Голуб Поштовий

1

Погода геть зіпсувалася. Легкий вітерець розгулявся не на жарт і обіцяв перетворитися на потужний шторм. Орнітоптер поштової служби відчутно трусило. Джейкоб роздивлявся місце для посадки, перевів крила в нейтральне положення і направив машину в ширяючий політ. Орнітоптер підстрибував, крила жалібно рипіли.

У багажному відсіку загуркотіло, пролунав дзвін битого скла. Христя прикусила губу, втиснулася в крісло.

– Перевір, як там вантаж, – попросив Джейкоб.

Дівчина заперечливо хитнула головою.

– Кермо тримай, – Джейкоб зістрибнув із сидіння й потюпав на корму, швидко перебираючи короткими ногами. Його непропорційно велика голова розгойдувалася в такт, ніби була надто важка й ледве трималася на тонкій шиї.

– Стривай. Я сама, – крикнула Христя. Зупинила карлика й зникла в багажному відділенні.

Джейкобу пощастило. «Голуб Поштовий» раніше належав батькові Христі, який програвся в карти. Сім’я опинилася в боргах, й орнітоптер виставили на продаж. Джейкоб про поштовий бізнес не думав, але шукав невелику вантажну машину. Ціна привабила, так само, як і ліцензія на доставку пошти. Джейкоб наважився, а коли побачив біля Голуба заплакану Христю, найняв її спочатку помічницею, а потім механічкою, і відтоді жодного разу не пошкодував. Дівчина знала свою справу, звикла працювати з механізмами та з будь-якою неполадкою могла впоратися. Вперта, правда. Карлик здогадувався, що Христя потай відкладала гроші, щоби викупити Голуба.

Бовтанка посилилася. Несподівано потемніло, на небо наповзла тінь.

– Вищі… Хай їм грець! – вилаявся Джейкоб.

Над ними проходив дирижабль, схожий на величезного неквапливого кита. Виднілися двигуни на зовнішніх гондолах, пасажирські палуби та долішні керма. Здавалося, якщо придивитися, можна розгледіти мандрівників та самих хазяїв.

Час ніби сповільнився, повітря застигло й не пропускало звуки, стих навіть вітер. Замовк двигун, орнітоптер незграбно завис, готовий звалитися будь-якої миті.

Раптом задзвеніло, вдарило хвилею, залунало протяжним гулом. Затремтіло скло, заспівали металевим скреготом палуби. У потилиці стало гаряче, у роті сухо, в очах потемніло. Джейкоб вчепився в кермо, борючись із нудотою, але не зомлів, тільки замружився. Коли розплющив очі, дирижабль плив вже далеко й незабаром зник із поля зору.

З багажного відсіку вибралася Христя: бліда, волосся скуйовджене, очі перелякані, з носа капала кров. Нетвердою ходою підійшла до Джейкоба, опустилася на коліна, ніяково тицьнулася йому в плече.

– Вже все, пішли, – заспокоїв карлик й пригладив дівчині неслухняні кучері.

– Сам як? – Христя підвела голову.

– Нормально. Мене їхньою магією не візьмеш, стійкий.

– Ненавиджу зчитування. Що їм знадобилося? – дівчина шморгнула носом, витерла кров долонею. – Краще б людьми займалися. Як Мару знайти, так нема кому.

На очах у Христі виступили сльози. Мара, її найкраща подруга, зникла тиждень тому.

– Хто вищих розбере? Час забиратися. Де вищі, там і пси, – Джейкоб подав їй хустинку. Подумав, що Мара красуня, такі в покоївках довго не затримуються і часто потрапляють у халепу. Не знайдуть дівчисько. Але свою думку до Христі не доніс. Бідолаха й так засмутилася.

Джейкоб розвернув орнітоптер, відводячи від житлових кварталів. Перспектива зустрітися з нишпорками вищих приваблювала мало. Голуб не перевозив заборонених вантажів, але на дрібні порушення карлик не звертав увагу. У багажному відсіку часто витріщалися мертвими очима неупаковані кролики та фазани з ярликами на шиї. «Головне, щоби не підтікали й мали розбірливу адресу». Іноді перевозили живих і навіть великих тварин. Якось взяли козу, і Христя всю дорогу заспокоювала знервовану пасажирку. А після возилася з прибиранням, настил із тирси постелити не здогадалися.

Штормовий порив вітру підкинув орнітоптер нагору. Під ними лежала Фортеця, а поруч знаходилися доки – місце для посадки не ідеальне, але краще за житлові квартали і вузькі криві вулички, де навіть малогабаритному Голубові не розвернутися. Джейкоб зменшив частоту махів крил, вирівняв орнітоптер й повів до Собачого острова. Посадив у південних доках, втиснувся між навантажувачем і причальною щоглою. Склав крила й заглушив двигун.

Вечоріло, але сутінки ще не спустилися. У доках було безлюдно й тихо, від щільних рядів терасних споруд Східної Кармолли здіймався димок.

– Там щось гримить, – злякано сповістила Христя. – У багажнику.

Карлик здивувався, цього разу живого вантажу вони не брали, проте пішов за дівчиною. Усередині було тепло – двигун ще не охолонув. Але до звичайних запахів додалося дещо нове, не схоже на упаковку чи поштові коробки. Усе начебто знаходилося на місці, тільки впала одна з полиць із листами та дріб’язком. Листівки та аркуші паперу розлетілися по підлозі. Христя кинулася наводити лад, і застигла з конвертом у руці.

– Жартівник якийсь, дивися, – показала лист, де замість адреси намалювали пагорб із двома немовлятами. А дорогою, що закінчувалася хрестом, йшла жінка з букетом.

Почувся стукіт, ніби били у двері. Він долинав із великої дерев’яної скрині в кутку.

– Є хто живий? – гукнув Джейкоб.

Відповіддю було тихе постукування. Позаду хтось вдихнув і затримав подих. Джейкоб обернувся й побачив Христю: кругле личко, ямочки на пухких щічках, неслухняні світлі кучерики. Невеликого зросту, а все одно на півголови вище. Схвильоване, проте рішуче дівча тримало гайкові ключі. Таким інструментом і з бандитами впоратися можна. Хоча те, що ховалося в скрині не несло шкоди, у цьому Джейкоб був упевнений. Узяв один із ключів, збив клямку й відчинив кришку. Усередині сидів хлопчик.

– Гей, звідки взявся? Вилізай, – скомандував Джейкоб, здивовано потираючи лоба.

Хлопчик ніяково тупцював на місці й мовчав. Замурзаний, років десяти. На щиколотках і зап’ястках бовталися шкіряні ремінці, напіврозстебнуті та наче обпалені. Служка? Втік і сховався в скрині? А ремінці навіщо? Покарали?

– Не бійся, не ображу. Звати як? – Джейкоб говорив ласкаво.

Хлопчик промовчав, але не злякався. Зазвичай діти плакали, побачивши карлика.

– Відповідай, коли з тобою розмовляють, – суворо сказала Христя. – Злодюжка, напевно.

Хлопчик шморгнув носом, але не промовив жодного слова.

– Агов, – Джейкоб клацнув пальцями біля замурзаного вуха, так, що хлопча здригнулося, й повторив запитання. – Як тебе звати?

Хлопчик розвів руками.

– Він що, знущається? – обурилася Христя. Підскочила до знайди й замахнулася, щоби дати ляпасу, однак Джейкоб перехопив руку дівчини.

– Охолонь, він, здається, німий.

Хлопчик радісно закивав.

– Однак не глухий, – Джейкоб задумливо потер підборіддя. – Ось що. Я запитуватиму, а ти відповідай, «так» чи «ні». Зрозуміло?

Знайда згідливо нахилив голову.

– Ти ховався в скрині?

Голова хитнулася ліворуч – праворуч.

– Тебе посадили в скриню?

Хлопчик ствердно кивнув.

– Злодюжка він. Заліз, поцупити щось. Не треба з ним панькатися, – Христя все ще злилася.

– Гм. Знайди супровідні листи. Де ми забрали цей вантаж?

Дівчина кинулася розбирати папери, розсипані по підлозі. Підняла складений учетверо аркуш, й подала Джейкобу.

– Зранку взяли з центрального поштового відділення.

– Одержувач хто?

Христя порилася на полиці. Оглянула скриню й розгублено знизала плечима.

Тварин поштою посилали, однак щоби живих людей? Про таке Джейкоб не чув. Адресу відправника не вказали, але додали опис: крихкий вантаж, не перевертати й не трясти. Запитувати хлопчика марно, мову німих Джейкоб не знав. Ще раз перечитав папірець, зазирнув на зворотний бік, навіть понюхав. У графі «одержувач» інформації не було. Мабуть, ще один аркуш загубився.

Карлик ретельно перевірив вміст скрині. До внутрішньої стінки прибили коробку. Джейкоб віддер її й розкрив. Усередині лежало малювальне приладдя: альбом, щільний рифлений папір, сепія, набір туші та пір’я, вугільні палички. Цікаво, виноградні чи вербові? Понюхав, потер пальцем. Гарні для ескізів, професійна якість. У таких питаннях він розбирався, мати тримала художню крамницю.

Джейкоб акуратно зняв шкіряні ремінці та уважно розглянув. Наче лопнули, а в деяких місцях обгоріли. Але на зап’ястках слідів не залишилося.

Хлопчик огляду не заперечував, стояв спокійно, не смикався.

– Тебе зв’язали?

Знайда кивнув.

– Посадили в скриню, щоби відправити поштою, – продовжив Джейкоб. – Розв’язав хто?

Хлопчик похитав головою й розвів руками, мов, не знає.

– І що з ним робити? – запитала Христя.

– Вранці вирушимо до поштового відділення, розпитаємо про папери.

Разом із Христею вони ще раз обстежили скриню з усіх боків, навіть перевернули та перевірили дно. Нічого.

– Багачі, напевно, – пирхнула Христя. – На словах пояснили та вирішили, що достатньо.

– Навряд чи, – заперечив Джейкоб. – Або слуга втратив, або в поштовому відділенні не додали, коли вантажили.

Поки займалися скринею, хлопчик залишився поза увагою. І тепер сидів на підлозі та захоплено черкав в альбомі вугіллям й розтирав папір пальцем.

Джейкоб насупився. Матеріали дорогі, ще й псування майна запишуть, хоч із посилкою й так влипли. Христя схопила знайду за вухо, викрутила й потягла догори. Той беззвучно заплакав. І виглядало це так жалібно, що Христя пожаліла й відпустила, пробурмотівши: – я ж несильно.

Альбом розкрився, вугілля покотилося по підлозі. Джейкоб розгублено моргнув. На папері височів каштан, розлогий і старий: гілки, крона, листя, неосяжний стовбур. Впевнені штрихи, трохи розмиті тіні, світло та об’єм. Деталі та майстерність дивували, робота дорослого, а не дитини.

– Ти це намалював, зараз?

Хлопчик щасливо закивав.

– Може й писати вмієш?

Знайда зробив жест, що означав «трохи».

– Диво дивне… – пробурмотів Джейкоб.

Де це бачено, щоби замурзані хлопчики знали грамоту й так малювали. Не інакше, як служкою в художника був. А ще швидкість, з якою він зробив ескіз…

Джейкоб вибрався з Голуба й роззирнувся. Ішов дрібний дощ, і вітер посилився. Карлик попрямував до найближчого ангара і, не надто розраховуючи на успіх, посмикав двері, які скрипнули й піддалися. Він зазирнув, посвітив кристалом. Усередині було порожньо, ангаром давно не користувалися, кути щедро прикрашало павутиння. Джейкоб повернувся до орнітоптера й перевіз машину до ангару.

На підлозі розклали кристали, три штуки по колу та один у центрі. Приміщення відразу наповнилося м’яким блакитним світлом. Двері щільно зачинили, залишивши негоду зовні. Христя дістала пакет із їжею, нарізала кожному по шматку хліба із соковитим курячим м’ясом.

Хлопчик уминав аж за вухами лящало, ніби не їв кілька днів і незабаром сопів у кутку. Джейкоб приніс ковдру, хотів укрити знайду, але віддав Христі. Дівчина вічно мерзла.

– А ти?

– В орнітоптері ще одна є, – збрехав Джейкоб.

Христя різко понурилася й зітхнула:

– Думаєш, Мару знайдуть?

Джейкоб наморщив чоло. Зниклу дівчину з бідної сім’ї можна виявити або в борделі або в річці, й ще не ясно, який із варіантів краще.

– Поворожиш на рунах, га?

– Не сьогодні. Достатньо вражень для одного дня, – відповів Джейкоб. – Рано чи пізно знайдуть. Тепер лягай.

Спати ще не хотілося. Подобалося слухати завивання вітру, особливо, коли сидиш у теплі та сухості. Джейкоб погасив усі кристали крім центрального й дістав баклажку з витриманим віскі. Відкрутив кришечку, понюхав, зробив ковток, посмакував, і добряче приклався. Стало гарно, і як не дивно, прочистило мізки. Ліг на спину, заклав руки за голову й за звичкою забурмотів під ніс:

– М-так. Знайда – талант, мабуть, служив у художника, а той відправив його комусь у подарунок. Тоді художнє приладдя для хлопчика. Поки що логічно?

– Цілком, – відповів знайомий голос.

– Ґюнтере, ти прийшов? – пожвавішав Джейкоб.

Брат сів навпроти й усміхнувся. Він завжди був гарненьким, не дитина, а янголятко. Білі кучері, напомаджені й зачесані на проділ, блакитні очі. У світлі кристала вони блищали і здавалися більш синіми. Одягнений у короткі до колін шорти – ледерхозен, у нагадування про алеманське походження батька, на якого Ґюнтер дуже скидався. Джейкобу дісталися карі очі матері й нічого більше, що вказувало на батьків.

– Якщо завадив, піду.

– Хіба ти можеш завадити? – Джейкоб сів, привітався баклажкою в повітрі й зробив ковток.

– Проблеми?

– Начебто ні, хіба що хлопчик-знайда. Почекай. – Сходив в орнітоптер за альбомом і показав малюнок.

– Дивися, як він чудово вхопив форму та світло. Жива картинка.

Ґюнтер альбом не взяв, але з цікавістю розглядав.

– Вугілля. Пам’ятаєш, як тягали його в мами, а нам потім діставалося?

Джейкоб кивнув і продовжив:

– Так, ще ремінці на ньому були. Розірвані… – він розклав трофеї. Шкіра на них потемніла й потріскалася. – Хлопчик точно сам таке зробити не міг. Але дав зрозуміти, що його зв’язали.

– І німий?

– Отож. Чує все. Ідея є. Попрошу, щоби хазяїна по пам’яті намалював, з його вмінням має вийти.

Ґюнтер кивнув. Думка була гарна.

Джейкоб підніс ремінець до носа й обнюхав з усіх боків.

– Є слабкий запах, – сказав задумливо.

– Магія?

– Залишкова. Хлопчик не маг. Не може ним бути. Магія – привілей вищих.

– Очі його дивився? – спитав Ґюнтер.

Джейкоб про очі не подумав, як впустив і те, що в багажнику пахло магією, відразу, коли вони увійшли. Щоб не казали, а нюх карликові дістався звірячий. Навіть зараз відчув солодкуватий магічний запах, що тягнувся від ремінців.

Хлопчик солодко спав поруч із Христею, дівчина розділила з ним ковдру. Промах з очима можна виправити вранці, це без поспіху.

Джейкоб сьорбнув із баклажки, витер рукавом рота. Брат близнюк приходив регулярно, ось уже тридцять років. Їм було по сім, коли Ґюнтера забрала хвороба. Як несправедлива доля. Ґюнтер був кращим, більш розумним і красивим. Міг би з гордістю продовжувати батьківську справу, стати втіхою в старості й дати онуків. Але вижити пощастило карлику-потворі.

Зовні лютував вітер, двері прогиналися від ударів, по даху стукав дощ. Кристал майже догорів, світло тьмяніло, скоро згасне. Постать брата танула, стаючи прозорою, тільки очі світилися, мов у кішки. І нарешті він зник, розвіявся. Джейкоб зітхнув, відклав добряче спорожнілу баклажку, ліг на правий бік і заснув.

2

Хлопчик і Христя ще не прокинулися, коли Джейкоб, позіхаючи й потягуючись, вибрався з ангару. Ранок був сонячний і несподівано теплий. Хоча після буревію зазвичай холодало. Навколо в мальовничому безладді валялися наслідки вчорашнього розгулу стихії: уламки деревини та черепиці, рвані шматки каната, понівечені залізяки. Біля каналу сварилися чайки. Що вони там не поділили?

Джейкоб спустився до води, що смерділа нечистотами. Настирлива чайка уявила шнурки його черевиків чимось їстівним і накинулася на здобич із криками. Джейкоб відпихнув птицю. Та обурено пискнула і відстрибнула, приземлилася біля пошарпаного борту вузької баржі, поруч з якої лежав довгий, витягнутий предмет.

Серце неприємно тьохнуло. Рулон світлої тканини нагадував тіло людини. Джейкоб відвернув край, здригнувся від концентрованого запаху магії, і побачив руку, але неживу. Сріблястим металом блищали пальці, тонкий зап’ясток повернувся на шарнірі. Кінцівка була відірвана, а лікоть роздроблений, металеві сухожилля звисали. Механічна лялька? Зламали та викинули? Подібного Джейкоб не зустрічав, навіть не чув про таке. Підняв сріблясту кисть. Пальці згиналися, кожен суглоб, наче рука належала людині. Якість деталей вражала. Дорога іграшка. Мабуть, рухалася й навіть ходила. Заводна? Сумнівно, зважаючи на магічний запах, яким тут усе просякло. У передчутті Джейкоб розгорнув тканину далі. Побачив цілі механічні ноги, другу руку і жіноче тіло в легкій сукні. Торкнувся тканини та здивувався: шовк. Темне волосся розсипалося по сріблястих плечах, але голова ляльки залишалася прихована. Джейкоб зняв останній клапоть і відсахнувся. Перед ним лежало мертве обличчя гарненької дівчини. У широко розплющених очах читався жах, напівприкриті губи заволікло синявою.

Не може бути! Вона не людина! Імітація, майстерна маска? Джейкоб остовпіло витріщався, потім все-таки торкнувся пальцем. Шкіра була холодною, і, безумовно, людською. Очі тільки почали скляніти, ніби смерть настала нещодавно.

Позаду хтось скрикнув. Джейкоб здригнувся, втратив рівновагу й сів на землю. Незграбно підвівся, струсив налиплий бруд.

Христя затискала долонею рота і швидко моргала. Із-за дівочої спини визирнув знайда, шморгнув носом і з цікавістю поглянув на тіло.

– Лише лялька. Нема чого дивитися, йдемо, – Джейкоб змусив дітлахів повернути до ангару.

– Вона ж мертва, – прошепотіла Христя.

Карлик повернувся до тіла, щоби затулити не механічні, а цілком людські очі. Не вийшло. Тоді він пошарив у кишенях у пошуках монет, виявив порожнечу, грудки паперу, що вижили після прання, і дбайливо прикрив обличчя тканиною.

Що спонукало Джейкоба забрати відірвану руку, він не знав. Але трофей приніс, закинув до кабіни орнітоптера. Наспіх зібравши речі, викотив машину з ангара. Хлопчика посадив у багажнику й залишив двері в кабіну відчиненими. Підсунув йому альбом зі словами:

– Намалюй свого хазяїна та місце, де ти жив.

Знайда кивнув, схопив вугілля і взявся за роботу, навіть висунув язика від старанності.

– Постривай, – зупинив його карлик і скомандував. – Поглянь на мене.

Хлопчик дивився й не блимав.

– Звичайні, сірі, так я й думав, – промимрив Джейкоб і дав знак, щоби знайда продовжував.

Запустив двигуни, виставив крила в положення зльоту. Орнітоптер плавно пішов угору та взяв курс на захід. У небі було спокійно й порожньо, ні орнітоптерів, що спішили у справах, ні швидкісних катерів та гігантських дирижаблів, немов летіли вони не над Кармоллою, а над фермерськими полями різдвяного ранку.

Вода блищала на сонці. Голуб йшов вздовж річки, повторюючи її вигини, і згодом сів біля човново-ремонтної майстерні. Христя помчала до центрального поштового відділення, з’ясовувати щодо адреси.

– Поїсти купи, – крикнув навздогін Джейкоб. Зазирнув до альбому хлопчика. Малюнків було кілька. З першого дивився старий чоловік: орлиний ніс, довге біле волосся, акуратна борідка, на правій руці перстень із печаткою. На наступних двох малюнках були інтер’єри кімнат. Горищна комірка з ліжком і скринею, мабуть, хлопчик тут жив, і простора зала з парадними сходами. А ось будинок зовні, хлопча так і не намалювало.

Повернулася Христя, вручила листок, якого бракувало. Мілд, термінова доставка. Джейкоб беззвучно вилаявся. Звісно, хлопчику ні їжі, ні води не залишили, а вугіллям і крейдою ситий не будеш. До Мілда добре, якщо потраплять у другій половині дня. Це в доках пощастило, рано вилетіли, зараз доведеться квапитися, бо застрянуть у трафіку.

Вони злетіли, підрізавши катер доставки. Пілот висунувся з вікна і брудно вилаявся, насилаючи прокляття. Христя не розгубилася, показала у відповідь палець.

Орнітоптер відчайдушно махав крилами, двигуни ображено гули. Карлик вичавлював із машини все можливе.

– Що в нас по дорозі, пам’ятаєш? – запитав він.

Христя підвелася, шикнула на хлопчика, що зайняв весь прохід, змусила посунутися, і пірнула в багажник. Повернулася за кілька хвилин із доповіддю:

– Місцева пошта і далі нічого аж до Лінада. Пожувати б чогось.

– Поспішаємо. Сніданок відкладається, – буркнув Джейкоб.

Христя повільно розгорнула об’ємний пакет, по кабіні поповз чарівний аромат свіжої випічки.

– Відмовляєшся? Сам же просив їстівного купити, – вона роздала листкові булочки, дістала термос із вчорашнім чаєм й побовтала. – Небагато.

– Залиш собі й малому дай, – розпорядився Джейкоб.

Він їв квапливо, не хотілося відволікатися від дороги. Трафік у небі став щільним. Їм давно вже сигналили, довелося поступитися дорогою колезі – не махолету, а машині великій й потужній, одній з тих, що ходить на великі відстані без заправки.

Над головою пропливло червоне роздуте черево з яскраво-жовтою емблемою поштової служби. Орнітоптер захитався на повітряних потоках.

 

До Мілда дісталися ближче до вечора. Внизу промайнули різнокольорові клаптики полів, вузькі смужки лісу, й нарешті з’явилися Великий канал та річка Ара.

– Що це? – Христя вказала на дим, що клубочився над кручею.

– Схоже, місце, до якого ми прямуємо, – задумливо сказав карлик.

«Будинок на пагорбі» – особняк, побудований на скелястому уступу Ари, лежав в руїнах. Стіни встояли, але дах згорів повністю. Джейкоб зробив коло. Від пожежі не постраждали каплиця, підсобні приміщення та бічне крило будівлі.

– Що ж, посилку ми не доставили, – відзначила Христя.

– З’ясуємо, що трапилося й пошукаємо хазяїв, – заперечив Джейкоб.

Орнітоптер сів на протилежному від згарища березі Ари, де була лука із сухою і високою травою, а далі в просвітах осіннього листя виднілася церква та вивіска корчми.

3

З кущів пролунало загрозливе гарчання, і щось велике помчало назустріч, ламаючи гілки. Христя зойкнула.

Кудлатий гігант повалив на землю хлопчика й тепер облизував, виляючи хвостом.

– Собака, – прошепотів Джейкоб, подумавши, що оця тушка переламала б йому всі кістки.

– Хіба ж воно собака? – заперечила Христя. Голос у неї тремтів.

Тварина розтягнулася на траві, показуючи рожевий у порідких шерстках живіт та задні кінцівки, зроблені з металу. Шестерні крутилися, тонкі блискучі сухожилля натягалися, і те, що замінило м’язи, рухалося. А хвіст, цілком живий і собачий, лупив на всі боки, піднімаючи фонтанчики пилу.

У ніс ударив сильний запах магії. Джейкоб чхнув, з очей бризнули сльози.

– Нічого собі, – видавив він, витираючи обличчя.

Знайда ляснув себе по стегну, собака підскочив й сів поруч з хлопчиком. Кудлата голова повернулася. На місці правого ока блиснув червоний вогник.

– Яке чудовисько! – сплеснула руками Христя. – Але ж воно живе, значить і та дівчина…

– Була лялькою. Я перевірив, – збрехав Джейкоб і повернувся до знайди. – Не кусається?

Хлопчик заперечливо мотнув головою, і карлик наблизився до собаки, який, за винятком механічних задніх ніг та ока, виглядав цілком звичайно.

Пес не чинив опір, влігся, дозволяючи помацати, зігнути й розігнути суглоби. М’язи виявилися м’якими на дотик, а концентрація магії в них зашкалювала. Відчувалася вібрація, і над металом струменів темний серпанок.

Джейкоб погладив пса й перейшов до інспекції ока, схожого на гладкий рубін відтінку крові, середина якого темнішала, коли камінь повертався. Але магії тут було небагато, і карлик подумав, що це радше прикраса, а не прилад замість втраченого органу.

Собаці лежати набридло, він нетерпляче підстрибнув і запитливо подивився на хлопчика. Той підняв розкриту долоню, пес охоче сів.

– Слухається й любить, – промимрив Джейкоб. – Ви часто бачились, і гадаю, що тут?

Знайда кивнув.

– Поки не стемніло, треба роздивитися. За одним ходом пошукаємо місце для ночівлі, – запропонував карлик.

 

Знайду залишили із собакою. Джейкоб дав йому калатало, щоби покликав, якщо раптом хтось з’явиться. Хлопчик всміхнувся й клацнув пальцями, собака басовито загавкав.

– Підходить, – схвалив карлик.

Згарище все ще диміло. А от людей не було, навіть роззяв, що здивувало. У бічне крило пожежа не дісталася, тут і димом майже не пахло. З коридору вели двоє дверей. Праві відкрилися на кухню. Джейкоб увійшов першим і посвітив кристалом. На підлозі валялися дрова впереміш із кухонним приладдям, начебто приміщення залишали поспіхом. Тесак для м’яса стирчав із дошки, що лежала посеред столу.

Христя вже встигла десь забруднитися й прикрасити ніс та лоба вугільним ластовинням. Дівчіна старанно витерла руки о штани, заглянула в грубку, витягла звідти каструлю і принюхалася. Потім озброїлася ополоником, виловила шматок м’яса й потикала.

– Не охололо ще, але жорстке. Мліти б і мліти.

– Пахне непогано й не сире, для вечері підійде, – підсумував Джейкоб і зі словами: «раптом стане в нагоді», висмикнув тесак та заткнув собі за пояс.

Другі двері були зачинені, але Джейкоб про всяк випадок їх штовхнув. Вони й розчахнулися. Кристал висвітлив гвинтові сходи. У ніс ударило пліснявою, затхлістю та холодом. Христя здригнулася.

– Давай повернемося, – попросила вона. – Там точно нікого немає, окрім привидів.

– Залишайся. Я сам перевірю.

У світлі кристала на стінах грали блакитні тіні. Кути заплело павутинням, а стеля сочилася вологою. Сходинок було багато, і спуск здався довгим. З останнього майданчика крихітні, навіть для карлика, дверцята вивели до просторого коридору. Джейкоб повернув туди, де прохід розширювався, вирішивши, дослідити решту на зворотному шляху.

Килим на підлозі винного кольору став несподіванкою. Стеля була висока, з арочними склепіннями ніби в церкві. На стінах виднілися гнізда для смолоскипів. Повітря більше не віддавало цвіллю, а магічний запах посилився. Джейкоб потупцював на місці, задер голову, розглядаючи химерний орнамент, намальований між перекриттями, підвівся навшпиньки й навіть підстрибнув. Але побачити деталі не вдалося. Не втримавши рівновагу, карлик упав. Роздратовано вилаявся, нарікаючи на власну незграбність і надто короткі ноги, і тут помітив щось біле в червоних ворсинках. Підібрав й із подивом розглядав знахідку. Витягнута перлина неправильної форми кріпилася до петлі зі світлого металу, який швидко нагрівся в руці.

«Дешевка чи справжня?» – карлик потер сріблясту петлю й понюхав. Відчув, щось квіткове, але не магію, загорнув сережку в хустинку і склав за пазуху.

Відчинені навстіж двостулкові двері вели до круглої кімнати, де вимощена плиткою підлога складалася у візерунок, а на стінах у фігурних нішах висіли вісім чоловічих портретів. Джейкоб розглядав чийсь орлиний ніс і кудлаті брови, потім округле в напомаджених кучерах обличчя з подвійним підборіддям. Наступне зображення здалося знайомим – чоловік із ескізу хлопчика. Той самий ракурс, поза, одяг та перстень.

«Ось як. Малював він з картини», – подумав карлик.

Під стінами було заглиблення, закрите ґратами. Усередині по всьому периметру пролягала канавка, звідки тхнуло пальним. Коли загорялося, мабуть, утворювало вогняне коло. У центрі кімнати стояв камінь у формі куба, а строго над ним стелю прикрашала зірка. Вісім золотих її променів, гострих і тонких, розрізали простір та прямували до портретів.

Джейкоб обійшов камінь, відмітив на ньому позначку сторін світла, а на стінах зміну сезонів. На портретах північної «зимової» ділянки старі куталися в теплий одяг. Двоє юнаків на тлі квітучого саду займали східну секцію, а хазяїн хлопчика мешкав на заході.

Карлик задумливо потер підборіддя. Місце призначалося для обрядів. Таємне товариство? У кожного на портреті була прикраса: уже знайомий перстень із печаткою, тростина з камінчиками на рукоятці, запонки, мов ненароком виставлені напоказ. Один із старців тримав монокль в оправі з перлів. Весняний хлопець стискав рушницю, оброблену бірюзою. Карлик помітив діамантовий затискач для шийної хустки, годинник із великим смарагдом на товстому ланцюгу та кулон із молочно-жовтим каменем.

 

Щось бентежило і виглядало неправильно. Джейкоб супився, але вловити не міг, й представив зимове морозне повітря, весняну повінь, вогняне листя осені та сухий літній ґрунт. Час був повертатися, а він усе ще стояв і дивився ніби в нікуди, нарешті, отямився, подумавши, що слідував за магією, а тут їй майже не пахне на відміну від коридору, і вийшов, прикривши за собою двері.

Кристал догорів, карлик склав його за пазуху й витягнув новий, зауваживши, що це останній, а завтра всю колекцію доведеться потримати на сонці для підзарядки.

Знову був коридор і м’який килим під ногами, темні плями від смолоскипів на стінах, склепіння, малюнки між перекриттями та солодкуватий запах, який ні з чим не сплутаєш. Тепер він посилився, наче десь попереду знаходилися магічні речі або хтось із вищих.

Нюх не підвів. Кімнатка наскрізь просякла магією та нагадувала майстерню чи лабораторію алхіміка. Полиці прогиналися від безлічі книг у старовинних палітурках, шафка зі скляними дверима містила колби, пляшечки й пучки духмяних трав, від яких засльозилися очі, щойно Джейкоб прочинив дверцята. На дерев’яному столі лежали різноманітні інструменти. Карлик підійшов до великого комоду й почав перевіряти шухляди.

Палець виглядав, як справжній, але під тим, що імітувало людську шкіру, блищав метал. Поруч примостилися стрижні та шестерні різного діаметру. А в наступній шухляді лежало сріблясте серце. Джейкоб тицьнув у нього пальцем, знову відчув еластичність і пружність м’яза, серце смикнулося й забилося. Карлик заворожено стежив, як воно стискається й розтискається.

Рух припинився раптово, м’яз тріснув, а зсередини, граючи іскрами, потекла густа світло-зелена рідина.

«Наповнено магією вщент», – зрозумів Джейкоб. Узяв одну з пляшечок, обережно зібрав у неї рідину, заткнув пробкою й склав за пазуху.

Двері поряд з майстернею вивели назовні. Карлик опинився в саду. Небо палало пурпуром, хмари, уже бузкові із синіми краями, розтеклися над горизонтом. Похолодало, пахло димом та осінньою гіркотою, і десь зовсім поряд кричали гуси. То пташиний клин прямував до річки.

Посеред саду, немов головна пам’ятка, ріс старий каштан. Гілки його здавалися темними розчерками туші на тлі неба. Джейкоб подумав про домашній затишок, гарячу вечерю і про те, що йому все набридло. Як ніколи захотілося кинути поштові перевезення, поїхати до Камбрії, купити човен та рибалити в тамтешніх озерах. А ще завести кота, щоби було з ким розділити вечерю.

Лай пролунав біля вуха, карлик здригнувся. Собака мчав прямо на нього, але різко загальмував і сів, підкоряючись жесту хлопчика.

 

– Ось ти де, – сказала Христя.

4

Знайда відпустив пса. Собака рвонув до дерева, проганяючи білку, що прийшла за каштанами, шумно обнюхав стовбур, де майнув пухнастий хвіст, і з захопленням стрибнув у опале листя. Потім обтрусився і з радісним повискуванням кинувся рити під деревом.

«Кістку закопав, чи що?» – подумав Джейкоб.

Собака не зупинявся, лапи вгризалися в землю, купка біля стовбура стрімко росла. Ґрунт тут виглядав пухким і ніби свіжоскопаним.

– Відведи тварину, – попросив карлик.

Знайда дзвінко ляснув у долоні, але пес і вухом не повів. Тоді хлопчик схопив собаку за загривок і відтягнув. Джейкоб схилився над ямою, очікуючи побачити щось неприємне та мертве. Помітив виступаючу дошку, змахнув із неї землю, намацав металеві кути, а трохи нижче замок.

Скриня була невеликою й легкою. Карлик витяг її з ями, обстежив замок та й збив його тесаком разом із засувкою і відкрив кришку.

Усередині дещо лежало, загорнуте в оксамит. Христя за спиною затримала подих, хлопчик застиг, і навіть притих собака, поки Джейкоб розгортав тканину, де скривалася дивна річ схожа на трубку, верх і низ якої закривали прозорі півсфери, а середина складалася із шестерень. Карлик повернув центральну й саму товсту. Почув клацання, і під верхньою сферою з’явився візерунок, ніби в калейдоскопі.

– Іграшка, мабуть, – невпевнено сказала Христя. – Навіщо її сховали? Невже цінна?

Джейкоб знизав плечима. Обстежив скриню, але крім незрозумілого предмета більше нічого не виявив.

– Ми вже повечеряли. М’ясо цілком їстівне, – повідомила Христя. – Будеш?

Живіт давно бурчав від голоду, карлик кивнув і повернувся на кухню за глибоким полумиском.

– Ночувати я тут не залишусь. Здається, ніби хтось у спину дивиться, – заявила Христя, коли Джейкоб упорався з їжею. – Навіть у саду тривожно. На небо поглянь. Вітер збирається.

Небо і справді горіло, розходилося кривавими смугами. А по ньому хижим птахом ковзав дирижабль із витягнутим корпусом та загостреним носом. Прозора кабіна зверху виглядала як пухир, набряклий і готовий луснути.

– Тут неподалік корчма, ось тільки Голуба без нагляду кидати не хочеться, – карлик замислився. – Гей, хлопче, твій звір сторожити вміє?

Отримавши ствердну відповідь і переконавшись, що пес не відходить від орнітоптера, Джейкоб прихопив знахідки і вирушив через луку туди, де мигтіли вогники корчми.

*

– Дві кімнати й мені б чогось випити, – попросив Джейкоб. – А ще свіжу газету, будь ласка.

Хазяйка оглянула його від потилиці до п’ят, перевела очі на Христю й хлопчика, але після демонстрації вмісту гаманця заспокоїлася, видала і ключі, і все інше.

– Що на пагорбі сталося?

– Горіло сильно, – жінка відповіла невпевнено.

– Підкажіть де хазяїв знайти. Їм доставка від поштової служби.

– Якби я знала. Чула, що вони затрималися в дорозі. А слуги розбіглися через пожежу. Перед тим, як зайнялося, бахнуло, ніби блискавка вдарила. Але грози не було. Дощ і той не йшов, – хазяйка глянула на замурзану Христя й усміхнулася. – Зараз діжку із гарячою водою принесу, умиєшся.

У кімнатці було душно. Вікна з вітражного скла не відчинялися. А зовні біснувався місяць. Повний, жовтий, із сяйвом навколо, він займав півнеба. Джейкоб налив у чарку бурштинової рідини й неквапом сьорбнув. Розклав на тумбочці знахідки: сережку, пляшечку з магічною есенцією, дивну іграшку.

В будинку, напевно, жив майстер. Знайдена кімната, експерименти із серцем і ноги собаки тому підтвердження. Чи пов’язаний він із мертвою дівчиною? Карлик задумливо хитнув головою. Механіка працювала від магії. А дістати її, та ще й у такій кількості, непросто. Вищі з будь-ким не діляться. Виходить, замішаний хтось із них?

«Спустилися з неба на землю», – думка потішила.

У двері постукали. Хазяйка принесла невелику лавочку й поцікавилася щодо вечері.

У животі відчувалася важкість, організм усе ще перетравлював жорстке м’ясо. Джейкоб подякував і відмовився.

Лавочка була до речі. Карлик виліз на ліжко, зручно влаштувався й повернувся до роздумів. Мертву дівчину знайшли в Кармоллі, звідти й хлопчик. Він, схоже, їздив туди-сюди, а його хазяїн мешкав у особняку й брав участь у дивних ритуалах.

Сторони світу, стихії, усього по чотири та по два представники на кожен сезон. Пан Осінь, значить. Дивно, що хлопчика пускали до тієї кімнати, вона явно не для сторонніх. І не розпитаєш. Німий, точно спеціально, щоби не видав секрети.

– Чому я вирішив, що він тут жив? Приїжджав разом із хлопчиськом! – вигукнув Джейкоб і запитав у порожнечі за спиною. – Ґюнтере, я правий?

– Можливо, але дещо пропустив, – брат засміявся, тоненько, мов по-дитячому. – Малюнок, наприклад.

– Який малюнок? – перепитав Джейкоб. І згадав біле волосся старого та гладке обличчя пана Осені. – Гм, доведеться уточнити. Але перстень з печаткою, одяг і навіть поза.

– Збіг. Можливо, що місце в таємному суспільстві передається наступнику або родичу, – припустив Ґюнтер.

– Гм, якщо хлопчик запам’ятав, візерунок печатки добре б отримати в деталях, – задумався Джейкоб. Дістав пляшечку, рідина в якої переливалася і виглядала, як густий сироп. – Дивися. Де вони взяли такий концентрат магії?

– Схоже на двигун. З тієї дівчини його дістали, тому вона й…

Ґюнтер не домовив.

– Собаку не розбереш, не перевіриш, – пробурмотів Джейкоб.

– Що збираєшся з цим робити? – брат виразно глянув на пляшечку.

– Якщо вигідно продам, то віддам Голуба Христі. А сам махну до Камбрії. Ти ж зі мною?

– Куди я подінусь, – засміявся Ґюнтер. – Дивився хлопчику очі?

– Нормально там усі. Невже думаєш, він із вищими пов’язаний?

– Кристалом перевіряв?

Про властивості кристала Джейкоб не згадав. Але характерних для вищих точок райдужка не мала.

– Ти казав, магією пахло в скрині. А ще дирижабль проходив, – продовжив брат.

– Точно, вони щось шукали, зчитували. Ех, навіщо мені оці всі загадки? Хіба що за чаркою мізки прочистити від нудьги.

– І зі мною розмову підтримати. Завжди любив головоломки.

Джейкоб задумливо сьорбнув віскі й згадав про затишні сімейні вечори та шаради з малюнками.

– Жартівник лист із загадкою поштою переслав. Адреса зашифрована. А конверт важкий, добре б доставити.

– Картинки? – Ґюнтер пожвавішав.

– Авжеж. Пригірок, діти якісь і жінка з квіткою.

– Дитячий пагорб?

– Можливо. Подивишся? І коли вже згадали про головоломки, що на це скажеш? – карлик узяв трубку. Покрутив шестерні по черзі.

Після кожного обертання всередині клацало, й картинки, подібні до кольорової мозаїки, змінювалися під обома сферами. Зверху майнула квітка – синій обідок на червоному тлі, а за кілька хвилин такий самий візерунок з’явився внизу. Джейкоб помітив кільце під кожною шестернею з вигравіруваними позначками, промимрив: 

– Наче літери невідомої мови.

– Треба щоби картинки збіглися, – припустив Ґюнтер.

Джейкоб погодився. Подумав, що цю річ не взяли із собою, сховали поспіхом. При цьому дбайливо завернули в оксамит.

Він прибрав трубку і долив у чарку. Незважаючи на міцність, голова залишалася ясною. Думка вчепилася в підкинуту таємницю й не хотіла відпускати, ніби в голові теж крутилися шестірні, складаючись у налагоджений механізм, для якого віскі замінило паливо.

– Про що говорять у газетах? – Ґюнтер відірвав від роздумів.

Джейкоб переглянув заголовки.

– Відкриття театрального сезону в Лінаді. Прем’єра завтра в п’ятницю. Нові чудо-ліки від фармацевтичної компанії. Зникла покоївка. Гончі пана Уайта встановили новий рекорд. Понівечений жіночий труп знайшли біля залізничного полотна.

– Покоївки? – уточнив Ґюнтер.

– Хто знає, не вказано.

– А ось це цікаво! – брат кивнув на оголошення внизу сторінки.

Робота по найму: прибиральниця, кухар, дворецький, покоївка, бард, садівник, коваль, конюх, танцівники, годинникар та цирковий акробат на трапеції.

– Дивний набір для всього й одразу, – промимрив Джейкоб і раптом підскочив. – Ось дурень! Чому раніше не подумав? Попитаю в Лінаді. Твоя думка, Ґюнтере?

Брат не відповів, пішов, залишивши порожнечу й неприємне смоктання під ложечкою. Віскі закінчилося. Годинник на церковній вежі давно вже пробив опівночі. Нічна темрява за вікном стала майже відчутною, приховала й місяць, і зірки. Джейкоб зітхнув, склав речи в ягдташ, заліз під ковдру й забувся міцним сном.

5

Розплачуючись за кімнати, Джейкоб додав до круглої цифри. Хазяйка усміхнулася, повела до столика й принесла омлет із беконом, чай та пінту темного елю.

Діти з апетитом вминали сніданок. Ель виявився в міру міцним та терпким. Карлик подякував, попросив недоїдків із кухні для великого собаки й незабаром отримав об’ємний пакунок.

Ранок видався туманним. Білі клапті розкидалися по луці, наче хмари ковзали по землі.

Собака при наближенні заскавчав, завиляв хвостом.

– Гарний песик. Ми ж його тут не кинемо, правда? – Христя невинно заплескала віями, якби це не вона нещодавно називала собаку чудовиськом. І усміхнулася, демонструючи ямочки, – Джейкоб, любий, будь ласка!

– Хитрюга, – гмикнув карлик. – У нього хазяї є. Шукатимуть.

– Ні, кинутий він і знайду слухається. Чим не хазяїн? – заперечила Христя.

Хлопчик давно тупцював на місці й теж із поглядом прохача. Карлик не став говорити про плани повернути знайду до Кармолли. Зайвий рот був зовсім ні до чого. Хоча, якщо не вдасться відшукати старого, німий бідолаха потрапить до притулку. Серце мимоволі стислося. Але Джейкоб вирішив подумати про це пізніше, на радість дітлахів, завів пса до багажнику і видав м’ясну кістку, а пакунок із недоїдками засунув на верхню полицю.

Кабіна Голуба відволожилася, на вікнах виступив конденсат. Однак двигун завівся одразу, й орнітоптер плавно злетів.

Сонце ховалося за хмарами. Лінад зустрів сірим небом та вітром. Джейкоб посадив Голуба на стоянку поштової служби й відправив Христю з хлопчиськом за вантажем.

Дітлахи швидко повернулися.

– Нас обійшли, – Христя шморгнула носом. – Махоліт конкурентів усе забрав. Щойно вирушили.

Карлик підвів голову і примружився, роздивляючись, як віддаляється чорний тупоносий корпус. Жовтої на червоному емблеми не було, махолет не належав поштовій службі. Христя помітно засмутилася, світлі кучері поникли, пухкі щічки втяглися, і ямочки стали непомітними.

– Не сумуй, – підбадьорив Джейкоб. – Все, що відбувається, на краще. І задумався.

Чекати до завтра чи повертатися до Кармолли порожніми? Перший варіант приваблював більше, а за вантажем можна з’явитися рано-вранці, поки конкуренти ще в дорозі. Карлик повернувся до багажника і достав механічну руку. 

– Залишаємося до завтра.

– А раптом удома новини про Мару, а ми тут застрягли, – Христя зітхнула.

Пропажа найкращої подруги вилетіла в Джейкоба з голови. Згадалося прочитане в газеті. Думка була раптовою.

– Мара збиралася міняти роботу?

– Звідки ти знаєш? – здивувалася Христя. – Так. З’явилася цікава пропозиція. Покоївка в гарну сім’ю, оплата вище звичайного. А що?

– Невдовзі Мара зникла, – пробурмотів Джейкоб. – Оголошення за наймом вона тобі не показувала?

– Ні, згадувала, що не тільки покоївку шукали, і якби я не стала механічкою, могли б разом улаштуватися.

– Механік гарна професія, тримайся за неї.

– Та я Голуба в житті не кину, – запевнила Христя.

Джейкоб перевів погляд на знайду. На служку той не був схожий. Гарненький, очі великі, кмітливі. В обличчі відчувалася порода. Підозри Ґюнтера безпідставні, зовнішність у вищих специфічна, навіть відразлива, хоча проявляється з віком. Скоріше, це бастард аристократа, залишений у родині. Тому й дозволяли малювали, навчили грамоті. Щоби потім зв’язати та відправити в посилці? Так, дивно, але в багатіїв бувають дивацтва.

Запитав: – Твій хазяїн має родичів?

Хлопчик кивнув.

– Сина?

Знайда мотнув головою праворуч та ліворуч.

– Племінника… Ні, брата?

Відповідь була ствердна.

– Цей брат живе у особняку, тебе до нього відправили?

Хлопчик невпевнено знизав плечима.

– Гаразд, завдання на сьогодні, – Джейкоб витяг альбом і вугілля. – Намалюй хазяйський перстень. Мене цікавлять подробиці, особливо печатка.

Знайда зніяковів і затряс головою, роблячи смішні пички. Поліз навіщось за пазуху.

– Не пам’ятаєш? Зроби, як зумієш. Сварити за невдачу не стану, – запевнив карлик і, не доглядаючи пояснення хлопчика, повернувся до Христі. – Ось гроші на харчування та ночівлю. Собаку берете із собою, зустрічаємося вранці.

На ніч у Джейкоба були плани.

Зовні стояла підозріла тиша, ніби місто перетворилося на лікарняну палату. Під ногами затремтіло, земля здригнулася, бризнуло осколками скло, хтось закричав, щось упало з гуркотом. Джейкоб сидів на сходах й потирав забитий бік. Подумав, що потрапити під іще одно зчитування за дві доби це занадто, і друге вдарило сильніше за перше. Він схаменувся, обмацав кишені, переконався, що нічого не втратив, і гроші на місці.

Містом ніби пронісся ураган. Люди приходили до тями й перешіптувалися, намагаючись вгадати причину зчитування.

Ноги послабшали, голова стала важкою. Джейкоб струснувся і змусив себе підвестися. Нарешті, впорався з неслухняним власним тілом і пошкандибав у напрямку центру.

Крамниця годинникаря займала нижній поверх. Двері відчинилися, мелодійний дзвінок доповів про відвідувача. На зустріч вийшов немолодий чолов’яга, і Джейкоб одразу перейшов до справи.

Механічна кисть лежала на столі ніби в очікуванні препарування. Годинникар озброївся монокуляром.

– Які деталі! Вона рухалася? Неймовірно! Тонка робота й дуже майстерна.

– Знаєте чия? – поцікавився Джейкоб.

– Радий би допомогти, але… – годинникар знизав плечима. – Бажаєте щось ще?

Джейкоб обвів поглядом крамницю. Наручні годинники та на ланцюжку, але без будь-яких прикрас. Підлогові гіганти, одягнені в дерево.

Заводна пташка привернула увагу. Кожне перо було окремим, а в крихітному прозорому тільці ховалися мініатюрні шестерні. Джейкоб повернув ключик заводу. Шестерні прийшли до руху, птаха підняла голову, розкрила дзьоба, розправила крила й кілька разів ними змахнула.

– Подобається? – годинникар пожвавішав. – Подарунок знайомого. Він геній, дивак і самітник. Міг би мати власний бізнес, а натомість майструє заводні іграшки та роздає дітлахам безкоштовно.

– Адресу не дасте?

– Охоче. Він живе неподалік замку. Я колись йому партнерство пропонував, – годинникар зітхнув, узяв аркуш паперу й щось написав. – Тут вулиця та номер будинку.

– Дехто віддає перевагу мистецтву замість бізнесу, – зауважив Джейкоб.

– Справа в іншому. Сумна історія. Його дружина не ходила. Довго мучилася. А він мріяв зробити їй нове тіло, навіть креслення показував. Зрозуміло, що ні до чого хорошого це не призвело. Бідолаха померла.

Годинникар замовк, подивився на роздроблений металевий суглоб. – Як дивно… Лікоть ніби розірвався.

6

У закладі ще панувала лінива атмосфера сну, відвідувачі очікувалися пізніше. Мадам провела Джейкоба до приймальні. Окате дівчисько, явно з новеньких, принесло ель. Карлик із задоволенням сьорбнув і розвалився на тахті, низькій, ніби спеціально для нього. З’явилася Руда в короткому халатику, що погрожував луснути на її неосяжних грудях. Пишні форми красуню зовсім не псували, а ластовиння, не тільки на обличчі, а й по всьому тілу, надавало особливого шарму.

– Любий думає про щось незвичайне? – Руда грайливо клацнула Джейкоба по носу.

Карлик підвівся й не без жалю відставив келих, де темного та міцного елю залишилася половина.

Руда простежила за його поглядом.

– Напої та закуски подадуть нагору.

– Тоді мені ще елю й тобі чого бажаєш.

Гладка красуня ляснула в долоні, кличучи прислужника, і зробила замовлення:

– Подвійне темне з броварні Квітки, вино, морепродукти, а також тарілку з горішками та зацукрованими фруктами.

Голова Джейкоба лежала між грудьми Рудої. Пухкі пальці красуні погладжували йому спину. Карлик потерся щокою об шовковисту шкіру, поцілував родимку під лівою груддю. Подумав, що міг би заснути прямо тут, уміститися на м’якому животі, під захистом пагорбів із бордовими сосками на вершинах.

– Що новенького сталося за моєї відсутності?

– Тобі переказати всі місцеві плітки? – Руда млосно хихикнула.

– Тільки те, що варті випурхнути з твоїх вуст.

Перескакуючи з теми на тему, вона хрипко зашепотіла всяку нісенітницю про ціни на рибу й нову страву, що нещодавно скуштувала, про ярмарок, який очікується через тиждень, але ні слова про чоловіків, зараз це було табу.

Джейкоб мовчки слухав, його рот був зайнятий соском, він пестив його язиком, прихоплював і стискав губами.

– Коко пам’ятаєш?

Карлик промимрив щось, як він припускав ствердне, перериватися не хотілося.

Звичайно він пам’ятав болісно тонку дівчину з прозорою шкірою та величезними темними очима. Екзотична квітка, ніжна та беззахисна. Коко можна було назвати гарненькою, і її, мабуть, чекала б краща за бордель доля, якби не втрачена ліва нога трохи нижче коліна.

– До неї коханець приходив, багатий. Подарунки приносив, – Руда зробила паузу. – Коко з ним втекла. Прудкий хлопчина, нову ногу обіцяв. Вона й вірила, дурненька. Ох кине він її, чує моє серце. А сюди більше не візьмуть, скотиться до дешевого закладу, та й зникне.

– Як він виглядав? – Джейкоб перестав лоскотати сосок і підвівся.

– Ревнуєш? Заспокойся, не мій клієнт. Дивний трохи і некрасивий, риси обличчя неправильні, вуха наче витягнуті. Й очі мов у кішки світилися.

– Сережки дарував?

– Не знаю, вона зі своїми перлинами не розлучалася, завжди тільки їх і носила.

Руда зітхнула, переживання та хвилювання в її голосі були щирими.

– Поїдеш зі мною до Камбрії? – раптом запитав Джейкоб.

– Пропонуєш забезпечення?

– Якщо отримаю спадщину. Тож поїдеш?

Від її погляду, ніякового й тужливого, зрозумів, що відмовиться. І більше не наполягав. Встав, одягнувся, відмахнувся, щоби не проводжала, і нетвердою ходою пошкандибав до виходу, клянучи жінок і свої короткі ноги.

*

Ночувати в кабіні орнітоптера було не найкращою думкою. Джейкоб змерз і втомився, він майже не спав. І Ґюнтер, як на зло, не прийшов, залишив брата на самоті.

Коли двері поштового відділення відчинилися, карлик чекав зовні. І забрав усе, навіть місцеву пошту, щоби доставить дорогою. А тепер снідав гарячою булочкою й думав, що треба роздобути окропу, щоби приготувати чай, та прикупити елю з броварні Квітки.

«З таким прізвищем краще рослинами займатися», – він хихикнув. – «Пан і пані Квітки… Жінка з букетом, чоловік із… Стоп! А чому б і ні?»

Зовні лунали крики та собачий гавкіт. Джейкоб прочинил дверцята, впускаючи хлопчика зі псом та Христю, і майже з насолодою рвонув у небо. За мить крила орнітоптера розтинали низькі дощові хмари.

– Чому ми повертаємося? – невпевнено запитала Христя, розглядаючи поля внизу.

– Місцева доставка.

– Ти ж не збираєшся? – вона не домовила й понурилася.

– Пошту взявся розвести, за вчора відпрацювати, – пояснив Джейкоб.

Христя заспокоїлася, але час від часу косилася з недовірою.

Орнітоптер сів на колишньому місці біля річки. Джейкоб розділив пошту й половину віддав Христі зі знайдою.

Порожня поштова сумка бовталася на плечі. Ранковий дощ непомітно вичерпався, і крізь хмари пробивалося сонце. Земля під ногами пряно й терпко пахла мокрим листям. У калюжах блищали уламки неба.

Будинок лялькового майстра, низенький і рожевий, тулився до білого близнюка неподалік від замкової вежі. У вікнах першого поверху стояли іграшки. Джейкоб розглядав танцівниць, витончених і тендітних, довгокрилих пташок та білок із дротяними хвостами. Постукав, посмикав шнурок дзвінка, але відповіді не отримав. Лише помітив, наче сіпнулася фіранка у віконці під дахом. Але скільки не вдивлявся, нічого більше не побачив, і пішов, засунувши в двері записку.

Біля воріт «Будинку на пагорбі» стояв паромобіль, схожий на великого жука в металевому панцирі. З труби йшов дим, двигун працював на холостих оборотах. Борючись із жалем і не бажанням віддавати знайду, Джейкоб попрямував до машини.

Двері паромобіля відчинилися, випускаючи пана Осінь і незнайомого товстуна, який усім своїм виглядом і чіпким поглядом нагадував приватного детектива. Карлик пройшов повз, загорнув за ріг, пірнув у чагарник і причаївся, подумки гмикнув, що маленький зріст нарешті став у нагоді.

Чоловіки тихо розмовляли.

– Кімната не постраждала від пожежі. Але перстня в мене й досі немає, – сказав пан Осінь. – І старий втік. Так і знав, що він не захоче розлучатися зі своїм підопічним.

– Працюємо над цим, – відзвітував товстун.

– Над пошуком приладу ви теж працюєте, а де результат? – пан Осінь невдоволено випнув губи. – Часу лишилося до наступної повні. І рідини в нас замало, тож розшукайте вже цю нестерпну псину.

Джейкоб позадкував, обережно вибрався з чагарника й побіг, сподіваючись, що Христя з хлопчиськом уже повернулися.

Дітлахи безтурботно носилися по лузі разом із собакою.

– У кабіну, швидко! – скомандував карлик, заводячи двигун. Різкий змах крил зірвав орнітоптер із землі.

– Що трапилося? – Христя втиснулася в сидіння. Знайда позаду неї вчепився в підлокітники.

– Роблю те, про що ти просила, – буркнув карлик.

Рух крил сповільнився, орнітоптер набрав висоту й тепер ковзав на повітряних потоках. Джейкоб почув мукання за спиною, і щось тицьнулося йому в плече. Він обернувся. Хлопчик розтис кулак, показуючи хазяйський перстень. 

«Що ж ти мовчав?» – ледь не крикнув карлик, схопив перстень та попросив Христю потримати кермо.

На овальному камені був викарбуваний символ. Джейкоб не став перевіряти, він пам’ятав такий самий на трубці. Невже кожна прикраса містила одиницю коду?

Раптом орнітоптер нахилився, втрачаючи висоту. Карлик схаменувся, забрав управління, але Голуб не слухався. Небо накрило тінь.

– Вищі й разом із псами, – прошепотіла Христя.

Дирижаблів було два, менший, псовий, йшов позаду основного. Двигун заревів, захлинаючись, у ніс ударило гаром, обкотило гарячою хвилею. Джейкоб викручував кермо, перемикав важелі, вирівнюючи орнітоптер, розкрив крила, щоби дати максимальний розмах.

Голуб завис, і здавалося, більше не рухався. Дирижабль вищих з’явився прямо над ними. Джейкоб побачив, як у величезному череві розкривається отвір, і знепритомнів.

7

У вухах шуміло. Або в голові. Джейкоб не розібрався й через силу розплющив очі. Він усе ще сидів у кабіні Голуба, котрий більше не падав, але й не летів. А ось де знаходився орнітоптер було неясно. Темрява довкола виглядала нещільною, у ній дещо рухалося, танцювало і спалахувало. А сама кабіна немов підсвічувалася зсередини.

За склом знову промайнула крихітна темна тінь. «Ніби стрижі граються в сутінках», – подумав Джейкоб, остаточно приходячи до тями. Повернувся до Христі. Та поворушилася.

– Все гаразд?

Позаду завозився хлопчик. Христя розплющила очі й перелякано схлипнула:

– Де ми?

– Нас проковтнули пси, – сказав Джейкоб, згадуючи про отвір. – Або вищі.

Зовні посвітлішало й почувся шум, схожий на вітер. Карлик прочинив двері, визирнув назовні. Побачив підлогу й, не роздумуючи, зістрибнув. Інтуїція підказувала, що шкодити їм не збираються. Під ногами м’яко спружинило, ніби він приземлився на пишний килим.

– За мною, тут безпечно.

Вони вибралися, побачили високі двері, які відчинилися, варто було до них наблизитися.

– Проходьте та сідайте, – низький голос вібрував.

У новому приміщенні по стінах стелився плющ, який постійно рухався і змінював напрямок, малюючи візерунки, а по центру стояли канапи з пишними подушками. На одній з них сидів вищий. Він був старим. Джейкоб навіть не брався гадати наскільки. Але жив точно не першу сотню років. Про це говорили подовжене обличчя, загострені кінчики вух, плаский ніс, яскраво виражені надбрівні дуги, а також дуже світлі очі з яскравими кольоровими крапками навколо зіниць.

Довелося підкоритися й сісти. Карлик помітив лавку для ніг, поставлену спеціально для нього, і вдячно кивнув.

– Давно за вами спостерігаю, – повідомив вищий.

– І з чого ми отримали таку честь? – уїдливо сказала Христя.

– Не треба грубіянити, юна пані. Ви маєте у своєму розпорядженні те, що вам не належить, – він запитливо подивився на Джейкоба.

Карлик зітхнув.

– Зберігатися в орнітоптері. Я принесу.

– Немає необхідності.

Вищий клацнув пальцями, і наче з повітря з’явився столик, де лежали механічна рука, пляшечка й навіть трубка-головоломка. Джейкоб помацав у кишені, перстень залишився в нього.

– Є ще дещо. Але про це згодом. Про призначення предметів здогадуєтеся? – запитав вищий.

– Можу припустити, – Джейкоб пожвавішав. Раптом помітив Ґюнтера й усміхнувся брату. Вищий повернув голову, придивився й несподівано засміявся.

– Бачиш те, що для мене невидиме. Добре.

Карлик подумав, що вищому до усмішки підійшли б ікла, але той їх не мав. Знову глянув на брата і зловив схвальний кивок. Картинка в голові майже склалася.

– Геній намагається врятувати кохану й будує для неї тіло. Механіка в нього виходить, але для того, щоби тіло жило й рухалося, необхідна магія. Кохана гине. Майстер звинувачує себе в її смерті й стає самітником. Однак про експеримент дізнаюся. Добровільно або в результаті шантажу майстер починає модифікувати людей, замінюючи втрачені частини тіла на механічні.

Джейкоб перевів подих, горло пересохло. Тут же на підлокітнику з’явилася склянка з водою.

Десь удалині почувся стривожений гавкіт, до приміщення ввірвався пес, підскочив до хлопчика, шумно обнюхав і ліг біля його ніг.

– Перший і вдалий експеримент провели на собаці, – продовжив карлик, сьорбнувши зі склянки. Вода була прохолодною та смачною. – Далі комусь знадобилися слуги. Людське тіло ненадійне, його можна покращити. Зробити, наприклад, танцівницю, гнучку як змія, або кухара, з набором інструментів замість рук.

– Продовжуй, ти маєш рацію, – погодився вищий. Узяв зі столика механічну руку, уважно роздивився та поклав на місце. – Що трапилося з цим тілом?

– Думаю, не витримало операції. Або стався витік магії. Знаєте, я довго не міг збагнути, де вони її беруть. Як не крути, а замішаний хтось із ваших. Захопився, наприклад, дівчиськом із борделя, хотів допомогти, знайшов майстра. А далі постачав магію за потребою. Можливо, у вас до модифікованих інтересів. Він, до речі, немолодий, зміни вже проявилися. Я правий?

– Слуги зі штучними кінцівками. Хто погодиться на таке? Це не втрачену ногу зробити, – вищий проігнорував питання.

– Ага, про Коко вам відомо! – Джейкоб відчув азарт. – Залучити нескладно, пообіцяйте хороші умови, трохи більше грошей і нестачі в охочих не буде.

– Так ось що трапилося з Марою! – вигукнула Христя. – Її обдурили, переробили, а потім убили.

Вона сховала обличчя в долонях, стримуючи ридання, плечі затремтіли. Джейкоб обійняв дівчину, але Христя схлипнула й вивільнилася. Подивилася на вищого зло та з викликом.

– Ми не ідеальні, – сказав вищий із сумом. – Люди, наполовину живі, наполовину ляльки, здалися привабливими.

– Збоченці! – випалила Христя. – Думаєте, вам усе можна?

– Моє завдання, як старшого, це припинити та покарати винних.

– Ах так! А ми тут до чого? – дівчина кипіла від обурення.

– Не розумію одного. У будинку, де працював майстер, при повному місяці проводилися дивні ритуали, – втрутився Джейкоб. – Ви про це знали і влаштували пожежу.

Вищий іронічно підняв брови.

– Вдарили чимось схожим на блискавку. Не заперечуйте, це ваші штучки.

– А я й не заперечую. Подобається, як ти думаєш. Знаєш, чого вимагали в результаті ритуалу?

– Я не розслідувач, щоби розкопати усі таємниці. Хотіли зрівнятися з вами, як варіант. Аристократи не люблять, коли над ними є хтось іще. Кімната, до речі, не постраждала. 

– За цим я простежу, – пообіцяв вищий і перевів погляд на хлопчика. – Тепер другий пункт.

– Ґюнтер мав рацію! – вигукнув Джейкоб, вихопив з кишені кристал і підсунув знайді до носа. У синьому світлі на райдужці проступили яскраві крапки. – Гадаю, що він напівкровка. Навіщо тільки знадобився пану Осені?

– Про що ти? – здивувався вищий.

– Його відправили в посилці разом із перстнем, який містить частину коду для ритуалу. Дивіться! – Джейкоб дістав каблучку, узяв трубку і знайшов потрібний значок.

– Код? – вищий перехопив пристрій. Повернув по черзі шестірні, подивився на картинки в півсферах і підкинув трубку в повітря. Та зависла. Шестерні тепер крутилися самостійно, а поруч, як на невидимому аркуші, змінювали один одного символи, підбираючи комбінацію.

Брат схвильовано подавав якісь знаки, але мовчав, ниби не міг тут говорити. Смислу Джейкоб не вловив, тільки помітив, як сіпнувся вищий, і зрадів, що той відчував Ґюнтера, хоча й не бачив. Все-таки брат не вигадка хворої уяви, у чому карлик майже переконався.

Пролунав мелодійний дзвін, шестерні зупинилися, комбінація символів збіглася, з півсфер вирвалося полум’я. Вищий скрикнув, скрючився на канапі ніби від болю. Христя заверещала й підскочила. В очах у неї плескався жах. Пес зайшовся гавкотом, підняв голову й завив.

Джейкоб підстрибував на місці, намагаючись дістатися до трубки, але ніяк не міг дотягнутися. Знайда злетів на півметра вгору, схопив пристрій, із силою жбурнув об підлогу й почав топтати, допоки всередині не тріснуло, а світло з півсфер не згасло.

– Що це було? – прошепотів Джейкоб.

Вищий ворухнувся. Обличчя його здавалося безкровним.

– Прилад для викачування магії з природи або з відповідного джерела, роль якого я щойно виконав. Ти маєш рацію, ритуал проводили, щоби наблизитися до нас. А в хлопчика хотіли забрати силу.

– Проте на нього не подіяло, – здивувався карлик.

– Магія заблокована. Зараз, – вищий покликав знайду. Провів рукою над головою, потягнув щось невидиме і відпустив.

– Хазяїн не хотів мене віддавати, – заторохтів хлопчисько. – Потім вибачився, сказав, через борг не може інакше.

– Так ти не німий, – Джейкоб повернувся до вищого. – Ви його шукали. То перше зчитування, ще в Кармоллі, йшло з вашого корабля. Це допомогло хлопчаті позбутися ремінців. Чому не забрали його одразу?

– Збіг. Про хлопчика я не знав. Мої пси прочісували місцевість.

– Що з ним буде? – захвилювалася Христя. – Знову заблокуєте та підкинете людям, як і решту бастардів?

– Хлопчик залишиться зі мною. Це не обговорюється. На жаль, подібні випадки не рідкість. Я поки що не знайшов ефективного методу боротьби з ними.

– Коко, дівчина з борделю, вижила? Вона точно була в будинку на пагорбі, я знайшов її сережку, – Джейкоб підскочив.

– І майстер, і твоя знайома зникли. Можливо, вони знайшли один одного, що дуже засмутило мого приятеля. А все інше засмутило мене. Що ж, за помилки треба розплачуватись, хоч ці помилки й не мої. Пошукаю Мару. Якщо її змінили, то забезпечу довічною магією. Ось це, – він показав на пляшечку, – можеш залишити собі. Так розумію, маєш плани?

– Чому ви нам допомагаєте? – здивувався Джейкоб і знову подумав про Камбрію.

– Вважаєш, такі як ми не опускаються до дрібних блішок, що скачуть унизу? – віщий засміявся низьким грудним сміхом. – З почуття солідарності, мабуть. Ми з тобою потвори з людських понять. Ще ти розумний, це викликає симпатію.

– Чим довше ви живете, то більше змінюєтеся, – промимрив карлик.

– Правильно. І тим більше відрізняємося від людей. У цьому є своя краса.

*

– Частину шаради я розгадав, – Джейкоб розгладив конверт. – Листа відправили для пані Квітки, мешканки Дитячого пагорбу в Кармоллі. Не відомо лише вулицю. Зараз заглянемо до поштового відділення, можливо вони знають адресу.

– Дай подивитися, – Христя взяла конверт і недовірливо покрутила. – Гм. Хрест означає цвинтар.

– Скоріше церкву, – пробурмотів Джейкоб і ляснув себе по лобі. – Точно! Церковний провулок. Ідемо.

Білий будиночок під номером два, крихітний садок, герань на підвіконні. Джейкоб постукав. Відчинила жінка. Середнього зросту та віку, світловолоса, з тонкими рисами обличчя та променями зморшок навколо очей.

– Пані Квітко?

– Так, це я.

Джейкоб простяг їй листа.

Жінка вихопила конверт, тремтячими руками розірвала папір, вп’ялася очима в щільно списаний аркуш.

– Дякую, – нарешті видавила. – Мій Василь ходив на дирижаблях по всьому світу. З кожного міста надсилав листи із шарадами. В нас була така гра.

Стисла губи і відвернулася. Джейкобу здалося, що вона ось-ось розридається. Але пані Квітка упоралася з емоціями і продовжила.

– Кажуть, його дирижабль упав десь посеред океану, з того рейсу ніхто не повернувся. Цей лист, остання звістка, останнє «прощавай».

Вона промокнула сльози хустинкою й усміхнулася.