Малий ти ще!

Ак Асман скакав, мов несамовитий.

Степ широкий, і люду в ньому ходить чимало різного. Тож старий Ак Булут застережно скинув правицю, і вздовж довгої вервечки волів, що тягли кибитки, залунало протяжне, багатоголосе “Тпру-у-у!”

Із кіньми довелося пововтузитися – натомлені довгим переходом, вони вчували воду десь там, у примарному тумані ковили, от і вигинали шиї, сердито били копитами, смикали вуздечки, пряли вухами, вирячали на вершників каре око. Могли б – то й слівце-друге додавали б, неодмінно примушуючи дівок пекти раки.

Коли чорний обрис вершника чітко прорізався на фоні безхмарного неба, навіть розсерджені затримкою перестали гнівно морщити чоло: не став би порядний парубок просто так гнати доброго коня, аж піна з бідолашного летітиме.

– Ліс! Попереду… ліс!!!

Матінка Сахра, яка через свій поважний вік уже встигла змінити сідло на підніжку кибитки, розгублено схопилася за голову:

– Лишенько! І коли ж це він причвалав? У цих краях капосних дерев одвіку не водилося!

– Може, їх спокусив водопій? – нерішуче почесав за вухом Іслегім.

Койот зневажливо пирхнув. Не стоїться ж триклятим ентам у якійсь затишній ярузі! І нипали б собі пустирищами – так ні, ріжуть людські шляхи, займають гарні трави, лишаючи по собі тільки голий, засипаний пожовклим листям ґрунт. Овець після них не випасеш, баштан не розіб’єш.

– Привал! Рада! – замахав рукою акилли.

Матінка Сахра стрибнула на землю. Голос поважної ядугой був вирішальним у племені, тому її не запрошували – і так було зрозуміло, що їй завжди місце на раді, праворуч від Асмана. Сини ж підхопили з кибитки лантухи і цьвьохнули коней – хто перший прочеше сліди каравану, той назбирає достатньо кізяків для вечірнього багаття. Хоча Іслегім свою здобич, мабуть, знову тій цибатій дівулі віднесе. Кажуть, її сестри йому вже й торочки на сідло плетуть – невже таки зважиться залицятися поперед старшого брата? Утім, Койот не сердився. То й добре, що малий знайшов собі добру дівку тут, у племені. Занадто вже він нерішучий і м’якотілий для того, щоб викрасти наречену на черговому Ярмарку.

А от Койот викраде. О, так! Найпалкішу красуню на всі Великі Луги! Без сідла завезе в квітучі трави, а коли вельмишановні родичі спом’януться, коли кинуться навздогін – він уже знайде правильні слова, і стрічатиме їх доня в чоловіковому поясі.

Тільки б умовити матінку дозволити йому цей пояс пошити. Койот іще з зими до неї – то так, то сяк, але Сахра як затялася: “Малий ти ще!” Ну, як же – малий, коли в сідлі вітер обганяє, крякву з першої ж стріли полює?! Уже три місяці виходить разом зі старшими чоловіками на нічну сторожу?

*

Вони не смикали матір розпитуваннями “Що там було?” – і так знали: Ак Булут розіклав велику шкуру з мапою земель, на якій його син-дозорець указав межі побаченого лісу.

Спостерегли, що Сахра підганяє волів – і собі поскакали в сідла.

Спитали тільки:

– Будемо хоч до завтра коло води?

– Та будемо, – зітхнула ядугой, – ненадовго. На два-три сонця. Напоїмо худобу, пополюємо, наріжемо рогозів, та ще витріпаємо, замочимо настрижену шерсть. Прати одяг не можна. Шерсть – і ту розікладемо поверх кибиток, щоб дорогою стекла. І насіння розпаковувати не будемо. Піднімемося вверх по течії, то вже там перекопаємо і обсіємося.

Койот з Іслегімом слухняно хитнули головами. Якщо спинитися від лісу на безпечній відстані, то за три дні енти дочалапати не встигнуть. Особливо якщо багать не палити. Ех, знову на одному айрані з солониною сидіти! Але що поробиш! Головне – не розгнівати бісові дерева, а то як вчепляться – і серед степу знайдуть, наздоженуть та пшеницю витопчуть.

– Я думав, у Триріччі не буває блукачів, – надув губи Іслегім. – І ми хоч одне літо спокійно підготуємося до Ярмарку.

– Ентів, – незворушно одказала ядугой, – ви не стрінете лишень на Заході, у передгір’ї. Земля там настільки кам’яниста, що не те, що корінь дерева – трава не пробивається. Але там і людей майже не знайти, бо де не виростиш зерна, не виживеш.

Койот нашорошив вуха. Матуся казала, що й сама жила в гірських землях кілька років, разом із батечком. Але той шлюб болюче обірвався – кочові грабіжники вирізали майже все село. Отак і гніздуйся на одному місці! Молода Сахра на третій день прискакала до рідного племені скривавлена і простоволоса, притискаючи до серця одну дитину і ховаючи глибоко в лоні іншу. Згадувати поскраджене щастя не любила. Утім, може, сьогодні хоч що розкаже?

– Але ж люди таки є? – обережно проказав, немов за тоненьку ниточку потягнув.

– Люди-ковалі, – мрійливо прикривши очі, прошепотіла ядугой. – Це вони привозять на Ярмарки металеві ножі, вістря стріл, тремпелі, пряжки для поясів. Живуть на кам’янистих узгір’ях, де нічого путнього не росте, тож і вимушені багато махати своїми молотами, щоб прогодуватися.

– Ох, і сильні вони, мабуть, – далі сотав ниточку обережної розмови старший син.

– Ще б пак. А вже розумні! – підхопила Сахра. – Деякі ковалі навіть приручають наймолодші деревця. Заманюють їх у видолинки між камінцями, щоб не втекли і своїх не змогли покликати. Гострими ножами відтинають гілки, не дозволяючи рости великими, щоб не змогли відбиватися. І щороку збирають їхні плоди!

Хлопці дружно скрикнули:

– Ні!

– Я б і сама не вірила, – сумно всміхнулася жінка, – та бачила на власні очі. І куштувала ті плоди. Ваш батько, хай гріє Сонце його душу, коли залицявся, приносив мені їх на Ярмарку, називав яблуками. Тому я прийняла його пояс із радістю і глибокою повагою. Багато знань померло разом із тими мудрими селянами. Вони своїм деревцям навіть імена давали: соковита Яблуня, листатий Горіх, рум’яна Вишенька. Дерева-бранці не тільки годували людей, а й рятували їх узимку, якщо торги видавалися невдалими… Вони мені іноді сняться, ті татові яблука: зелені, кислуваті, кругленькі. Ніколи вже мені їх не покуштувати. І тата вашого не обійму…

З очей ядугой стекли дві скупі сльози, і сини шанобливо поскакали вперед – знали, що в хвилини суму матуся любить лишатися на самоті.

*

Не спалося. Поряд плескотіла ріка, попирхували сонні воли. Напнута ряднина неба тріпотіла такою кількістю дірок, що в людській голові не знайдеться чисел, щоб усі порахувати.

Койот виборсався з-під ковдри, взувся, свиснув Кумайчика і тихцем повів у степ. Росяна трава тикалася до колін; віддалік писнув малий турач, залопотів крилами. Темні на фоні неба, край якого вже потроху білів, проглядали сонні енти.

А не треба людям задумуватися про дерева, особливо ближче до вечора! Бо й наснилися – і соковита Яблунька, і червонава… оця, як її там. Роззявляли людські роти, сміялися, дразнячись зеленими яблуками.

А мама так їх любила.

Якби оце здобути та принести хоч двійко, а краще цілу пазуху – то чи не виріс би він, Койот, нарешті в неньчиних очах? Ак Булут завжди застерігав: до лісу ні ногою! Але ж батькове плем’я – село – з тими деревами якось давало раду. А мама казала, що кров людська – не водиця, в ній сто пам’ятей іскриться.

Тож, як би Кумай не закидав назад вуха, скочив Койот на його спину охляп і поскакав уперед, поки сторожа ще сонна. Хтозна, може, й дерева під ранок теж сни які бачать, і йому вдасться між них прокрастися.

*

З лісу не доносилося жодного звуку – хіба птахи виспівували, та ще в гущавині наче якесь бурмотіння то зароджувалося, то втихомирювалося.

Койот прослизнув між грубеньких стовбурів. Зблизька дерева видавалися зовсім не схожими на людей: їх ноги зросталися в шерехувате тіло, з якого вусібіч стирчало кількадесят рук. Пальці починали рости вже від ліктів, і кожен покривався листочками, листочками, листочками… Де ж тут шукати яблука?

Врешті, старанно покрутивши головою і призвичаївшись до постійного затінку, хлопець зрозумів: і шкіра, і листочки у дерев різні. От у цього – все гладке, а в зеленому листі жовті лусочки ховаються. А поряд – здоровенний, зморшкуватий, а листочки – як долоньки, тільки пальчики короткі й заокруглені.

А он і… У Койота аж подих забило, а серце застукало гучно-гучно: знайшов! Яблука ховалися за здоровенним листям. Були вони трохи дрібніші, аніж він собі уявив. Але все, як матінка розповідала – зелені, круглі!

Хлопець навшпиньки підкрався до сонного ента і обережно смикнув за одне. Рука дерева аж потяглася за ним, а коли плід відірвався від довгого тонкого пальчика – так і смикнулася вгору.

І одразу за цим ент заревів.

Колись малим Койот чув таке здалеку. Після цього іще довго скидався ночами, тулячись до теплого боку матінки.

Але хто ж знав, настільки жахливо це виглядатиме зблизька: гладка шкіра ентового тіла наче тріснула в кількох місцях, і десь між середніми руками відкрилися чорні очі, а нижче – беззуба пащека. І одразу за цим ліс розітнув жахливий крик, а численні руки засмикалися, по черзі опускаючись униз.

Хлопець кинувся навтьоки, ледь бачачи між деревами залишеного коня.

А навколо прокидалися інші енти, роззявляли ротиська, затоплювали ранок безладним гучним варняканням. Один ступнув Койотові назустріч, і хлопчині довелося пірнати між порослими зеленавим мохом колінами. Коло вуха зі свистом пролетіла листата рука.

Кумайчик тривожно перебирав ногами. Коли господар метнувся йому на спину і піддав п’ятами – стрілою полетів до табору.

А там уже люди вискакували з кибиток, злякано озираючись у бік лісу. Койота зустріли крижаною мовчанкою. Тільки старий Ак Булут коротко кинув:

– Знімаємося, хутчій!

*

Їхня кибитка відстала – матусі було соромно дивитися сусідонькам у вічі. Набурмосений Іслегім пожирав брата поглядом:

– Сьогодні я мав рибалити! – плювався він словами так різко, наче вкусити хотів. – Але тобі ж байдуже, так?

– Зовсім ні, – безпомічно пробурмотів Койот. Крадене яблуко пекло пазуху, тож він дістав його і нерішуче простягнув матері: – Це тобі. Я хотів… як татко колись носив…

– Людоньки! – схопила себе за щоки Сахра. – Який же безтолковий! Кажу ж – рано тобі ще пояса носити. Вони тепер за нами до самої Заплави валандатимуться, зло затаївши. Не відірвемося – то степ доведеться запалити, розумієш, степ?! А все чому?

Вона важко зітхнула, тамуючи крик. Врешті додала, вже тихіше:

– І ніяке це не яблуко. Це гіркий, недостиглий горіх. Не їстівний. Достоту як його нерозумний викрадач. Давай сюди, горе ти моє, хоч притирання з нього зроблю…