2 Листопада, 2021

КЛУБ ЛЮБИТЕЛІВ ДІЄТИЧНОГО ХАРЧУВАННЯ

Мій татуньо між двома хлібами вмер: старого не було, а нового не дочекався

/ народне прислів’я

Хідник на розі забруднений. Жанна піднімає голову, позаяк тут не висять оголошення типу «Обережно, падіння конструкції» – з балкону на другому поверсі кришиться штукатурка.

Обходить небезпечну ділянку. Місце осипання нагадує місце злочину – прямокутний контур, утворений дрібнесенькими камінцями, наче крейдяний малюнок, що лишають поліцейські після прибирання тіла.

Та балкон зверху не є стовідсотковим трупом. Погордо виступає за межі фасаду, демонструє заіржавілу ковану огорожу. Скидається на старця, налаштованого «сипати піском» ще довгі роки… Літніх людей Жанна бачить не часто. Рідше, ніж обведених білою крейдою мерців.

Відправляє сповіщення і за хвилину завважає комунальника у помаранчево-зеленому жилеті з мітлою в руках. За мить поверне брудний тротуар до первісного стану, а власника балкона оштрафує на дводенну норму пакетиків. Доведеться, бідоласі, трохи поголодувати через те, що не викликав вчасно бригаду з реконструкції.

Жанна прискорює рух, варто поквапитися. Ось потрібна триповерхова кам’яниця, під’їздна масивна брама не зачинена. Бігти чи ні? Прислухається. Поверхом вище бахкають двері, проте на сходовому прольоті перед нею порожньо. Є шанс, що вона з’явиться останньою. Злітає риплячими сходами, поцяткованими часом і жучками, звіряється з номером квартири, цілує талісман (срібну ложечку з емальованим левиком на ручці), тягне двері на себе.

В приміщенні четверо, включно з Корчмарем. Отже, не вчасно.

– Слава ІСУ, – здоровкається.

– Слава навіки, – вітається кожен у відповідь, а Корчмар спішить обійняти Жанну з вигуком «Веселий гість – корчмі радість!».

Коли живого ведучого замінить штучний інтелект? Just a voice, що керує процесом, без оцих ось тілесних контактів. Та й гостинність ця лицемірна: поки Корчмар її утримує, Жанна відчуває легку вібрацію детекторів, що перевіряють на наявність заборонених штук. Вуха злегка закладає.

– Сідай, ноги для дороги! – Корчмар відпускає її знайомитися з іншими.

Жанна усміхається і люб’язно всім киває, сама чемність, скромність і вихованість: цьомкається з дівчиною, чоловікам протягує правицю для рукостискання. Вона тут найстарша, хоча і не виглядала би на свої 35, якби не фарбувала коротке волосся у колір «гейнсборо» – відтінок, що на її думку, найбільше схожий на природну сивину. Колір пасує до її сталевих, із вкрапленням іржавинок, очей.

Голова трохи паморочиться. Хто гратиме сьогодні?

Кралечка. Руденька з веснянками. Очі кольору зеленої нудьги, а сама усміхнена. Жовта вельветова сукня у червоні квіточки. So sweet baby! Жанна з щирою симпатією оглядає її: «Моя ж ти киця-помічниця!». Чим більше уваги дівчині, тим менше уваги грі. Хоча Жанна бачить це сонечко вперше, заприсяглася б, що знає про неї геть усе. Така собі «жуйка» – гравець-прилипала, що прийшла не так пограти, як знайти кавалера. Буде Золотцем!

Низенький лисуватий чоловік. Руки за спиною, гойдається з п’ятки на носок, мугикає мелодію пісні «Їсти дай». Чорний котоновий шарф в золотавий горох, светр кольору сажі, джинси теракотового кольору. Really? Геловін наче позаду. Хитруваті оченята. Най буде Товстунець. Жанні було далеко до його форми; вона свідомо утримувалася від споживання пакетиків. Легке відчуття голоду стало її набридливим супутником. Поки черевань не починає виспівувати мотив «Без сала мучусь», Жанна переключає увагу на наступного учасника.

Юнак. Ні, зовсім молодий, підліток. З-під каптура сірого худі вибивається пасмо білявого волосся, що частково прикриває карі азіатські очі. Ой, леле, покоління Епсілон вже підросло. Яка я вже тьотя… Щось погляд в нього недобрий. Артур, кажеш? Вибачай, в мене ти будеш Джонхьоном.

Грюкають двері – welcome, останній гравець, щасливчик, якому не доведеться оплачувати ігровий внесок. І чом це не Жанна?

Корчмар плескає по плечу п’ятого учасника, заважаючи роздивитися новоприбулого. Двері знову прочиняються та гостинність хазяїна, обумовлена правилами, вичерпується: – Гарні гості, та не в пору! – гаркає він і бахкає дверима перед чиїмось носом. Принаймні, міркує Жанна, вона не спізнилася, як та сердега.

Всі комфортно влаштовуються у м’яких стільцях за круглим столом. Часи покинутих сутінкових будівель з розбитими шибками і дахом, з якого дощ дріботить у тазик, скінчилися. Люди об’їлися постіндустріального антуражу. Тепер «корчми», себто площадки для проведення гри, освітлюються, обігріваються і можуть похвалитися відсутністю протягів. Та Жанна за звичкою бере на гру теплу ковдру в наплічник, мало там що, мерзнути вона не любить.

З п’ятим гравцем, брюнетом, Жанна вже зустрічалася, з півроку тому. Точно! Тямущий суперник. Вона було засмучується, та за мить висновує, що це на краще: знайома з його манерою гри, швидкою, напористою. Здоровенькі були, Максе. Іронія рандому – звів їх удруге. Таке трапляється не частіше за три бездощових дні поспіль.

Після фрази Корчмаря: «Хто корчму обминає, той щастя не зазнає!», балачки стихають. Понеслася – ігрові внески на центр столу, жеребкування… Хтось приходить на партію саме за азартом в крові, усвідомленням можливості схопити удачу за хвіст.

Жанна відчуває приємне хвилювання, брижами під шкірою перекочується адреналін. Та не заради нього вона тут. Частково задля спілкування: часи самітників минули, люди горнуться один до одного, наче крижини, що дрейфують; збираються до купки, поки ще є кому збиратися. Доки «становище стабілізувалося». Цим евфемізмом ЗМІ прикриває брак органічної продукції через деградацію ґрунтів. Масовий голод був би неминучий, якби не ІСУ (ISU – International Science Union), Міжнародний науковий союз. Його винахід – пакетики – заміняє людству Бога.

Жеребкування позаду, учасники отримують свої ролі: Жанні дістається бути Вечерею, Золотцу випадає стати Сніданком, Товстунцю – Полуденком, юному Джонхьону – Підвечірком, а її знайомому Максу – Обідом.

Корчмар – офіційний представник гри – торохче: «Раннє вставання – вчасне снідання», заохочуючи учасницю Сніданок розпочати гру.

Золотце тремтячою рукою витягує карту і озвучує: «Квиток до Музею їжі». Овва! Початок гри – і одразу приз. Однак рудоволоса криво усміхається – екскурсія не тішить, краще би виграла пакетик.

Полуденок поправляє шарф, тре долоні і в свою чергу тягнеться до колоди. Швидко пробігає очима свою карту і зачитує уголос: «Повар від запаху ситий». Корчмар вмикає трансляцію, і над столом вигулькує тривимірне зображення страви. Товстунець облизує губи і проголошує: «Вареники!». Вгадав! Картинки змінюються зі швидкістю ударів серця. Наступні три зображення – не влучення в ціль, сигнал іншим гравцям приєднатися.

– Деруни! – вигукує Жанна.
– Сало! – не відстає Макс.
– Сирники! Ковбаса! Банош! Холодець! Кисіль! Печена качка! – знову Жанна, іншим шансів не дає. Товстунець невдоволено зиркає на калейдоскоп голографічних зображень.

– Сніданок — перехватка, а грунт – обід, – Корчмар припрошує Макса взяти карту.

Той без вагань тягне верхню. «Хто співає, той журбу проганяє». Народні пісні! Полуденок крякає – йому б це завдання! Жанна пригадує його мугикання при знайомстві. Певно, музикант. Зараз все одно, ким працювати: однаковий заробіток для всіх – місячна норма пакетиків плюс трохи готівки – робить суспільство чесним. В «айтішники» більше не йдуть за грошвою, та й лікарями стають тільки ті, хто дійсно цього прагне.

Макс прокашлюється і починає: «Ой, мій милий вареничків хоче, Ой, мій милий вареничків хоче…», Товстунець не витримує і приєднує свій бас: «Навари, милая, навари, милая, Навари, у-ха-ха, моя чорнобривая!».

Макс відчайдушно фальшивить, Корчмар махає рукою, мовляв, досить, проте хлопці не вгамовуються. Підспівувати починає і пискляве Золотце: «Та й дров же нема, милий мій, миленький, Та й дров же немає, голуб мій сизенький!». Жанна перезирається з Джонхьоном – на його обличчі віддзеркалення її усмішки. Чого так люблять горланити ті, хто обділений слухом?

Ведучий хапає дзвіночок, чиє дзеленчання кладе край какофонії.

– Пісенька солодка – коротка, – бурчить Корчмар. – Як з такою піснею, то ліпше без неї.

Черга Полуденка! Джонхьон тонкими, майже як в неї, пальцями гладить ребристий бік колоди. Сподівається, певно, на «золоту карту». Висмикує, читає. «Не спиться – хліб сниться». Офіційний представник гри проголошує: «Книга», і над столом з’являється відповідна голограма. Справа за Полуденком – треба відкопати весь кулінарний антураж, прихований в цьому предметі. Для Жанни це еasy, вона всюди бачить їжу.

Джонхьон незворушним голосом заводить: – Зовнішній вигляд книги – наче спосіб подачі страв: важливий, та головне – всередині. Тиснення на корінці книжки – немов декоративний візерунок на тарілці. Пошарпаність палітурки свідчить про історію і довгі роки застосування, як тріщинка на креманці. Зміст книги – як склад страви, може допомогти зрозуміти, чого очікувати, а може і ввести в оману, бо автор – наче повар, з одних і тих же інгредієнтів може створити різні блюда. Адже навіть гарна історія може бути спотворена, так само як можна зіпсувати при приготуванні добрі продукти.

– Дарма, що малий, а й старого навчить! – задоволено крякає Корчмар. Особисте ставлення ведучого не впливає на результати, і, навпаки, заохочується. Та схоже він зурочив малого – той складає руки в замок і замовкає.

Все? Жанна киває Корчмарю, що готова продовжувати.

– Кожна складова додається в свій час, – підхоплює оповідь. – Як розвиток подій в книжці не починається раніше зав’язки сюжету, так і яєшня не може бути зроблена до розбивання яєць.

Проковтнути можна і книжку, і страву. Потрібен певний час, аби перетравити їх, відчути післясмак. І книжка, і їжа можуть бути поживними: книжка для розуму, їжа для тіла.

Як в традиційній кухні присутнє велике розмаїття страв з високими смаковитими і поживними властивостями, так і в українській літературі є плеяда письменників, які є самою душею українського етносу, культурним скарбом нації.

– Книга вчить, як на світі жить, – підмугикує їй ведучий.

Жанна кривить душею. Кулінарне мистецтво і рецепти, які раніше передавалися із роду в рід, канули в лету… Заміть розмаїття страв – один рецепт на всі випадки: «Висипте вміст пакетика в ємність, залийте окропом і розмішайте». Багата національна кухня лишається в стінах музеїв, на сторінках книжок і в залі Ресторану, єдиного закладу справжньої їжі в місті. Він належить тій саме компанії, що запустила гру «Дієтичне харчування». Гра пропагується як «національна», мета якої полягає у збереженні старовинних традицій. Аякже! На гроші, що несуть учасники гри, компанія вирощує фрукти і овочі для обраних. З миру по крихті – голодному пиріг, та в цьому випадку пиріг дістається ситим, власникам компанії і їхнім родинам.

Гравці нудяться; Золотце розпочинає влучну стрілянину оченятами у бік Макса, а Товстунець розправляє светра на вгодованому череві. Слухає лише Джонхьон, Полуденок.

– По лихім обіді і худа вечеря добре смакує, – Корчмар натякає, що вона і так заробила за це завдання максимум пакетиків, тому можна не продовжувати. Її хід. Карта в руці – завдання «Аж до діброви чути розмови». На черзі storytelling? Ведучий розтлумачує правила.

«Мотря поставила на стіл полумисок з сметаною й тарілку з шматочками сала», – виголошує він цитату класика і чекає від Жанни продовження, замальовку на задану тему.

Як описати страви, що давно зникли з повсякдення? Передати забуті смаки? Розмова сліпого з глухим. Раніше не тільки їжа, але й відчуття смаку приносили організму велику користь. Тепер цю користь навантажують на балачки.

Її смакові рецептори застраховані і натреновані на еталонах кислого, солодкого, гіркого і солоного, що виставлені у Музеї їжі. «Окей», – киває Вечеря, вона спробує пояснити, розбудити первинні інстинкти…

– Вечеря коротка, зате ніч довга, – замріяний після її промови Корчмар проголошує нове коло гри…

По закінченню всі поступово розходяться. Першим щезає з корчми Джонхьон; у малого гарний потенціал: зосереджений, кмітливий. Макс хапає Золотце за талію і голосно розкланюється. «Слава ІСУ!», – кидає на прощання і зникає з новою пасією. Жанна і собі було хапається за дверну ручку.

– Курва ДД! – злостиво жбурляє у спину Товстунець. Овва! Не вперше, і не в останнє її впізнають за майстерністю. «Дієтична добавка» – так кличуть легендарну гравчиню інші учасники. Прізвисько Жанні подобається, скорочення – ще більше. Однак не в поєднанні зі словом «курва».

Вона не озирається. Дрібний кривдник, який, замість прокачування скілів, набиває пузо пакетиками. Із ним розбереться ведучий. Саме йому належить підтримувати порядок в закладі, згідно правил гри «Горе тому, кому нема порядку вдому: обов’язки Корчмаря».

Та й поза ігровою залою Жанна може не боятися помсти ображених учасників – будь-який гравець, запідозрений у кривді іншого, позбавляється права отримувати пакетики, як шляхом заробітку, так і через гру. Зачиняючи за спиною двері, Жанна чує голос Корчмаря: «З гравця «Полуденок» буде негайно стягнуто штраф на користь учасниці «Вечеря», згідно пункту правил «Роблячи зло, на добро не сподівайся»…

Її баланс після гри суттєво поповнюється, хоча «золота карта» так і не трапилася. Незабаром зможе обміняти здобич – пакетики – на справжній обід в Ресторані, по курсу 1000 до 1. Треба передивитися меню, заздалегідь обрати, що саме замовить… Цьому можна присвятити сьогоднішній вечір!

Падає дощ, дрібний і повільний; немов зверху спроквола, по одній намистинці, розпускають скляні пацьорки. Краплі розпластують жовті листя на бруківці; втискають їх у мостову так, що та скидається інкрустованою бурштиновими плямами листви.

Шлунок нагадує про себе бурчанням. Тримайся! Show must go on. Ще пару хвилин, і вона опиниться в обіймах власної мансарди, житла такого саме затишного, як і самотнього. Там їй менше хочеться їсти, ніж на вулиці. Треба дотримуватися плану – прожити довше тих, хто споживає виключно пакетики. Жанна мріяла зістарітися.

***

Жанна в Ресторані за столиком біля вікна; чекає на першу страву. В шибки стукає злива, в приміщенні порожньо. Голова паморочиться більше звичайного – чи то від здійснення мрії, чи то через вимушене постування.

На кухні готується борщ. Повар роздає останні вказівки: все повинно бути ідеальним – колір, запах, смак. Борщ мусить бути наваристим, зігріваючим, ситним. Виглядати так, наче в ньому є справжній буряк, натертий на крупній тертушці, підсмажена до золотавого цибуля, морква, хрумка не переварена капустка (окреме побажання клієнтки!), картопелька, і – ця, як її – ква-со-ля! Не забути про ароматні спеції! І імітацію сметани. Забаганки багатих – їсти ті саме пакетики, але в іншій, більш привабливій, упаковці.

Кухар чухає носа. В принципі, вони і не обманюють нікого. В меню так і написано – «борщ, ідентичний натуральному». Можливо, десь і збереглися справжні овочі, але не в цьому Ресторані. Може, в столичному? Десь же вони існують? Ох і мороки з цією стравою! Та нічого. Мрія коштує дорого.