Як рицар золоту сливку шукав

Крізь щілини в каменях лилося світло. Воно тонкими ниточками торкалося стін, і блищало на сходах, наче золоті копійки. Десь назовні вітер грав із листям, а тіні бігали по цих ниточках, змінюючи їхній візерунок щохвилини. Легкий протяг гойдав срібне павутиння. Чорний пухнастий павук на ім’я Стіві спокійно чекав на якійсь обід.

– Гей, це точно тут? Я нічого не бачу…

Приглушений голос пролунав зненацька. Стіві сполохано схопився й чкурнув до нірки, а вже звідти уважно прислухався. За стіною хтось шурхотів і розмовляв, чулося лязкання металу, пирхання коней. Люди говорили про щось, та павук їх майже не розумів.

– Таємний вхід до палацу має бути точно в цьому місці. Зараз поглянемо, сер Кормунд, чекайте…

«Схоже, там двоє чоловіків», – вирішив Стіві. Один здавався юним та гордовитим, з гарною вимовою, тихими рухами. А тишу Стіві поважав.

Інший навпаки голосно дихав, чимось брязкав, і взагалі звучав так, неначе окликав когось із глибини колодязя. Лункий, гулкий, незграбний. Добре хоч коней привів. Чоловік щось казав про «власну долю» і табір неподалік… Нудно. Стіві навіть встиг подумати, що нове сусідство йому піде на користь, коли перший чоловік додав:

– О, нарешті знайшов! Зараз…

Щось раптом грюкнуло, здригнулися стіни від потужного поштовху. Стіві викинуло з нірки і він ледь устиг зачепитися за каміння. Воно прямо під ним ворушилося та мінялося, розступалося і страшно гуркотіло, утворюючи просторий прохід. Сонце неначе водоспад увірвалося в лагідну темряву, а сильний потік вітру розігнав звичну сирість.

Чоловік у сталевих обладунках ступив за поріг щойно відкритої таємної двері. Сходинки губилися десь унизу, грубі пористі стіни сочилися вологою, земля сипалася з коріння рослин над його головою. Чоловік озирнувся, ненароком чіпляючи павутинку своїм гостроносим шоломом. Павук перелетів йому на груди, ледь не впав та став швидко здиратися угору на плече.

Красивий чорнобривий юнак в білому пурпуені і золотисто-жовтому бархатному плащі передав рицарю масляний ліхтар, і з тривогою глянув у темряву.

– Я можу піти з вами, сер Кормунд. Відьма Сесарія дуже сильна. Кажуть, нібито вона напівбогиня.

– Пробачте, Гертігем, та цей подвиг лиш мій. Якщо ви праві, і сад із золотими сливками цвіте унизу, я нарешті здійсню свою долю.

 Рицар почепив ліхтар на пояс та зняв шолом. Він був рудий, наче вогонь, мав коротку зачіску і невеликі вуса. Світло проходило крізь його трішки лупаті вуха, розфарбовуючи їх у червоне, а сонячні зайчики гуляли на відполірованому нагруднику із гербом.

– До того ж, я не можу наражати вас на небезпеку. Чекайте на мене в таборі, а як не повернуся до світанку…

Рицар втопив загадковий погляд у далечінь. Вітер картинно розвіяв його червону туніку, що неначе полум’я здійнялася і затанцювала, навколо закутих в залізо ніг. Рицар насилу здолав тканину, а потім поправив меч на поясі, і закинув за спину трикутний щит.

– Як не повернуся, то почекайте ще, – закінчив він і загрюкотів униз по сходах.

– Кормунде! – Гукнув його Гертігем.

Рицар оглянувся на звук.

– Мій принце?

– Будьте обережні. І цей… у вас павук на плечі.

Кормунд глянув направо, наліво, і побачив таки маленького Стіві, що сидів на наплічнику.

«Привіт», – сказав Стіві на своїй павучій мові.

«Бамц!»  – ляснула латна рукавичка.

Кормунд надів шолом, узявся за ліхтар і рушив у підземелля. Невеличкий вогник ледь вихоплював з темряви сходи під ногами, було чутно лише лязкання металу та голосне дихання. Іноді рицарю здавалося, ніби ті сходи нескінченні, але він вперто йшов уперед, подумки вже тримаючи омріяну золоту сливку в руках. Він її давненько шукав, і був щасливий, як принц Гертігем завітав до нього у маєток кілька тижнів тому. Кормунд тоді радо прийняв гостя, а той натомість розповів про підземні палаци злої чаклунки. Кормунд чув, що молодший син короля сам шукав пригод та подвигів, і не сильно питавсь, звідкіля той взяв ключ від таємного входу до лаштунків Сесарії. Його бентежило лиш одне.

– Ваше високосте, – запитав тоді сер Кормунд, сидячи за одним столом із принцом. Той був вже добряче на підпитку, та ледь тримав кубок з вином у руці.

– Ваше високосте, та хіба це правильно – красти золоті сливи? Бо вони ж не наші…

– Сер Кррмунд, – гикнув у відповідь Гертігем. – Ви цей… не правильно пойняли. Та Сесарія – вона ж відьма! Кривдить людей, звірів, і цих маленьких пухнастих… Як їх? Отих, що крякають.

Гертігем заклацав пальцями, бо не міг згадати слово.

– Жабенят? – Підказав не менш п’яний Кормунд.

– Ну, так. Курчат, качок, жабенят – яка різниця? Коротше, вона лиха, і в неї є чарівні сливи. Вам ці сливи тре, мені також. То ж це взагалі добра справа виходить – забрати їх у відьми Сесарії.

– Гаразд. Добрі справи я люблю. А зі сливкою нарешті зможу здійснити справжній подвиг! – Зрадів Кормунд.

Наступного дня він вже збирався у похід. Щоправда рушив лише через тиждень разом із принцем і невеличким обозом на сімох слуг. Всі вони розташувалися в наметовому таборі неподалік від таємного входу до підземелля, а сам рицар готувався зустрітися з жахами і чарами клятої чародійки.

Тепер він спускався по нескінченних сходах. Незабаром трохи посвітлішало, стіни розфарбувалися жовтогарячими відблисками і танцюючими тінями. Попереду показалися міцні дубові двері з віконцем-решіткою. Рицар зняв щит зі спини, виставив його уперед, і трохи зігнувшись, кинувся уперед.

«Хряц!»

Кормунд розігнався і щосили врізався у двері. Та на його нещастя вони виявилися незамкнені. Двері легко відкрилися, а рицар пролетів кілька метрів, перекинувся через щось і врізався у стіну. Страшний гуркіт рознісся по всьому підземеллі.

– Хссссс! – Почулося з накритої шкірами клітки. Вона, наче чиєсь лігво, стояла у дальньому куті і світло від десятків свічок майже не падало на неї.

– Хто потривожив мене?

Чийсь шиплячий голос пролунав зовсім близько. Кормунд прийшов до тями, потряс головою в гостроносому шоломі. Він опинився в якійсь невеличкій кімнаті, схожій на тюремну камеру. Тут не було майже нічого окрім крюків на стінах, ланцюга на підлозі і пустої миски із зображенням зайчика. Рицар стрепенувся, підвівся на ноги і взявся за руків’я меча. З таємничої тіні на нього виглядали два великих зелених ока.

– Виходь, потворо, і я здолаю тебе в чесному поєдинку! – Вигукнув Кормунд.

У відповідь він знову почув сичання, і з клітки показалася спочатку кігтиста лапа, а далі гострий дзьоб.

– Так-так, кого це принесло сьогодні мені на обід… – Зловісно промовив монстр і вигнув спину. Його крила шаркнули пір’ям об підлогу, кігті шкрябнули об залізні прути лігва.

Грифон вийшов на світло і заклекотів. Довгий ланцюг потягнувся за ним, ляснув по худих боках пухнастий пощипаний хвіст. Рицар ступив уперед, вихопив меча і злегка покрутив його у руці, наче граючись. Грифон чи то заревів, чи то занявчав, махнув крилами, здійнявши пильний вітер, вдарив рицаря лапою. Кормунд прийняв удар, дозволив кігтям ковзнути по лезу, а далі схопив вільною рукою ланцюг. Монстр повернувся, спробував роздробити дзьобом Кормунду руку, та той сильно сіпнув його убік. Від несподіванки грифон впав та засичав ще зліше:

– Я ще наїмся твого м’яса і нап’юся крові!

– То може тобі просто водички дати? – Засміявся Кормунд.

На секунду грифон задумався, і рицар здивовано опустив меч.

– Ну, можна і водички, – знизав плечима монстр, неначе людина.

Рицар гмикнув. Він витрусив з рукава невелику флягу, що припас на дорогу, й простягнув грифонові.

– То… Довго ти охороняєш підземелля? – Спитав рицар, дивлячись на те, як монстр жадібно п’є. Під його шкурою виднілися всі ребра та хребці.

– Ні.

– Твоя володарка Сесарія тобі наказала?

Грифон сіпнувся й зацьковано озирнувся, немов саме ім’я чаклунки змусило його тремтіти від жаху. Він огорнув лапи пухнастим але пощипаним хвостом, і похитав головою:

– Я скоріше бранець, аніж сторож. Мене звати Рубіус.

– А я – сер Кормунд Конопаті Ніздрі. – Підперезавшись, гордовито промовив чоловік. – Я прийшов шукати золоту сливку, щоб здійснити справжній подвиг.

– О, то я знаю де чарівний сад! – Вигукнув Рубіус. – Звільни мене, Конопаті Ніздрі, і я тобі покажу…

– Сер. Сер Кормунд Конопаті Ніздрі. – Образливо виправив грифона рицар.

– Добре, сер Конопаті Ніздрі. Зніми з мене ланцюг, а натомість я проведу тебе до саду, де квітнуть чарівні сливи.

– Гаразд.

Рицар без роздумів опустив меч на ланку ланцюгу. Рубіус лиш сіпнувся, не встигнувши навіть злякано зойкнути. Ланка розкололася навпіл, і вивільнений грифон радісно заклекотів, забив крилами і злетів у повітря. Свічки разом згасли від потужного пориву вітру, та Кормунд встиг вхопити обрубок ланцюгу. Він сіпнув Рубіуса вниз, і той знову впав.

– Чи ти не втекти зараз хотів? – Сердито запитав рицар.

– Трошки. – Зізнався грифон. – І до-речі мені б це вдалося, якби ти не рубав ланцюг, неначе скажений, а відкрив замок отим ключем, що на гаку.

 Рицар байдуже знизав плечима. Він почепив щит на спину, глянув та осколки розбитого ліхтаря, а далі помацки рушив до дверей.

– Ти обіцяв, монстре. – Нагадав він.

– Добре-добре, – зітхнув грифон. – Я не тікатиму. І ще раз – мене звати Рубіус, сер Кормунд Конопаті Ніздрі. Ти рятуєш мене від Сесарії, я тобі допомагаю.

Рицар кивнув. Він нарешті намацав двері й щосили штовхнув їх. Замок неначе потерть посипався іржею на підлогу, а у вічі вдарило яскраве світло. На якусь мить Кормунд втратив почуття часу та простору. Він опинився в широкому коридорі, прикрашеному ліпниною та блакитною мозаїкою. Висока стеля вкривалася ілюзорними хмарами наче справжніми, крізь них стікали золоті промені. Вони відбивалися від шматочків різнобарвного скла, вмурованого в стіни, і розсипалися яскравими острівцями по підлозі. Рицар ступив уперед, і залізні сабатони голосно клацнули. Вдалині наче у відповідь йому щось загриміло.

– Ходім, – прошепотів Рубіус.

Кормунд глянув собі під ноги, й побачив зображення чарівної сливи, викладеної кольоровими плитками. Вона ніби виринала з чиїхось мрій, така красива, така бажана… Рицар замилувався мозаїкою всього на хвильку, та раптом відчув якійсь поштовхи. Він з подивом озирнувся на грифона. Той налякано наїжачував пір’я й піджимав хвоста, дивлячись кудись убік. Щось незрозуміло-велике, ніби зібране з крупних уламків кришталю та злитків золота, рухалося назустріч. Воно перетікало, як лавина, і з кожною миттю земля все сильніше тремтіла від його «ходи».  

– Це вона, – промовив грифон. – Це Сесарія…

Кормунд звів брови.

– Я здолаю це лихо! – Вигукнув він і грюкнув мечем об щит.

Він став у бойову стійку, готуючись зустріти монстра гострою сталлю. Золото та кришталь немовбито живе ковзало по підлозі, лишаючи глибокі довгі подряпини на плитках. Крізь прорізь шолому рицар бачив, як Сесарія наближується, відчував як гарячіє кров і калатає серце під бронею.

– Я – сер Кормунд Конопаті Ніздрі! – Загримів він. – Нападай, відьма, я тебе не боюся!

– Та що ти робиш, дурнику?! – Закотив очі Рубіус.

Він кігтями зачепився за рицарські наплічники та, заклекотівши, насилу злетів у повітря. Його крила голосно заплескали. Рубіус ледь втримав Кормунда, але зумів здійнятися вище. Монстр-Сесарія залишилася унизу й розчаровано загуділа, а грифон важкою стрілою пролетів над нею. Рицар сіпнувся востаннє, дарма махнув мечем і обвис. Пручатись було марно. І звідки тільки сили взялися в тому худому котячому тілі?

Майнув широкий коридор і відкриті двері. Підземний палац змінив світле небесне убранство на глибоко-синій наряд. По стінах потягнулися тьмяні фрески, Кормунд не впізнав постатей на них. В новій залі неначе царювала тепла, волога літня ніч, пахло квітами і мокрою землею. Посеред зали виростав величезний скляний купол, що ловив відблиски розсіяного світла дрібними гранями. Рицар помітив, неначе хтось біжить услід їхньої тіні, та раптом грифон розжав кігті.

Із голосним зойком рицар гепнувся на землю, і якби не м’які рослини, то так би і розпався на частини разом із власними латами. На декілька хвилин він втратив свідомість, а як очухався, відчув ніби на грудях у нього лежить щось важке, та ще й муркотить. Кормунд застогнав, і власний голос гулкою луною вдарив його по вухах.

– Живий? – Співчутливо зазирнув до прорізу у шоломі Рубіус.

– Не впевнений, – просипів рицар. – Злізай з мене, коняка, ти ж важезний, наче… я не знаю хто.

Грифон пирхнув зі сміху. Він всівся поруч і взявся чистити шубку. Кормунд тим часом насилу підвівся. Він прийшов трохи до тями, і лиш тоді помітив що до латів почепилася якась лоза. Вона міцно обійняла панцир, поручі й трикутний щит, а щойно рицар спробував її скинути, як лоза простягнула гнучкі вусики й до гостроносого шолому. Рицар трохи покрутився, поскакав та й махнув рукою. Зняти ту лозу він так і не зумів. Рубіус припинив вмиватися, подивився на Кормунда з цікавістю, а потім вказав на теплицю.

– Оце наш шлях. Готовий, Кормунде?

– Сер Кормунд, – виправив Рубіуса рицар і зазирнув крізь невеликі скляні дверцята, що відкривалися нагору, наче кришка льоху.

В теплиці було темно та жарко, важке вологе повітря краплями стікало по стінах, пахло тогорічним листям і городом. Від самого початку аж до протилежного виходу тягнулись ряди високих горщиків, в яких сиділи дивні пузаті рослини. Кругленькі, як кавунчики, вони хиталися із боку в бік, неначе хвилі в морі, та світилися потроху, як ті гнилички. В кожної рослини на маківці росла одна-дві стеблини с невеличким листям, а як рицар придивився, то побачив в них ще й заплющені очі.

– Що це з біса таке? – Пошепки спитав здивований рицар.

– Це мандрагори, – тихо одповів йому Рубіус. – Визрівають тут спокійно, а як прокинуться та заверещать – тут нам і смерть.

– Ага…зрозуміло, – відповз назад Кормунд, ду-уже обережно закриваючи дверцята. – То давай ми той… Полетимо.

– Вибач, Кормунде, не цього разу, – Рубіус розкрив крила. На землю брунатними пелюстками посипалося пір’я.

Рицар зітхнув і навіть забув виправити грифона. Він ще подивився на темну тепличку, та у напівголоса прошепотів:

– Слухай, а чого ми взагалі впали?

– А то, що ти важезний, наче я не знаю хто, – захихотів грифон. Кормунд й собі посміхнувся.

Він ще трохи порозглядав тепличку, ніби міг щось побачити крізь запотіле скло, а далі рішуче ступив уперед. Його лати весело дзвякнули. Рицар завмер на мину, потім ще зробив крок, вже не так енергійно. Лати знову брязкнули.

– Та щоб тебе! – Розсердився Кормунд. – Так мандрагори нас точно почують.

– То залиш ці залізяки тут, – запропонував грифон.

Рицар зиркнув на Рубіуса, ще трошки пройшовся, грюкаючи і брязкаючи металом, а далі тяжко зітхнув, визнаючи грифонову рацію. Він відійшов назад та став знімати обладунки. Стягнув шолом, трухнув рудим волоссям, а далі схопився розв’язувати застібки панцира. Лоза ніби тільки цього й чекала. Ковзнула, як змія і міцно вп’ялася в залізо, оповила Кормунда, скувала його рухи. Той ошаліло крутнувся, спробував розірвати пута мечем, та ненароком його впустив. Грифон заскакав коло, буцімто хотів допомогти, та вчепився в червону туніку.  

«Р-р-вак!» – Почувся протяжний звук рваної тканини.

«Брямс!» – Не втримав рівновагу рицар.

Він з матюками покотився по землі, а Рубіус так і лишився зі шматтям туніки в дзьобі. Врешті-решт силою та лайкою Кормунд разом із грифоном здолав-таки ту кляту лозу, скинув лати й полегшено зітхнув. Він лишився в самих штанях і стьобанці, а поручі та навіть сабатони довелося скинути, щоб не клацали при ході. Ледь-у-ледь рицар приладив залишки туніки зверху, взяв щит та надійно закріпив на поясі меч. Шолом так і зостався в обіймах чіпкої лози. А щойно Кормуд відійшов, як знову лязкнуло! Повільно встали, немовбито ожилі покинуті обладунки. Зібралися воєдино, поєднані самими лише гілками, і завмерли, немов на манекені.

– Які  чорні чари… – Прошепотів Кормунд.

Лати стрепенулися. Вони обмацали нагрудник рукавичками, як би то робила людина, узяли щит, поправили пустий шолом, що стирчав замість макітри. А далі відсалютували рицарю і весело затрусили кудись по справах.

Рубіус та Кормунд провели лати мовчазними поглядами.

– От хулєра, – цитьнув грифон. Рицар зітхнув.

– Гарні лати були, шкода, що втекли.

На мить він замовк і утворилася тиша, аж раптом грифон не втримався й пирхнув зі сміху. Кормунд обурливо на нього подивився, та не зважився, як сам почав реготати. Кілька хвилин обидва не могли заспокоїтися, а коли сил на сміх вже не стало, Рубіус махнув хвостом убік теплиці. Час було шукати сливки.

Вони з Кормундом обережно увійшли всередину і навшпиньки рушили повз сплячі мандрагори. Ті легенько гойдалися та посапували, з кожним рухом розсіюючи хмаринки пилку навколо себе. Пилок невидимими крупинками осідав на шкірі, одязі і шерсті, од чого скоро рицар та грифон й самі почали тьмяно світитися в темряві. На середині шляху доріжка звузилася, рицар випадково зачепив трохи листя, і завмер, щоб не потривожити рослину. Зупинився за ним і Рубіус. Мандрагора заплямкала, завовтузилася в землі, вмощуючись зручніше, через що на грифона посипався ще пилок. Рубіус інстинктивно обтрусився… І так же голосно, собака!

На мить Кормунд замружився, ніби це могло врятувати, та почув лиш позіхання. Мандрагора мабуть не дочула звуків, і досі мирно спала. Рицар осудливо глянув на грифона, проте сварити не став. Той без того був наляканий. Він махнув рукою, збираючись іти далі, та зненацька помітив, що хтось крадеться до них с поміж рядків. Кормунд потягнувся до меча, нахмурив брові. Але раптом незнайомець випрямився і привітно помахав рицарю. Кормунд звузив очі, в першу мить навіть не розуміючи, що коїться, а далі майже беззвучно крикнув

– Принц Гертігем?!

– Ой-йо-о…

Рубіус припав до землі. Принц вжав голову в плечі й притиснув палець до губ. Він вже загубив десь плаща, і замастив землею білий пурпуен, та досі тримав при собі парадну шаблю. Вона виблискувала у темноті, немов хижак шукаючи жертву. Здавалося, що принц будь-якої миті готовий був когось нею вжалити. Він нишком підібрався ближче, глянув на грифона та нічого сказати не встиг. Натомість Кормунд гаряче зашепотів:

– Чого ви тут, ваше високосте?

– Вибачте, мій друже. Я дарма вас самого відпустив. Адже як може майбутній король чекати, доки його васал наодинці б’ється з лихою відьмою. – Гертігем випрямився і картинно виставив ногу вперед, неначе позуючи.

– Б’ється з … ким?

Кормунд присів і погладив грифона по голові.

– Ні з ким. Я лиш хотів узяти кілька золотих слив. Для подвигів, бо вони ж чарівні. – Пояснив він, і не став допитуватись більше, чому раптом молодший принц себе майже королем назвав.

– Добре, – заспокоївся Рубіус.

Рицар обережно обійшов горщик і пальцем вказав на двері. До виходу було вже недалеко, і троє авантюристів покрокували по вузькій доріжці. Замок на щастя виявився одчиненим, скляні дверцята легко піддалися, а як Кормунд їх відкривав, противно скрипнули. Крайня мандрагора невдоволено скривилася, трухнула листочком на маківці, від чого попливли у повітрі крупинки пилку. Кормунд зажав ніс, на хвильку усі зачаїли подих…

Фух, обійшлося.

Рицар повернувся до виходу, аж раптом:

– Чхи!! – Голосно чихнув Гертігем.

Мандрагора розплющила очі, відкрила рота, однак завищати вже не встигла. Сяйнула співуча сталь, гостра шабля умить розрубала навпіл рослину, вона лише зі здушеним зойком впала на землю. Інші мандрагори завовтузилися, почали прокидатися, Кормунд кинувся до дверей. Немов стріли, авантюристи повилітали з теплиці, закрили дверцята, і в ту ж секунду неймовірний крик вдарив по куполу. Рицаря відкинуло, а скло покрилося тисячами тріщин.

Кормунд впав на спину й забив потилицю. На декілька хвилин він знепритомнів, а як знову відкрив очі, зрозумів, що принц волочить його якомога далі від теплиці. Він хекав і тяжко дихав, з останніх сил тягнув рицаря кудись спиною вперед, поки грифон метушився перед його обличчям. Спершу Кормунд навіть не зрозумів, що коїться. У вуха йому ніби хтось запхав м’якої бавовни, а в голові гуділо та свистіло, й на шию щось стікало тепле. Сяк-так рицар сфокусував зір, і нарешті побачив, чого так панікує Рубіус.

На крики клятих мандрагор збігалися до авантюристів справжні чудовиська! Людиноподібні великі монстри з каменю, землі, й деревини та листя. Кормунд глянув на почвар, помацав здоровезну шишку на потилиці, на секунду навіть засумнівавшись, а чи не ввижається це все йому. Після чого рицар підняв очі на червоного від натуги принца і дуже ввічливо попросив його відпустити. Гертігем в ту ж мить прибрав руки, знову ненавмисно гепнувши рицаря на підлогу, та той вже був навчений, і якось зумів не ляснутися.

– Оце гулю набив, – зажурено зітхнув Кормунд. – Жоден шолом тепер не налізе.

Гертігем далеко утягти його не зміг, вереск мандрагор досі чувся через розтріскане скло, а монстри тим часом гупали назустріч. Принц, не дурень бувши, чкурнув кудись, щойно рицар став на ноги, а грифон сховався за широку спину Кормунда. Той зухвало хекнув, схопився за меч і заволав:

– Я – сер Кормунд Конопаті Ніздрі!

Крик пролунав чи не голосніше за вереск мандрагор, перший монстр – груда грубих каменюк у вигляді людини – навіть чогось зупинився. Почвара, зроблена з землі, у нього врізалася й розсипала навкруги купки бруду. А гостра сталь в той час вже дістала до іншого «охоронця», що біг поруч. Вона легко зрізала зелене листя, окропила червоним ягідним соком землю, хижо сяйнула у напівтьмі. Неначе гілочку, Кормунд зрубав кремезного дерев’яного монстра, й жваво відкотився в бік, ухиляючись від важкого удару. Кам’яні кулаки почвари погрузли у землю, а витягти їх вона вже не встигла. Мить – і голова монстра полетіла окремо від тулуба.

– Кормунд, позаду!

Грифон стрибнув на плечі монстряці, що підкрадався зі спини. «Дякую!» – лиш встиг вигукнути рицар. Він розрубав «охоронця», та той раптом розсипався жовтим піском і звівся бурею в повітря. На кілька секунд навкруги стало темно, а далі колючі піщинки оточили рицаря. Кормунд незчувся, як щось вхопило його та вибило меч з рук. Рубіус гнівно загарчав. Він замолов крилами, ламаючи піщаний потік, а Кормунд щитом розтрощив гілку, що чіплялася за нього. 

– Он меч! – Скрикнув грифон.

Рицар побачив, як глиняний монстр крутить в лапах меч, неначе зубочистку.

– Ах ти ж падлюка! – Обурився Кормунд. – А ну віддавай меча, гад!

Монстр заревів у відповідь і кинувся в бій. Рицар виставив щит уперед, нахилився трохи, ураз перетворюючись на кремезну стіну. Із неймовірною силою врізалася в нього глиняна почвара, та Кормунд навіть не поворухнувся. Так і попадали йому під ноги глиняні уламки. Інші монстри сахнулися від жаху. Вони оточували рицаря з усіх боків, та той лише посміхався! Він забрав меч та голосно стукнув ним об щит, зазиваючи монстрів до бою. Один дерев’яний «охоронець» зробив крок назад, але Кормунд тільки покачав головою.

– Пізно відступати.

Він завзято кинувся на монстрів із мечем та щитом, рубаючи та розбиваючи їхні земляні та дерев’яні тіла. На підлогу посипалися щепки, камені та листя. Кормунд неначе лісоруб повалив ще кількох почвар, та яро глянув на монстряк, що із жаком тікали від нього в різні боки. Битву було виграно.

 Гертігем підскочив до Кормунда, вітаючи з перемогою. А той повернувся до грифона, що вже лежав на бочку серед купки уламків та грав камінчиком.

– Рубіусе?

– Га? А, точно, ми ж маємо йти.

Грифон позіхнув, обтрусився і першим рушив до воріт чарівного саду, що виднівся вже попереду. Принц востаннє оглянув поле битви, прочистив вухо мізинцем, бо заклало від нескінченного вереску мандрагор, та кинувся слідом за рицарем і його супутником. Отак разом троє авантюристів дісталися нової зали неймовірного підземного палацу, де росли золоті сливки.

Кучеряві хмари спадали донизу, ніби простирадло на мотузці. Вони сповивали туманною прохолодою стовбури тонких дерев, торкалися холодними лоскотними пальцями шкіри та одягу. М’яка сріблясто-малахітова трава чіплялася за щиколотки, з-під неї виглядали допитливі шапочки грибів. Жирненькі блакитні слимаки меланхолічно їх жували, в той час як кілька світлячків сполохано кружляли коло авантюристів. Розсіяне сонячне світло трохи розганяло рідкі сутінки, свіже повітря виганяло табуни «мурашок» по гарячій після бійки шкірі.

Кормунд озирнувся навкруги, глянув угору. На фоні світло-сірого мереживного неба добре було видно, як полюють кажани.

– Мгм… – прогудів незрозуміло він.

В таємничому саду з землі стирчали самі сажанці. Гертігем відкрив рота, аби щось сказати, та аж раптом почувся далекий гуркіт і знайомий брязкіт. Рицар оглянувся й з подивом побачив власні обладунки, що привітно махали авантюристам гілкою-рукою. Вони стояли біля воріт, і наче чогось чекали. Та варто було Кормунду ступити назустріч, як Рубіус налякано зашипів. Він наїжачив пір’я, розпушив пощипаний хвіст, і з відчайдушним клекотом-нявчанням пірнув рицарю в обійми 

– Ну все, нам гайки. – Зітхнув принц Гертігем.

 Гуркіт здавався вже ближче, неначе щось важке і здоровезне бігло до саду. А обладунки тим часом  раділи, тицяли в бік гостей пальцями-гілками, підстрибували від нетерплячки. Кормунд насилу здихався грифона з рук, і тільки-но хотів схопитися за меч, аж тоді побачив страховисько-Сесарію. На повній швидкості вона добігла до воріт і врізалася в захоплені лозою лати! Із голосним брязкотом полетіли в усі боки частини обладунків, кришталеві друзи, золоті злитки… Монстряка впала й обвалилася, а по землі покотилися відколоті від неї камінці. Рицар придивився, здивовано впізнав серед малих уламків жовтий блискучий фрукт, та радісно кинувся здобувати омріяну сливку. Він встиг її підняти, обтрусити об стьобану сорочку, а тоді вже озирнувся, щоб побачити нарешті справжню злу напівбогиню Сесарію.

Вона сиділа прямо там – в купі кришталю та золота, і дуже невдоволено супила носика та брові. На ній було одягнуто жовте плаття, а у чорному волоссі плелися блискучі дорогоцінні стрічки. Кормунд недомислено розкрив рота.

– То це… вона?

– Вона. Моя володарка, дочка хазяїв підземного палацу Сесарія. – Прошепотів Рубіус.

Сесарія спустилася з груди металу, покрутилася, щоб перевірити,чи ціла спідниця, і сердито подивилася на порушників. Ті стояли, наче зціпенівши, спостерігаючи за кожним її рухом. Першим до тями прийшов принц Гертігем.

– То це ж просто дитина, – вигукнув він, а потім чогось розсміявся. – А я гадав, що це буде складно.

Невелика на зріст дівчинка років чотирьох, чи може трьох витерла носа і вередливо тупнула ногою. В ту ж мить уламки кришталю позад неї стали складатися в нового монстра-охоронця, а сама Сесарія скрикнула:

– Погані! Погані! А ну забирайтеся!

Кормунд збентежено глянув на принца, й хотів мабуть спитати, як оце вийшло, що страшна чаклунка виявилася не такою вже й страшною. Та той зненацька взявся за парадну шаблю.

– Нарешті! Цей палац і вся його магічна сила будуть моїми, – задоволено промовив він і зробив крок назустріч Сесарії. – Оце так я точно стану королем!

– Мій принце, ви що – скривдите дитину? – Жахнувся Кормунд.

Замість відповіді здригнулася під ногами земля. Камінці й золоті злитки підстрибнули в повітря, злилися у єдину стихію, зі свистом і стогоном закружляли в смертельному вирі. Рицар ледь устиг прикритись щитом, як у нього вдарили гострі кришталі. Гертігем рвонувся уперед. Кормунд відкинув пробитий щит, закричав щось, та не почув власного голосу. Він спробував вхопити принца за плащ, але не встиг. Перед обличчям майнуло сіро-брунатне пір’я, рицаря жбурнуло на землю. Гертігем зойкнув і зник на декілька секунд серед золотої бурі.

Кормунд перекотився у бік, підняв голову й побачив грифона, що неначе в танці кружляв серед сяючих уламків. Неподалік сиділа червона від гніву Сесарія, бо власні чари збили її з ніг. Шматки кришталю від незавершеного охоронця розкидало по всьому саду. А рицар без усяких вагань кинувся до неї, проте відчув зненацька, як щось гаряче обпекло долоню. Із подивом він зрозумів, що й досі тримає золоту сливку! Та вже сильно розпалилася від жару і пом’ялася, й ледь Кормунд встиг розкрити пальці, як тонка оболонка потекла на землю.

Рицар затрусив рукою, радіючи, що не зняв рукавичок, і кісточка від золотої сливки полетіла прямісінько до принца. Повітряний потік її підхопив і у мить розчинив серед золота та кришталю. Рубіус чкурнув униз, закрив крилами малу Сесарію, а Кормунд сахнувся назад. Неймовірно яскраве світло вдарило його, немов палицею по голові, налякано провищав щось дурний принц. Його голос злився з ревом вітру, але за хвилину галас зник.

Кормунд мигнув кілька разів, потер очі, покрутив головою. Приємна тиша і вологий ніжний туман огортали таємничій сад, де жодного сліду не лишилося після тих дивовижних чарів. По-старому легенько коливались від дихання землі тонкі гілочки юних дерев. Кружляли серед них зграйки світлячків, меланхолічно жували шляпки грибів великі сонні слимаки. Рицар спершу й не побачив аніяких змін. Ну, хіба що розкиданий кришталь блищав у високій траві. А як Кормунд пригледівся, то ледь не розреготався, бо знайшов-таки біля гриба «майже короля» Гертігема.

– Ваше величносте? – Обережно покликав принца він.

– Ква? – Відгукнулося величеньке жабеня в яскравій білій шубці.

– Ой, пухнастик! – Протягнула до принца ручки Сесарія, а грифон обхопив лапами поскубаного хвоста і жалісно глянув на рицаря.

– То не до тебе вже, не бійся, – посміхнувся Кормунд.

Сесарія до нього озирнулася, знову звела брові, і тупнула ногою. По траві пройшлася сильна хвиля, вона зеленими пальцями охопила чоботи, а у наступну мить ноги рицаря раптово загрузли по самі коліна.

– Гей, зачекай! Я ж не…

Закінчити рицар вже не встиг. Одним стрибком Рубіус опинився поруч, а за секунду земля охопила їх обох. Тепла ковдра, просякнута літнім жаром і вологим корінням міцно його стиснула й підкинула. Кормунд навіть рота не розкрив. Він оговтався вже на сонечку, підняв голову, й зрозумів, що лежить на землі, я поруч сидить і муркоче худий замизканий грифон.

– Трясця, це було дуже дивно, – тільки то й зумів сказати він.

Рубіус позіхнув у відповідь, потягнувся всім своїм котячим тілом і обернувся до прихованого серед кущів та бур’яну входу у таємне підземелля. Той вже встиг зарости густим павутинням, що неначе потріскане скло закривало від стороннього погляду довгий ряд темних сходів. Кормунд погладив грифона по спині.

– Ходімо, познайомлю тебе з усіма у таборі! – Втомлено посміхнувся він. Може й смачненького чого знайдем…

– А як твій принц?

– А Гертігем… Ну, ми врятуємо його пізніше. Хай бач трохи зачекає. Буде знати, як слабких ображати, та добрих людей обманювати.

– Та це н-а-адто жорстоко, – розреготався грифон і першим рушив слідом за людським запахом до табору, де стали слуги.

Попереду його чекало небо і далекі гори. Ну, й звісно добренький обід! Рицар пригладив золотаве волосся, поправив у піхвах меч, та й собі почухрав. За спиною у нього лишився чарівний палац і сад, сповнений чудес. А ще затишне підземелля і повільно зникаючий таємний вхід. Вісім чорних оченят проводили рицаря та грифона довгим поглядом, одна пухнаста чорна лапка помахала їм на прощання.

«От йолопи», – подумав маленький живучий павучок на ім’я Стіві та й продовжив плести своє срібне павутиння.