29 Травня, 2021

Кривавий Яр

Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця

Лиш боротись – значить жить! (Леся Українка, “Соntra spem spero!”)

Був холодний весняний ранок Поминальної суботи. Скориставшись тим, що наші батьки поїхали на гробки, я вирішила прогулятися з подругою Пейзажною алеєю біля Історичного музею. Ми пішли вздовж алеї, і за теревенями про наше неспокійне життя самі не помітили, як спустилися вниз до яру. На дні урочища клубочився туман. Він скоріше нагадував пару, яка підіймається над гарячою каструлею у холодній кімнаті. Густий, синювато-білий, наче клуби диму з димової машини на рок-концерті.

— Ясю, дивися! Там щось горить! Щось мені не хочеться туди йти, – сказала Тамара, зіщулившись.

Я втягнула холодне повітря носом та принюхалася:

— Нічого там не горить. Це просто туман. Волога земля. Роса випаровується, ще листя торішнє гниє. Тому й такий сморід.

— Не хочеться мені туди йти. Я чула від бабусі, що в такому тумані пропадають люди.

— Ці бабусі часто верзуть казна-що. Якщо боїшся, можеш не йти, я сама піду.

— Ні, я піду з тобою, саму тебе не залишу!

— Але ж ти боїшся! – заперечила я.

Тамара закусила губи та похитала головою.

—  Так, боюся, але тебе одну не відпущу! Доведеться переступити через свій страх.

— Дивися, там якісь будиночки в кінці яру! – гукнула я. —  Подивімся ближче!

Ми спустилися по дерев’яних східцях. Деінде дерево почорніло, а деякі дошки випали. Іти цими східцями завжди було трохи моторошно. Тут часто збиралися різні неформали, яких це місце вабило, ніби магнітом. Але сьогодні не було видно жодної живої душі, навіть любителів зігрітися оковитою наче вітром здуло.

— Ясю, я дещо згадала, – промовила Тамара. – Я тут не так часто бувала, як ти, але… раніше не бачила там ніяких будинків, лише якісь руїни.

— Це просто тому, що ти боягузка і придумуєш виправдання, чому тобі не хочеться туди йти! – я знову спробувала її щипнути. 

— А тобі аби придумати виправдання, щоб кудись запхати свого носа, – відповіла Тамара зі злістю. – Я ще досі не можу оговтатись від нашої минулої прогулянки кладовищем. Чому тебе завжди тягне в такі моторошні місця?

— Бо я відьма, і мене від них пре! – я з викликом подивилася їй у вічі.

— Мабуть, ти не просто відьма, а ще й некромантка.

— А ти, можна подумати, свята!

— Я не свята. Але я керуюся принципом “добрі думки, добрі слова, добрі вчинки!”

— Це ти де такого навчилася? – я ледь втрималася, щоб широко не розявити рота.

— Це-зороастризм, – відповіла Тамара. – Він мені дуже близький. І я живу саме так!

— Ну й живи собі, але не заважай жити іншим! Не вчи мене моралі!

— Щось тут не те, – перервала мене Тамара. – Будинки якісь неправильні!

— Що значить неправильні? – здивувалася я.

— Та ти на ці дахи подивися! Усі з соломи або очерету. І всі мазанки, оточені тинами. Такі вже сто років не будують, навіть у глухих селах не знайдеш!

— Мабуть, підемо назад… – промовила я, розвертаючись. Але вже було запіздно.

Раптом із сусіднього провулка вибігла зграя собак. Вони оточили нас, перекривши шлях для відступу. Собаки загарчали та аж залилися гучним гавкотом. Тамара затремтіла і схопилася за мене обома руками:

— Ясю, я боюся собак! Що робити?

— Стій спокійно і не трусися, як осикове листя! А то накинуться. І не здумай нікуди бігти!

Тамара заплющила очі та притислася до мене, наче налякана дитина. І тут біля одного з будинків відчинилася хвіртка. Нам назустріч вийшов старий згорблений дід із  костуром. На ньому був старий пошарпаний одяг, щільно присипаний пилюкою. Капелюх і пальто, всі у латках, виглядали, як на світлинах позаминулого століття.

— Куди йдете, дівчата? Що шукаєте? – запитав він. Його голос скрипів, як каркання крука.

Дід гаркнув на собак, ті одразу замовкли й відступили від нас на кілька кроків, не перестаючи тихо гарчати або боязко дзявкати. Перш ніж відповісти, я мимоволі глянула на обличчя діда і ледь не зомліла. Такого страшного обличчя я ще ніколи не бачила. Сіра шкіра, вся у дрібних зморшках, наче зів’яле яблуко, неймовірно довгий гачкуватий ніс, гостре підборіддя, гострі вилиці та великі загострені вуха, наче у гобліна. Але найбільше лякали його близько посаджені очі під зрослими бровами, чорні і палаючі. У них ніби горів пекельний вогонь. Погляд діда пронизував наскрізь. Дід підняв костур і замахнувся ним, ніби хотів нас вдарити. Я заверещала, що було сил, так що собаки з гавкотом пирснули в усі сторони. Ми з Тамарою побігли звідти, не розбираючи дороги. Аж раптом Тамара перечепилася об якийсь корч і впала, зойкнувши від болю.

— Дідько! – вигукнула вона. – Де тут подівся асфальт?

— А він тут взагалі був? Ти не забилася? – спитала я, подаючи руку подрузі та допомагаючи їй підвестися на ноги. І тут раптом із-за спини я почула крик:

— Стій! Ані руш! Стояти, курво! – у спину щось уткнулося. Я обернулася. Переді мною стояв чоловік з мене зростом, одягнений у шинель з будьонівкою, та намагався ткнути мені у груди штиком.

— Руки вгору, курво! – закричав він. – А то пристрелю!

Я підкорилася та підняла руки вгору. Тамара повторила мій приклад. Тут ми побачили іншого чоловіка у шкіряній куртці і кашкеті, він цілився у нас з револьвера.

“Що це за маскарад? Мабуть, якісь реконструктори тут бавляться?” – подумала я. Чоловіки зв’язали нам руки за спинами. Мотузки нещадно кололи шкіру. Руки затекли і почали боліти. Нас штовхали прикладами у спину, змушуючи іти в бік яру.

— Оце так удача! – сказав чоловік у кашкеті. – Дві буржуйки по дорозі втекли, а тут ці знайшлися! Ніхто з нас не спитає.

— Головне, щоб цифри співпали. А може вони, тойво, не винуваті? – нерішуче промовив другий у будьонівці.

— Ну ти тупий, Пєтька! Тебе ще вчити й вчити. Нема в тебе класового сознанія! Ти бачиш, у що вони одягнені?

— Ну… Якось не по-нашому.

— Отож-бо, як буржуйки вони вдягнені. А буржуї – наші класові вороги! А що ми робимо з ворогами? Згадай, що говорив товариш Ленін!

Пєтька зупинився, задумався на хвилину, наморщив лоба, та випалив цитату:

— Істребленіє мілкобуржуазного елємента являється архіважним ділом в укреплєнії мірової революції і установлєнії диктатури пралєтаріата!

Чоловік у кашкеті щосили хлопнув Пєтьку по плечу, так що він ледве встояв на ногах:

— Ай, молодець, Пєтька! Недарма я тебе вчив. Коли діло закінчимо, дам тобі пляшку.

Нас підвели до шеренги людей зі зв’язаними руками. Підбіг чоловік у шкіряному картузі з маузером.

— Кого ведеш, Паліванич? – спитав він.

— Біглянок спіймали. У кущах ховалися. Але ми не тєряєм бдітєльності, тому від нас не втечеш!

— Веди їх до решти! Хай чекають на свою чергу. Команда отдихає і обідає. Як поїдять, знову візьмуться за діло. Будуть знищувати контру.

Нас штовхнули до натовпу арештантів. Я уважніше придивилася до них: всі охайно вдягнені в одяг десь початку двадцятого століття. Мабуть, тут якийсь фільм знімають, а нас переплутали з масовкою.

— Ой, дівчатка, за що ж вони вас? Такі молоді, красиві, – почула я голос старої жінки.

Я глянула на її обличчя, і мене затрусило. Все воно було опухле, у синцях і крововиливах. Одне око запливло і не відкривалося, інше ледь виглядало з-під набряку. Ніс був зламаний. Гарна ж у них команда гримерів! Але тут у ніс вдарив запах крові. Я придивилася: грим має гарний вигляд на екрані, але поблизу видно, що це бутафорія. У жінки ж всі сліди побиття були справжні.

— За що вас так? – спитала я. Хотілося відвести погляд від цього понівеченого обличчя, але не змогла.

— Ні за що! Допитували. Питали, де ховаю фамільне золото. Я вчитель музики. Звідки в мене золото? Тут всі не винуваті. Усі, як вівці, жертви на заклання Молоху…

— То так, Софіє Іванівно, – промовив старичок в охайному сірому костюмі, який стояв поряд зі старою жінкою. —   Я хоч якось, хоч теоретично винен, бо викладав історію, як треба у вільній Україні. Тому що вів антирадянську пропаганду. Свідомо. Бо я за вільну Україну! Дивом мене минулого року не загребли. От загребли зараз…

— А що було минулого року? – спитала я

— Як що? Полковник Муравйов захопив Київ з шістьма тисячами голодранців. А Київ захищали старі ветерани, студенти та гімназисти. Бо бач, пан Винниченко боявся Скоропадського та наказав сердюків роззброїть та вивести аж до Житомира. А ще тут дуже несподівано радянський уряд у Харкові оголосив нам війну. Та яке ж диво: більшовики з Московії рушили у швидкий наступ. А виявилося, що в Києві сиділи ледь не двадцять тисяч солдатів та офіцерів колишньої царської армії, які не хотіли воювати, або не знали за кого їм воювати. Половину з них більшовики  одразу схопили та розстріляли. Це же просто ганьба! Як це не встати на захист своєї рідної землі?

— Мабуть, тому що це не їх рідна земля? – спитала я.

— Та, майже всі місцеві. Багато хто у мене в школі вчився. Але виросли манкуртами, які не знають, хто їх предки. Моїх зусиль виявилося замало. Мабуть, я був поганим учителем.

— Не кажіть так, – перервала його Тамара. – Є ж багато таких, які просто не хочуть вчитися.

— Навіть оці чекісти: багато хто з них теж вчився у мене. Вони всі з бідних родин. зазвичай батько п’є, дружину б’є, а діти ходять жебрачать. А як виростають, стають босяками. Влітку валізи на вокзалі носили, а взимку пиячили і пропивали все, що заробили влітку. А хто винуватий у цьому? Влада і ми, міщани. А як прийшли більшовики, вказали їм, хто винний, вони й зраділи. Все відняти й поділити, грабувати награбоване. Усю ці поміщики й капіталісти, вони ж свої гроші вдома не тримали – все в банках. А як революція почалася, то повтікали за кордон. Ото ж і грабують всіх простих міщан, хто освічений і грамотний, якусь професію має. Та що я вам це розказую? Мабуть, самі знаєте. І що з цією країною буде, як усіх працьовитих повбивають? Залишаться одні босяки й нероби.

— На щастя, не всіх повбивають. Дехто виживе. Загонять усіх у колгоспи і на заводи і платитимуть всім однаково: і тим, хто робить, і хто не робить. А потім ще й розкуркулення буде. Тих, хто щось має, будуть виселяти, а в їхні будинки заселятимуть тих, хто не має нічого. А потім голод і велика війна, і половина людей загине. От що буде!

Я очманіла, і коли встигла перебити Тамару, було вже пізно. Учитель слухав Тамару дуже уважно, не перебиваючи. Його погляд став зацікавленим.

— Мабуть, пані є провидицею, якщо так багато знає про майбутнє, – сказав він з посмішкою.

— Тамаро, що ти верзеш? – крикнула я на неї.

— Тож, мабуть, ви з майбутнього, бо говорите і вдягнені не по-нашому, а ще про майбутнє знаєте.

— Ваша правда. Який зараз рік?

— 1919. Вже два роки варимося в цьому казані. І кров людська ллється, та кінця цьому не видно. Коли ж ця війна скінчиться? – запитав він і подивився на мене. – Кажіть, задовольніть мою цікавість. Хоч помру спокійно.

— Ще два роки триватиме. Буде ще війна з білими, з Антантою і з Польщею.

— А з якого ви року?

— Ми з 2009.

— І як наша країна називається?

— Просто Україна. З 1991 роки ми стали незалежними, коли розпався Радянський Союз.

Учитель аж підстрибнув на місці, глянув на небо і вигукнув:

— Дякую тобі, Боже! А як здобули цю незалежність? – запитав він.

— У Москві стався військовий переворот, і Союз розвалився. Наша Верховна Рада проголосила незалежність.

— Отже, незалежність вам, так би мовити, просто впала з неба! Але на жаль, те, що легко дається, те не цінується. І які у вас зараз стосунки з Росією?

— Ну ніби дружні, – відповіла я.

— Які там дружні? Що ти верзеш? – втрутилася Тамара. – Вони ж газ нам перекрили, заборонили продавати наші сир і молоко. А ще на Грузію вони минулого року напали. Чи ти забула?

Вчитель зітхнув, та покачав головою:

— Кажете, на Грузію напали? Зараз же Грузія незалежна.

— Недовго їм залишилося, – сказала я. –  У 1924 році захоплять усіх, крім Польщі і Фінляндії, і утворять Радянський Союз.

— Ось бачите? Росія ніколи не змінюється! Вони завжди гнобили Україну, вивозили з неї все найкраще: збіжжя, худобу, людей. Та й до людей там ставилися завжди як до худоби. Вони спочатку б’ють слабких, а потім від безкарності підуть на сильних. Україна може бути наступною.

— Чому ви так у цьому впевнені? – спитала Тамара.

— А чи зараз не так? Подивися навкруги. Чиїх солдатів ти бачиш? Хто нас веде на розстріл? Вони всі воюють за Росію, хоча самі місцеві.

Його перервав вигук командира:

— Все, хватить у бірюльки грати, треба контру добивати!

До групи полонених підійшли кілька червоноармійців та троє чекістів. Від них ще здалеку несло горілкою. Вони йшли, хитаючись, – усі були п’яні.

— Цього діда розстріляти одним із перших, – сказав один з чекістів, найнижчій за зростом, рябий, з рисами обличчя гострими, як у щура, – бо забагато вже він тут балакав!

Двоє червоноармійців схопили вчительку музики та вчителя історії та потягли їх далі вздовж яру. 

— Ви можете вбити мене, але моя душа вільна, та вам не належить! Для гордої і владної душі життя і воля — на горі високій! – прокричав він. – Дякую вам, дівчата, бо я помру спокійно! Україна буде вільною! А більшовики згинуть, як і всі наші вороженьки, як роса на сонці! Дякую тобі, Боже, що я не москаль!

— Прощавай, учителю! – прокричала я йому услід. – Бачиш, Тамаро, яких людей розстрілювали?

— Ми будемо в наступній черзі, якщо ти не помітила.

— Хто-небудь, врятуйте, тут вбивають! – закричала я на всю міць своїх легень.

Червоноармійці, які конвоювали полонених, голосно зареготали.

—  Ніхто вас тут не врятує! – вигукнув рябий чекіст. – Бо вас ніхто не почує. А навіть якщо й почує – ніхто ен прийде. Бо всі бояться за свою шкуру.

— Шкода мені їх, командире, – сказав один з вартових, вказуючи на нас. – Ще такі молоді, красиві! Їм би заміж виходити, дітей народжувати!

— Це буржуйки! – гаркнув на нього командир у кашкеті, розмахуючи маузером. – Це – наші класові вороги! Вони мають померти!

— Але вони такі звабливі… Можна з ними розважитися? У нас давно увольнєнія не було. Вже тиждень по бабах не ходили!

— Та нема вже куди ходити, – підхопив другий. – Он у Ямі були, всіх цих шльондр по колу пустили, а потім розстріляли, бо вони дурними хворобами позаражали.

— Ну добре, розважтеся трохи. Четверо з восьми. Беріть їх туди і користуйте. Їм все одно помирати. Розважитеся, а потім розстріляєте! Тягніть жереб. Кому короткі скибки –  будете мати забаву. Довга – іншим разом.

Червоноармійці потягнули скіпки. Ті, кому не пощастило, вони були розлючені, але нічого не могли з цим вдіяти…

Ми почули поодинокі віддалені постріли і стогін людей, що вмирали під кулями у яру. Пострілів було не менше десяти. Червоноармійці схопили нас за шкірки та потягнули в кущі, наче якісь мішки з борошном. Тамара вищала і пручалася, і її кілька разів вдарили ногами. Вона затихла і заридала, передчуваючи, що з нею робитимуть. Я мовчала. Мені вже було байдуже. Солдати кинули нас на купу сухого листя. Двоє стали осторонь, а двоє почали рвати на нас одяг.

— От курва! – закричав один вартовий. – Де в них ґудзики? Як розстібати на них цей мотлох?

— А нащо розстібати? Візьми ніж та розріж. Їм цей одяг вже не знадобиться, – зареготав другий вартовий.

Перший вартовий схопив ножа і почав різати мою куртку. Шкіра піддавалася важко. Я вивернулася і щосили пнула його між ніг.

— Курва! – заверещав він, хапаючись за вдарене місце.

Тим часом другий вже зривав джинси з Тамари. Вона теж пручалася і намагалася вдарити свого кривдника, але той був не таким п’яний і спритніший. Я намагалася дотягнутися до ножа, щоб розрізати пути, але руки так заніміли, що не змогла його вхопити.

Раптом із віддалених кущів почувся гавкіт собак і голос діда:

— Фас, фас, мої дорогенькі! Ату їх!

Величезна зграя собак кинулася на червоноармійців. Вони кусали їх за руки, ноги і всі виступаючі частини тіла. Напад був таким миттєвим, що солдати не встигли схопити зброю. Двох червоноармійців, що спостерігали за наргуою, очікуючи на свою чергу, собаки вже повалили на землю і вчепилися їм в горлянки. Вони вже не ворушилися. Той, хто хотів поглумитися над Тамарою, побіг, але собаки наздогнали його і звалили. За хвилину з ним теж було покінчено. Останній червоноармієць вихопив ніж і намагався встромити його мені в груди.

— Помри, курво буржуйська! – проревів він.

Тут один великий собака стрибнув і вчепився йому в руку. Ніж випав з його рук, залитий кров’ю. Ще три собаки напали на нього. Один вчепився в горло. Я намагалася підвестися, але тілом пробігла судома. Бризки крові потрапили мені на одяг. Я здригнулася від огиди. Найбільше я боялася, що собаки візьмуться за мене. Але цього не сталося.

— До мене, цуцики мої, до мене! – почувся знайомий голос.

Дідок вийшов із кущів, спираючись на костур, і оглянув поле бою.

— Славно потрудилися тут, мої цуцики! – він погладив собак. – Даремно ви сюди побігли, дівчатка, – похитав він головою. – Молоді ви ще та дурненькі. Я ж попередити вас хотів. А ви припустилися бігти, що аж п’ятами накивали, от і скочили в халепу. А діду нема що робити, як вас витягати.

Дідок підійшов до нас, витягнув величезний іржавий ніж із-за свого пояса та двома швидкими рухами розрізав пути, якими було стягнуто наші руки. Він протягнув руку мені, а потім Тамарі, допомагаючи підвестися. Після того, як ми побачили справжніх покидьків – цих монстрів у людській подобі, його обличчя зараз вже не здавалося нам таким страшним та гидким. Звісно, буває, що зовнішність оманлива. Але щоб настільки!

—  Швидко беріть свої штани та тікайте звідси! Бо сюди вже йдуть вартові!

— А ви? – спитала я, підбираючи свої забруднені джинси.

— Я знайду, як сховатися, – відповів дідок. – Та й собаки мої чогось варті. Швидше!

Я натягнула джинси та поглядом спробувала відшукати кросівки, але марно – чекіст закинув їх надто далеко.

— Тамаро, біжимо! Натягай свої джинси!

— Ясю, вони порвали мені ґудзики, – заскиглила Тамара. – І білизну порвали!

— Радій, що між ніг тобі нічого не порвали. Бо не встигли, – різко відповів дідок. – Хутко, біжить вже! Босоніж, бо взуття не варте життя!

Останню його пораду ми проігнорували, забрали свої кросівки, та швидко взулися.

— Чому ви нас врятували? – спитала я діда, перш ніж пірнути у стіну кущів.

— Бо ви – майбутнє! Якщо ворог хоче знищити націю, він вбиває чоловіків. А якщо хоче знищити народ, то вбиває жінок. Якщо хоче знищити майбутнє, то вбиває дітей. Цей ворог – прагне знищити всіх… У вас ще колись будуть діти. Без вас майбутнє буде зовсім іншим, і зовсім не кращим. Бувайте! Біжить!

— Стривайте, діду, а хто ви? – спитала я.

— Я вартовий. Охороняю провалля в часі, щоб такі, як ви, не потрапляли туди, де  не слід бути. І щоб хід історії не змінювався. Біжіть швидше, бо сюди вже йдуть!

Ми побігли. Ми бігли крізь кущі, ями, горби і рівчаки, не розбираючи дороги, туди, де ще стелився білий туман. Зупинилися лише тоді, коли урочище та хати стали ледь видні. Ми піднялися дерев’яними східцями, у рваному одязі, захекані від довгого бігу. Сіли відпочити. Я ще раз озирнулася і не побачила в урочищі ніяких будинків. Там лежали лише купи каміння – суцільні руїни. Туман порідшав, і крізь нього вже виднілися трава й дерева. Тут зверху до нас гукнули голоси хлопців:

— Агов, дівчата, що ви тут робите? Звідки з’явилися?

Тамара здригнулася, закрила лице руками і затрусилася. Я підняла голову і побачила чотирьох хлопців у косухах з пляшками пива в руках. Металісти або рокери. Свої, неформали. Вони нас не скривдять. Як би грізно вони не виглядали, але зовнішність оманлива. Найгіршого можна чекати від людей у казуальному одязі, або від тих, хто зветь себе «пацани», та носить кепки та спортивні штани.

— Краще не питайте, а допоможіть! – гукнула я. – Спустіться до нас, будь ласка!

Хлопці здивовано переглянулися і спустилися до нас. Серед них виявився один наш знайомий, на прізвисько Джміль, який грав у рок-групі. Він тряхнув пасмами довгого волосся і зацокав язиком:

— Рідні боги, хто ж вас так? – він оглянув мою порізану куртку. – На тобі кров! Таке враження, наче вийшли з пекла!

— Саме так і було! Ми ледве звідти вибралися, – відповіла я.

Джміль подивився на мене з подивом та жахом.

— Нам усім буде наука: не гуляйте ярами, коли ними стелиться густий туман, – продовжила я.

— А що там? Маніяк полює? Кажіть вже!

— Гірше! Набагато гірше! Там монстри. Вони лише зовні схожі на людей… Але вони – монстри.

— І як ви врятувалися? – спитав один з рокерів.

— Нас врятував старий дідок, дуже страшний на вигляд, – відповіла я. –  Зовнішність буває оманливою…

Джміль похитав головою, мабуть вважаючи, що від пережитого я з’їхала з глузду.

— Та хто там був? Що за монстри? Ми викличемо поліцію!

— Не треба поліцію. Викликайте швидку. Якщо ми розповімо поліції, що сталося, нас одразу відвезуть у дурку. Нам ніхто не повірить. Скажу, що на нас напав маніяк, але з’явився дід, і він утік. Більше я нічого не розкажу!

— Ну, як знаєте. – Джміль виглядав розгубленим. – Робить як хочете! Ми довеземо вас до лікарні… Головне, що ви живі. І змогли врятуватися. Це життя. Все що нас не вбиває – робить нас сильнішими… Хлопці, допоможіть! Давайте витягнемо цих дівчат нагору по східцях! Бо швидка сюди не доїде…

Я гордо подивилися йому в вічі, з викликом. Та прочитала на пам’ять ту строку з віршу Лесі Українки, яку я перед смертю декламував Вчитель:

–      Для гордої і владної душі життя і воля — на горі високій! (Леся Українка, “Камінний Господар”)

Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця