускний автомат, через який вони заходили сюди. Не може ж бути, щоб таке існувало в Середньовіччі? Коли вийшли назовні, собор анітрохи не змінився. Як і раніше, білий.

― А чого…

― Ви не в минулому. Це щось на кшталт паралельного світу. Ні, стоп. Прихованого світу. Я, домовики, ду́хи й інші створіння є й у вашому світі, але ви їх не бачите й не відчуваєте. Підійдіть сюди.

Дівчата наблизились до мольфарки. Вона дістала три срібні рукавички зі шкіряної сумки, що висіла в неї на плечі, і дала кожній по рукавичці.

― Вам треба буде одягнути їх на праву руку й клацнути пальцями, ― жінка зібрала середульший і великий пальці докупи й показово клацнула ними. ― Це такий собі телепорт, але переміщає тільки в межах одного міста. І перед тим, як клацнути, маєте чітко уявити собі місце, куди хочете потрапити. Якщо це місце знає тільки одна з вас, то мусите триматися мізинцями одна за одну, але саме тою рукою, що в рукавичці. Все зрозуміло? Зараз я уявлятиму місце, а ви тримайтеся.

Вони взялися за мізинець мольфарки. Яся очікувала, що зараз буде, як у Гаррі Поттері, що їх викрутить, вибучить і зрештою знудить. Але все пішло зовсім не так.

Різко в грудях стало пусто. Чому? Бо під ногами зникла земля. Всі троє впали до підземного тунелю, що вів униз. Летіли на шаленій швидкості. Суцільна темрява й страх. Дівчата верещали, мов несамовиті. Спершу летіли ногами вниз, потім напрямок тунелю змінився – і вже головами вниз. Врешті їх викинуло на доволі тверду поверхню, обидві впали на куприки. Ярослава лежала не в змозі встати. Повітря їй здавалося пекучим і неприємним. Від невдалого приземлення все боліло.

― Вставайте швиденько, мені ні́коли з вами возитися. Купа справ.

Дана встала першою й допомогла Ярославі підвестися. Вони стояли, трохи скорчені від болю.

― Значить, коротко розказую. Пам’ятаєте Ярослава Мудрого? Так от. Усі знають, що його останків у тому саркофазі нема. Звідси виникають проблеми. Оскільки він не був похованим, його дух не переправився в загробний світ. Зазвичай ду́хи, що не змогли дістатися тієї сторони, живуть на горбах біля Андріївського узвозу. Я шукала, досліджувала. Ми… були знайомі за життя. Він був добрим чоловіком. То я хотіла допомогти йому. Але його там нема і, як виявилося, ніколи й не було. По-перше, хтось викрав його останки, щоб йому не було спокою після смерті. І жодна з ваших дурнуватих теорій не підходить, ― сказала Явдоха й додала: ― Я перевіряла. А по-друге, схоже на те, що, крім тіла, вкрали також його дух. Я знаю, що це не хтось із його оточення, бо смертні фізично не можуть такого зробити. Мені явилося пророцтво, нібито рано чи пізно в той портал у соборі, постукається та, що знайде князя й поверне йому спокій. Чомусь мені здавалося, що я прочитала ім’я Зоя. Але схоже, що замість неї будеш ти.

Подруги ошелешено сиділи.

― Забагато інформації за одну хвилину, ― нарешті видавила Дана.

― Іще раз: і тіло, і дух Ярослава вкрали; підозрюваний – хтось із магічного світу, бо смертний на це не здатен. Я правильно розумію? ― спитала Яська. ― У мене два питання. Перше: що нам треба зробити? Друге: чому цього не можете зробити ви?

― Вам треба знайти того, хто забрав тіло князя із саркофагу; дізнатися, де його дух зараз, і відправити його в загробний світ. Я цього не можу зробити, бо в пророцтві сказано, що це маєш бути ти, ― вона вказала на Ярославу. ― На цьому все. Працюйте.

Вона клацнула пальцями й зникла в ще одному тунелі. Дівчата побачили, що вони в якомусь палаці. Хоча ні, не палаці. Приміщення було набагато меншим від палацу. Озирнувшись, Ярослава побачила високий червоний, прикрашений іконами та візерунками іконостас. Подругам здавалося, що вони потрапили в казку, де все світилося золотом і витонченістю.

― Де ми? ― спитала Дана.

