24 Травня, 2021

Липнева Ніч або Утоплениця

Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця

“Що ж, тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив” (Леся Українка)

Коли я пішов вчитися в семінарію, мої батьки продали квартиру в Києві і поїхали жити в село. Обоє пенсіонери, ніщо їх уже у місті не тримало. Ось і вирішили бути ближче до землі на старості років. Час від часу я їх відвідував: іноді город допомагав копати, чи ще щось їм по господарству робити допомагав. І ось, тільки-но я вийшов з автобуса, захотілося мені піти до ставка скупатися. День був жаркий нестерпно, а поспішати було нікуди. На березі я побачив діда Свирида. Він був тут головним пасічником. Дідугану перевалило за восьмий десяток, і він сам постійно плутав, скільки йому вже років. Проте він пам’ятав багато чого з давно минулих подій, та міг розповісти, що тут було в минулому столітті. Виглядав він міцним і бадьорим, і на вигляд йому можна було дати років шістдесят з гаком, не більше.

— Вітаю, діду, як ся маєте? – запитав я, ледь підійшов до берега.

Дід пильно подивився на мене своїми вицвілими блакитними очима з-під сивих кущистих брів і пробурчав відповідь на вітання, не виймаючи з рота соломинку.

— Нарешті приїхав наш бурсак. Виріс, я бачу, змужнів, помудрішав, еге ж?

— Щось таке, –  відповів я, опустивши очі додолу. І тут я побачив вінок із зів’ялих польових квітів.

— Що це за вінок, діду? Що тут трапилось?

— Біда тут трапилася, хлопче. Марійку нашу пам’ятаєш? Авжеж пам’ятаєш. Все село знало, що ти її собі вподобав та незабаром сватати будеш. Та мабуть, не судилося.

Він зітхнув, опустивши очі.

— Вибач, синку. Недогледіли ми за нею. Зірвав паскудник квіточку нашу. Вона й зів’яла, бідолаха.  Якби ж то…

— Кажіть діду, не мучте! Я вже не знаю. Я їй привіз тут дещо з міста …

— Інший дівчині подаруєш, – сказав Свирид. – Будь-яке дівча тут за тебе піде!

— Та як же можна… Я ж для неї привіз… – я поплескав рукою по пакету зі стрічками. Марійка любила плести вінки з польових квітів.

— Бачиш оцей горбочок? Там, де вінок лежить? Отам вона зараз лежить. Під цим горбом. Туди й поклади свій дарунок. Мабуть, зрадіє на тому світі. Бо нема їй спокою…

У мене від цих слів все всередині похололо. Марійка… Я уявив собі її образ, який запам’ятав з минулого літа… Невисока на зріст, струнка, ніби та Мавка з “Лісової Пісні”: “в ясно-зеленій одежі, з розпущеними чорними з зеленим полиском косами”. Вона була мало схожа на вгодованих “бабистих” сільських дівчат. У ній було щось легке, повітряне, чарівне. Вся її постать була неземною, ніби вона не йшла по землі, а парила над нею. Риси обличчя здавалися скоріше гострими – тонкий ніс, гостре підборіддя, витончена лінія брів. Мені пригадалося її пухнасте, кучеряве, темне волосся та яскраво-зелені смарагдові очі. Серед місцевих дівчат вона виділялася, як ніжна лілея серед польових трав. Вона багато читала, і мені завжди з нею було про що поговорити… Звичайно, вона була такою ж веселою і безтурботною, як всі сільські дівчата її віку. Минулого літа їй було чотирнадцять. Всі знали, що тільки-но вона закінчить сільську школу і вступить до коледжу в Києві, як вона мріяла, вона поїде звідси назавжди. Такі тут не залишаються…

І ось тепер її вже немає в живих. Я не міг у це повірити.

— Як це трапилось, діду? – мій голос помітно тремтів, а долоні вкрилися холодним потом.

— Я знаю, ти ж її вподобав. Та багато наших хлопців за нею вилися, як ті хрущі навколо вишні… але вона… напевно, знаєш, як це буває… Не так сталося, як гадалося…

І дійсно, історія була банальна. Як кажуть, таке трапляється щодня… І ми байдуже слухаємо про це краєм вуха… Але коли це трапляється з тією, про кого не можеш думати без завмирання серця…

“Не може бути, щоб це сталося з НЕЮ… Вона же не така дурна. Невже вона не знала, чим це закінчиться?”

— Може й знала. Та хіба хтось думає, що таке трапиться з ними? Ні. Усі кажуть: це з іншими, але не зі мною, – зауважив дід Свирид.

— Ви читаєте думки, діду?

— Ні, хлопче, ти сам це пробурмотів уголос. Я розумію, що тобі непереливки. Але… Ти просив мене розповісти, отже, ти мене слухатимеш?

— Авжеж, діду, розказуйте далі…

— Так люди кажуть. Але я щось у це не вірю. А кажуть ось що. Крутився навколо Марійки якийсь крутелик з того котеджного містечка, що неподалік села збудували. Приїжджають вони сюди розважатися, поки батьки на теплих морях кістки гріють. Кілька разів Марійка давала хлопцю відкоша, що було видно по його пиці. А потім баба Одарка казала, що вона сама бачила, як вони обіймалися і любилися.

— Я в це не вірю! Не могло такого бути!

— І я не повірив. Бо добре знав Марійку. Вона чула людей серцем. А оці крутелики гнилі, добра від них не жди. Але кажуть, той хлопець з нею гуляв, квіточку її зірвав і кинув. А вона з горя втопилася. В цьому ставку її тіло виловили.

— Не може бути. Я ж на тому тижні їй дзвонив. Вона на мене чекала…

— Отож брешуть вони. А звідки брехня взялася, хто його знає. Піп той, пес пузатий, на кладовищі її ховати заборонив, не відспівував. Сказав, що самогубців не можна. Уяви, як родина страждає! Молодшенька до школи йде. Як дізналася, що сестра померла, то замовкла і більше ні слова не каже. Вона ж їй як друга мати була…

— Мабуть, зайду до них, – сказав я, – хоча їм моє співчуття…

— Не ходи туди, бо їх все одно нема вдома. Поїхали у сусіднє село до ворожки  зняти з малої дочки німоту.

— Скажи, діду, що мені з цим робити, – пакунок впав з моїх рук на землю.

— А що робити? Іди до попа, хай її відспівує. Це його робота. Негоже бідній душі вештатися неприкаяній.

Я підійшов до могили. Зірвав польові квіти, які вона любила за життя, поклав букетик і поряд пакунок, що готував для неї. Погляд упав на фотографію в рамці, яка стояла на плиті. Вона здавалася такою близькою, такою живою. Вперше з дитинства з моїх очей хлинули сльози. Стояв і плакав, не в змозі зупинитися. Тільки зараз, дивлячись на фотографію, я збагнув увесь біль втрати.

На сонце набігла хмарка, небо потемніло. І мені на кілька секунд здалося, що фотографія рухається, а вираз обличчя Марійки змінюється. Замість усміхненої дівчинки я побачив змарніле обличчя, повне розпачу та болю. Потрусив головою, протер очі. Так, це мені здалося. Обличчя знову набуло звичайного вигляду. Мабуть, то від сліз привиділося…

***

Я вирішив не гаяти часу. Швидко забіг до батьків. Вони знали про смерть Марійки, але боялися мене засмутити цією новиною. Я переодягнувся, поїв і поспішив до хати попа. Перше, що мене вразило, – двометровий металевий паркан навколо його будинку. В минулому році його ще не було. Я натиснув на дзвоник, але він не працював. Тоді почав гамселити у хвіртку. Знову жодної відповіді, лише собака забрехав. Тоді заліз на дерево, яке росло біля паркану, і зазирнув у двір. Отець Ферапонт лежав напівголий під грушею, притискаючи до грудей недопиту пляшку горілки. Навколо валялися надкушені груші, а поряд бігало порося і ті груші доїдало. Порося понюхало пляшку, зарохкало і отримало кулаком по писку.

— Ану не трож, то моє! Жери свої грушки!

— Гей, отче! – гукнув я щосили.

— О, а що це за хуліган на паркан лізе? Ану геть звідси! Грушки хотів вкрасти?

— Та до дупи мені твої грушки! Відчиняй хвіртку, розмова є!

— Ти пошто хамиш священнику, охальник? Отдиху мішаєш от трудов правєдних! І вообше, хто ти в біса такий?

— Роман, семінарист. Не прикидайтеся, ви мене знаєте!

На пропитому обличчі попа з’явилася тінь свідомості.

— Ну залазь, як приперся!

Я не став прирікатися і зіскочив з паркану. Величезний чорний собака метнувся до мене, заливаючись гавкотом, але ланцюг його втримав.

— Ану цить, Цербер! Гавкає, як скажений, і так голова тріщить. Чого ти приперся, бурсаку? Чого хочеш?

Я розказав, із чим прийшов. Здавалося, піп одразу протверезів.

— Вибач, хлопче, не можу! Не по чину буде. Не можна самогубців відспівувати і на кладовищі ховати. На те і бумага є від слідчого: самогубство, смерть через утоплення. Якщо не довольний, іди до участкового. Нехай бумажку поміняє, тоді все зроблю, як положено.

Піп знову впав на траву і захропів. Більше від нього нічого не добитися. Пішов до дільничного, але на місці його не застав. Сказали, що він поїхав до райцентру “звітувати начальству”. Роздратований і втомлений, я побрів додому. Ішов, не розбираючи дороги, а перед очима висіла фотографія Марійки з перекошеним від болю обличчям… Аж раптом за спиною почув виск гальм. Біля мене зупинився чорний позашляховик з тонованим склом. Вікно відкрилося, і звідти висунулася голова в темних окулярах.

— Вот, братан, чуєш? Тут нам сказали, що бурсак приїхав. Ми тебе шукали.

— А що вам треба? – здивувався я.

— Ви ж там всякі молитви вчите, вичитки там всякі.

— Ми все вчимо, не тільки молитви.

— А, ну це добре. Бо тутешній піп такий лінтяй, даже в піст п’є горілку і ковбасу жере. Толку від нього, як від козла молока. Ти займаєшся оцим… як його… екзерсизмом?

— Ви хотіли сказати: екзорцизмом? – уточнив я. – Ну, якщо добре заплатите, то візьмуся.

— Ну давай за триста баксів.

— Малувато буде! Це складно, та й ризик є.

— А опит в тебе є? – почувся голос з машини.

— І опит є, а за це платити треба!

— Вітя, я йому не вірю, це якийсь мошеннік, – почувся з машини інший голос.

— Хто мошеннік? Я мошеннік? – я зобразив гірку образу. – Тоді шукайте іншого екзорциста!

— Нє-нє, братан, остинь! – заспокоїв мене перший. – Ми тебе беремо! Платимо п’ятсот баксів, зуб даю!

— Ну за п’ятсот згодний. Але мені додому треба сходити, облаченіє взяти і книги. Я ж усе напам’ять не знаю.

— А, ну окей. Сідай, підвезем!

— Та дякую, мені недалеко. Давай я зганяю за усім, а ти друзяк відвези. Приїдеш сам сюди і забереш мене. Я ж не знаю, куди йти.

— Ну пішаком далеко буде. У котеджному посьолку. Там нормальні люди живуть, а не те, що тут. Ну бувай, я скоро вернуся!

Заревів мотор. Позашляховик різко розвернувся, підняв клуби пилу, і набравши швидкість, зник з поля зору. На щастя, батьків не було вдома: пішли на город, або до сусідів. Я залишив їм записку, що буду пізно, і швидко зібрав свої нечисленні речі: кілька книг, розп’яття і лампадку на ланцюжку, бо кадила не було. Іще прихопив шматочки ладану, який мати принесла з церкви: вона працювала у церковній лавці. Джип уже чекав на перехресті. Коротко стрижений хлопець стояв біля машини і курив, нервово випльовуючи під ноги. Побачивши мене, він спитав:

— Ну що, усе взяв?

— Так, omnia vera mecum porto, – відповів я і поплескав по рюкзаку.

— А ряса твоя де?

— Вам шашечки, чи їхати?

— Ну окей, поїхали!

По дорозі Віктор (так звали хлопця) розповів, що у них сталося. Десь тиждень тому хтось почав ходити ночами у дворі. Спочатку думали, що то злодії, але собаки замість того, щоб гавкати, ховалися і лише жалісно скавчали та вили. Охоронця знайшли в будці мертвим: він задушився собачим повідцем. Другий охоронець за ніч посивів, але про те, що трапилося, розповідати відмовився. Більше охочих працювати охоронцями не знайшлося. А потім почалася якась чортівня. Зів’яли всі квіти, а огорожа покрилася плямами іржі. Басейн, скільки його не чистили, за ніч заростав тванню. Доріжка з твані і водоростей тягнулася від басейну до дверей котеджу. Вночі хтось стукав у двері, але камера спостереження нічого не зафіксувала. Позавчора Віктор з друзями напилися до нестями і позасинали, а вранці виявилося, що один з них потонув у басейні. Його тіло плавало обличчям донизу, усе вкрите тванню. Розтин показав, що твань була навіть у шлунку і легенях, наче чоловіка нею силоміць годували. Минулої ночі вони вже були тверезі й чули, як хтось стукав у двері і вимагав впустити в дім, а камера знову нічого не показувала. Друзі вже зверталися до місцевої ворожки, але та відповіла, що не має сили допомогти, і порадила звернутися до священика. Піп Ферапонт, попри обіцяну винагороду, лише посміявся з них і порадив менше заглядати в пляшку, щоб іще до чортиків не напитися. На щастя, хтось із сусідів розповів, що приїхав бурсак, який може допомогти.

“І хто ж це мені так удружив? Хто з сусідів такий язикатий?” – подумав я про себе.

Машина заїхала до котеджного містечка через шлагбаум, який ніби відділяв один світ від іншого. Набундючений охоронець витягнувся перед машиною у струнку, наче лакей перед паном. Ми під’їхали великого будинку, яким нічим не відрізнявся від решти сусідніх. Віктор не збрехав: тут дійсно жили поважні люди. Я помітив на дорозі навіть машину з номерами Верховної Ради. Віктор виліз із машини, вилаявся і відчинив ворота.

— Ось, охорона розбіглася, все треба робити самому!

Перше, що я помітив у дворі, був великий басейн, оточений шезлонгами і столиками. Воду з нього вже спустили, проте дно і стінки дійсно були щільно вкриті тванню.

— Во, дивися, ця зелена фігня іде аж до дверей. Скільки не чистили, росте, як скажена.

Віктор показав на доріжку із болотяної зелені, яка виходила з басейну, оминала столики і клумби, піднімалася по східцях і заповзала на масивні броньовані двері в будинок. Нитки водоростей звисали навіть з дверної ручки і наліпилися на вічко замка.

— І чистити цю заразу вже нікому. Вчора найняли бабцю з вашого села, вона все прибрала, а вранці її гіпотонічний криз вдарив. А нам самим чистити не по статусу, ми ж люди поважні, в Ландоні вчилися.

Ми зайшли в будинок. Двоє приятелів уже чекали на нас за столом із пляшками дорогого імпортного пива, пліснявим сиром, здоровенними креветками й іншими “елітними” закусками.

— Братан, пиво будеш? – запитав один з них.

— Я ж на роботі!

— А, поняв. Ну хоть креветочку попробуй, чи сирочок із Франції, не поддєлка отєчєствєнна.

— Ні, не можна! Як написано в Біблії: “Род сєй ізгоняєтся постом и молітвою”. Мушу поститися. А от як роботу закінчу, то залюбки.

— О, оце видно, професіонал, уважаю, братуха, – відповів другий друзяка, на вигляд найстарший з компанії. – Кстаті, я Вован, а оце –  Дімон.

— Роман, – я простягнув йому руку. Зауважив, що на кисті у Вована були татуювання з не дуже віддалених місць. – Свічки у вас є? – я одразу перейшов до справи.

— Тільки ароматіческіє. Сказочноє Балі, мєжду прочім, не базар дешовий, – відповів Дімон.

— Підійдуть.

Як мені розповіли, будинок святили лише після здачі у експлуатацію п’ять років тому. У церкві друзі востаннє були на Великдень.

— Доведеться провести освячення, а потім чекати ночі.

— Тобі чимось помогти? – спитав Віктор.

— Не затуляй мені сонце, – посміхнувся я.

— Не поняв? – спитав він з подивом.

— Займайтеся своїми справами і не заважайте.

— Окей, приступаєш?

— Приступаю. Просто не заважайте, а я все зроблю, як треба.

Я попросив відро води, щоб освятити будинок. Вирішив глянути, котра година, а то щось ми забалакалися. А ось і годинник стоїть на комині: великий, під старовину, з бронзовою фігуркою русалки зверху. Майже шоста вечора. Як заведено, спочатку пішов на другий поверх. Там розташовувалася кімната відпочинку з баром, більярдним столом, кальянами і диванчиками. Я зауважив, що на стінах скрізь висіли сувеніри з усього світу: африканські маски, дерев’яні ідоли, шаманські амулети з кісток і пір’я, буддійські дзвіночки і божки різних релігій. Була навіть пентаграма, випалена на дереві, і всевидяче око масонів. От тільки нічого українського не було. Тут сам чорт ногу зламає, у що ж вони вірять? Зітхнувши, приступив до роботи. Ледь дочитавши канон освячення води, я відчув, наче хтось вороже дивиться мені у спину. Озирнувся: нікого не було, але погляд зупинився на чорній африканській масці з зловісним оскалом. Її очі, зроблені з кварцитів, світилися від полум’я свічок і ніби рухалися, як живі. Я відчув важкий жмут у грудях. Щоб заспокоїти нерви, зняв маску зі стіни і поклад обличчям донизу. Проте відчуття чужого погляду нікуди не зникло.

Я закінчив і спустився на перший поверх. Компанія, судячи з голосів і рухів, була вже геть п’яна. Пивні пляшки валялися на підлозі, а на столі стояла вже пляшка коньяку, майже порожня. І як це вони встигли так швидко сп’яніти? Пройшло ж не більше, ніж півгодини. Я подивився на годинник з русалкою й отетерів: восьма тридцять! Це я що, так довго нагорі затримався? Не може бути! Мабуть, годинник зламався. Тут чогось глянув на русалку, що сиділа на годиннику, грайливо вивернувши хвоста. Я точно пам’ятав, що вона була під бронзу, червоно-бура, а зараз вся зеленкувата, який старовинний пам’ятник, який ніколи не чистили. Перевтомився, чи що?

За вікном вже сутеніло. Піднявся сильний вітер. Друзяки мене помітили і здивувалися, де я так довго пропадав. Я викрутився, вирішив завершити справу швидше і почав освячення першого поверху. Тут почалося щось незбагненне. Пивні пляшки покотилися по підлозі, хоча ніяких протягів не було. Коли я бризнув водою у напрямку комину, полум’я зашипіло, позеленіло і згасло. Годинник з русалкою похитнувся і важко гепнувся на підлогу, розсипавши друзки розбитого скла. П’яна компанія аж хором підстрибнула від несподіванки.

— Ти акуратнєє тут, це ж ручна робота, елітний товар! – накричав на мене Віктор.

— Та я не торкався туди! Це все нечиста сила! Що тут у вас таке? Може, барабашка завівся?

— А хто його в біса зна, що воно таке! Ти ж екзерсист, сам і розбирайся. Ми тобі за це бабки платимо! А ми віддихать хочемо!

Я продовжив обряд, читаючи потрібні молитви. Надворі завили собаки. Такого жалісного виття я ще ніколи в житті не чув. Тварини чогось дуже перелякалися.

— Вован, чуєш, опять собаки виють! – промовив Дімон.

— І нащо ми за дресировку такі бабки вивалили? Трусливі тварюки. Так само вили, коли Серьога потонув.

— Пацани, не сцить, бо з нами піп, а він тут з усім розбереться, – заспокоїв друзів Віктор.

Я ходив холом, освячуючи усі закутки. Дійшла черга до дверей. Підняв віник, щоб їх окропити, аж тут…

Гуп! Гуп! Гуп!

Важкий стукіт у двері. Рука з віником застигла в повітрі.

Гуп! Гуп! Гуп!!! Звук відбивався луною по всій кімнаті.

— Романе, ану глянь на монітор коло дверей, хто там стукає? – крикнув Віктор. –  Там картинки з усіх камер. Стукає, чортяка, наче там кулак пудовий!

Гуп! Гуп! Гуп!!!

Звук став ще голоснішим, навіть стіни затрусилися. Віник випав з руки, а ноги стали ніби дерев’яні. Глянув на монітор. Нікого!

— Знов хтось хуліганить, йо-мойо! Ану відкривай ці чортові двері! Не спрячешся! У нас зброя є! – Вован дістав з-під стола кобуру, розстібнув і витягнув пістолет. Клацнув затвор.

Це надало мені сміливості. Хто б це не був, я не дозволю зірвати обряд. Тремтячими пальцями крутнув ключ і різко відчинив двері. Нікого там не було, тільки вітер завивав. Я вже хотів зачинити двері, аж раптом почув голос:

— Пустіть мене в дім!

Я застиг від переляку. Голос здавався знайомим, але якимось спотвореним, наче доносився з дна колодязя.

— Ну чого застиг, як стовп? Роби щось! – гримнув Віктор.

Я відступив на крок назад. Аж тут на ґанку з’явилася біла туманна постать. Марево поступово згущувалося. За обрисами це була невисока жінка. Постать йшла в бік дверей повільно, наче пливла. Гола, дуже бліда, навіть зеленувата, вся покрита водоростями. Волосся темне, скуйовджене, чорно-зелене. По всьому тілу синці і крововиливи. Але найбільше мене налякало її обличчя: знесилене, змарніле, повне відчаю, з впалими зеленими очима. І до болю знайоме.

— Ромчику, впусти мене, благаю! – знову почувся знайомий голос.

— Марійко, це ти? Заходь, – мовив я машинально.

І вона зайшла.

“О Боже, що я накоїв. Я ж впустив мерця в дім!” – подумав я.

Примара пройшла повз мене, наче пропливла, обдавши холодом. Я заціпенів. Там, де проходив привид Марійки, залишалися калюжі смердючої води та водорості. Так ось звідки взялася доріжка із твані! Схоже, примара була тут не вперше.

Привид вже підходив до столу, де сиділа компанія. Першим оговтався Вован. Він схопив пістолет і вистрілив кілька разів. Кулі пролетіли крізь примару, одна з них зрикошетила і просвистіла поряд з головою Віктора.

— Вован, дебіл, чуть мене не вбив! Кинь свою пукалку!

Вован закричав і побіг до дверей, все ще тримаючи пістолет. Дімон скочив із-за столу, схопив ніж і кинув його у примару. Ніж пройшов крізь неї і впав на підлогу. Дімон вибіг у двір слідом за Вованом. Віктор застиг у кріслі з відкритим ротом і виряченими очима. На якусь мить примара застигла, ніби задумалася, а потім рішуче повернулася до дверей. Здавалося, що вона йшла повільно, але незбагненним чином наздоганяла втікачів.

У дворі почувся страшний крик. Я визирнув з дверей і побачив страшне видовище: Вован лежав на перевернутому мангалі, насаджений на шампури. Вони пробили його тіло, неначе шпаги, і він стікав кров’ю. Вован хрипів і смикався у конвульсіях. З іншого боку двора почувся крик Дімона: примара наздоганяла його. Він біг, не розбираючи дороги, прямо до басейну. Ще мить, Дімон підковзнувся і перелетів через бортик. Замість очікуваного сплеску почувся звук падіння і крик. Я й забув, що напередодні звідти спустили воду.

Те, що сталося далі, ймовірно, тривало лише кілька хвилин. Але час ніби сповільнився, розтягнувся, і здавалося, що все це тривало годину. Серце скакало у грудях, як в’юн в ополонці. Від страху та хвилювання я ледве міг дихати.

Примара зупинилася біля басейну, потім обернулася до дверей будинку. Я зустрівся з поглядом її смарагдових очей, які світилися у сутінках, як у кішки. В них застигли біль, образа і лють. Саме таким я бачив її обличчя на фотографії з могили, коли хмара закрила сонце.

— Марійко, навіщо ти це наробила? – ледь вимовив я.

— Я роблю те, що мушу, – прошипіла вона. –  Не заважай мені!

— Не заважати чому? Чого ти хочеш?

— Помсти! Все, чого я хочу, це помста!

— Я не дозволю, – твердо сказав я та заслонив собою дверний прохід.

— Не заважай  мені, – прошипіла примара та рушила до дверей, залишаючи слід із свіжої твані.

Мій погляд застиг на її примарній постаті. Мабуть, вперше я побачив її голою. Сільські дівчата звикли купатися без одягу, проте вона, вихована у традиційній родині, стидалася мене, та завжди просила відвернутися, коли йшла купатися у ставку. А я не хотів її бентежити, тому завжди чемно відвертався. Тоді, крадькома повернувши голову, я міг бачити її лише зі спини. Зараз я застиг, розглядаючи її всю – її струнку дівочу фігурку, тендітну та витончену, наче скрипка – із широкими округлими стегнами, вузькою талією та кутастими плічками. Погляд на мить затримався на її пружних грудях – маленьких та твердих, як два лимони.

 Дивна це річ – кохання! Якою би не виглядала твоя кохана – втомленою, змарнілою, роздратованою, розлюченою, брудною, розпатланою – все одно серце стискається, коли дивишся на неї, та переповнюється ніжністю. Я хотів обійняти її, пригорнути до себе, як завжди робив, ледь опинявся з нею наодинці. Я розумів, що навпроти мене стоїть монстр. Що від тої ніжної та чистої дівчини, яку я кохав всі ці три роки, з того часу як зустрів її ще дванадцятирічною дівчинкою на березі ставка, вже не лишилося нічого, крім душі, сповненої ненависті та люті. Та, яку я вже подумки бачив своєю дружиною, уявляючи, як буду  вести її під вінець, щойно вона стане повнолітньою, вже давно перебуває у світі мертвих… Жага помсти – ось що ще тримало її тут, серед живих, та не давало їй спокою. Тепер, попри шок та страх перед цією примарною істотою, всі частини пазлу у моїй голові склалися. Зважаючи на сліди побиття на її блідому тілі та кров внизу живота, в те, що вона сама втопилася, міг повірити лише повний йолоп. Я уважно придивився до її обличчя та побачив на шиї сліди пальців. Її ще й душили. Напевно, дільничний та патологоанатом у райцентрі оглядали тіло. Як вони могли не помітити ці сліди? Або помітили, але нічого не повідомили, тому що… Я озирнувся на Віктора, білого, як стіна кімнати. Він втиснувся у своє крісло та тремтів, вирячивши перелякані очі на примару. Він хапав ротом повітря, наче риба, викинута на берег.

— То це ти її вбив, покидьку? – спитав я його, і у моєму голосі задзвенів метал.

— Ні! – заверещав він. – Це не я! Я лише… Я лише залицявся, нічого більше. Це все вони! Я нічого не зробив!

— Нічого не зробив, щоб захистити мене! Бо ти такий же, як вони! –  вигукнула примара. – Коли вони затягли мене усередину машини, там били, ґвалтували, знову били і знову ґвалтували, а потім запросили закінчити…

— Я не зміг! В мене не встав! Я не зміг… – верещав Віктор.

— Коли чоловік з розмальованими руками придушив мене і поніс топити, ти теж нічого не зробив. Ти лише стояв і дивився! Тому ти теж винний!

— Марійко, зачекай, благаю! – вигукнув я. – Не вбивай його! Він же останній свідок! Нехай усе розкаже та у всьому зізнається!

— Ні! – прогарчала примара та рішуче ступила на поріг. – Пусти мене!

Я похитав головою. Аж раптом ніби холодний вітер загустів та вдарив у груди. Мене відкинуло на кілька кроків, так що я гепнувся спиною на підлогу і боляче вдарився потилицею. Килим пом’якшив силу удару, тому я не втратив свідомості. Проте від удару не міг деякий час ні вдихнути, ні видихнути. Примара рушила через поріг, прямуючи до крісла, де все ще сидів Віктор. Я міг лише спостерігати крізь сльози, як вона йде, повільно, не поспішаючи,  але неухильно прямуючи до своєї цілі, наче крижаний голем. Примара наблизилася до крісла, так що її відділяв від Віктора лише різьблений столик, де все ще стояла недопита пляшка і порожні чарки.

Я повільно підвівся і сів, струснувши головою. В голові трохи прояснилося, а думки стали чіткішими.

— Марійко, благаю! – гукнув я до неї. – Не роби цього! Він потрібен нам живим! Нам потрібен свідок, щоб всі знали, що сталося насправді…

У відповідь примара лише загарчала, вискаливши зуби.

Віктор різко встав на ноги, хитаючись від хмелю, та штовхнув стіл на примару. Стіл впав набік, склянки та пляшка полетіли на підлогу. А Віктор з неочікуваною прудкістю кинувся навтіки до дверей.

— Все марно! Не втечеш! – прошипіла примара.

Вона майже настигла Віктора біля ґанку, але той рвонув ще швидше, трохи відірвавшись від примари. Вона йшла слідом, повільно, але дивним чином не відставала.

Віктор нісся у бік воріт зі всіх сил, мабуть, побивши всі рекорди з бігу на короткі дистанції, але все було марно. Він налетів на ворота та впав. Віктор почав нишпорити у себе по кишенях, шукаючи ключ від воріт. Але ключа не було, напевно, він залишив його десь у домі. Тепер Віктор повзав на колінах та скиглив, наче цуценя, викинуте господарем на мороз. Його обличчя перекосилося від переляку, а з рота текла цівка слини. Він дрібно тремтів, розуміючи, що для нього незабаром усе скінчиться.

Примара наблизилася до нього впритул. Я ледь дошкандибав до дверей та сперся об косяк, відчуваючи смертельну втому. Мені вже не хотілося рятувати цього покидька від кари, на яку він заслуговував. Бо саме через нього усе почалося. Якби він не почав приставати до Марійки, можливо, що й його друзяки не стали би до неї чіплятися…

— Вікторе, чому? Навіщо ти поліз до неї? Хіба тобі не вистачало продажних дівок, яких ти міг просто купити? Або розбещених молодиць у місцевому клубі на дискотеці? Навіщо тобі здалася ця чиста й невинна дівчина?

— Я сам не знаю! – заскиглив Віктор. – Щось на мене найшло. Я просто її побачив та захотів! Я завжди отримував те, що хочу! Ще з дитинства! Батьки ні в чому не відказували. Мене вчили завжди діставати те, що я хочу! Бо це – кредо хазяїна життя! Або ти нагинаєш всіх, хто нижче тебе, або тебе нагнуть! Я переконатися хотів!

— Переконатися у чому? – спитав я, відчуваючи, як у мені наростає лють. Ще трохи, і мене переповнить бажання вбити його самому.

— Чи тварина я тремтяча, або право маю?

— Ти тварина! – крикнув я на нього. – Ти просто тварина. Жалюгідна, боягузлива і мерзенна! Для тебе всі, у кого менше грошей, ніж у твоїх друзів, і у кого не такі багаті та впливові батьки, уже не люди. Вони для вас просто худоба, яку ви зневажаєте та принижуєте з найліпшої нагоди! Ти покидьок, і ти заслуговуєш на смерть!

— Змилуйтеся, умоляю! – заскиглив він. – Я все розкажу!

— Ні! – закричала примара і зробила останній крок до нього. Тепер її прозора постать височіла над ним, а руки тягнулися до голови. Віктор підняв голову, зустрівшись поглядом зі своєю колишньою жертвою, закричав та впав обличчям униз, задихаючись. Його тіло засмикалося в конвульсіях і завмерло. Він більше не дихав. Вочевидь, примарі так і не довелося нічого зробити – останній злодій помер від страху.  Він лежав, скорчившись на карачках, уткнувшись пикою у засохлу твань і бруд.

Примара повернулася і повільно пішла до мене. Я застиг і просто дивився на неї, розуміючи, що це востаннє я бачу свою кохану. Злість та лють зникли з її обличчя. Тепер на ньому був смуток та відчуженість. Марійка зупинилася біля ґанку. Наші погляди зустрілися.

— Ромчику, – тихо вимовила вона. Від звучання її голосу мене перетрусило. – Пробач мені…

— За що тебе пробачати, Марійко? – спитав я, ніяковіючи. – Ти ж мене не зраджувала?

— Ні, не зраджувала! Він почав до мене чіплятися, але я його відштовхнула. Потім спіймав мене на вулиці і притиснув до дерева. Люди могли казна-що подумати. А потім він пішов до моєї матері. Вона благала мене, щоб я йому не відмовляла. Вмовляла, може вийду заміж за багатого. Він поводився зі мною грубо, як зі служницею. Казав, що жодна дівка йому не відмовляє, бо в нього багаті та впливові батьки. Якось він запропонував мене підвезти, але повернув до ставка, зупинився і почав мене лапати. Я відштовхнула його, вирвалася і вискочила з машини. Він наздогнав мене і почав рвати одяг. Я закричала, але вже було пізно, і на ставку нікого не було. Тут під’їхала інша машина. Я зраділа, думаючи, що мене врятують. Але це були друзі Віктора, вже п’яні. Особливо той старший. Він почав насміхатися над Віктором і сказав, що покаже, що робити з непокірною дівкою справжньому мужику. Навчить його, як підкоряти жінок. Він бив мене, порвав одяг і зґвалтував. Слідом двоє його дружків поглумилися з мене. І коли я вже лежала на траві, стікаючи кров’ю, вони запропонували Віктору закінчити те, що він почав. Але він не зміг. Просто стояв і дивився. Я плакала і благала відвезти мене до лікарні. Говорила, що нічого не розкажу. Але той старший сказав: “Я тобі не вірю, сучка!” – і почав мене душити. Потім один з них запропонував просто мене втопити і вдати, що я сама потонула. Вони удвох потягли мене до води. Перш ніж померти, я звернулася до тих, хто міг допомогти мені помститися, в обмін на свою душу. І вони допомогли. Вони дали мені цю силу…

— Навіщо? Ти занапастила свою душу!

— Бо я жадала помсти… Мені так самотньо, Ромчику, так холодно! Іди до мене, обійми мене, обігрій! Ходімо зі мною! Ми будемо завжди разом, – вона розкрила обійми і зробила крок назустріч…

Страх накотив на мене холодною хвилею. Знову голосно завили собаки. Я відсахнувся і перехрестився. Марійка зойкнула і зупинилася. Вона жалісно дивилася на мене, не в змозі підійти ближче. Я лише мовчки захитав головою:

— Іди з миром, Марійко! Я молитимуся за твою душу. Поки її ще можна врятувати, я врятую. Прощавай, моя кохана!

— Прощавай, Ромчику, – сказала вона тихо, розвернулася і пішла.

Я дивився їй вслід – і розумів що це востаннє. Я витріщався на її струнку постать, як тоді. коли ми разом ходили купатися. Тепер вона стала прозорою, наче зі скла, та крізь неї просвічувалися навколишні дерева. Все одно, я не міг відірвати свій погляд від її блідого тіла, вкритого синцями та подряпинами. Вона йшла повільно, не поспішаючи, ніби пливла над доріжкою з висохлої твані, похитуючи округлими стегнами, і у мене защеміло серце від туги за нею. 

Примара підійшла до басейну. На мить мені здалося, що в ньому колихається темна вода. Почувся плескіт. Примара розсипалася на густий туман, і він опустився у басейн. І тут три величезні собаки вибігли звідкись з гавкотом. Відчувши чужинця, вони загарчали, вищирившись. Від наміру перелізти через паркан і тихо піти звідси довелося відмовитися. Я швидко зайшов до будинку і закрив вхідні двері на ключ. Усю ніч я провів у пустому домі. Лише ближче до ранку вдалося трохи поспати. Голос Марійки і її понівечене тіло не виходили в мене з голови. Я був у відчаї. Я не знав що мені робити і як жити далі. Здавалося, що померла найкраща частина мене, і весь світ навколо став чужим і спустошеним…

Вранці до будинку увірвалися поліціянти. Мене заарештували і відвезли у відділок до райцентру. Слідчий кілька разів допитував, намагаючись змусити зізнатися у потрійному вбивстві, але я стояв на своєму. Кілька разів мене будили посеред ночі та світили ліхтарями в очі, вимагаючи “щиросердне зізнання”. Але марно.

— Який із мене вбивця! – роздратовано закричав я. – Подивіться на мене і на них! Вони викликали мене освятити будинок, а самі напилися до чортиків, поки я був на другому поверсі. Я почув крики і постріли. Щось кричали про якогось привида. Коли спустився донизу, всі троє вже лежали мертві надворі…

Нас перервала дівчина в погонах лейтенанта. Вона принесла документи і повідомила слідчому, що результати розтину усіх загиблих не підтвердили насильницької смерті. У тілах виявили підвищений вміст алкоголю і сліди наркотиків. Слідчому нічого не залишилося, як мене відпустити…

Мене тримали у відділку три доби. Вийшовши звідти, я не одразу второпав, де саме я перебуваю. Багато часу витратив, намагаючись знайти будинок своїх батьків, і лише побачивши п’ятиповерхівки, збагнув, що я не у своєму селі, а в райцентрі. Я сів на маршрутку до села. З важким серцем завітав до батьків Марійки. Вдома була лише мати з маленькою донькою. Я запитав, чи допомогла ворожка. Почувши це, мати розлютилася, та просто оскаженіла:

— Це ти у всьому винен! Це все через тебе, покидьку! – кричала вона. – Це ти задурив їй голову своєю романтичною балаканиною! Вона могла вийти за багатого, а не за такого голодранця, як ти! Тепер вона в могилі. Це все через тебе! Вона погуляла з цим хлопцем, а потім згадала, що ти скоро приїдеш, і втопилася. Ненавиджу тебе!

Вона розридалася і закрила обличчя руками.

— Це неправда! – вигукнув я. – Вона не накладала на себе руки! Її вбили.

— Забирайся звідси! – мати заверещала і жбурнула мені в обличчя книгою, яку взяла зі столу.

Книга впала розкритою, сторінками вниз. Я нахилився, обережно взяв її у руки та вийшов з будинку. Услід мені неслися прокльони. Я одразу впізнав цю книжку – “Лісова пісня” Лесі Українки. Минулого року, повертаючись до Києва, я подарував її Марійці на згадку. Я подивився на сторінки, які відкрилися, коли книга впала. Мій погляд упав на рядки, підкреслені червоною ручкою:

“Кохання — як вода: плавке та бистре, рве, грає, пестить, затягає й топить. Де пал — воно кипить, а стріне холод — стає, мов камінь.” (Леся Українка “Лісова пісня”)

***

Після цього я завітав до попа Ферапонта. Біля воріт стояла машина – новенький білий Мерседес. Ферапонт виходив з кабіни, щоб відкрити ворота, і побачив мене. На його обличчі відбилися подив і страх.

— Отче, на пару слів! – гукнув я до нього. – Бо є розмова.

Піп застиг на місці, але швидко опанував себе і навіть посміхнувся.

— А, це ти, Романе? Ну ладно, почекай трохи, поки машину в гараж заведу.

Він був у своєму священицькому вбиранні, видно, тільки що повернувся зі служби. Цербер залився гавкотом, ледь мене побачивши.

— Цить, пес смердючий, пекельний виродок, мерзенна помісь шакала і гієни! Згинь з очей моїх!

Пес заскавулів та сховався у будку.

Я дочекався, поки піп заведе машину, і зайшов з ним в будинок.

— Дружина поїхала в сусіднє село —  сирітський будинок відвідати, – сказав піп. – Так що пригощати нічим не буду. Навіть чаю немає. Про що поговорити хотів?

— Ви же знали, що Марійка не сама потонула? І руки вона на себе не накладала?

— Не знав, – відповів піп. – Але здогадатися можна було, – він опустив очі. – Я бачив тіло. І синяки бачив…

— Тоді чому? Чому ви приховали? Чому ви вдавали, що згодні з тим, що вона самогубця, і ховали її, як самогубцю? Без нормальної вичитки і належного поховання?

Я стояв на місці, стиснувши кулаки, але піп зблід і відступив на два кроки, притиснувшись до стіни.

— Скільки вони тобі заплатили? – вигукнув я. – Скільки ти взяв за мовчання, юдо?

— Анітрохи! – пробелькотів піп. – Вони взагалі не платили нічого! Тільки погрожували мені і залякували. Пригрозили, що якщо десь ляпну, що вона не сама померла, моя дружина також потоне. Особливо цей Вовка був борзий. Погрожував, що мені голову зверне. Шкода мені Віктора! Хороший хлопець був, з хорошої сім’ї. Церкві багато жертвував і сиротам допомагав. Але зв’язався з поганою компанією, і пішли гулящі дівки, пиятики, наркотики. Але ж я йому говорив, я ж його попереджав! Але він мене не слухав…

— Щоб тебе слухали, ти сам повинен бути прикладом! – перебив його я.

— Помілуй мя, Господи, ібо нємощен єсмь, – піп перехрестився.

— І як тобі ночами спиться, отче? Совість часом не мучить?

— Мучить. А що поробиш? Зробленого не повернеш!

— Ще й як повернеш! – я наблизився впритул до нього і майже притиснув його до стіни. – Відспівай її як слід! Прочитай над нею канон за упокій всю ніч безперервно. Від заходу до світанку.

— Як Хома Брут над панночкою? – спитав піп.

— Якщо боїшся, то візьми крейду та окресли коло! Але все одно відспівай. А потім накажи викопати з пагорбу та перепоховати її на кладовищі, як їй личить!

— А якщо ні? – піп з викликом подивився на мене.

— Тоді буде те, що сталося з Віктором. Вона прийде вже за тобою. Тебе теж знайдуть з перекошеною від страху пикою і розривом серця. Тому не грайся зі мною у піжмурки! Я стежитиму за тобою!

Піп зблід і повільно осів на підлогу. Я відступив на крок назад.

— Не занапастиш, юначе! – забелькотів піп. – Все зроблю, що треба! І в лучшем виді!

— Якщо вони тебе залякали, то тепер вони всі мертві! Чого ти їх боїшся? Тобі варто боятися мене, а не їх!

— Справді, чого тепер боятися? – він трохи заспокоївся. – Я виконаю свій обов’язок! Я все зроблю, чин чином. Не бійся за це! Йди з миром!

***

Дорогою на зупинку автобуса я зустрів діда Свирида. Він ніс вудки та відерце з рибою.

— Вітаю, бурсаче, – гукнув він до мене. – Вже їдеш від нас? Чому так швидко?

— Бо маю нагальні справи. Треба дещо владнати.

— А чому не зайдеш на могилку, щоб попрощатися з Марійкою?

— Здається, я вже з нею прощався.

— Іди та ще попрощайся! Бо щось на нашого попа найшло просвітлення. Він дозволив її перепоховати на кладовищі. Іди попрощайся, поки її не викопали!

— Авжеж, діду!

— Помолися за її душу! Вона була чистою, наче янгол. Не місце їй у пеклі! Хай спочиває з миром.

Дід Свирид попрощався і пішов далі. Я довго дивився йому услід. Раптом мій погляд упав на його сліди, залишені на ґрунтовій дорозі. Вони були мокрі, із частками твані, хоча дощу не було вже тиждень. Я протер очі. Мабуть, примарилося від втоми…

Задихаючись, я ледь піднявся на пагорб. Далися взнаки безсонні ночі у домі та у відділку. Могилка на пагорбі виглядала так само як і кілька днів тому. Хіба що біля кам’яної плити додалися ще вінки та букети живих квітів.

“Отак завжди,” – думав я про себе: “Поки хтось живий, ніби не помічають, не цікавляться. А як помре, тут і згадки про те, якою прекрасною людиною була небіжчиця, як всі з нею дружили, як цінували… Гидко. Яке мерзенне лицемірство! Бідолашна дівчина!”

Я твердив собі, що мушу робити те, що повинен, незважаючи ні на що. Як там казали давні римляни: “Роби що мусиш, і хай буде, що буде!”

 Я знав напевно, що деякі викладачі залишалися на літо, і до когось можна звернутися за порадою та попросити замовити молебень за порятунок душі Марійки. І самому молитися за неї день та ніч, хоча надії на те, що це змінить бодай щось, в мене було мало. Чи пробачить Бог угоду з потойбічними силами та вбивство своїх кривдників? Бо сказано же у Біблії: “Аз єсмь отмщєніє, аз воздам!” І взагалі, чи є справедливість на небесах, якщо її немає ніде на землі?

Я відчув, ніби легкий вітерець торкнувся волосся, і почув у голові тихий голос: “Не забувай про мене! Прощавай!”

З фотографії мені усміхалося осяяне ранковим сонцем лице Марійки. Вона дивилася на мене, ніби жива. Я встав на коліна, взяв у її портрет та поцілував. Серце пронизав різкий біль, наче в нього вдарили ножем. Я відчув запаморочення і ледь втримався на ногах. Це тривало лише мить і минулося швидко, як і почалося. Я підвівся на ноги, кинув останній погляд на фотографію, повернувся і пішов до зупинки…

Коли я дійшов до зупинки, виявилося, що мій автобус вже давно від’їхав. Я став ловити попутки. Нарешті, зупинився один рейсовий автобус. У салоні скрізь сиділи бабці та діди із клунками, мабуть, їхали на базар.

— Не стій, юначе, залізай швидше! – гукнув до мене старий водій. – Куди їдеш?

— До самого Києва, – відповів я, залазячи до салону. На жаль, всі сидячі місця було зайнято. Вільне місце лишилося лише біля водія. Я сів поряд. – У семінарії вчуся.

— А, он як? – водій посміхнувся. – Тоді грошей з тебе не візьму. А після семінарії що будеш робити?

— Служити та працювати, – відповів я. – Бо хтось мусить…

Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця