Квітнуть мальви…

Ще не розплющуючи очей, Марина зрозуміла, що день сьогодні буде напрочуд сонячним. Після років, протягом яких твоя добова норма кіловат залежить виключно від інтенсивності сонячного світла, такі організм навчається визначати підсвідомо, миттєво і безпомилково. Теплі промені приємно лоскотали шкіру, просвічували повіки і прозоро натякали, що далі прикидатись, що спиш немає жодного сенсу.

Марина підвелась з ліжка, потягнулась на котячий штиб, зробила два кроки до рукомийника, відкрила кран, набрала в долоні теплої води з дощового резервуара, вмила лиці і нарешті розплющила таки очі. Уважно подивилась на своє відображення в дзеркалі. Це було невід’ємною частиною вранішнього ритуала – коли довго живеш у самоті найважливіше не забувати хто ти є. На край люстра було пришпилено просту паперову іконку Трьохликої Праматері, невибагливе стилізоване зображення Діви, Матері і Старої. Марина подумки відзначила, що відображення у дзеркалі кожного ранку стає на крихту далі від образу другої і ближе відповідно до образу третьої. Що ж, і в цьому є свої переваги, – подумала жінка, починаючи одягатись – останні пару років я зекономила трохи електрики, майже  відкинувши потребу заряджати вібратор.

А одягнутись таки було варто, хоч в середині прогрілась сонцем кімната майже на літнє, то за дверима так чи так був квітень (найжорстокіший, як всім то відомо!), а сад, що займав весь дах панельної шістнадцятиповерхівки продувався всіма мислимими і немислимими вітрами.

Марина вийшла надвір і побіжно оглянула свої володіння. Широкі лапаті листи сонюшини на даху клуні звично повертались за світилом, всмоктуючи і переробляючи потік фотонів у більш корисні людям електричні струми, юна розсада вже зеленіла, почасти в скляному парнику, а почасти і просто неба, на квіткових клумбах зухвало жовтіли гіацинти, яблуньки стояли вбрані у блідо-рожевий серпанок, але все ж щось у цьому знайомому пейзажі було не так. Щось тут цього разу було неправильно. Не як завжди.

Ця неправильність породила тривогу, як раптовий прорив каналізаційної труби породжує потоку води.  Марина майже відстороненно спостерігала як те відчуття розтікається від живота по всьому тілу, одночасно моторошне і освіжаюче. І як тіло майже самостійно робить пару кроків назад, відкриває двері і простягує руку туди, де, у спеціально зручно прилаштованій на потрібній висоті кобурі, висить пістолет.

Відчувши знайому вагу в долонях, тіло зупинилось і Марина спробувала задати собі очевидне питання: а що мені власне загрожує? Раціональна відповідь – максимум пограбування. Яке найвірогідніше закінчилось ще вночі. Або просто якийсь ідіот вирішив вломитись в приватний сад, бо йому видалось це веселим. Так чи так, навряд чи він чи вона залишились би тут до моменту зараз. Можливо, – сказала вона собі – це взагалі єнот, – просто ти давно не мала справи з єнотами, ось і реагуєш неадекватно.

Марина знайшла в шафці ремінь, відчепила кобуру від стола, прилаштувала її на поясі і сховала до кобури пістолет. Знову вийшла з кімнати.

Відчуття того, що тут хтось побував не зникло, але тепер воно не супроводжувалось адереналіновим сплеском. Пара малиновок, настільки ж законних мешканців саду, як і сама Марина спокійно собі цвірінькали на яблоні, а отже чужих зараз тут не було. Основним доказом того, що це все Марині не примарилось, була очевидно велика помаранчева паперова фігурка в стилі орігамі, яка стояла на садовому столі і якої тут очевидно не було і не могло бути вчора. Чужорідна пляма яскравого кольору нахабно стояла собі поруч зі старою фотографією Сергія у рамці і  очевидно мала зображувати лисицю. Були і менш очевидні сліди, якщо придивлятись. Книжки на столі складені в іншому порядку, яблук в мисці очевидно поменшало. Мох, яким був заріс вихід люка, що поєднував дах з нижніми поверхами був пошкоджений. Марина ще перевірила комору де був основний склад продуктів, але як вона і очікувала, все було на своїх місцях. Отже просто випадкові гості.

Можна було повертатись до звичної ранкової рутини, перевіряти всі системи саду. Листя-панелі – в нормі, аккумуляція – в нормі, рівень відфільтрованої води в нижньому резервуарі – навіть вище очікуваного. Мабуть вночі був невеликий дощ. Земля вже підсохла, але все одно рівень мікрополиву варто трохи понизити. Марина акуратно  відміряла півложки темно синього порошку з відповідного слоїку і висипала на чутливу поверхню шляпки одного з грибів активаторів. Пориста поверхня майже миттєво поглинула речовину, розносячи відповідну хімічну команду по всій грибниці. Хімічний сигнал на іншому боці мережі знизить активність насосних коренів.

Марина підійшла до того краю даху, що був їй за оглядовий майданчик і зняла чохол зі старої снайперської гвинтівки, закріпленої на тринозі. Подумки вона називала гвинтівку виключно гвером, переважно тому що так цей вбивчий механізм набував чоловічого граматичного роду. Хтозна чому, але це було для неї важливо.  Останні роки гвер стов не зарядженим (хоча вона регулярно чистила і змащувала його) і використовувався переважно я своєрідний бінокль.

Втім, не те щоб навколишні мікрорайони були таким вже цікавим полем для спостереження. До половини багатоповерхівок були закинуті і використовувались максимум як посівні площі для сонюшини, що рясно услала всі дахи і не гребувала також заплестись і по стінах. Район ХТЗ нарешті став тим самим містом сонця, яким він був колись спроектований більше ста років тому.

Безкоштовна (хоч і обмежена) електроенергія, старлінки і самогонні апарати перетворили більшість місцевих ОСББ на автономні хутори і схоже більшість місцевих мешканців була досить щаслива подібним штибом існування. Квітневе повітря аж гуло від бджіл і невеликих транспортних дронів, що давно вже не поступались бджолам ні кількістю, ні наявністю свого загадкового, не до кінця зрозумілого двоногим життя. Нечисленні перехожі порались на своїх городиках або неспішно прямували кудись з таким виглядом, ніби весь час світу був в їхньому розпорядженні. Все як завжди. Принаймні Марина не побачила нічого незвичайного, жодної підказки стосовно ранішнього візиту. Тож вирішила, що як би там не було, а розсада сама себе не висадить, та і розподіл компосту високе мистецтво садівництва поки не навчилось перекладати на автономні грибниці.

“Високе мистецтво садівництва” – так власне називався улюблений подкаст, який Марина увімкнула, тверезо розваживши, що сьогодні електрики стане і на колонку (яку чомусь постійно хотілось називати радіопримачем) і на гарячий чай і на теплий душ і на освітлення ввечері. Можна навіть буде поставити акумулятори з приціла на дозарядку. Про всяк випадок.

В подкасті якраз говорили про можливість використання модифікованих комах для мікророзподілу добрив у грунти. а в музичних павзах ставили експериментальні композиції для ропух і цвіркунів. І в перших і в других відповідальні за спів ділянки мозку були генетично збільшені і додатково хімічно стимульовані безпосередньо перед концертом. Найважче, як захоплено розповідав науковець, було змусити різні види “музикантів” чути один одного і підлаштовувати мелодії, для досягнення правдивого ефекту хорового співу. Ведуча професійно переспрямовувала  його ентузіазм в бік практичних порад для садівників.

– Ведуча точно синтик. А цей з комахами, схоже справжній.

Голос, яким це було сказано, був тонкий, хлоп’ячий і неочікувано розважливий в інтонаціях як на свій тембр. А ще він абсолютно ніяк не міг бути частиною подкасту, як тому що пролунав не з колонки, так і тому. що власне звідки в англомовному голоси, що відпускають метакоментарі українською.

Марина знову трохи відсторонено спостерігала за власною панікою, хоча цього разу не поспішала робити різких рухів. Нічого реально небезпечного не відбувається – майже вголос проказала вона сама до себе – ти просто дуже давно не чула, як до тебе говорять чужі живі люди. Хто б це не був, навряд чи мені щось загрожує. Вона майже пишалась тим, що права її рука повільно потягнулась не до кобури, а до тієї таки колонки, що продовжувала щось собі там белькотати про термітів і мікоінсектоїдну автоматизацію.

Жінка вимкнула гаджет і тільки після цього нарешті повільно обернулась.

Він стояв і дивився на неї уважно та нашорошено, ніби готовий тут таки сховатись назад за цегляну кладку люка, хлопець-підліток років чотирнадцяти. Був весь якийсь кумедно серйозний, у старомодних круглих окулярах, з копою в’юнкого русявого волосся, одягнений у щось світлосіре-безформно-невиразно-далекосхідне. Одночасно нагадує манула і Гаррі Поттера подумала Марина. Цікаво чи в курсі взагалі сучасні підлітки, хто такий Гаррі Поттер.

– Привіт, – сказала вона, намагаючись зробити голос максимально привітним.

– Привіт. – і після паузи – мене звуть Максим, нікнейм Травень. Я тут живу по сусідству. Ось і вирішив…. – хлопець поглянув на відчинений люк , ніби вагаючись як характеризувати власне перебування на даху. – якщо тобі некомфортно, я можу зникнути. Швидко і безслідно. – остання фраза прозвучала як слоган з якогось рекламного ролика.

– Марина. Позивний Морана. – вона вирішила підтримати симетрію у привітанні . – покищо можеш не зникати. Це ти залишив? – Марина кивнула на паперову лисицю.

– Угу. Подумав ти все одно помітиш, шо я тут був і вирішив залишити знак, що я ну… не ховався. – він ледве помітно скосив очі на пістолет.

– Це ти правильно. Бо хто знає, що може статись, якщо залізти в чужий сад . – Марині неочікувано захотілось посміхнутись. Паніка відступила остаточно. Це все безумовно дивно, але в хорошому сенсі, вирішила вона.

– Вибач за вторгнення. Але у тебе тут дійсно цікаво, ти знаєш? Справжній автономний сад замкненого циклу, ага?

–  Щось ніби схоже на те – обережно погодилась жінка.

– Лісса каже, що зараз 27 відсотків населення планети обрали самоізоляцію. Ну, як тільки це стало технічно простіше. Після винайдення сонюшини і всього іншого. Я думаю 27 відсотків це багато…

– Лісса це твоя знайома?

– Лісса це синт. ШІ тобто, ну найцікавіша з них.

Ну звісно, подумала Марина. Нинішні тринадцятирічні розбираються в особливостях штучних інтелектів і вільно оперують статистикою. Вона відчула себе незатишно і звісно негайно видала найбезглуздіше питання, про яке миттєво і встигла пошкодувати:

– А ти не маєш бути в школі?

Хлопець байдуже знизав плечима. Присоромленим він точно не виглядав.

– Там все одно сьогодні переважно технарські штуки. Не моя тема. Може ввечері на перформат зайду хіба.

Цікаво, їм там взагалі все ще оцінки виставляють, чи так обходяться?

– А чим ти взагалі… ну, не знаю, цікавишся? – Марина вкотре подумала, що зовсім відвикла говорити з людьми в цілому і з підлітками зокрема. Хоча Травень, здається, не зважав. Можливо давно звик, що дорослі періодично задають вкрай ідіотські питання.

– Ну… – замислився він з максимально серйозним виразом на обличчі, – я взагалі більше по вайбовим штукам, по візеруночкам, щось ніби вень-хуа – додав він останню фразу так, ніби вона мала щось додатково пояснити, – покищо пилю іноді кастомні лори для карраса.

Очевидно, вираз обличчя Марини відбивав її тотальне нерозуміння майже всього, тож хлопець заходився пояснювати.

– Каррас це додаток, ніби як тіндер колись був, але не для пар, а для компаній, типу духовно споріднених, каррасів, власне. Це колись Воннегут придумав, насправді. І коли каррас зібрався, то звісно їм потрібна своя спільна історія, свій персональний світ, в який вони одні тільки і врубаються. Наприклад, власна супергеройська організація у вигаданому паралельному всесвіті чи там магічний орден – ну це максимально банальні вже приклади, зараз зазвичай щось більш стильне хочуть.

–   І ти допомагаєш їм сконструювати ці унікальні світі, чи як?

– Угу. Ну, звісно сам контент генерять переважно нейронками. Але вайб він на те і вайб, що його завжди треба вручну моделити.

Травень явно пишався власними досягненнями у моделюванні цих кастомних лорів, чим би там вони зрештою не були.

– Ну, там насправді все складніше, – продовжував віщати підліток, – треба щоб людям було цікаво це теж довго балансувати треба… Я от доречі в тебе книжку хотів взяти почитати, можна?

Марина подивилась на книжку, яку він відібрав з поміж тих, що лежали на столі. То була поважна академічна цеглина, до якої сама вона підступалась вже не перший рік: “Самовідтворювані цикли в системах семантичних та органічних”.

Може це для них взагалі нормально, для цих сучасних підлітків? – подумала жінка і те, скільки в цій думці було тихого відчаю, несподівано злякало її саму. Може світ і справді настільки встиг змінитись, поки я сиділа грибом у своєму садочку і тепер мені годі і намагатись зрозуміти чим там вони внизу живуть? З таких висновків виникали тільки зовсім вже на позір недоречні думки про стрибок з даху, як оптимальний спосіб вирішити всі ці довбані питання. А ранок так добре починався.

Хлопець мабуть якось відчув зміну у її емоційному стані, бо раптом облишив свій монолог про свої кастомні лори і сказав раптом (перейшовши чомусь на ви):

– А розкажіть  мені про сад, будь-ласка.

– Тобі це справді буде цікаво?

– Угу. Чому б і ні. Сад це універсальна метафора.

– Ну, прекрасно, – Марина всміхнулась трохи істерично, – тож я виходить живу в універсальній метафорі. Україна – країна бароко, мандрувати нею для ока втіха. Ну, дивись – он там на даху основний електрогенеруючий блок, себто грядка сонюшини, але це ти мабуть і сам вже зрозумів, а цікаве тут ось що….

Не було ясно, чи впізнав Травень цитату, але слухав він уважно, майже не перебиваючи і навіть здається чесно намагався щось зрозуміти. Але ж сад був зрештою не такий великий, тож лекція природньо добігла кінця.

– Вибачте мене, – ні з того, ні з сього сказав хлопець, – я здається вас все ж засмутив.

– Та ну з чого ти…

– Вибачте. – він поглянув на фоторамку, що стояла на столі, так ніби помітив її щойно (але очевидно, помітив він її набагато раніше) – вибачте, що я зовсім не схожий на вашого сина. Він же так і не повернувся з війни, правильно?

Марина відвернулась. В горлі її ніби щось застрягло.

– Може це і на краще, – промовила вона зміненим голосом. – може це і добре, що ти на нього зовсім не схожий.