― А хто його зна.

У церкві нікого не було. Вони пішли до дверей і спробували їх відчинити. Ті легко піддалися. Як тільки вийшли надвір, усе стало ясно. Це – Андріївський узвіз.

― І що нам робити далі? Кинула нас, нічого до пуття не пояснила. Що хоч, те й роби, ― сказала Данка, сідаючи на сходи.

― Якщо вже в пророцтві саме я, то я маю знати, куди йти. Треба просто подумати.

Поки вони сиділи, Дана зголодніла й засунула руку до кишені, щоб знайти щось поїсти.

― Ай!

― Що сталося?

― Та вкололася об щось.

Вона дістала те «щось». Це була фігурка сонця, схожа на медальйон, з гострими промінцями й добрим обличчям посередині.

― О Боже, дай швиденько сюди, ― вихопила медальйона Яська. ― Це ж мольфа!

― Що?

― Це щось типу оберега. Я дивилася документалку, що мольфари робили такі, замовляли на добро, і вони тоді були як охоронці під час подорожей.

Після слова «мольфа» фігурка засвітилася блідо-жовтим кольором. Обличчя сонця змінилося на картинку. Це був пагорб.

― Пагорб. Це підказка? Але до чого нам пагорб? ― спитала Дана.

― А може це гора, а не пагорб? ― прищурила очі Ярослава. ― Гора, гора…

Її погляд спинився на схилі, що виднівся з-поза будинків.

― Данко! Лиса гора!

― Так вона ж бозна-де.

― Ні-ні-ні. То головна Лиса гора. А є ще кілька. Вони тут, біля узвозу.

― Це, певно, ті гори, про які казала мольфарка. Там живуть ду́хи.

Ярослава витріщилася на Дану. Вона зовсім забула про це. Порадившись, вирішили піднятися на найближчу гору, Замкову. Минули Гоголя. Викарабкалися по сходах. Усе.

Навколо цвірінькали синиці. Призахідне сонце освітлювало стежки, будинки внизу й побагровілі дерева. Повітря було холодне й свіже. «У нашім раї на землі», ― подумалося Ярославі.

― І що? Ніякими духа́ми чи духа́ми й не пахне, ― сказала Данка.

― А ти думаєш вони до тебе з хлібом-сіллю вийдуть? Їх треба пошукати.

Тільки зараз Ярослава помітила, що синиць тут надто багато. І дивні ж вони були – всі дивилися на дівчат, не зводячи очей.

― Це якісь неправильні синиці, ― мовила Дана, коли теж це помітила.

Ярослава підійшла до однієї синиці.

― Добрий день. Вибачте, чи не могли б ви повернутися до справжньої подоби, щоб нам було зручніше говорити? Це щодо Ярослава Володимировича.

Дана подивилася на неї, наче на притрушену. Але на її здивування, синиця схвально клацнула дзьобом, розправила крила й полетіла додолу. Враз перед ними постав кремезний чоловік, років 50-ти.  Інші синиці зробили те саме. Дівчата опинилися серед натовпу середньовічних воїнів і жінок. Той, що обернувся першим, підійшов до Ярослави та вклонився їй.

― Всеволод Ярославич, князь київський, ― його очі, єдине, що було видно з-поміж густого волосся, тепло всміхалися.

Ярослава зробила незграбний кніксен і сказала:

― Ярослава Миколаївна, жителька київська. А то Дана Віталіївна.

― Маю за честь познайомитися, ― усміхнувся князь. ― Ви  хотіли поговорити про мого батька?

― Хвилинку! Почекайте! Пустіть! ― почувся галас звідкись із натовпу.

До них проштовхувалася жінка. Вона була висока й велична. Здавалося, що від її очей нічого не можна було приховати, ніби вони все бачили наскрізь. На плечі лежала товста біла коса.

― Ви шукаєте мого чоловіка? ― схвильовано спитала вона. ― Нарешті ви з’явилися. Скажіть, його дух знайшовся? Може, він десь заблукав?

― Він не знайшовся, ми ще тільки починаємо пошуки. І він явно не заблукав. Його хтось викрав.

Ноги Інгігерди (жінка була просто копією того зображення, що висіло біля саркофагу в соборі) підкосилися, а з вуст вилетів зойк. Всеволод вчасно її підхопив.

― І як ви думаєте, хто таке міг зробити? ― спитав князь.

― Ми ще не робимо ніяких припущень. Не хочемо помилитися.

Князь наказав відвести матір, щоб та відпочила. Поки її вели, вона пролепетала:

― Кажу вам, це той змій. Це той змій. Я знаю!

― Про що вона? ― спиталася Дана.

Князь утомлено видихнув, далі спостерігаючи за матір’ю.

― У неї вже давно з головою щось не так. Як тільки хто згадає батька, одразу в крики й сльози, що це Змій.

― А що за Змій?

― Та є один. Охороняє вхід до Пекла. Злюча тварюка. Ніяк не змириться з тим, що його переміг Кирило Кожум’яка. Сидить у себе під горою, пики на двір не потикає.

― Під якою горою?

― Під Кирилівською, звичайно, ― відповів Всеволод Ярославич. Та потім зрозумів, чого дівчата його це питають.

― О ні! Ви не маєте туди йти. Ви там і померти можете. Він же, мов сам диявол, хоче всіх до себе в печеру затягти.

― Нам треба піти, ― відповіла Ярослава.

Всеволод зітхнув.

― Добре. Але візьміть часнику, ― він дістав із кишені пару зубчиків. ― Захищає від нечисті.

Князь розповів їм, де Змієва печера, і запропонував провести назад до узвозу. Покидаючи галявину, Дана помітила сліди великих чобіт на землі. Ярослава простежила за її поглядом і повернулася на те місце. Сліди від чобіт зі звуженими носками виказували, що їх носив хтось доволі великий, бо такого розміру дівчина ще не бачила.

Поки спускалися сходами, Ярослава поцікавилася:

― А звідколи це Інгігерда з’їх… емм… у такому стані?

― Та ще зі смерті батька. Але спершу вона ще трималася, а з п’ятдесят восьмого року отаке почалося. Врешті серце не витримало, і вона померла. Думаю, смерть брата на неї теж погано вплинула, він був ще дитиною.

― Про якого це брата ви говорите?

― Павла. Він помер від хвороби, йому ще десяти не було.

― А я його з вами не бачила, здається.

― Він так само, як і батько, ні разу не з’явився на пагорбі. Не знаю, чого.

Дівчата попрощалися з князем. Цього разу вирішили скористатися рукавичками, бо вже темніло, а до Кирилівської гори, як до неба рачки. Знайшовши в інтернеті, яка на вигляд Змієва печера, подруги натягли рукавички, взялися мізинцями й клацнули пальцями. Земля знову вислизнула в них із-під ніг. Ярослава й Дана мчали, цього разу намагаючись стримувати крики. Знову була не вельми м’яка посадка з перевертаннями, добре хоч мох і лишайники якось амортизували.

Але щось тут було не так. Їх мало викинути в Смородинському парку. А це був ліс. Ні кам’яних стежок, ні ліхтарів. Зненацька здалеку вперіщив дикий крик, у якому змішалися регіт і плач. Ярослава сказала Дані зайти їй за спину й рушила туди, звідки долинав звук.

Ось на деревах вже з’явилися відблиски світла, а разом з ними й довгі тіні. Дівчата вийшли на рівнину. Там робилося щось таке ж дике, як і той крик, що їх сюди привів. Величезне вогнище своїми язиками ніби  сягало самого неба. Посередині ― високий червоний ідол зі злим лицем. На землі ― дерев’яні колоди. І серед усього цього стрибали, танцювали й заливалися сміхом… жінки. Це були, звісно, не звичайні жінки. Всі вони були одягнені в красиві сорочки та пишні спідниці, хто в чорні, хто в білі. Сотні мережив пурхали між іскринками, коли вони здіймали подоли своїх одеж у танці. Низькі голоси виспівували: «Ой чорна я си чорна, / Чорнява, як циганка, / Чом си полюбила́ / Чом си полюбила́ // Чорнявого Іванка».

― Це відьми, ― сказала Яся, і музика й пісні одразу ж замовкли. Всі обличчя повернулися на них.

― Кого це принешло?! ― заволала, видно, найстарша. Це була власне та сама класична відьма, що її малюють у казках. Сиве волосся обліпило лице, немов пацючі хвости. Зубів у роті ― хіба кілька пеньків.

― Бабо, не деріть горло! ― вийшла наперед молода дівчина. ― Я не збираюся знову місяць за Вас балакати, якщо ви ще раз зірвете голос.

Ніколи б у житті Ярослава не подумала, що ці дві ― якась рідня. Ангельське створіння в білих шатах, що стояло перед нею, аж нітрохи не нагадувало ту бородавчату верескливу жабу в чорному мішку.

― Зореслава, ― ввічливо представилася «біла» відьма. ― Ви заблукали?

На цих словах у її очах спалахнув грайливий вогник, що трохи налякало дівчат.

― Ми шукали Змієву гору, але, певно, нас не туди занесло.

Зореслава подивилася на їх рукавички й сказала:

― Звичайно, не туди. Ці штуки вас і не викинуть прямо до Змієвої печери. Вони там не працюють. Ви можете вказати лише найближче до неї місце. А в його лігво доведеться вже дибати самим. А нащо воно вам?

― Іжжімо їх! Диви, ота друга така пухкенька! Мабуть, м’яшо добрееее! ― знову заверещала «ропуха».

― Ні! Бабо, у Вас холестерин і так уже зашкалює. Ви – на дієті. Жеріть мовчки свій шпинат, ― сказала Зореслава й додала: ―  До того ж від неї несе часником. То нащо вам була печера Василя?

― Змія звуть Василь? ― стримуючи сміх, поцікавилась Дана.

― Просто до того, як став змієм, він був котом. Форму то змінив, а ім’я лишилося.

― Нам треба повернути Ярослава Мудрого на пагорб ду́хів, ― перейшла до справи Ярослава.

― Князя Ярослава, кажеш? Авжеж, Змій хотів би мати такого духа при собі. Влада, сила. Але я сумніваюся, що князь у нього.

― Чого б це? ― спитала Дана.

― Змій не здатен вилізти зі своєї печери вже більш, ніж тисячу років. Буквально.

― Ми все ж сходимо.

― Добре, тоді я дам вам дещо, візьмете з собою.

Зореслава збігала до ідола, дістала з-під нього невеличку сумку й принесла її.

― Тут – полин, підкова й мазь із тирлич-трави. Полин – проти русалок, підкова – проти зла. А за допомогою мазі зможете літати. Але! Застосовувати її тільки в крайньому випадку. Її дуже мало, бо важко зробити.

Дівчата подякували. Відьми запрошували їх до себе на вечорниці. Проте, подивившись, як у тих тече слина, Яська й Дана відмовились.

― Добре, тоді передай Василю привіт від Явдохи.

Дана стала очима шукати поміж відьом Явдоху й аж підскочила, коли їй підморгнула «ропуха».

Дівчата знову клацнули пальцями й стрибнули в тунель. Поки вони летіли, Дана щось шукала в телефоні.

― Слухай, а я думала, що Ярослав помер пізніше від Інгігерди.

― Та ніби ж так і було.

― Так от. В інтернеті так і пишуть. А Всеволод же сказав, що вона через кілька років після смерті Ярослава.

― Дай но сюди, ― попросила Ярослава й взяла телефон у Дани.

― А ти знала, що в нього ще й інша жінка була? Якась Анна. У них навіть син був. Тільки куди вона ділася?

Та продовжити розмову вони не змогли: вкотре гепнулися об землю.

― Ой! Диви, ― сказала Дана, підводячись. ― Як сказали саму печеру, то кинуло аж на Видубичах, а сказали Кирилівську церкву, то під самісіньку печеру принесло. Дурнуваті технології.

Печеру й печерою назвати було складно. Якась нора в земляному виступі.

― І що, нам оце туди лізти? ― спитала клаустрофобка Дана. Нора була значно вужча від тих підземель, якими вони щойно літали. Яся зазирнула всередину.

― Я пролізу першою. Якщо все буде окей, то гукну й тебе.

Просунувши руки, а за ними й голову в нору, Яся швидко зникла. Зрозуміти, що вона там не задихнулася, Дана могла тільки зі скреготіння та кректання з нори.

― Лізь! Вузька частина коротка! Далі йде печера! ― почула нарешті.

Залізла. Здавалося, що земля зараз на неї обвалиться, що вона задихнеться, що застрягне й повільно помиратиме.

З кожним сантиметром дихати ставало дедалі важче. Дана не витримала. Здушений крик вирвався із глибини її легень.

― Да́но! Все буде добре. Заплющ очі. Глибоко дихай. Просто лізь уперед і слухай мій голос. Я тут. Лізь до мене.

Дана зробила, як сказала Ярослава. Все ж краще, ніж померти, застрягши в норі, як Вінні-Пух. Повзла, аж поки полегшало. Розплющила очі й побачила усміхнену Ясю. Ура!

― Як мило, ― сказав хтось позаду них.

Обидві розвернулися на голос. Перед дівчатами стояв чоловік, трохи нижчий від них. Був одягнений у плащ зі зміїної шкіри, мав худюще обличчя й кістляву статуру. Очі поблискували золотом. Він зловісно посміхався.

― Василь? ― спитала Яся.

― Що?! ― загадковий і глибокий голос враз з’їхав до кумедного виску.

― А ще ми знаємо, що ви котом колись були, ― додала Дана.

― Неправда! То той собачий син Кожум’яка всім розказував ці брехлі. Нічого такого не було, ― відповів Василь і лизнув руку.

― Вам Явдоха привіт переказувала, ― згадала Яся.

Василь задоволено замурчав:

― Фатальна жінка. Давно вже не бачилися. Колись так добре людьми смакували разом. Були ж часи.

Подруги ледь не пирснули зі сміху. Трохи розслабившись, вони змогли роззирнутися. Печера була простора, було видно, що тут колись таки жило велетенське створіння. Стіни мерехтіли смарагдами. А згори з невеликий отвір лилося місячне сяйво.

― То чого ви приперлися? ― спитав Василь, як тільки всівся на кам’яний трон.

― Ми хочемо знати, куди дівся дух Ярослава Мудрого, ― сказала Ярослава.

― Ха! Так я вам і зізнався. А що як він у мене в підземеллі?

― Але ж його там нема, ― посміхнулася Яся.

― А звідки ти… ― хотіла спитати Данка, але подруга на неї шикнула.

Змій (хоч він зовсім і не був змієм) уважно подивився на Ясю.

― Розумна, значить, ге?

― Так кажуть.

― Добре. Ярослава тут нема. А хіба ж ти хочеш його знайти? Тобі нема ніякого діла до нього. Ти мрієш залишитис-с-с-ся тут. Тобі ос-с-стогид світ звичайних людей. Ти там задихаєшс-с-ся, як щойно твоя подруга в тому тунелі. Я тебе розумію. У мене є все, чого ти бажаєш. Ти житимеш у с-с-світі магії. Тобі більше ніколи не доведеться з кимось рахуватис-с-ся. Роби, що хочеш. Це – с-с-свобода. І ти більше ніколи не будеш с-с-с-амотньою.

Під кінець його голос майже зовсім перетворився на зміїний. Дана подивилася на Ясю, та стояла, мов загіпнотизована, і повільно дихала.

― Ясю!

― Не чіпай її, вона отримає те, про що так с-с-с-сильно ціле життя мріяла, ― він став повільно підбиратися до Ярослави, облизуючи роздвоєним язиком довгі ікла.

― Геть! ― крикнула Дана, дістала з сумки, що дала Зореслава, підкову й з усієї сили зацідила нею котозмієві по пиці.

Величезна хвиля відкинула його аж до протилежної стіни зали. Ярославу попустило, вона почала хапати ротом повітря, наче щойно випірнула з води. Змій вже потроху підводився на ноги.

― Е ні! ― сказала Дана й пішла в його бік, тримаючи перед собою підкову.

Василь притиснувся до стіни. Дана тримала підкову перед самісіньким його носом.

― А тепер кажи, де знайти Ярослава.

― Я не знаю.

― Не бреши!

― Я справді не знаю! Знаю, тільки як можна дізнатися. Є така штука – латир-камінь. Він – основа світобудови. Йому відомо все. Він знайде Ярослава.

― Якщо ти про нього знав, то чого сам не скористався?

― Він поза моєю печерою, а я звідси вийти не можу. Кожум’яка заточив мене сюди на службу охоронцем Пекла.

― Кажи тоді, де той камінь.

― Я й цього не знаю. У мене є лише сувій із загадкою, що має привести до нього.

― Давай сюди.

Змій клацнув пальцями, і в його руці з’явився папірусовий аркуш. Дана взяла його й передала Ярославі.

― Ясю, спершу заберімося звідси, а потім будемо читати.

Повертатися назад тунелем було б і довго, і небезпечно. А рукавички тут не працювали. Ярослава дістала з сумки мазь, що її дала Зореслава. Як тільки кришечка банки злетіла, звідти долинув жахливий сморід. Щось на кшталт суміші різкого поту й каналізації. Дівчат ледь не знудило. Яська, затримавши дихання, намазала трохи на себе й трохи на подругу. Перші кілька хвилин нічого не відбувалося.

― І що Ви тут їсте? ― порушила мовчанку Дана.

― Та що? Фрукти, овочі, смузі. Мені Зореслава м’ясо пересилати не хоче, каже, що я ним собі всі артерії заб’ю. То оце став вегетаріанцем.

Нарешті мазь подіяла. Поступово дівчата стали підніматися вгору. У стелі печери виднівся вихід. Вони легко прослизнули туди й опинилися надворі. Була глуха ніч. Ярослава запропонувала відійти подалі від печери, щоб не натрапити на Змія ще раз.

Вийшовши вже на освітлену ліхтарями частину парку, подруги сіли на лавку.

― У мене вже мізки не працюють, ― сказала Дана. ― А нам ще шукати й шукати.

― Вже лишилося трохи. Мені здається, я знаю, хто вкрав дух князя, ― відповіла Яся.

― І хто ж?

― Я поки нічого казати не хочу. Спершу треба знайти Ярослава. А вже, хто це зробив, будемо виясняти потім.

Дана трохи образилася, що з нею не хочуть ділитися підозрами.

Трохи перепочивши, вони взялися за загадку.

«Там, де мертві з живими зливаються хвилі,

Де священне древо між ними стає,

Там волосся розчісують нереїди милі,

Охороняють те, що життя нам дає»

― Ну те, що життя нам дає – то латир-камінь, це ми знаємо, ― сказала Ярослава. ― «Де мертві з живими зливаються хвилі»… Хм.

― На яких таких хвилях зливаються мертві з живими? ― спитала Данка.

― Ні, ні. Тут нема коми перед «зливаються». Значить це хвилі є мертвими й живими. Пам’ятаєш у деяких казках говорилося про мертву й живу воду? Але там вона зазвичай фігурує в якихось пляшечках, а тут прямо хвилі.

― То, виходить, ідеться про якусь велику водойму.

― Так, ідемо далі. «Де священне древо між ними стає». Священне древо… Нам на лекціях якось розказували про Дерево Життя в язичницькій мітології, але чи це воно.

― Припустимо, що воно. Читай далі.

― Нереїди. Нереїди – це морські німфи. Тобто русалки.

― Поки що воно хоч має якусь логіку. Велика водойма, у ній – русалки, ― підсумувала Дана.

― Слухай! Русалки! Русалчин яр! ― закричала Яська.

― Що?

― Русалчин яр. Зараз там просто земля з деревами, але колись там було озеро, в якому жили русалки. Може, в цьому світі там досі є озеро. От же ж гад! Він же точно знав, що камінь там. Сподівався, що ми не розгадаємо.

Вони дістали свої рукавички, клацнули пальцями й полетіли тунелем. Викинуло їх знову в лісі, що було й недивно, оскільки той яр був на Лисій горі.

― Чуєш? ― спитала Яся, коли вони підвелися. Дана також вслухалася. Легке хлюпотіння. Вони пішли туди.

― Якраз уночі русалки випливають на берег. Удень вони під водою.

Нічого не було видно. Темрява. Раптом із Ярославиної кишені полилося холодне світло. Вона дістала те, що світилося, і зрозуміла, що зовсім забула про мольфу. Вона освічувала шлях. Усього за хвилину опинилися біля озера. Досить широкого й величного, немов уособлення самого спокою. По центру стояло те саме Дерево життя – дуб. На береговім камінні сиділи русалки й розчісували свої довгі зелені коси.

― Данко, візьми полин, ― Ярослава простягнула подрузі стебло.

― Навіщо? Русалки ж добрі. Подивись, які вони гарні.

― Як учив Шерлок Холмс: «Немає нічого оманливішого, ніж очевидний факт». Ти пісень народних не чула? Русалки людей топлять, залоскочують, закручують. Це тобі не диснеївський мультик.

До них саме підпливла одна русалка. Вона привітно посміхалася. Проте щойно побачила полин, зашипіла. Довге волосся скрутилося в косу й обвило їй шию.

― Полин поневолює їх! ― зрозуміла Яся. ― Ану перевірмо. Вийди на сушу.

Русалка вийшла. Її хвіст перетворився на ноги.

― Ти знаєш, де латир-камінь?

Нереїда кивнула.

― Зможеш його принести?

Та знову кивнула.

― То принеси.

Русалка пірнула у воду. Її довгенько не було. Дівчата вже думали, чи не могла вона пересилити чари й утекти. Але ось дівчина вже випірнула на середині озера й однією рукою тримала щось велике й сяюче. Дана була кинулася до води, але Яська її зупинила.

― Не спіши. Пам’ятаєш, що в озері дві води: жива й мертва? А ми не знаємо, біля якої саме стоїмо.

Німфа вийшла на сушу. Латир-камінь був великий, трохи побитий. Але так сильно він світив, що здавалося, хтось туди помістив саме Сонце.

― Я відпускаю тебе, ― сказала Яся русалці.

Русалка фиркнула й поплила на свій камінь.

Мольфа в руках Ярослави затрусилася, вона тремтіла й вибухала променями світла. Ярослава впустила її на землю. Вирвавшись на волю, мольфа підлетіла й приклеїлася до латир-каменя. Він засяяв ще сильніше, аж дівчатам довелося прикрити очі долонями. З часом світло послабшало. Яся насмілилися подивитися на камінь. Та його вже не було.

На тому місці стояв високий чоловік. Те, як він тримався, чітко говорило про шляхетне походження. Темні борода й волосся обрамляли обличчя, наче лев’яча грива. Блакитні очі всміхалися дівчатам точно так, як очі Всеволода.

― Доброго здоров’я! Безмежно вдячний вам за порятунок, ― сказав він і вклонився до самих ніг.

Обидві ледь не впали зі здивування. Ніби ж і свідомо шукали Ярослава Мудрого, але якось не до кінця вірилося, що справді його зустрінуть.

― Ярослава. Приємно познайомитись, ― простягнула руку Ярослава.

― О! Майже однакове ім’я, ― весело сказав князь і позіхнув. ― Наче цілу вічність спав.

― До речі, ― сказала Яся. ― Чи можете Ви викликати сюди свою дружину?

― Що, геть усю?

― Як це всю? А що, її можна частинами викликати?

― Вибачте, ви ж говорите про моїх воїнів?

― Ой! Ні! Я про вашу жінку Інгігерду.

― Аааа. То так би й сказали.

Він сплеснув руками й поруч з’явилася Інгігерда. Коли вона побачила Ярослава, її лице перекосило від люті.

― Ти! Ви! Як…

Ярослава підійшла до князя й щось шепнула йому. Той кивнув і сказав:

― Зв’яжіть її.

Із повітря з’явилися два величезні воїни та схопили Інгігерду. Дана була в повному шоці від того, що відбувається.

― Хтось щось пояснить все таки чи ні?! ― викрикнула вона.

― Добре, ― сказала Ярослава. ― Спершу під підозрою були всі родичі Ярослава. У кожного можуть бути свої мотиви. Проте всі вони були серед райських пташок на пагорбі, і це означало, що вони не могли заподіяти зла Ярославу. Але, коли ми покидали ту гору, я, як і ти, помітила сліди великих чобіт. І до того ж тільки однієї людини. Навколо земля була гладка, бо справжні духи не залишають по собі слідів. По носку я зрозуміла, що чобіт жіночий, а по розміру, що він належав Інгігерді. Бо жодна жінка там не була такого високого зросту, як вона.

Потім Всеволод сказав, що вона померла не раніше п’ятдесят восьмого, а усі думають, що в тисячу п’ятдесятому, тобто раніше від Ярослава. Оскільки Інгігерда пережила князя, то вона цілком могла вчинити щось із його останками. Щоб не дати його духу упокоїтися після смерті.

Також Всеволод згадав, що вона почала втрачати глузд на старості. Як бачимо, повністю здорова зараз. Імовірно, що вона весь цей час сплановано прикидалася, щоб перевести стрілки. На кого? На наступного підозрюваного після неї – Змія. Та виявилося, що він там зовсім ні до чого.

Почитавши трошки Вікіпедії, я довідалася, що Інгігерда збиралася заміж зовсім за іншого, а за Ярослава її видали в останній момент. Далі: коли вони одружилися, їй було вісімнадцять, а йому тридцять шість. Теж не дуже ситуація вийшла. Без обра́з. Після того народила йому з десяток дітей, половину з яких він розкидав по Європі. Знову без обра́з. По-моєму, достатньо приводів для помсти. Княгине, може, зробите нам ласку й розкажете все в деталях?

Інгігерда все ще по-злому, але вже з відтінком поваги дивилася на Ярославу.

― Добре, ― сказала вона. ― Мене ніхто не питав, чи хочу я заміж, чи ні. Спершу хотіли видати за того дикуна Олафа, а потім за більшу плату віддали мене Ярославу, який був удвічі старшим. Я подумала, що зможу його з часом покохати. Але не так сталось, як гадалось. Мене він бачив як один зі своїх «дипломатичних шлюбів». А кохав Анну, свою першу жінку. Після того, як її не стало, одружився на державі. Я народила йому дев’ятьох дітей, їздила із ним у всі походи, потрапила в полон і сама ж з нього втекла. Думаєте, я отримала якусь подяку? Мене хтось принаймні намагався врятувати з того полону? Ха! З ніг збилися.

Незадовго після смерті Ярослава помер і мій останній син – Павло. Ще одне горе, яким наділив мене цей чоловік. Він прирікав мене на страждання навіть з того світу. Я вирішила відомстити йому. Забрала його кості з саркофагу й поклала туди Павлове тіло. Тож коли померла, мене поховали разом із сином. А Ярославові кості я викинула в Дніпро, щоб ніколи не знайшов свого спокою. Та цим і була покарана, залишилася напівдухом. І всі, що були якось споріднені з Ярославом, стали ду́хами. Тільки Павло, на щастя, одразу потрапив до раю.

Запала незручна мовчанка. Зненацька щось противно ляснуло в них за спинами. Всі обернулися й побачили мольфарку. Вона була, на диво, молодою. Авжеж! Вона зібрала волосся.

― Ти мене кохав?

― Анно? ― спитав Ярослав.

― Ти ж казав, що не любиш мене.

― Я… я… мав це сказати. Щоб ти могла жити далі. Без мене.

― Жити далі?! Я страждала тисячу років, шукаючи тебе, думаючи, що я зробила не так, у чому провинилася. Я ненавиджу тебе! Ненавиджу! Ти – бісова душа!

― Це точно, ― посміхнувся Ярослав.

― Ти.. ти – недоумок!

― Твоя правда.

― Ти… ти…

Вона не встигла договорити. Ярослав її поцілував.

― Ми, певно, підемо, ― сказала Дана. ― Ви тут самі розберетесь.

Дівчата вже далеченько відійшли, як згадали, що їм треба повернутися не тільки до собору, а й у власний світ. Вони всілися на землю, щоб дочекатися Анну. Вже світало. Біле вранішнє сонце надавало м’якості холодному повітрю. Дерева, здавалося, сумували за своїм вечірнім блиском і тепер розчаровано дивилися одне на одного.

Анна невдовзі повернулася. Щоки її аж палали. Вона розповіла дівчатам, як повернутися у свій світ, і попросила повернути всі магічні предмети, що ті мали при собі.

― А ти не жалкуватимеш? ― спитала Дана Ясю.

Ярослава усміхнулася. До сьогодні весь час мріяла жити у світі такому, як цей, а тепер… Це було вже занадто. Їй хотілося додому, до батьків, до кота, у тепле ліжко.

― Сумуватиму, але не жалкуватиму.

― Треба ще буде цю огиду з себе змити, ― сказала Данка, знову відчувши запах мазі.

― Так, рівно о сьомій ранку вам треба бути на Андріївському узвозі, навпроти церкви. Щойно проб’є ця година, перед вами з’явиться портал. Увійдете в нього й вийдете вже у реальному світі.

Вони віддали все магічне, що в них було, й обійняли Анну на прощання. Вона відправила їх у подорож тунелем востаннє.

Подруги вискочили якраз біля церкви й подалися до кам’яної доріжки. 6:58. 6:59. 7:00. Портал відкрився. Вони взялися за руки й разом зайшли.