28 Липня, 2021

Ізоляція

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди

Відкриваю очі. Лампа ледь розсіює морок. Як боляче! Здається, болить все тіло. Що сталося? Голова болить, ніби по ній били. Де я зараз? Я поворушилася, і тіло вибухнуло болем. Здавалося, від болю я не можу дихати. 

— Обережно, дівчинко! Зірвеш пов’язки! В тебе, схоже, поламані ребра.

Тихий голос заспокоював. Я відчула, як мене торкаються турботливі руки. Біля мене сидів старий дід. Голова забинтована, на зморшкуватому обличчі синці. У сивій бороді запеклася кров.

—  Ці покидьки тебе так відгамселили. Дивно, що ти ще жива.

— Де я? — я повернула голову, оглядаючи приміщення, але мало що було видно.

— Ти в ізоляції. На підвалі.

— Якому підвалі?

— Сильно тебе били, мабуть, забула все. Ледь тебе не вбили.

— Невже це у Києві? Невже вони вже тут?

 Дід засміявся:

— Ні, ти в Донецьку. Як тебе звуть?

— Мене звати Тетяна. Раніше мешкала у Донецьку. Як почалася війна, переїхала до Києва.

— Навіщо ти повернулася? Невже ти не знала, що тут пекло?

— Я приїхала, щоб продати квартиру. Батьки просили. Надоїло вештатися по чужих домівках. Хотіли продати комусь та купити дім.

— Ну то як? Продала?

— Продала. Один з Москви купив. Гроші одразу на рахунок. А мене схопили на КПП. Звинуватили у шпигунстві.

Дід похитав головою.

— Невже батьки не розуміли на яку небезпеку тебе наражають? Самим лячно було сюди їхати?

Я згадала все, що привело мене сюди. Ці бандитські пики на КПП. Цей чужий говір, що так ріже вухо.

— Ти  чо сука, утєкать рєшіла? А республіку карміть кто будєт! Нінавіжу хахлов!

Він мене вдарив по обличчю. Сильно. Щоб принизити. І я не змогла стерпіти. Виказала все, що про них думала. Це був лише початок моїх злиднів. Він покликав інших так званих ополченців. Вони виволокли мене з автобуса й потягнули до комендатури. Решту я ледь пам’ятала. Мене допитували та били. Потім схопили за руки та ноги та кудись понесли… І ось я тут, у цьому підвалі. Що сказав дід? Ізоляція? Завод, який збанкрутили  “крєпкіє хозяйствєнникі”. Потім, корпуси заводу реставрували та перетворили на арт-простір. І ось, зараз це в’язниця для тих, хто відмовився вітати прихід “русского міра”. Два дні я просто лежала, не маючи сил підвестися. Лише на третій день я познайомилася з рештою сусідів по камері. Всього, у камері тримали вісім людей. Крім діда Панаса, тут сиділи продавчиня м’яса на ринку, водій маршрутки та місцевий підприємець, у якого нова влада “отжала” бар. З ними не було про що розмовляти. Вони щиро вірили у “молоду республіку” та повторювали, що “проізошла ужасная ошибка”. Ще одна жінка весь час сиділа в кутку, плакала або вила. Божевільна. Казали, її після арешту “пустили по колу”. Двоє були цікавішими: Василь, журналіст, який лишився тут “щоб писати людям про все, що тут коїться” та Роман, старий викладач вишу. Обом не пощастило. Сусіди написали доноси “куда слєдуєт”. Нескінченні допити, потім побиття та тортури.  Їх лікували, а потім тортури та знущання розпочиналися знову.  Василь виказав здогадку, що ці тортури продовжують заради процесу, без жодної мети. Просто їм подобається мордувати людей.

На четвертий день мене викликали на допит.  Два жовніри мовчки зайшли до камери й грубо схопили мене за руки. Я ще лежала у ліжку. Вони скинули мене на підлогу та поволокли, як мішок з картоплею. Кілька разів мене вдарили ногами, хоча я й не думала пручатися. Поламані ребра відізвалися різким болем. Я задихалася, а з очей полилися сльози. На пиках жовнірів заграли садистські усмішки. Вони ледь стримувалися, щоб не влаштувати мені катівню тут, у коридорі. Вони жваво обговорювати що вони зроблять зі мною, ледь їхній бос зі мною “кончіт всє дєла”.

Мене заштовхнули в кабінет. Я впала на коліна. Чоловіком трохи за п’ятдесят дивився на мене, наче кіт, що збирається погратися з мишкою. Суворе худе обличчя, гачкуватий ніс, бліда шкіра, близько посаджені вирячені очі. І одягнений у форму НКВС.

— Чи добре з тобою поводилися? — спитав він з гидливою усмішкою. — Чи смачно годують, чи м’яка в тебе постіль? Спати не заважають?

— Вам відомо, в яких умовах тут тримають в’язнів?

— Мені відомо все. Я знаю, коли ти народилася, де вчилася, де працювала. І хто був твоїм останнім коханцем.

— Тоді навіщо я тут?

— Питання тут задаю я.!

— У чому мене звинувачують?

— У шпигунстві на користь бандеро-фашистської держави!

— Якщо ви все знаєте, то я не шпигунка.

— Так написано в акті. Ти винна. Вирок з відстрочкою виконання.

— Який вирок?

— Вища міра. За законами воєнного часу. Скільки ще житимеш — вирішую я!

— Навіщо я вам?

Він підвівся й допоміг мені встати. Посадив навпроти. Налив вино з графина у гранчак.

— Я Володимир Ілліч. Пригощайся! Французьке.

Я трохи випила й відчула прилив сил.

— Я можу тебе врятувати. Що тобі дала хунта? Навіть житло не дали. Можу дати тобі розкішну квартиру в центрі. Роботу з великим окладом. Лише принеси присягу на вірність республіці!

Я хотіла відмовитися, але щось мене зупинило. Страх. Нещодавнє побиття та біль у ребрах. Хотілося відкласти муки хоч на деякий час. Тому відповіла:

— Я подумаю.

— Подумай. Відмовиш — пожалкуєш, що народилася на світ! Не сподівайся на швидку смерть. Вмиратимеш довго, повільно та в страшних муках. Ти благатимеш про швидку смерть і не отримаєш її.

Він натиснув на кнопку. Прийшли двоє охоронців, обережно підняли мене й вивели.

У камері на мене дивилися так, ніби я повернулася з мертвих. Дід Панас підбіг до мене й почав обмацувати.

— Тортур не було. Поки що, — сказала я.

Дід Панас похитав головою:

— Так не буває. Що він хотів?

— Ілліч пропонував стати його помічницею.

— Не буду давити на твою совість і патріотизм. Але якщо погодишся, то все одно помреш. Одна вже погодилася.

— І що з нею сталося?

— Стала його секретаркою. Поки ходив кілька разів на допити, щось записувала. І кожного разу виглядала старшою. На шефа дивилася з обожнюванням, як під гіпнозом. А на шиї я помітив ранки.

— Та ну! Постаріла за кілька місяців? Так не буває! Навіть за тяжкої хвороби.

— Можеш не вірити. Переконайся на власній шкірі.

— А якщо це правда? Що мені робити?

— Тягни час. Не погоджуйся і не відмовляйся. Скажи, що хочеш краще його пізнати. Натякни, що він тобі подобається.

— А хто він взагалі?

— Я знаю небагато. Жоден із тих, кого він допитував, довго не прожив. Він убиває повільно.

— А можна від нього захиститися?

— Спробуй. Ось тобі мій срібний хрестик.

— Вибачте, але я не релігійна. Чим допоможе шматок металу?

— Роби, як кажу. Подряпай його по шкірі, коли наблизиться. Якщо шкіра почорніє, то правда.

— Щодо чого?

— Все одно не повіриш. Як побачиш, то зрозумієш.

Минуло три дні. Ілліч знову викликав мене.

— Ну що ж. Я дав тобі більше часу, ніж іншим. Яке твоє рішення?

— Ще не знаю. Важко вирішити. Я нічого про вас не знаю. А ви знаєте про мене все. Як я буду з вами працювати?

На обличчі Ілліча вгадувалося замішання, а потім він різко спалахнув гнівом.

— Ти за кого мене тримаєш, дівчисько?! Знаєш, скільки таких, як ти, я чавив, як мурашок? І петлюрівців, і бандерівців, а потім дисидентів. Вони всі плакали, як малі діти, і благали про милість. Я дуже довго живу на світі. Мене не проведеш!

Чекіст аж загарчав від люті і стис кулаки, а я з жахом помітила в нього довгі ікла — як у хижака.

— Ой, що ж ви раніше не сказали! Ви такий досвідчений!. Мені завжди подобалися старші чоловіки. І з незвичною зовнішністю теж!

Ілліч раптом помінявся на обличчі й розслабився. Він розплився у посмішці, знову показавши ікла. Цікаво, вони справжні чи накладні?

— Оце вже краще, дівчинко. Мудрість та досвід треба поважати.

— О, я дуже поважаю! Мене збуджують такі чоловіки — досвідчені, охайні та з бездоганними манерами. Це така рідкість зараз. Молодь така некультурна й вульгарна!

— Між іншим, я з дворянського роду. А ось мій предок.

Чекіст вказав на портрет, який був прихований за шторою. Я обімліла: це репродукція відомого портрета Влада Дракули!

— О, це ж треба! Я завжди була в захваті від Дракули. Він такий спокусливий, такий вольовий чоловік, не те, що сучасні мамчині синочки!

Ілліч ще сильніше всміхнувся, встав з-за столу і рушив до мене. В його очах спалахнули вогники. По моїй спині пробіг холодок. Треба діяти. Ілліч схопив мене за талію і потягнув на диван.

— Ти будеш моєю, — прошепотів він.

— Так! — я розстібнула блузку, щоб відвернути його.

Ілліч загарчав і витягнув з-за пояса стилет з ручкою у вигляді єгипетського символу анкх.

— А тепер… Я спробую тебе на смак. Не пручайся…

Він обережно подряпав мою шию стилетом. Злизнув кров язиком. Який же він холодний! У цю мить я вихопила з кишені хрестик і з усієї сили подряпала його по щоці. Ілліч завив і схопився за подряпану щоку. Рана різко почорніла й задимилася. Ніж випав з його руки. Ілліч волав і катався по підлозі, проклинаючи мене. Мені набридло це слухати. Я підняла стилет і всадила йому в горло. Ілліч захрипів і забулькав. З рани хлинула чорна кров. Я витягла стилет і знову всадила, на цей раз  в серце. Ілліч засмикався й затих. І тут з його тіла пішов чорний дим, він різко усихав і темнів. Тіло стало схожим на мумію.

Я трохи постояла, щоб заспокоїтися. Витерла кров і вмилася в раковині. Треба вибиратися звідси. Я обережно визирнула в коридор. Нікого. Спускаючись по сходах, побачила двох убитих охоронців. Назустріч вибігли двоє чоловіків у камуфляжі з автоматами. Я застигла з переляку й заплющила очі, думаючи, що все скінчилося. Хтось тряхнув мене за плече.

— Де Панас? Веди до нього!

 Чоловіки, одягнені у “горку”, як сепари, але розмовляли українською.

— Хто ви такі? Навіщо вам Панас?

— Швидше веди! Мало часу, поки не прийшла зміна!

Це свої. Розвідники! Я провела їх до камери. Вони вбили охоронців, відібрали ключі та відчинили двері. Але на нас чекала сумна звістка. Роман сидів над тілом діда Панаса.

— Що з ним?

— Помер. Серцевий напад. Коли за ним прийшли, він впав…

Вояки зойкнули у відчаї.

— Нас же прислали за ним!

— Тоді витягніть мене! І Романа з Василем. Вони наші люди!

— Ми не можемо витягти всіх!

— Решту не треба, — відрізала я. — Вони за республіку. Хай залишаються!

— Добре! Будеш свідком. Розкажеш про все.

Ми сіли в машину і полями пробралися на нашу територію. Батьки дуже зраділи, бо вже не сподівалися побачити мене живою. Досі не можу повірити, що все це було насправді

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди