7 Травня, 2021

Бути собою

Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця

Євген отримав чергову негативну відповідь від видавництва та стиснув кулаки. Якісна, мелодійна поезія сьогодні нікому не цікава. Особливо, якщо вона не про кохання. Ліричні вірші ще можна було хоч якось просунути через виконавців популярних пісень. А те, що писав він, нікому за гроші не було потрібним.

Жити без віршування парубок не міг. Саме цю справу він вважав своїм призначенням. Але заробляти нею не виходило, і хлопцеві доводилося ремонтувати автомобілі в майстерні свого дядька. Добре, що в цій сфері у нього теж був справжній талант, і за це дядько дозволяв племінникові відриватися від роботи під час чергового нападу натхнення, в який би запеклий момент воно не прийшло. Старший родич знав, що Євген свою справу обов’язково зробить якісно, нехай і трохи пізніше.

– Знову відмова? – співчутливо спитала мама, ставлячи на стіл тарілки та прискіпливо вдивляючись в обличчя сина. Тато в кухні завершував приготування обіду. Євген зайшов до батьків у свій вихідний, щоб побачити родину та показатися самому. Наразі всі чекали тільки на молодшу сестру хлопця, яка от-от повинна була повернутися зі школи. Лист відмови застав парубка саме під час його візиту.

– Так, – невдоволено кивнув Євген. – Я вже звик. Новачків ніхто не любить. Навіть талановитих.

– Можливо, варто спробувати просуватися самостійно? – спитав тато з кухні.

– Яким чином? – буркнув хлопець.

– Через нейромережу.

– Ми це вже обговорювали. В мене недостатньо поціновувачів, а рекламувати поезію – вкрай неефективна справа. Я просто збанкротую.

– А що потрібно, щоб набрати поціновувачів? – продовжував тему батько.

– Бути фріком. Або селебріті. Або хоча б родичем якогось інфлюенсера. Тоді можна вдало прорекламуватися.

– Я не розумію, – розгублено сказала мама, приймаючи від домашнього робота ЕРВІНа ложки та виделки. – Люди зараз полюють на справжні гострі переживання. Що може бути гострішим за хвилю творчого натхнення, за те, що відчуває поет під час написання віршів?

– Мамо, та безліч речей! Творці вже нікому не цікаві. Нас безмежна кількість у нейромережі. Кожен насправді вважає себе за творця. Люди хочуть переживати ниці речі. Що відчуває маніяк під час планування свого злочину? Як думає багатій та чим він відрізняється від бідних? Як живе аутист чи розумово відсталий?

– Як це бридко! Та є ж поціновувачі й у творчих людей.

– Є. Але щоб вони були в мене, треба якось про себе заявити. Чимось гучним. Я шукаю цей хід вже декілька років, та все марно. Звісно, кількість фоловерів приростає, але дуже повільно. Давайте припинимо розмови на цю тему, я чую, що Одарка прийшла.

Батьки перемкнулися на молодшу доньку, яка забігла до хати та, як завжди, кинула сумку в коридорі валятися під ногами. Брата, котрий сидів у вітальні, дівчинка ще не бачила, мама відправила її переодягатися та мити руки перед обідом.

– Ой, Женько, здоровенький був! – зраділа Одарка, заходячи до кімнати та розбризкуючи навколо себе краплі води з вимитих долонь. Чому вона не хотіла користуватися сухим очищенням, було для брата невідомо.

– Класичної літератури начиталася? – поцікавився парубок. – Привіт.

– Мені не подобається це слово, воно якесь чуже, – скривилася дівчинка.

– Це минеться, – зареготав Євген.

– Сідайте швиденько, – скомандував тато, заносячи до приміщення величезну супницю. – Я їсти хочу, немов вовкулака у повний місяць.

– Як справи в школі? – поцікавилася у доньки мати, посміхнувшись у відповідь на чоловікову метафору та наливаючи дітям борщу. – Що вражаючого було під час уроків?

– Ой, ми проходили класиків української літератури! – із палаючими від захвату очима відповіла дівчинка. – Уявляєте собі, Леся Українка стояла у витоків українського фемінізму! Вона була не просто талановитою поетесою…

– Та що в ній талановитого? – буркнув Євген. – Вірші ніякі, рими цікавої майже немає. Носяться з тією Лесею, як з писаною торбою, вже стільки років.

– Та, мабуть, люди краще за тебе знають! – обурилася Одарка. – Ти просто заздриш!

– Було б чому там заздрити.

– От би взнати, про що вона думала, що відчувала? Як шкода, що спосіб трансляції відчуттів придумали тільки сімдесят років тому!

– Впевнений, що купа людей сильно розчарувалася б в тій Лесі.

– Як ти можеш?! Вона була не просто громадською діячкою, творчинею! Вона ще й хворою була. Та встигала боротися за права, незважаючи на свою хворобу! Тобі от пощастило жити через двісті п’ятдесят років після її смерті, то тебе від раку кісток миттєво в дитинстві вилікували…

– Припиніть! – гримнув батько, не витримавши сварки між дітьми.

– А чого він? – скривилася сестра.

– Він має право думати так, як хоче, – м’яко сказала мати. – А ти – так, як подобається тобі.

***

Леся, Леся, кипів Євген, крокуючи додому. Сучасники її не дуже визнавали, мабуть, не дарма. Стільки палких заяв про те, як вона ненавидить Росію, але ж громадянства так і не змінила, хоч і могла. Феміністка. Слово-то яке сестра використала. Сьогодні вже майже ніхто й не пам’ятає первісного його значення. Творчиня! Геніальна! Та навкруги купа більш талановитих поетів, які залишаються безвісними.

Нейромережа погодилася повною відсутністю вподобайок під новим віршем парубка, який сам Євген вважав досить вдалим. У цьому творі жила душа. Як можна його було не помітити?

Наступного ранку хлопець пішов працювати у майстерню дядька. Перед початком зміни перевдягнувся у сіру форму, уявляючи собі, як приміряє смокінг для церемонії нагородження у престижному літературному конкурсі. Виринув з мрії, трохи занепокоєно озирнувся навколо себе, наче його колеги могли підгледіти його думки та почати кепкувати. А потім пішов ремонтувати поламані автівки поруч із такими самими робітниками, як і він сам.

Праця була механічною та трохи нудною, але дозволяла розмірковувати про щось своє або слухати музику чи аудіокнижки. Євген занурився в думки та перестав слідкувати за тим, хто про що розмовляє навколо нього.

– Слухай, Жеко, – раптом підійшов та зашепотів Іван – приятель та колега у майстерні. Євген глянув на нього. – Ти чув про ці нові досліди з реінкарнації?

– Чув, – кивнув парубок, не відволікаючись від налагодження системи польоту у автівці. – Відкрили, що ми всі під’єднані до єдиного поля, навчилися бачити ці зв’язки та пішли у четвертий вимір – відслідковувати зв’язки у часі. Заплуталися там…

– Вже розплуталися, – так само тихо промовив Іван. – Довели, що тварини з кожним новим життям еволюціонують в інші, вищі істоти. Спочатку взагалі бактерія народжується, тоді реінкарнує в амебу чи інфузорію, потім та вже у комаху… Тепер шукають добровольців серед людей.

– Ну то й що?

– Тобі не цікаво побачити свої інкарнації?

– Ні.

– А раптом ти в минулому житті був Теслою? Он як тебе техніка слухається.

– То й нехай. Не цікаво.

– Жеко, там будуть журналісти, – змовницьким шепотом сказав приятель. – Це – той самий шанс, який ти шукав. А в мене брат працює серед дослідників. Мене не візьмуть через те, що я – родич одного з команди науковців. Але за тебе я можу замовити слівце. Тільки ти потім про мене не забудь, коли зіркою станеш.

– Оце вже інша розмова. Давай деталі.

***

Перший сеанс експерименту призначили на неділю – вихідний день для всіх учасників. Перед початком роботи медики взяли у Євгена купу матеріалу для аналізів, психологи зробили безліч тестів, а потім ще й юристи довго спілкувалися, розповідаючи про права та обов’язки добровольця під час конкретно цього експерименту. У дослідженні, окрім Євгена, брали участь ще дев’ять осіб – чотири чоловіка та п’ять жінок різного віку. Гендерна рівність експерименту обумовлювалася тим, що науковцям було цікаво відстежити інкарнації у прив’язці до поточної статі. Піддослідних розвели по різних приміщеннях, а запрошених на перший сеанс журналістів розмістили у спеціальній конференц-залі, куди виводилася трансляція. Кожен репортер мав можливість слідкувати одночасно за всіма сеансами, або обрати собі якийсь один чи декілька конкретних. Представників преси виявилося досить багато, і Євген зрадів. Шанси бути побаченим та поміченим зростали.

– Сідайте, будь ласка, – кивнув високий худорлявий чоловік у білому халаті, який пройшов до ізольованого приміщення разом із Євгеном. М’яке сріблясте крісло прийняло парубка у свої обійми та огорнуло теплом, допомагаючи розслабитися. – Вдягайте шолом.

– Розкажіть мені, як це все відбуватиметься, – зажадав хлопець.

– Ви нічого поганого не відчуватимете. Так само, як не відчуваєте нічого особливого під час з’єднання з нейромережею. Ми просто відслідкуємо Ваше сумління у часі – спочатку підемо до Вашого дитинства, пірнемо у період формування в материнському череві, потім пройдемо по сліду у минулу інкарнацію. Там Ви відчуєте та згадаєте своє ім’я та стан, разом з Вами його відчує та згадає нейромережа. Сеансів буде декілька, бо життів може бути багато. Одна інкарнація – один сеанс. Зупинимося або за Вашим бажанням, або тоді, коли досягнемо тваринного втілення.

– Тобто ми всі раніше були тваринами?

– Ми цього поки що точно не знаємо, тільки припускаємо теоретично, виходячи з попередніх експериментів. Давайте почнемо?

Євген кивнув та вдягнув шолом на голову. До чіпу під’єднався кабель, і перед очима у парубка виникла звична картинка вітального допису нейромережі. Кліпнувши очима, хлопець опинився на акаунті дослідницького інституту, в якому зараз перебував, а потім побачив величезну різнобарвну хмару, в яку впліталося безліч кольорових ниток.

– Проекція загального інфополя, – пояснив науковець. – Насправді воно неосяжне за розмірами, тому для зручності ми зробили його “макет”. Слід Вашого сумління підсвітили, бачите?

Євген кивнув. Так, одна з “ниток” світилася золотистим сяйвом, воно трохи відрізнялося від світіння інших слідів, тож виділяло обрану свідомість досить виразно.

– А тепер ми під’єднуємо четвертий вимір – фактор часу, – продовжував дослідник. – Та вирушаємо по ньому в минуле.

Піддослідний немов опинився всередині різнобарвної хмари. Він летів крізь інформаційне поле, а поруч миготіли інші “нитки”. Дуже швидко парубок виділив ті, що траплялися найчастіше, підозрюючи, що це – родичі та друзі. Через деякий час коло нього залишилося тільки чотири свідомості, потім – одна.

– Пірнули у період вагітності Вашої матері Вами, – пояснив науковець. – Приготуйтеся, будь ласка, зараз буде різка зміна обстановки.

Євген не встиг насолодитися тими неймовірними відчуттями, які оселилися в ньому під час внутрішньоутробного періоду. На коротку мить він побачив себе наче всередині сфери з маминих долонь. А потім він зрозумів, що плаває у рідкому теплі яскраво-білого сяйва, де його раптом немов обійняли мільйони рук.

– Період між інкарнаціями. Що відчуваєте?

– Щастя! – видихнув парубок. – Любов. Важливість. Єднання з усім живим.

– Не дуже живим, насправді, – гмикнув науковець. – Приготуйтеся до нової ситуації. Ви пірнаєте у попереднє тіло.

Хлопець зіщулився. Зміна обстановки сприйнялася різкою та неприємною, наче занурення у ополонку. Ні, болю він не відчував, просто опинитися на самоті після попередньої єдності з навколишнім було неймовірно холодно.

– Хто Ви? – спитав дослідник.

– Мене звуть Агнеса Джонсон, – повільно та навіть якось механічно почав розповідати парубок. – Я живу в Америці. Все життя працювала налагоджувальницею робототехніки на Амазон. Чайлдфрі, ніколи не була заміжня, мала тимчасових партнерів. В молодості прагнула стати відомою інженеркою, винахідницею, але через хворобу втратила час, а потім потрібно було постійно заробляти кошти на підтримувальну терапію, тому працювала на одному місці, боячись залишитися без статків та померти без ліків. Є дальні родичі, яким я не цікава. Ані хобі, ані справжніх друзів. Вийшла на пенсію та швидко померла на самоті. Господи, боже!

Євген скинув шолом та закрив очі долонями. Дихати було важко, серце шалено калатало. “Може ти був Теслою”, – спливли у пам’яті слова приятеля. Та ні, він був нікчемною, нікому не потрібною жіночкою, яка навіть віршів не писала та нічого, геть нічогісінько, по собі не залишила, окрім одвічного страху померти.

– Нагадую, що Ви можете скористатися послугами штатного психолога, – почув парубок голос науковця.

– Просто дайте мені час, – глухо сказав Євген. – Я впораюся.

***

Наступний сеанс було призначено через тиждень. Додатковим ударом для парубка став той факт, що з його кімнати трансляція до зали з журналістами не проводилася. Щось там не спрацювало так, як слід. Звісно, у нейромережі все це збереглося, але репортери не зацікавилися його досвідом, звернувши увагу на двох жінок та трьох чоловіків, один з яких був в минулому житті досить відомою музиканткою, інший мав синдром Дауна, третій був проституткою, а друга з жінок взагалі виявилася наступною інкарнацією короля одного з африканських племен. Не дивно, що на жалюгідну Агнесу жоден представник преси навіть не глянув. Євген би й сам не глянув на їхньому місці.

Щоправда дехто з користувачів нейромережі таки дістався до його акаунта. Але тільки для того, щоб взяти хлопця на кпини. “Невдаха”, – писали йому. – “Минуле життя було нікчемним, і ця інкарнація буде такою ж самою. Вірші в тебе ніякі, емоції та враження невиразні. Навіщо ти живеш?”

– Навіщо ти жила? – спитав парубок, стоячи біля урни з порохом Агнеси Джонсон, яку він розшукав у США, терміново вирушивши туди за допомогою телепортаційної станції. Співробітник крематорію досить сильно здивувався тому, що хтось питає про жінку, померлу близько сорока років тому. Тоді Євген показав йому новини щодо експериментів з реінкарнації, де значилося його ім’я. Дістав свій паспорт. Службовець побілів, немов мамчина скатертина, та швиденько провів відвідувача в дальній куток колумбаріума.

Агнеса, звісно, на запитання свого наступного тіла не відповіла. Євген взагалі нічого не відчував, стоячи поряд з її урною. Дивно знати, що тут був похований він сам. Розум ніяк не міг оговтатися. І, в той же час, десь дуже глибоко всередині свого єства, на рівні серця, хлопець відчував, що так і було. Що це – просто вбрання, яке він викинув у піч крематорію, немов стару ганчірку кидають у туристичне вогнище.

В той день у нейромережі з’явилася чергова поезія про полум’я та його очищувальну дію. А лічильник поціновувачів відзначив прихід п’яти осіб, які зацікавилися новенькими емоціями. Емоціями парубка, котрий побував біля власної могили.

***

– Ми не будемо починати від самісінького початку, а повернемося у той момент, де завершили минулого разу, – сказав під час наступного сеансу все той же науковець. – Пам’ятайте, що Ви можете завершити експеримент у будь-який момент та звернутися по допомогу до нашого психолога.

– Так, так, – злегка роздратовано кивнув Євген. Сьогодні в залі трансляції було всього три журналісти – в десять разів менше за минулий сеанс. Удача вислизала з рук парубка, і це його дуже ображало. Він навіть подумати не міг, що концептуальний конфлікт між життям та смертю приверне настільки мало уваги до першопрохідців. Ні, про експеримент, звісно, трубили на всіх кутах, але увага була сфокусована на самому дослідженні та на найбільш успішних або дивних його учасниках. – Давайте вже почнемо.

Вони пролетіли життям Агнеси, не затримуючись. Євген намагався не занурюватися у власні відчуття під час цієї подорожі своїм та одночасно не своїм тілом. Нічого цікавого в цій мандрівці не було, тож чи варто витрачати ресурси?

Розраду дали тільки ті п’ять секунд, які парубок провів в утробі матері Агнеси, а потім в білому сяйві єдності. Але після них невідворотно настав холод самотності нової інкарнації.

– Хто Ви? – знову спитав науковець.

– Мене звуть Єшав Дас, я – підліток в Індії, представник касти недоторканих. Помер під час світової пандемії коронавірусу у 2021 році через запалення легень, яке ніхто не лікував. Був спалений просто на вулиці разом із багатьма іншими жертвами вірусу, – шоковано відповів Євген. – Майже не вмів читати та писати, покинув школу через постійні знущання однокласників. Мріяв завершити освіту та стати інженером, допомагав родині вижити, розбираючи стару техніку на звалищах та вишукуючи працездатні деталі. Та що ж це таке!

Він знову скинув шолом. Руки тремтіли, очі почало пекти від бажання заплакати. Нова інкарнація, і нове, нікчемне, життя людини, яка навіть освіти не отримала. Добре, що хоч не тварина. Але парубок відчував, що до тварин вже не так і далеко.

– Мене прокляли, – казав він з болем матері ввечері, коли вся родина зібралася за сімейним столом. – Прокляли душу чи те, що прийнято нею називати.

– Ну, в світі безліч людей, які живуть так, як жили Агнеса та Єшав, – задумливо промовив тато. – Я особисто знаю декількох…

– Синку, але ж важливим є не те, чого людина досягла, а те, чого вона прагнула та до чого докладала зусиль, – м’яко сказала мати, під столом наступивши татові на ногу. – Єшав хотів завершити навчання та стати інженером, і він навіть діяльність собі обрав таку, яка допомагала йому наблизитися до втілення своєї мрії. Бідний хлопчик не був винуватий в тому, що його життя обірвалося під час пандемії…

– Ти забуваєш, що то – не якийсь там бідний хлопчик, то – я, – обірвав її парубок. – І я точно знаю, чого прагнув та що насправді робив Єшав. Сходи на мій акаунт у нейромережі та відчуй. Нічого він не робив! Так само, як і багато хто ще тільки обманює самих себе, обіцяючи собі, що ось завтра почне нове життя!

– Навіщо ти береш в цьому участь, Женю? – спитала раптом сестричка, яка до того мовчки слухала розповідь брата та відповіді батьків. – Якщо тобі від того настільки боляче, то навіщо?

– Спочатку я сподівався, що цей експеримент приверне увагу поціновувачів до моєї творчості, – повільно відповів хлопець. – Потім я мав надії на те, що я дійсно колись був кимсь відомим, що я не кожне своє життя прожив так, як Агнеса. А зараз я хочу пройти експеримент до кінця, щоб зробити внесок у науку. Навіть якщо далі мені ніколи не вдасться стати відомим автором, я буду знати, що зробив для людства хоч щось.

– Відколи тебе почало цікавити людство? – здивувалася сестра.

– Якби ти побувала у обіймах білого сяйва, а потім зрозуміла б, що нічого доброго для того сяйва не зробила, то в тебе б теж багато що в думках помінялося б. Тож наступної неділі я знову йду до дослідницького центру.

***

За цей тиждень стало відомо, що з експерименту вибуло п’ять учасників – три жінки та два чоловіка. Один з учасників досяг тваринного втілення, троє попросили припинити експеримент, не витримавши психологічного навантаження, яке на них звалилося. А ще один помер від серцевого нападу. Вчені змогли відслідкувати його свідомість, яка всмокталася у біле сяйво.

Цього разу журналістів у конференц-залі не було зовсім, тільки піар-відділ центру готував черговий прес-реліз. Євгена це навіть не занепокоїло. За останній тиждень його немов прорвало віршами – молодий поет не спав, майже не встигав їсти, а на роботі відпросився у неоплачувану відпустку. Навіть до батьків переїхав ненадовго, щоб не відволікатись на побутові справи. Кінець кінцем там був ЕРВІН та різноманітна техніка, якою для себе парубок обзавестись ще повністю не встиг. Вірші смикали його за щось всередині його душі, Євген постійно вів трансляцію своїх відчуттів у нейромережу та отримав досить багато схвальних коментарів, а також двадцять нових фоловерів. Про нього навіть місцеве видання зробило коротеньку новину, яка залишилася хлопцем майже непоміченою через його творче вогнище.

– Радий вітати Вас, – щиро посміхнувся звичний вже науковець. – Ми дуже цінуємо те, що Ви залишилися з нами.

– Мені приємно бути корисним людству, нехай навіть мій внесок і є настільки незначним, – спокійно відповів Євген.

– Не треба недооцінювати Ваш внесок, – попросив дослідник. – Мало хто може повністю зрозуміти те, що Ви зараз робите для науки. Кожна Ваша емоція, кожна інкарнація, кожна мить експерименту дозволять нам піти новими стежками у дослідженнях. Нащадки обов’язково пам’ятатимуть Вас.

– Дякую, мені приємно, але не дуже важливо насправді. Давайте продовжимо, – попросив парубок, вдягаючи шолом.

Цього разу Євген пообіцяв собі не нервувати, пройти сеанс до кінця, навіть якщо він опиниться у тілі людини з розумовими розладами чи пірне у злочинця. Спокій, спокій та ще раз спокій. А також внесок у науку.

Знайоме біле сяйво немов погладило по щоці, додаючи рівноваги у настрій. Це допомогло пережити перший неприємний момент занурення у нове тіло.

– Хто Ви? – запитання, яке вже стало традиційним.

– Моє ім’я – Лариса Косач-Квітка, я більш відома як Леся Українка. Та Ви знущаєтесь!

Він скочив з крісла, скинувши шолом та у нападі страшної люті ледь не розбивши його об підлогу. Вилетів з лабораторії та понісся світ за очі. Обладнання науковців не бреше. За останні тижні це стало відомо достеменно – журналісти вивчили особливості поведінки всіх піддослідних, порівняли їх із відомими фактами про людей, які були названі минулими інкарнаціями добровольців. Манера поводитися, хобі, особливості характеру та навіть певні звички мовлення – все збігалося. Тож якщо Євген згадав себе Лесею Українкою, то він нею і був.

***

Наступного ранку парубок прокинувся справжньою зіркою. Журналісти обривали телефони та писали у нейромережі, стукали у двері маленької квартирки хлопця та дзвонили у батьківський котеджик, опитували колег парубка, які поспішали скористатися своєю часткою слави. Вірші Євгена одразу стали мегапопулярними. Ще б пак! Леся Українка живе в новому тілі та продовжує творити свої безсмертні шедеври! Парубок перетворився на національну сенсацію, символ вічного життя героїв.

Хлопець дивився на репортерів, які тупотіли за вікном батьківської хати, та розумів, що його мрія про піар і визнання справдилася. Але, як це часто-густо буває, втілення бажання не принесло парубкові щастя. Так, він дійсно хотів, щоб його вірші визнали сучасники, критики, видавці. Він жадав бачити натовп поціновувачів або хоча б отримати можливість заробляти собі на життя улюбленою справою. І зараз у віртуальній поштовій скриньці вже лежало декілька десятків пропозицій від видавців та прохань про інтерв’ю від зіркових інфлюенсерів. Але всі вони були адресовані не Євгенові, а Лесі. Лесі, яка залишилася в минулій інкарнації. Лесі, яку поховали багато років тому.

А Євгенові дуже важливим було, щоб його визнали саме за його власний талант. За талант того парубка, яким він був зараз, з усім його життєвим досвідом. Але без досвіду Лариси Косач. Він не хотів бути Лесею Українкою. Він прагнув бути собою.

Спочатку хлопець перестав писати нові вірші. Він обірвав усі контакти з нейромережею, сховався у батьківській хаті, не бажаючи давати інтерв’ю чи якимось іншим чином проявляти себе. Але вірші стукали в душу, просилися на папір та на очі людям. Творчість повинна бачити світ, інакше який в ній сенс?

Років сімдесят тому можна було просто видалитися з мережі та створити новий акаунт під псевдонімом. Але зараз це стало неможливим – реєстрація у нейромережі прив’язувалася до чіпа, вживленого у мозок користувача. Повна ідентифікація особи: всі відомості та документи. Жодної можливості створити дублюючі акаунти чи прикритися вигаданим ім’ям. Євген тільки безсило стискав кулаки.

Четвертий сеанс експерименту він пропустив. Повідомив у дослідницький центр про те, що не може поки що вибратися з хати через навалу репортерів. Ще через тиждень науковці вислали за ним броньовану автівку з охороною, яка миттю домчала парубка до центру. За ці чотирнадцять днів Євген встиг обміркувати ситуацію, яка склалася у його житті, та прийняти рішення.

– Я хочу померти, – сказав він знайомому худорлявому досліднику. – Я повністю пройду всі стадії експерименту, а потім Ваша команда допоможе мені завершити цю інкарнацію.

***

Євген не витримав навантаження та виснаження, яке висушило його внаслідок експерименту. Журналісти створили безліч новин про те, що Леся Українка в своїй останній інкарнації написала декілька десятків геніальних віршів та померла від інсульту уві сні ще зовсім молодою. Церемонія прощання з парубком була за зачиненими дверима. Після неї родина Євгена змінила місце проживання, а через деякий час переїхала до іншої країни.

***

– Як справи? – спитав голос мами у телефонній слухавці.

– Мій вірш взяли для пісні! – поділився гарною новиною Євген.

– Вітаю, синку! – зраділа матуся. – Нарешті!

– Так! І він – мій. Не якоїсь там Лесі Українки, а поки що маловідомого поета.

– До речі, щодо Лесі, науковці просили тебе вийти з ними на зв’язок. В них з’явилися до тебе запитання.

– Добре, завтра зателефоную, – погодився парубок, погладжуючи ще досить свіжий шрам навколо нового чіпа для нейромережі. – Ми з ними – чудова команда.

– Вони вичавили тебе до денця та змусили змінити особу, – невдоволено сказала мама. – Ми за тобою дуже сумуємо.

– Незабаром приїду, – пообіцяв хлопець. – А на науковців не злися. Ми разом зробили справжнє диво. Цей експеримент мене змінив на краще, так само, як і мої вірші. “Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі”, пам’ятаєш?

Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця