27 Липня, 2022

Казочка на ніч

Повернутися до конкурсу: ПРАДАВНЯ ВІЙНА, ДЕ МИ ПЕРЕМОЖЕМО

− Дідусю, дідусю, розкажи нам казочку на ніч! Будь ласка, ми ж так рідко приїжджаємо до вас з бабусею у гості… − двоє дітлахів стрибали у кольорових піжамах біля свого дідуся, ніяк не полишаючи ідеї його вмовити.

− Добре, що з вами робити. – відповів старий, вкладаючи малих у ліжко.

Він обожнював своїх онуків. Близнюки Оленка і Назарчик були ще зовсім маленькими, тільки закінчили перший клас. Зовсім як він тоді… тільки він не встиг його закінчити…

Старого відволікла від роздумів малеча:

− Ну, діду…, давай уже казочку. – нетерпляче промовила Оленка.

− І яку ж ви хочете послухати? Може про Котигорошка?Або про Сонячного Зайчика? Або…

− Ні! Давай нашу улюблену! – хором закричали онуки.

− Улюблену? Ну гаразд. Але ж ви знаєте, це не зовсім казочка, це справжня історія і вона дуже моторошна.

− Тому ми й хочемо її послухати. – уперто відказав Назарчик насупивши брови.

Аби не випробовувати терпіння онуків, дідусь набрав у груди побільше повітря і почав свою розповідь:

− Було це дуже давно. Більше шістдесяти років тому. Одного страшного зимового ранку вся Україна прокинулася під звуки вибухів. Так почалась війна, яка перевернула життя багатьох людей.

− І твоє теж? І бабусі? – не вгамовувались дітлахи.

− Звісно, любі мої. Слухайте уважно і не перебивайте:

Коли на землю вперше почали падати  ракети, мама сказала маленькому Сашкові , що то зірки, аби він не боявся.

Сидячи у підвалі хлопчик чув звук, із яким ці зірки падають.

−  Синку, загадай бажання, знову зірка упала. Знаю, ти не можеш зараз її побачити, але повір вона дуже красива. – мама казала так кожного разу, коли стіни підвалу починало злегка трусити, а згори сипалась штукатурка.

Сашко вже давно знав, що  то були ніякі не зірки. Але він не хотів розповідати про це мамі, аби та не хвилювалася. У якусь мить після початку війни, семирічний хлопчик виріс, намагаючись стати для своєї мами опорою. Ховаючи свій страх десь глибоко усередині. Відкриваючи їй лише свою дитячу наївність, аби вона не зрозуміла, що його дитинство вже давно було втрачене.

Він бачив, як після кожного вибуху у мами трусилися руки, але вона зажди посміхалася йому і зажди просила загадати бажання.

І Сашко її слухав. Він вкладав у свої бажання усі почуття, увесь біль, страх і ненависть, усю свою надію і віру у неможливе.

« Будь ласка, нехай у наших ворогів зникне зброя!»

«Я хочу, аби  у наших ворогів зникла уся зброя!» − повторював він без упину.

Щодня, під звуки тривоги, під постріли та вибухи ракет він повторював про себе одне й те ж бажання. З кожним разом усе впевненіше, все голосніше, аби хтось почув. Він більше не просив, він вимагав. Зростала сила його думки. Думки маленького хлопчика, який вкладав у це бажання усього себе.

«Я ХОЧУ, АБИ У НАШИХ ВОРОГІВ ЗНИКЛА УСЯ ЗБРОЯ!»

Старе божество, імені якого ніхто не знав, прокинулось.

 Невідома Сутність, яка спала тисячі років відкрила свої мудрі стомлені очі. Подивилась, що коїться у світі й жахнулася. Скільки років минуло, відколи вона в останнє дивилася на землю? Колись давно вона вирішила залишити людей і ось до чого усе призвело?

А тепер її розбудив маленький хлопчик, заглянув у її стару безкінечну душу, змусив битися закам’яніле серце.

 І тоді божество спитало у хлопчика:

− Ти хочеш, щоб я виконала твоє бажання? Я знаю, твої наміри чисті. Ти лише намагаєшся захистити своїх рідних. Та що ж робити, я не можу втручатись у справи людей. Якщо я заберу зброю в однієї сторони, інша виграє тільки через мою допомогу. Але я мушу щось вдіяти. Людство  сильно змінилося за той час, який я спала.

 Якщо нічого не змінити, вони скоро самі себе знищать…

Добре. Я заберу усю небезпечну зброю у світі. Побачимо що з цього вийде… − Сказала Сутність і зникла, залишивши по собі тільки дим. А маленький Сашко закляк  на місці. Він ніяк не міг зрозуміти, чи це було насправді, чи йому усе наснилося. Але так хотілося вірити, що це був не сон.

Наступного дня світ змінився назавжди.

Уся автоматична зброя стала іграшковою, а замість куль із дул пістолетів посипались бульбашки.

Артилерійські снаряди, кульові і касетні бомби розлетілися прекрасними метеликами, а винищувачі перетворились на величезні паперові літаки. Поступово, мить за миттю зі світу зникала будь-яка  сучасна зброя. Усе устаткування, якого торкнувся технічний прогрес.

Світові організації були ошелешені. Сталося те, що не піддавалося логіці. Люди на деякий час перестали захоплюватися наукою і більше стали вірити в Бога.

Величезні компанії з розробки найрізноманітнішої зброї стали банкротами. А лідерство держав більше не можна було міряти кількістю озброєння і армією. Людство опинилось на порозі невідворотних змін.

− Дідусю, і що геть-геть уся зброя зникла? – запитала здивована Оленка, хоч  чула цю розповідь уже багато разів.

− Звичайно ні. У якомусь сенсі ми повернулися до епохи середньовіччя, можливо навіть раніше. Мечі, списи, лук зі стрілами – ось і майже весь вибір. Усі стратегії ведення бойових дій довелося планувати з нуля. Це була справжня криза, хоча більшість вбачали у цьому лише добрий знак.

Звісно, найбільше дісталося окупантам. Нашими рядами теж прокотилася хвиля занепокоєння за своє майбутнє. Але ми жили на своїй землі, де будь-який камінчик, палка, або дерево могли стати небезпечною зброєю проти ворогів. А вони були на чужині, роззброєні і розгублені.

Та й не забувайте мої любі, що ми усі нащадки славних козаків. Які узявши шаблю у руки, без сумнівів і страху ішли сікти ворогів. От і погнали наші воїни окупантів аж до самого кордону, вже й далі хотіли, та вчасно зупинилися, бо нам чужого не треба.

Тоді лисий карлик із чорною валізкою, врешті вирішив її відкрити, аби натиснути на славнозвісну червону кнопку, що примушувала тремтіти наймогутніших світових лідерів.

Але, знаєте що сталося, діточки? Уся ядерна зброя у світі перетворилася на попіл. Зникла, нічого не залишивши на згадку, окрім страху у серцях людей. Могутнім тиранам більше не було чим погрожувати світу і їхня впливовість розтанула, мов морозиво у літню спеку.

От сидів цей карлик, у своєму підземеллі, затискав свої мізерні кулачки від гніву і витріщав свої червоні свинячі очка у невідомість. Відчинив він свою чорну убивчу валізку, а звідти у ту ж мить вилізла величезна  отруйна змія і вкусила його загребущі рученята. Таким був кінець ненажерливого диктатора.

 − Діду, а чому люди не винайшли собі нову зброю? – запитав Назар, який ніяк не міг повірити, що у світі узагалі могла існувати така страшна зброя, адже бомби він бачив тільки на картинках книг.

− Хотіли, онучку, та не змогли. Кожна технологія, кожен виріб, який створювали з наміром використати як зброю, зникав. Божество знало людський характер і завбачливо про все подбало. Врешті решт, людство здалося і почало будувати життя у нових реаліях.

− І що всі війни у світі припинились? – знову запитала Оленка.

− Якби ж то, моя люба. Та хіба таке можливо? Така уже наша сутність. Але все ж їх поменшало, а держави  воліли змагатись між собою на іншому рівні і доводити свою першість світу за допомогою науки.

Так ми і дожили до наших часів. Наша Україна розквітла знову. Усі повернулись до нормального життя і згодом відбудували усе, що було зруйновано. 

Отож, вкладайтеся спати мої рідненькі. Давайте, вкривайтеся ковдрою і засинайте. Вже пізно.

Дідусь вимкнув світло у дитячій кімнаті, тихенько зачинив двері і побрів на кухню. Аромат трав’яного чаю, що приготувала його дружина вже доносився коридором. Старий взяв чашку, підніс її до губ і задумався.

− Ти чого засумував, коханий? – запитала у нього дружина.

− Розповідав онукам казочку….− трохи згодом відповів дідусь.

− Що, знову про війну згадував?Не треба було тривожити себе спогадами.

− Так. І про перемогу. І про те, що ми усе відбудували. Тільки про одне сказати не зміг… Що не усі рани заживають. Є речі, котрі навіть з плином часу загоїти не можна. Вони лягають на серці важким каменем і ніколи не перестають боліти…

 Дружина нічого не відповіла на це, вона знала про що  говорить її чоловік, бо і сама стала свідком страшних подій минулого.

Старий зітхнув і встав із-за столу, так і не скуштувавши запашного чаю. Ліг на ліжко у своїй кімнаті, вдивляючись у стелю крізь темноту.

А перед очима у нього була його мама, така ж гарна і молода, як завжди. Їй так і не довелося постаріти і побачити, якою людиною він став. Їй зовсім трохи не вистачило часу дожити до перемоги.

Він усе прокручував у пам’яті її останні слова. Слова, які супроводжували його усе життя, завжди десь поруч, мов невидима мамина рука:

− Синку, загадай бажання, знову зірка упала. Знаю, ти не можеш зараз її побачити, але повір вона дуже красива.

Повернутися до конкурсу: ПРАДАВНЯ ВІЙНА, ДЕ МИ ПЕРЕМОЖЕМО