28 Липня, 2021

In hoc signo vinces

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди

Вітерець тріпав опудало, і здалеку здавалося, що це людина. Магнус посміхнувся, дивлячись на шеврон з головою Одіна у крилатому шоломі на німецькому кителі флектарм. Кожен сам купував собі натівський камуфляж у секонд хенді. А «дубок», виданий на складі, годився лише на манекени. Перше, що почув Магнус, — це свист. Гучний, потужний, аж волосся встало дибки, а потім за кілька секунд вибухнуло так, що здригнулася земля. Грудки землі злетіли, наче фонтан з бруду та пилу. Там, де ще хвилину тому висіло опудало у формі “дубок”, залишилася лише яма. Знову бабахнуло. Друга міна лягла вже значно ближче до окопу.

— Магнусе, що ти сидиш, скоріше до бліндажа! Пристрілюються, суки!

Хлопці побігли. Магнус витягнув з “розгрузки” рацію:

— Опорник Зігтуна! У зеленці кабани. Мінами насипають. Сепари сиплють соткою.

— Плюс, — відповіли у рації. — Запускаю коптер. Ідіть у схрон!

Біля бліндажа стояв сивий сержант Грім. Його суворе обличчя старого вояка було стривоженим. Пов’язка на оці, втраченому ще в Афгані, посунулася униз. Попри його досвід, у військкоматі йому відмовили: “Зараз ви непотрібні, чекайте”. Чекати він не зміг, тому й пішов до ДУК ПС.

— Куди ви? — спитав він.

— Ховатися. З мінометів гатять, — відповів Йотун.

— Стривайте! Бачите, Мурка кошенят виносить?

Магнус опустив погляд. Кішка у біло-чорних плямах, наче далматинка, несла кошеня у зубах.

— Ну то що? — Йотун вишкірився на сержанта. — Хтозна, що дурній кішці в башку збреде?

Грім посміхнувся:

— У тому й справа, що вона не дурна! В неї чуйка. Знає, що робить. Отже, приліт сюди буде. Прямо у бліндаж. Прослідкуй, куди вона кошенят несе! Там сховаємося.

Коли кішка несла у зубах вже четверте кошеня, вони почули свист. Грім схопив Магнуса та Йотуна за комірці та потягнув убік. Бабахнуло так, що заклало вуха, а у голові пролунав дзвін. Перед очима все пливло. Десь далеко почулися радісні крики. Сепари святкували пряме попадання.

Магнус озирнувся. Від бліндажа не залишилось нічого. Лише купа розтрощених обгорілих дощок та яма у землі…

— Якби ми були там, навіть кісток би не лишилося, — сказав Грім. — То що? Дурна кішка? Наше щастя, що з того боку по нас стріляють п’яниці та криворукі мавпи, а не штатні вояки. Їм ця позиція не цікава, от й пригнали з блок-постів всякий непотріб. Але все може змінитися якщо… Трясця… Тепер кулемет…

Черги куль чиркали по землі, рикошетили від огорожі та свистіли зовсім поряд.

— Зберігайте спокій! — гукнув Грім. — Це провокаційний обстріл, а не прицільний. Інакше у нас були би вже вбиті та поранені. Хочуть спровокувати нас на відповідь та розчавити тих, хто стріляє чимось потужнішим за автомат. Ми самі так душманів били в Афгані. Без наказу — жодного пострілу! Бережемо набої!

***

Цей обстріл був найбільшим за минулі три доби. Загинули двоє поранених. Коптер, дитяча іграшка з вебкамерою, який запустили побратими, показав, що до сепарів прибуло підкріплення та підвезли набої. У загону ПС на той час був лише один міномет, два гранатомети та муляжі замість автоматів у кожного другого бійця.

— Кепська в нас ситуація, друзі, — сказав Грім. — Якщо ще вчора на позиції був паритет, то зараз розклад сил вже не на нашу користь. Бо в нас підкріплення не планувалося, а на нові набої годі й чекати. Що робити будемо?

— А чому би нам не попросити підкріплення у комбата? — спитав Йотун.

— Попросити ми можемо. Але чи дадуть його нам? Оце ще питання. Або мусимо стояти та чекати, поки нас тут розстріляють, як у тирі. Або залишити позицію. А це дуже небажано. Комбат за це не похвалить. Завтра буде гаряче. А якщо до сепарів надійде ще підкріплення, то за два чи три дні вони підуть у наступ. Чи вистоїть наш опорник? Нам уже бракує набоїв.

— Друже Йотуне, як ти вважаєш, що зробили би на нашому місці наші предки вікінги? — спитав Магнус.

Йотун почухав протез руки, яку він втратив, ще працюючи на заводі.

— Гадаю, що вони не сиділи би і не чекали тут на неминучу смерть. Та не відступили би. Вони би пішли в останній наступ.

— У Хель чи Вальгаллу? -— вигукнув старшина Рагнар.

— У Вальгаллу! — хором відповіли хлопці.

— Що скаже комбат?

— Комбат лише похвалить, якщо в нас вийде! Як казав князь Святослав Хоробрий: “мертві сраму не імуть”. Сьогодні ж уночі, перед світанком, підемо у бій! Ми йдемо не вмирати! Ми йдемо вбивати за Україну! Ми переможемо!

 ****

Після хаотичного обстрілу вночі стало зовсім тихо. Лише чутно крики нічних птахів, дзюрчання цвіркунів та шелест трави. Сепари, пострілявши навмання “по укропам”, влаштували гучну гулянку з піснями та танцями. Ніхто з добровольців не спав. Напружене очікування висіло у повітрі.

 Нарешті, сержант Грім з’явився на позиції.

— Ну що, хлопці? Усі готові?

— Перемога або Вальгалла! — вигукнув старшина Рагнар, і хлопці повторили це хором.

— Вперед! — гукнув Грім. — Але без дурощів. Підійдемо якомога ближче до сепарів, втім тихо повземо до зеленки. Як почнуть стріляти, робимо три серії пострілів, поки не буде готовий кулемет. Тоді він нас прикриє, а ми підемо вперед.

Мовчки, у повній тиші, батальон “Вікінг” рушив уперед. На жаль, їх побачили у тепловізор. І засвистіли кулі. Одразу дві кулеметні черги вдарили по хлопцях, які залягли у траві. Одного з хлопців черга прошила наскрізь. Медсестра Поліна кинулася до нього, але Рагнар схопив її за плече:

— Стій! Йому вже не допоможеш. Його пробили, як решето! Згодом поховаємо його…

— Олафе, труба на місці? — спитав Грім.

— Так, командире! — відгукнувся мінометник.

— Тоді насип їм міни по самі вуха!

— Слухаю!

Перша міна розірвалася поряд зі стрільцем. Друга вибухнула, і фонтан чорної крові бризнув у всі сторони разом зі шматками м’яса. Другий продовжував стріляти. Ще одного хлопця прошило двома чергами. Могутній Ульвхедін, який руками гнув залізний лист, виявився зручною мішенню. Під ним розплилася калюжа крові. Рагнар вистрелив з ручного гранатомета і влучив. Тут вже приєдналися свої два кулеметники, і на автоматні черги можна було вже не зважати. Ще трьох хлопців легко поранило. Їх “валькірії” швидко перев’язали, й вони вирішили продовжити бій. За кілька хвилин все було скінчено.

 — Зеленка наша! — вигукнув Грім. — З чим вас всіх вітаю. Але попереду позиція сепарів. Тож, ми лишаємо наших мінометників та кулеметників тут. Оберіть горбочок. Міни насипати туди, звідти буде щільний вогонь. Кулемети підключаться, щоб нас прикрити. РПГ теж лишаються тут. Насипати туди, звідки гатять кулемети чи міномети. Тільки “на вогник”! Рагнар веде звід зліва. Я по центру. Бйорн веде звід справа. Вперед, воїни! За Україну!

Правосеки поповзли вперед, до позиції сепарів. На диво, ті навіть не поцікавилися, в кого стріляли їхні товариші у зеленці. Лише коли лишилася “сотка”, вартові їх побачили у тепловізор та здійняли тривогу. Але хміль дався у взнаки. Поки сепари збиралися, перша траншея вже була захоплена. Хлопці влаштували стрілянину по табору сепарів, здійнявши там справжню паніку. Але це тривало недовго. По позиції, яку зайняв Грім, вдарив потужний кулемет.

— З “Утьосу”, гатять, падлюки, — вигукнув Грім. — Нам би таку штуку, взяли би табір за десять хвилин. Магнусе, подивися, хто там насипає?

Магнус підніс бінокль та очманів. Біля ящиків з горілкою стояв піп. У рясі, з шапочкою, тряс сивою бородою та стріляв з кулемета. Макс дав чергу з автомата — марно. Кулі оминали попа. Відстань до нього невелика — метрів тридцять. Магнус міг влучити у попа із заплющеними очима. Ще черга — і вже Грім стогне від болю, бо пара куль зрикошетили йому у плече. Поліна швидко зупинила кров та перев’язала рани, але сержант знепритомнів.

— Кепські справи! — вигукнув Йотун. — Я два ріжки на нього витратив, і все повз нього! Ніби він зачарований! В нас вже четверо поранених! Якщо так триватиме, він весь наш звід викосить!

— Ей, укропи! — закричав піп. — Сматрітє сюда! Стрєляйтє єщо! Мнє похрєн. Я под омофором Матушкі Божієй!

Магнус придивився у бінокль уважніше. На грудях попа на мотузках висіла величезна ікона Богородиці, яка тримала у руках стріли.

— Що робити будемо? — спитав Йотун. — Бачиш, кулі його не беруть. Ця ікона ніби справді його захищає.

— Так не має бути! — сказав Магнус. — Священник не має права брати зброю. Шкода, в нас немає чим крити.

— Як це нема? Згадай легенду про імператора Костянтина.

— А що там? Я забув.

— Він намалював грецькі букви “хі” та “ро” на щитах, бо побачив уві сні ці знаки на небі, і голос сказав йому: “Цим переможеш”, в оригіналі “Ін хок сігно вінцес”!

Магнус попросив Йотуна накреслити ці знаки на гранаті. Йотун узяв ніж і старанно їх вирізав.

— Сепари вже прокинулися та йдуть сюди, — сказав Йотун. — Часу обмаль! Пішли!

— Я йду один! — гукнув Магнус.

Йотун схопив шматок вуглинки, накреслив Хіро на дошці та висунувся з окопу.

— Я йду з тобою! — вигукнув Йотун і побіг до попа.

Піп на мить застиг, дивлячись на знак на щиті.

— Ін хок сігно вінцес! — гукнув Йотун

Макс побіг слідом. Піп прийшов до тями та пустив чергу. Кулі прошили щит та тіло хлопця наскрізь. Він ще пробіг пару кроків за інерцією та впав. Піп радісно заволав, а кулемет заклацав. Кінчився заряд. Піп почав нишпорити навколо, шукаючи новий ріжок. Магнус мав фору у кілька секунд, і він нею скористався. Він зробив кілька стрибків, на бігу виймаючи чеку з гранати, та з криком “гори у пеклі, чорт!” жбурнув її під ноги попу. На обличчі попа з’явився страх. На мить він забув, що кулі його оминають, і перелякався. Цього вистачило. Почувся гучний вибух. Протитанкова граната здійняла фонтан із бруду та каміння. Піп осів на землю у калюжі крові. Всю нижчу частину тіла йому відірвало вибухом. Осколки гранати пошматували його важкий живіт. Піп був ще живий. Він плакав та скиглив:

— Как же так? Я жє вєровал…

— Я теж повірив, — посміхнувся Магнус. — І силою віри здолав тебе. Бо ти порушив канон! Священник не може брати до рук зброю. Ти нізложен!

Магнус зняв ікону та хрест із попа. На диво, вони лишилися цілими. Ані подряпини!

— Подарую це нашому капелану, — промовив він. — Бо він гідний цього захисту…

До нього вже бігли сепари. Десятки два, не менше, стріляли в нього чергами з автоматів. Магнус розвернув кулемет, заправив новий ріжок та відкрив вогонь.

— За Йотуна! За Грома! За Україну! Ін хок сігно вінцес!

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди