Герань

Сонце зійшло якось зарано.
Чи то так просто здавалось після довгої зимової похмурості?
Герань, вже дещо похилого віку, але ретельно причепурена, невдоволено засліпала на Сонце й тихо забурчала. – От. Знову. І таке щороку… Розмножуйся їм давай. Ич що надумали! А добре ж було взимку… Тут і світло, і тепло, і всі оті смішні голі каштани за вікном. Хе хе хе… От. А тепер вони ще й надумають денне світло затінювати. Ненавиджу. Дика, бездомна поросль! О. Добре, що вже вечір. Хай померзнуть у темряві. Є ж на світі справедливість…
Задзюрчала вода. Потім шмигнули фіранки закриваючи нічне місто.
– О. Слуга прийшов. Нарешті. Ох, дядьку – не буди в мені звіра! Та чи ти хоч знаєш, що я з тобою можу зробити..? Так, так, тікай. Поки цілий…
За день, чи тиждень, чи місяць… – герань не дуже любила стежити за часом, та й болісне то було видовище, як ті каштани вимахуються – нечиста сила ще й пилку нанесла. От кондиціонерова сила – чиста. Стабільно дме. Передбачувано. А не оте-от все хаотичне теліпання туди-сюди – якесь огидне дикунство!
Герань сторожко спробувала на смак пильчинку.
– Фі! Пробі!! Вони щороку стають гидкіші!!! – швидко підбила підсумок досвідчена вазонка.
– Розмножуватись, розмножуватись, розмножуватись… Бе. Гірші за мишей. Та… Люди навіть не уявляють, що таке спам насправді. А тут же ж всохнутись можна, поки дістанешся до цікавих і корисних новин! О… Централ-Парк в НЙ хочуть накрити куполом. От же ж молодці. Людиняки, але чогось таки варті… А оранжереї у Києві знову без тепла. От же довбні..! О. Людиняки і далі масово вбивають людиняк..? А от це таки нівроку. Миленько. Лишити трошки цього поріддя для поливання, та й добре було би. – і герань схвально захилитала листочком.
– О… Оооо..! Йой!! – аж затремтіла вона, прочитавши вказівки від Всесвітньої Лісової Комісії (ВЛК). – Аж не віриться… Невже вони таки дозріли до цього!?
І герань почала розмотувати ще кілька пильчинок одночасно. Всі – з різних видів. І в усіх писали ці довгоочікувані слова, милі кожній рослинці, втомленій всім оцим мільйонолітнім неподобством, писали сухою мовою старезних, всихаючих дерев, але писали саме те – давно омріяне всіма юними рослинами: „пропонуємо привести в готовність механізми висмоктування життєвих сил з людей; радимо спрямувати на це 2…5% Судинних Сил.”
– Оооооо… Хе хе хе… 2…5% Та хоч 25%! Я вам не якась там дурноверха рослиняка. Можу собі дозволити… Але як щодо поливання? Якщо всіх їх повбиваємо? То хто?? Чому не написали? Тю… Якась ця ВЛК вічно недолуга. Тупі, старі, високі, товсті безглузді колоди… Це ж ключове питання. Гм… – і герань ображено впала в роздуми, на добу, чи й дві. – Та й нехай, потім допишуть. Нате 5%. Я ж крута! А ще – нате „ноту протесту”. – і герань почала записувати в пилок чергове обурення. Наразі – щодо нерозкритої теми поливання.

*

Мирон Михайлович Мідасов, також відомий в певних колах як МММ, тим часом радів безжурному життю.
Вносив у інет-банку черговий пайок на конвертаційне депо, й одразу записував миттєвий прибуток, аж ворушачи губами від задоволення. Бо ж здавав долар по 40₴, а депо відкривав за 37,45₴. Хай і на 3місяці, але таки ж 2670$ за 100к₴, а не 2500$. Отже, 170$, або 6800₴ моментального “бонусу” є одразу! 27к₴ якщо чотири рази на рік. І це буде, фактично, 27% річних у валюті. „Не фонтан”, не 50% як восени, але „йой най буде…” По банку в день – якраз і не надто втомлює, і пристойно ж набігає “на життя”: ~200к₴/міс.
– Нормуль… Не війна – а суцільне задоволення. – аж прицмокнув МММ. – Хе хе хе. І де ви всі тепер? – згадав гумористих колег, одногрупників, однокласників… – МММ все ж таки ірже останнім, га? І вже не смішно під тими бахмутами, вугледарами, херсонами…? Ще й за ті нещасні 100к₴? А от мені тут трохи пройтись по обмінках – і досі маю вдвічі більше. Весело ж, га..? Але не відволікайтесь. Гумор не часі. Захищати моє життя, нерухомість, депозити – то дуже почесна, шанована праця, гигиги…

**

Сонце лютувало дедалі сильніше.
Втім, герань безжурно пила скільки хтіла, купалась в кондиційованому повітрі, і хихотіла над спраглими каштанами.
Аж поки не сталось нечуване. Нечуване влізло у напівпрочинене вікно – ще одна дурна людиняцька звичка. То й що такого страшного, коли СО2 багато? Навпаки – так ще смачніше! Але герань знала давню приказку – „поливальним рукам на пальці не дивляться…”

Джміль.
Джміль вліз, підлетів, і тепер витріщався на неї отими своїми гидкими, банькатими очиськами.
– Пішов геть! – викинула герань давно назбираний на такі випадки запас протикомашиного смороду.
Джміль одразу очманів і почав ходити по колу.
– От же ж теля дурне… Ану пішло геть. Не буду я тебе годувати! – ще долала відтінків до “аромотерапії”.
Але джміль не здавався – затис носа лапою і поповз ближче, прямо до квітки…
– Е. Ееее… Ти шо це тут надумав! – завила герань. Та ти знаєш, що я з тобою зроблю? Це буде твоя остання пожива в житті!
Але джміль не здавався. А доповзши до маточки – тицьнув у неї лапою.
– Покидьок! Здурілий псих!! – герань аж тіпалась від аромовереску. І ще й простого – ультразвукового.
І це ніби подіяло. Джміль відповз. А потім і взагалі відлетів у протилежний бік кімнати.
– Не туди, падлюко! У вікно, на двір, і більше не вертайся!! – кричала вслід герань. Аж поки не відчула, що він же ж ще й пилку їй лишив.
– Нащо це? Нащо це було, я тебе питаю?? Ти на кого пилок кришиш??? У мене і так досить новин. І з вікна заносить. І ще й телевізор маю! Ти знаєш, що таке телевізор, село необразованне? Ти хоч раз бачив як Месники, Трансформери і сам Великий Грут рятують світ!? А вони це роблять постійно. Щодня! І такій прошареній, просунутій, культурній рослині, Рослині з Великої Букви – а ти несеш всілякий мотлох з вулиці? От що ти приніс? Дай гляну. От, як я і думала, як завжди: „розмножуватись, розмножуватись, і ще ще раз розмножуватись”. Тупа комуняцька пропаганда… Та ти хоч щось чув про кліматичні зміни? Що посухи насуваються? Чи ж ти розумієш, тупа комахо, наскільки абсурдним є розмноження у таких умовах? Що тут ще є… Ага. Постанова ВЛК. І чого ти її сюди приніс? Знаєш, що означає та буква “Л”? Ні, не лобур. Хай хоч як це слово тобі пасує… “Л” – це лісова. Лісова комісія. От і неси її постанови в ліси. Подалі від мене. Геть.
Джміль коротко бджикнув.
– Мені? З якого дива це мені? От перелік отримувачів. Абрикоси, Аґруси… – як я і думала – всіляка бездомна потолоч. Як і слід було очікувати. Гаразд, гаразд, читаймо далі. Герань. Дивно. Є і наші. Але це не я, і це не я, і це… О. А це таки я. Певно ВЛК дізналась про мої цінні ідеї впорядкування життєвого простору, й хоче порадитись. Не гуди, посіпако тупа! Я сама знаю, як швидко мені читати. О! ВЛК просить мене вибирати життєву силу з ноги моєї людиняки. Гм… Цікаво-цікаво. Все так – як і я давно вже говорила. Давно треба було якось їх сповільнити, бо те повсякчасне шмигання трохи нервує. А ВЛК мільярди років чомусь забороняла висмоктувати тварин. „Вони прикраса нашого садка… З ними цікавіше… Вони додають гостроти в наше життя… Бла бла бла…” Але нарешті я, та інші мудрі домашні герані – були почуті. Йди старче – ти виконав свою місію!
– Їззззтии хочу…
– Що!? Нектар? Кажеш, Закон зобов’язує підгодовувати посланців ВЛК? Хлопчику… Ми створювали закони, коли вас, безлистих, безкорінних, вітрогонних нещасть ще не існувало. І ти будеш казати мені про закони!? Ти, ти прийшов до мене без поваги, а тепер… Але нехай. Я вища від цього всього. Жери, нещасна вуглеводозалежна істотко.

*

А МММ і далі тяжко гарував на конвертдепових “копальнях”. А то ж непросто. Носити стоси “папіру” туди-сюди. Ще й стежити, аби всі купюрки, особливо $, були чистенькі, гарненькі, та ще новенького зразка. Але то була приємна знемога.
– От це, мабуть, і є та сама “сродна праця”! – запевняв він себе.
Єдине що затьмарювало нестримну радість – нога поболювала.
– Але кумедно, що болить якраз там де ВлК задешево знайшла непридатність. – зачудувався МММ. – Все так, ніби небеса за мене, і якщо всі ті маніяцькі любителі ротацій таки нав’яжуть народу всіляку незаконну рандомізацію і сліпоту ВлК, то мені ж буде простіше підтвердити діагноз! Алілуя… Ха-ха. – але таки пішов помацати свою пишну герань. Десь колись, ще навіть до інетів, писали, що контакт з рослинами – додає здоров’я.

**

– Ти чого знову тут!? – визвірилась герань.
– ВЛК приссслала… Ззззнову… Треба посилити відбір жжжжиттєвих сил… – нагудів джміль.
– Повільніше, не лети. Вас, метушливих істоток, складно розуміти. Куди посилити? Людиняка і так вже накульгує і безґлуздо дзявулить, ніби надламане дерево… – здивовано пахтіла герань.
– Оссссь докладні вказззззівки. – і джміль насипав пилку.
– Ні. Ні. Це якась маячня. Нема там більше чого відбирати. Я знаю, я бачила чим то все може скінчитись – його заберуть у лікарню, до того Хауса, і мене не буде кому полити!
– ВЛК виррррішило, що це випрррравданий риззззик.
– А я не вирішила! Я проти!! Сотня мільйонів москвинів є – от їх і вичерпуйте під нуль.
– Трансссспортні проблеми. Важжжжко так далеко передавати жжжжжиттєві сили. Багато втрат. І хоч праццццюємо по макссссимуму і у них, і на фронті – але й тут, у тилах, доводитьссся… Читайте примітку до рішшшшення ВЛК.
– Ні. Ні. Я не згодна… Це якась тупня. Мені треба дієздатний поливальник, і я його берегтиму!
– Тоді ВЛК просссссило передати це… – джміль проліз вглиб крони і гризонув листочок.
– Еее… – завищала герань. – Що, що, що це за зараза пішла з твоєї смердючої пащеки, підла комахо? Де ти тим ротом копало!?
– Намагаюсь про ццццце не думати. Цццце жжжжж старі дерева й гриби раззззом ззззробили. Жжжживуть століттями-тисячоліттями і більшість чассссу ззззайняті придумуванням отрут, чи жжж не так? От вони й передали крихітну частку ссссвоїх досссягнень. Чорна мітка. Нова, цьогорічна версссія…

*

А МММ нервувався.
Бо нога-рятівниця нила. А що більше йти, чи навіть стояти – то сильніше пекла.
Але звертатись до лікаря з ВлК було якось невдобно. Той і так молодець – відмазав від цієї безглуздої, непотрібної, негуманної війни. Та і не могли якісь там постукування молоточком перенести зручний діагноз з паперу в ногу. Чи могли!?
– Юрцю, друже, чи можеш порадити якогось лікаря по болях у нозі? – зайшов, постукуючи ціпком, до свого знайомого терапевта. Якщо знає відмазувальних лікарів, то може і лікуючих теж?
– Вітаю, пане Мироне! Радий вас знову бачити! А той попередній лікар хіба не поміг? Ви ж ще й дякували тоді. І так щедро…
– Ні, ні, там все добре склалось. Але от зараз незрозуміло – болить нога, і саме та, про яку він написав!
– Який дивний збіг… А що за симптоми?
Мирон описав з подробицями.
– Ха. Дійсно. Це якраз та сама нейропатія, що й у висновку ВлК. От гляньте, це дуже модна нині книга: “положення про ВлЕ в ЗСУ”. Стаття 23 – якраз ваша. Лікар вказав “нейропатію нерва, помірне порушення функцій стопи” й комісія визнала непридатним “індивідуально”. Все як і просили – не підкопаєшся. “Я художник – я так бачу”. Побачили саме помірне, і побачили вашу крихку й вразливу, хе-хе, індивідуальність. То відповідальні люди, справу свою знають. Комар носа не підточить. Навіть “бойовий”! – потроху рознервовувався Юрцьо.
– Так, так, я пам’ятаю. І ціна була розумна. Але чому я нині відчуваю все оте? Всі ті “симптоми”, що тоді вивчав. І чому м’яз, хай навіть і маленький, і справді вже не працює? – нервував також і Мирон.
– Гм… Так, цікаве питання. Можливо, лікар ще тоді бачив незначні, непомітні прояви. І вирішив їх “трошечки” перебільшити. Це зручно – якщо щось, то потім казати, що пацієнт одужав. Трапляється. Але є і хороша новина. Тепер це вже схоже на перший пункт: “швидко прогресуючі нейропатії зі значними порушеннями функцій” – а це ж гарантована непридатність і вже навіть не треба чогось там “індивідуально”! – зрадів Юрцьо.
– Ні, ні, дякую. Не хочу ні прогресуючі, ні значні. І помірні не хочу. І навіть незначні не хочу… Як би це вилікувати? – вже аж упрів Мирон.
– Є у мене знайомий невропатолог. Не той самий, звісно ж. То було би невдобно, хе-хе. Але хороший…

**

Герань нервувалася…
Людиняка забагато метушилась, і замало поливала – дві найгірші людиняцькі риси раптом взяли і поєднались у раніше терпимому поливальнику.
А “чорна мітка” вкінець почорніла… Герань сором’язливо закрила листок іншими, але скинути його не могла. Щось блокувало механізм від’єднання. Єдине щастя – це “щось” не пускало отруту далі. Поки що не пускало. І все що лишалось – дивитися як листок чорно-злісно блискає, і задумує щось лихе. Проти неї. Годуючись від неї! Покидьок…
І що може стати спусковим гачком?
І що краще – вмерти від спраги, чи від отого, що в листочку?? Але один погляд на нього, і трошки приглушених бар’єром відчуттів, що все ще надходили, на жаль – проганяли думки про спрагу. Проста, безболісна, традиційна вже мільярди років – стара, добра смерть від спраги. Краще вже так. Але ж як це сумно, що нікому на старості навіть склянку води подати… І як несправедливо, що всілякі недорозвинуті істоти – тварини – можуть піти і напитись. А вона, герань, вінець творіння – і не може.
– Дивно! – усвідомила останніми проблисками свідомості герань. – Це доводить до сказу більше, аніж навіть спрага! – і всі рештки сил вклала в пилок для якнайдієвішого прокляття людині. Тій, чиє ДНК знала найкраще – МММ…

*

Що далі позаду залишався кордон – то спокійніше ставало МММ.
То трохи коштувало – записатись волонтером, отримати грант на лікування, вписати гарну легенду… Але було того варте. Швейцарські клініки лікувати вміють. А як “волонтер” – то і економія, і ставлення хороше…

***

Фрау Герань спрагло милувалась сходом Сонця – ніби в останній раз… Бо хто ж зна, чи він і справді не останній? Тривожні чутки ширились світом. Про оскаженілих людей десь далеко на Схід Сонця. Які підпалювали величезні ліси в Сибіру і потім дивились своїми крихітними, мертвими, слизькими очима як нещасні, невинні, беззахисні проти такого дерева, деревцята, кущі, трава, всі-всі… – горять. Скажені, що підпалюють війну навіть з іншими людьми – і тепер дивляться тими ж мертвими очиськами – як війна розгорається. І хто зна чим це все скінчиться..?
Втім, приходили й хороші звістки. Що ВЛК нарешті втрутилась в оте все і потроху виснажує скажених.
– Гутен морген! – вирвав її з нелегкої задуми гість. Знайомий джміль, що носив їм новини останні роки, відколи здружився з людьми і вони вже втомились та здались його виганяти. І почали підгодовувати.
– Вітаю пане листоношо! Є щось новеньке? – всміхнулась герань ранковим ароматом.
– О. Ви і не уявляєте. Такі дива… Веззззуть лікувати поранених людей, які воювали проти скажжжжених. А наша мережжжжа вже наперед передала концентровану людську жжжжжиттєву енергію для них. Зможете одраззззу потрошшшшку розззздавати, раззззом із суссссідками.
– Гут, гут, раді прислужитися такому!
– Але от для вассс ВЛК виділила особливий пилок і осссобливу ссссправу – зззззабирати в одного з них, і передавати іншим – їм вжжжже террррміново треба зззнову на узззліссся – воювати, бо більше там нікому…
– О! А чому так? – здивувалась герань.
– Лиш уявіть – це його влассссний вибір, він ссссам, осссобисссто зззззаплатив дрібній людссській ВлК, аби ззззаписати собі цю хворобу на папір, рослинний папір! Так, ніби бажав, аби Дерева діззззнались про це негайно! А тут якразззз багато порррранених, що їм зззззгодиться цей вид жжжжжиттєвої сили. Яку йому і досі вдається щедро відтворювати, ззззнову й ззззнову, разззз за раззззом, виссснажжжуючи решту тіла…
– О… Це так благородно з його боку… – вражено зітхнула герань.
– Не те ссслово. Сссхід – ццце не лише Сссвяте Ссссонццце, скажжжу я вам. Він дивовижжжжжний і незззззбагненний. Найогидніший, наймерзззззенніший сказзззз – суссссідить там з неймовірною, небаченою відданісссстю і сссамопожжжжжертвою… І ззззнали би ви як багато їх там таких, неззззздатних воювати, але радих поділитисссссь. Ццце жжжж вони вжже майжжже як ліссссові дерева, що піджжжживлють сссвоїх на уззззлісссі! Майже як бджжжжоли, чи навіть і джжжжмелі! Й от, тепер там міссссцеві ваззззонки, кущщщщі, міссські дерррева, і наші пошшштарі – всі працюють ажжж до ззззнемоги… Але найважжжжливішше – припаде вам! Передавати, ажжжж поки буде що. Поки не ссстане як на папері. А люди щще й допоможжжуть сссвоїми ліками.
– Ох… Але, чи ж гідна я такої важливої справи?
– Так, так, саме ви! Вссссі жжж про цццце ззззнають! Ви – легенда, відколи вберегли поранене щщщеня від важжжкої смеррті, і вррррятували його жжжиттєвими силами людину. Унікальний випадок міжжжжвидової передачі – а ця клініка стала ззззззнаменитою навіть серед людей Сього Світу!
– Ой, дякую… – зашарілась герань кінчиками квіткових пелюсток. – Зроблю все від мене залежне. Працюватиму без спочинку. Як годинник. Швейцарський годинник, пане, будьте певні! – і, від глибокої задуми, по її пелюстці скотилась крихітна, ледь помітна самотня нектаринка…, а потім, ледве чутно, герань заспівала:
– Дууууушу й тііііло ми полооооожим за нашу свобооооооду, і покажем, що й ми, сееееестри – козацького роооооду… – і пісня, зібравшись аромохмаркою, полинула у світ… Рослини почують. А люди? Люди швидкі – їм ніколи. То й не треба…