28 Липня, 2022

День Перемоги

Повернутися до конкурсу: ПРАДАВНЯ ВІЙНА, ДЕ МИ ПЕРЕМОЖЕМО

Велика Українська Перемога… Така омріяна і така вимучена, омита кров’ю сотень тисяч людей. Ми тримали стрій: хто в бою, хто в тилу. Навіть у підвалах під обстрілами співали наших повстанських пісень, щоб її наблизити.

Ми – народ, який створив справжню народну армію, озброєну силою волонтерів, а не держави. Це все ми робили для того, щоб будувати зараз світле майбутнє. В Мирі! В Перемозі! В Україні!

Але якщо ми зараз звертаємо не туди? Не в світле майбутнє, а назад у війну і тиранію? Невже ми той народ, який досі не вміє робити правильний вибір і не знає МІРИ, хитаючись як маятник від одних крайнощів до інших?????????????????????

Нуль!

***

Миколі Денисенку виповнювалося 120 років якраз напередодні 70-ої річниці Великої Української Перемоги. Колись він жартував, що купив її собі в подарунок на ювілей, а заплатив за неї кінцівками та всією родиною. З новітніми суперреалістичними протезами, що керуються силою думки, він майже забув, що давно втратив ноги і руку десь під Маріуполем, та щороку на свій день народження нагадував собі про це, знімаючи їх і оглядаючи власні обрубки.

Цього року його онука Надія пообіцяла подарувати йому нові протези, удосконалені нею особисто на його прохання.

Надя – єдина людина з близьких Миколи, хто пережив ту страшну війну. Його син загинув ще в перші дні захищаючи Херсон. Дружина з невісткою та онукою втекли до Миколаєва, до рідних невістки. Через кілька днів в їхній дім попала ракета… Вижила тільки Надія…

Дівчинка кілька років тинялася по притулках, поки Микола не повернувся з фронту і через суд не виборов право забрати онуку до себе. Адже ніхто не хотів віддавати дитину каліці.

Отак вони й жили: старий ветеран-інвалід і дитина війни. Куди втекли ті 70 років? Ввечері в його домі збереться родина і в ньому бігатимуть вже онуки і правнуки Надії, а не його. Для них він залишок історії, людина, яка вчасно не померла. І, хоча зараз нікого не здивуєш довгожителями, та серед ветеранів він он уже 13 років був найстаршим. Думка про те, що пора передати це звання комусь іншому і піти до дружини і сина, засіла йому в думці давно. Та смерть його не брала. Так само як не брала тоді, коли він разом з побратимами бився за Маріуполь.

А завтра та Перемога…

Ніколи б знову її не прийшлося повторювати.

Ніколи знову…

Микола відкрив шафу і з-під купи лахміття дістав ящик. Відкрив його і рукою погладив 3 старі залізячки – пам’ять про ТІ часи.

“Скористатися чи ні?” – це все, що турбувало Миколу останнім часом.

Ніколи знову…

Він закрив ящик і заховав назад під лахміття.

Незабаром зібралася його родина. Він нічого не готував. Кожен гість просто приніс по страві і тим накрили на стіл. Так у них було заведено. В домі одразу здійнявся галас і хаос. Діти бігали туди сюди, дорослі сервірували стіл і ділилися останніми новинами. Миколу ж посадили в крісло і наказали відпочивати, то ж він лише спостерігав.

Два сини-близнюки Наді – Роман та Ростислав, розставляли на столі посуд, їхні діти підносили до столу розігріті страви, а наймолодші “діти їхніх дітей” плуталися під ногами і стрибали на Миколу, щоб той з ними погрався.

– Все правильно, – говорив Ростик, – під час війни вони приєдналися до росії. Це – зрадники. І якщо їх не заспокоїти – нападуть знову.

– Україна ніколи не починала війн. Невже ти дійсно хочеш, щоб ми стали загарбниками? – обурився Роман.

– Ми ні на кого і не нападатимемо. Виключно захист інтересів.

Микола сумно перезирнувся з Надією, коли та проходила поруч. Він знав, що їй теж дуже не подобалися такі розмови.

Зрештою всі повсідалися за стіл і Надя заговорила першою:

– Коли дідусь попросив зробити в протезах місця для зберігання, я спочатку вирішила, що це дурна затія, але все вийшло настільки просто і логічно, що мої удосконалення вже вводять в масовий обіг. Дідусь буде одним з перших користувачів.

Надя вказала на три великі коробки на журнальному столику поруч і відкрила одну з них.

Ростик засміявся.

– Серйозно, мамо?

– А що? М’язи – це частина кінцівок. І якщо замаскувати у них відсіки – отримуємо чудові місця для зберігання.

– Але ж вони непропорційно великі!

– Такі ж, як і серце нашого дідуся, – втрутився Роман, – давайте за нього вип’ємо.

Микола усміхнувся і подумав:

“Ідеально!”

– Дідусю, а ти вже прийняв запрошення на завтрашній парад на честь Перемоги? – запитав Ростик.

Миколі одразу стало зле на душі, та він відповів:

– Так.

– Ти не пошкодуєш. Збирається вся “еліта” партії. Тобі дозволяти виголосити промову. Це велика честь!

– А кому ж виголошувати промови в день Перемоги, як не людині, що її здобула? – обурилася Надія, – це для твоєї “еліти” честь, що дідусь погодився, а не навпаки.

– Звісно, – почав виправдовуватися Ростик, – просто дідусь – представник тих, хто закрив стару еру, а ми – ті, хто нарешті почне нову. І скоро…

– Дурня, – Роман, вилкою захопив з тарілки гриба, закинув в рот і, жуючи, додав, – вони тільки триндіти вміють.

– А що ти завтра одягнеш, – перервала суперечку синів Надія.

– Точно одягну нові протези з красивими м’язами, – пожартував Микола.

Всі засміялися.

***

Насправді м’язи на нових протезах не були аж настільки більшими за його власні. Їхня величина регулювалася відповідно до потреб і власних побажань. Коли Микола помістив і закріпив у них свої залізячки, вони набули середнього розміру і виглядали досить пристойно. І головне, м’язи відкривалися і закривалися дистанційно, силою думки. На відкриття навіть можна було поставити таймер. Надя пояснила, що якщо в протезі носити ліки, то таймер з відкриттям буде нагадувати про їх прийом.

Це надзвичайно сподобалося Миколі. Недарма Надія вже 10 років як перепрацювала на пенсії – вона просто геній, якого ніхто не хоче відпускати.

Коли він вийшов на двір, його вже чекав Ростик в лімузині.

– Навіщо весь цей пафос? Я здатен дійти цих двісті метрів і на своїх двох.

– Найстаршому ветерану Національно-визвольної війни належить з’являтися на параді тільки так, – відповів Ростик.

Микола сів у машину і вони рушили. За вікном він бачив як до майдану жовто-блакитною рікою стікалися люди. 70 років назад, коли у його рідному Херсоні люди виходили на тисячні мітинги проти окупації і кидалися на танки з голими руками щоб встановити на них наш прапор – його це дуже тішило. Зараз хотілося плакати. Бо серед кольорів ще майоріли плакати з намальованими танками, ракетами і написами:

“Можемо поЧорнобаїти”

“На Мінськ”

“Рашизм буде знищений”

Росії вже більше півстоліття не існувало як держави, а українці досі замість будувати майбутнє шукали винних у своїх бідах рашистів.

Вони під’їхали до високої сцени-п’єдесталу і Ростик повів дідуся по сходах нагору. Перед входом його обшукали металодетектором і коли той запищав біля ноги, Микола її зняв і протягнув охоронцю.

– У мене і рука така є, – іронічно сказав Микола, – заплатив своїми кінцівками за Велику Перемогу. Заберете?

Охоронець вибачився, допоміг встановити протез назад і пустив Миколу з Ростиком на сцену, де вже зібралася “еліта” нової партії, що хотіла повести країну до “розширення і панування”. Микола з сумом зазначив, що сцена просто величезна, а “елітних”людей на ній дуже багато.

До нього підійшов невисокий харизматичний чоловічок в якому Микола впізнав головного лідера партії.

– Героям Слава! – сказав чоловік, – для мене велика честь познайомитися з вами.

Микола нічого не відповів, лише сухо кивнув. Так само з ним привіталися й інші представники “еліти”.

– Ви готові виголосити промову?

Микола знову кивнув, хоча його знову брали сумніви. Ці люди здавалися милими і тими, хто щиро шанував в Перемогу.

Спочатку виступав лідер.

– Сьогодні дійсно великий день. День, коли ми навіки скинули московське ярмо і знищили імперію, що століттями нас поневолювала. Крала нашу історію, нашу музику, наші традиції і підміняла дешевими російськими підробками. Та перемогли МИ. Ми!

І, хоча сьогодні в глибинках деяких наших сусідів знову дозрівають ягоди імперіалізму, цього разу на нашій території війни не буде. Ми, ваші лідери, вам обіцяємо: будемо захищати інтереси України від натиску півночі і сходу усіма можливими засобами.

А тепер послухаємо людину, яка особисто доклалася до Перемоги. Найстаріший ветеран України Денисенко Микола.

Микола зітхнув.

“Залізяк буде замало”, – подумав він і підійшов до мікрофона, подумки поставивши таймер на п’ять хвилин.

– Я дуже радий, що стільки людей зібралося в цей великий день, – сказав він, – та Перемога – це не лише свято. Це ще й день, коли ми підраховували втрати.

Миколи присів і від’єднав свої протези на ногах. Потім встав на власних обрубках і показав їх людям.

– Погляньте, якою була ціна Перемоги.

03:59

Тоді розвернувся і кинув у різні частини натовпу “еліти” спочатку один протез, а потім другий.

– Та я втратив не лише кінцівки. Моя сім’я загинула.

Він від’єднав і руку, кинув у центр, де її зловив лідер, і знову повернувся до народу.

– Мої побратими загинули. Багато побратимів…

02:11

– Та все ж – це Велика Українська Перемога! Така омріяна і така вимучена, омита кров’ю сотень тисяч людей. Ми тримали стрій: хто в бою, хто в тилу. Навіть у підвалах під обстрілами співали наших повстанських пісень, щоб її наблизити.

Микола заспівав:

“Зродились ми великої години.

З пожеж війни, із полум’я вогнів

Плекав нас біль по втраті України

Кормив нас гнів і злість на ворогів”

– Ми – народ, який створив справжню народну армію, озброєну силою волонтерів, а не держави. Це все ми робили для того, щоб будувати зараз світле майбутнє. В Мирі! В Перемозі! В Україні!

Але якщо ми зараз звертаємо не туди? Не в світле майбутнє, а назад у війну і тиранію? Невже ми той народ, який досі не вміє робити правильний вибір і не знає МІРИ, хитаючись як маятник від одних крайнощів до інших?

00:02

Микола озирнувся на натовп “еліти”, частина якої зацікавлено розглядала його протези передаючи з рук в руки. Там він знайшов і здивоване обличчя Ростика, що уважно слухав його незграбну промову.

“Пробач мене, Надю, – була його остання думка, – Але – ніколи знову!”

Нуль!

М’язи протезів відкрилися і автоматичний механізм висмикнув кільця кожної гранати, що лежали в сховках. Лідери навіть не зрозуміли, що сталося, адже за пафосом своїх промов справжньої війни вони насправді не бачили…

Повернутися до конкурсу: ПРАДАВНЯ ВІЙНА, ДЕ МИ ПЕРЕМОЖЕМО