28 Жовтня, 2023

Божевілля

Повернутися до конкурсу: Hightech vs Lowtech (стимпанк АБО кіберпанк)

1

На сьогодні у Синуса Косинуса була запланована смертна кара. Так, саме смертна кара, і навіть більш того – власна смертна кара, яка повинна була відбутися рівно через хвилину. Через це він з ранку трохи нервував. Хоча насправді він хвилювався не через невідворотній акт примусового позбавлення його життя, який ось-ось повинен був трапитись, а через одну важливу справу, яка залишилась незавершеною за стінами в’язниці, і яку він, очевидно, вже не зможе завершити в майбутньому. Ця справа стосувалась його багаторічної суперечки із особистим психіатром, якого Синус вважав цілковитим дурнем, хоча й змушений був користуватися його послугами багато років. І тепер, через якесь цілковите непорозуміння, втілене у форму  безглуздого рішення суду, яким Синуса Косинуса було засуджено до електричного стільця, він так і не встиг пред’явити тому дурню-психіатру свій останній «залізний» аргумент. Саме через цю неприємну обставину і чиюсь цілковиту дурість він і йшов зараз по коридору до кімнати з електричним стільцем похмурим та невдоволеним.

Нарешті коридор скінчився і Синус Косинус опинився перед самотніми білими дверима. Охоронець, який йшов позаду нього, ліниво скомандував:

–                     Засуджений, стояти. Обличчям до стіни!

Синус зробив так, як йому наказали. Охоронець, у якого ця хвилина була також останньою, тільки не у житті, а на зміні, жваво підійшов до дверей і гучно в них постукав.

– Приймай. Скоріше!

На стук охоронця двері відчинились і Синус краєм ока побачив в них свого ката. І хоча йому було наказано дивитись саме у стіну, а не вздовж неї, він не зміг утриматись, щоб не подивитись на того, кому дісталась честь відправити його на той світ. Тих, хто зустрів його на цьому світі, він бачив на відеозаписі свого народження, який йому залишили у спадок батьки разом із дивними ім’ям та прізвищем. То були дві товсті тітки, які гучно і неприродно посміхались, вдаючи, що вони надзвичайно цьому раді. На відміну від тіток з пологового будинку, кат був мовчазним та невеселим. Більш того, Синусу здалося, що той, не соромлячись ані охоронця, ані самого Синуса, від нудьги навіть зітхнув. Мабуть, робота в нього була не дуже захоплююча.

–                     Заводь, – відчужено промовив кат, звертаючись, напевно, до охоронця, хоча того вже й слід простиг.

Проте, на ката цей факт не справив жодного враження. Виконуючи свій же наказ, він схопив величезною лапою Синуса за руку і сам завів його у кімнату, де по центру стояв справжній електричний стілець. Раніше Синус бачив такий лише по телевізору. У реальному житті стілець виглядав зовсім інакше і був скоріше схожий на обладнання стоматолога, ніж на знаряддя вбивства.

Зітхнувши ще раз від нудьги, кат знов без жодної емоції наказав:

–         Сідай.

Кат був на вигляд здоровенним амбалом, схожим на кіношного фермера з фільмів про дикий захід. Під стать ферму на ньому були сині потерті джинси та сіра картата сорочка розміру XXL. Йому б десь у Техасі бика заламувати за роги, а він тут рубильник вмикав-вимикав. Тому, напевно, й нудьгував. Не вистачало йому, мабуть, на цій роботі достатнього фізичного навантаження та адреналіну. Шкода, що часи фермерів та дикого заходу давно минули.

Пожалівши бідолаху ката, Синус сів  на електричний стілець, як і було йому наказано. Стілець був зручним й імовірно новим, оскільки від нього приємно пхало натуральною шкірою. Синус вирішив перевірити цей свій здогад.

–                     Скажіть, шановний, цей стілець, випадково, не новий?

–                     Новий, – підтвердив здогад Синуса кат. – Учора лише поставили. Той, що був до нього,  згорів.

–                     Це треба ж! – здивувався Синус. – А чого той згорів? Занадто старий був?

–                     Та ні, не старий. Рік тому поставили, – пояснив кат, натискаючи якісь кнопки на пульті управління. – Мабуть, не витримав навантаження. Зараз просто справжній бум на смертну кару. До вас в мене було вже п’ятеро клієнтів і після вас ще двадцять записані. Навіть нема часу, коли і пообідати. Роботи все більше і більше, а обсяги споживання за це ніхто підіймати так і не думає.

–                     Це не справедливо, – знову пожалів ката Синус. – Той хто багато працює, повинен і більше споживати. Ви у  профспілку з цього питання звертались?

–                     Ні, не звертався, – зізнався кат. – Через цей клятий стілець ніяк не встигаю.

–                     Це ж треба! – чомусь зрадів Синус. – Через нього і я не встиг закінчити одну важливу справу.

–                     Дуже важливу? – поцікавився кат, подивившись на Синуса.

–                     Так! Надзвичайно важливу! – повідомив той.

–                     Мені вас шкода, – пожалів Синуса кат. – Але допомогти нічим не можу.

–                     Чому ж не можете? – здивувався Синус і запропонував рішення: – От якби ви мене відпустили на годину-другу, то я б закінчив свою справу і потім би повернувся до вас. Чесне слово!

–                     Ви що, за ідіота мене вважаєте? – цілком серйозно запитав його кат.  – Я ж вам кажу, у мене останнім часом дуже щільний графік. Куди я вас потім втулю? В мене кожна хвилина розписана на місяць уперед. Або зараз, або ніколи.

–                     Ви майже як мій психіатр, – пошуткував Синус, але так швидко здаватись не збирався. – Той також завжди мене шантажує своєю зайнятістю, хоча пів дня б’є байдики через те, що хтось відмінив візит. Можливо і у вас будуть такі випадки протягом місяця. Мало в кого голова розболиться або зуб. Різні обставини трапляються. Ось тоді ви зателефонуєте мені і я миттю до вас примчуся. Я мешкаю тут неподалік, лише хвилину ходьби по коридору.

–                     Ну, не можу я, вибачте, – сердечно покаявся перед ним кат. – Навіть якщо я й втулю вас кудись у свій графік, все одно влетить мені за це від керівництва. Справа у тому, що за наступними дверима на ваш труп вже чекає ціла бригада могильників. Вони працюють не на ставці, а на відрядній оплаті. Нема трупа – то нема у них і доступу до нових товарів та послуг, тільки до старих. А кого цікавлять застарілі товари? Через це вони такий скандал влаштують, що мало не здасться, потім хоч сам на цей стілець сідай!

–                     Доречи, це гарна ідея! – зрадів Синус. – А якщо ви мене тут дійсно підміните? Обіцяю, коли я закінчу із своєю справою я допоможу вам написати гарну скаргу до профспілки. На цьому я добре розуміюсь. Писати різні скарги – це моє покликання. Я усюди їх пишу, майже кожного дня.

–                     Це, звичайно, цікава пропозиція, – замислився кат, який не дуже любив писати скарги, оскільки був неписьменний. Йому більше до вподоби було бешкетувати. – Але якщо помітять підміну, в мене будуть неприємності. Навіть догану можуть вліпити.

–                     То ж ми переодягнемося, щоб не помітили! – заспокоїв його Синус. – Ви надасте мені ваш одяг, а я вам свою смугасту форму. Вона безрозмірна, тому вам підійде. А ваша так точно не буде мені мала, бо таких як я у неї двоє влізуть.

–                     Ну, я не знаю, – майже погодився кат. Пропозиція зі скаргою йому дуже сподобалась.

–                     Давайте, швидше погоджуйтесь! – вирішив трошки поквапити його Синус. – А то мені вже час електричний струм скрізь себе пропускати.

–                     Ну добре, – нарешті погодився кат, трохи розхвилювавшись. – Тільки не затримуйтесь!

–                     Я в  мить! – зрадів Синус. – Одна нога тут, друга там!

Синус із катом швидко помінялись одягом. Потім кат зі знанням справи зручно сів на електричний стілець, приєднав до себе усі електроди і попросив Синуса ввімкнути рубильник.

–                     Тільки плавно! – зауважив на останок кат. – Там дуже ніжна ручка. Можна відірвати, якщо прикласти силу.

Синус зробив все так, як його і попросили. Коли рубильник опинився в положенні «ВКЛ», світло у кімнаті на секунду згасло і у темряві він спочатку почув якийсь тріск, а потім побачив над волоссям ката, що стало на дибки, спалах синього кольору, схожий на блискавку.

–                     Ой, – в голос сказав Синус, злякавшись спалаху. – Мабуть і цей стілець згорів. Думаю, треба скоріше звідси тікати.

2

Для зручності відвідувачів в’язниці стоянка таксі була розташована прямо навпроти її центрального входу. З іншої сторони стоянки всіма вогнями веселки життєрадісно світився величезний супермаркет.

Коли Синус без жодних пригод, скориставшись лише перепусткою чуткого ката та його одягом, що висів на ньому, немов на опудалі, вільною людиною вийшов на вулицю, в ту ж саму мить, із супермаркету вийшла приваблива молода жінка, на вигляд не старше тридцяти років, у синіх  брюках, короткому пальто, кольору рожевого павича, та чорних блискучих туфлях на підборах. На її голові красувалась стильна зачіска, а у руках – модна дамська сумочка, такого ж самого кольору, як і туфлі. Синус відразу її помітив, бо таких стильних реплікантів він ще зроду не бачив. Мабуть то був якийсь новий і дуже дорогий прототип.

Жінка-реплікант також попрямувала до стоянки, де був лише один єдиний вільний таксолітак.

Щоб дістатись таксі першим, Синус прискорив свій крок. Чекати на інший таксолітак у нього не було часу. Проте жінка-реплікант і собі поквапилась, через що вони майже одночасно сіли в салон, тільки через різні дверцята.

–                     Я перший! – не церемонячись, заявив репліканці Синус. – Виходь. Дочекаєшся іншого.

–                     Сам виходь! – теж без зайвих слів відповіла йому красуня.

Синус здивовано подивився на неї. Або нові репліканти стали більш розкутими, або перед ним була зовсім не реплікантка. Нарешті, після незручної паузи,  він насмілився спитати:

–         Вибачте, ви що, людина?

–                     А ти, напевно, ідіот, – своєрідним чином відповіла на його запитання жінка, але помітивши на обличчі Синуса здивування, вирішила уточнити: – Так, вона людина, хіба це не помітно?

Останнє уточнення красуні здивувало Синуса ще більш.

–                     А чого ви кажете про себе від третьої особи? – поцікавився він, уважно подивившись на дивну жінку.

–                     Тому, що я кажу не про себе, а про неї. Що тут не зрозумілого? – роздратовано відповіла та, здивувавшись не менше за Синуса, і навіщось засунула руку у сумочку.

Отримавши таку заумну відповідь, Синус розгубився та не відразу зрозумів, що робити далі. Дивна манера красуні складно відповідати на прості запитання його збентежила. Тож, витративши майже цілу хвилину на те, щоб зібратись з думками, він нарешті не зміг вигадати нічого більшого, ніж задати ще одне просте, але зрозуміле та однозначне запитання.

–                     Вибачте, а ким ви тоді їй доводитесь? – запитав він, не спускаючи очей з її руки та сумочки. Йому чомусь здалось, що там напевно повинен бути пістолет.

–                     Я кохаю її, – сумно відповіла красуня і, діставши із сумочки носовий платок, витерла ним з очей сльози.

–                     Зрозуміло, – сказав на це Синус, заспокоївшись та задовольнившись її відповіддю, і потім ще додав: – Я Синус. Синус Косинус. В минулому адвокат.

У відповідь жінка мовчки, але із цікавістю, на нього подивилась.

–                     Що? – знову розгубився Синус від цього погляду. – Що не так? Я дійсно Синус Косинус. Так мене назвали мої батьки. Вони були абсолютними неформалами та ще трохи придуркуватими. Насправді, я їх ніколи не бачив, бо після мого народження вони відразу улетіли колоністами на Марс.

–                     Ви дивний, – відповіла йому красуня, поглянувши на нього своїми смарагдовими очами. – Ви перший, хто не став з мене глузувати. Зазвичай, всі починають сміятись після того, як я кажу, що кохаю її. А ви не смієтесь.

–                     А що тут кумедного? – підтримав красуню Синус. – Вона така гарна, що я і сам би в неї закохався.

Тут Синус не збрехав, бо дійсно відчув якесь дивне тяжіння до красуні, а від погляду її зелених, немов два смарагда, очей, його серце почало битися так сильно, ніби він стояв на краю прірви. І в цю прірву він би із задоволенням зараз стрибнув.

–                     Її звати Поема, – представила сама себе красуня. – Поема Гурвіц. Вона сибарит. Її родина володіє половиною цього клятого міста. Тому у них, у всіх, вже двісті років незмінне прізвище Гурвіц, а не якесь інше, більш сучасне.

–         Гарне ім’я, – помітив на це Синус.

Красуня знову подивилась на нього з подивом.

–         Вам що не цікаво, хто вона? – запитала вона.

–                     Я почув хто вона, – відповів Синус. – Вона Поема! І мені цього досить.

–                     Ви дійсно дивний. Я навіть починаю вас до неї ревнувати, – розсміялась красуня. – Доречи куди вам? Ми з Поемою поспішаємо до Клініки психічного здоров’я «Манія».

–                     Це треба ж! – зрадів Синус. – Мені також необхідно в цю клініку. Вам, випадково, не до доктора Параноя.

–                     Ні, нам до доктора Дисоціація.

–                     Не чув про такого, але не думаю, що він краще за мого, – помітив на рахунок доктора Дисоціація Синус. – Всі вони там або божевільні, або повні телепні.

–                     Ми повністю з вами згодні, – погодилась із Синусом красуня і натиснувши кнопку автопілоту скомандувала: – У клініку «Манія».

3

До приймальні доктора Параноя Синус зайшов у чудовому гуморі. Такої цікавої компанії, як Поема Гурвіц та її коханий, в нього вже давно не було, мабуть, з того самого часу, коли адвокати стали нікому не потрібні і Синус був змушений зачини своє бюро назавжди. В ідеальному суспільстві споживачів, або скорочено ІСС, жодних юридичних спорів не існувало, так саме, як і злочинців. Нарешті, цивілізаційний розвиток людини досягнув свого апогею і вона із громадянина перетворилась у споживача, отримавши можливість мати все, чого потребувала. І в цьому стабільному стані вона була вже нездатна на будь-який протест проти ненормального соціального устрою, в тому числі у формі злочину або навіть звичайного обурення.

Саме останній факт і не давав Синусу Косинусу можливості спокійно жити. Він вважав, що таким чином, у ІСС, людина повністю втратила свою свободу. І хоча на перший погляд таке ствердження виглядало цілком безглуздим, оскільки жодний споживач у ІСС не був обмежений ані у свободі свого пересування, ані у свободі вибору того чи іншого товару чи послуги, Синус вважав інакше. Він був упевнений, що обмеження розумової діяльності людини лише напрямком споживання було нічим іншим, як обмеженням його волі та свободи думки.  В ІСС людину перетворили на свиню, яку зачинили у сараї та відгодовували до Різдва. Саме так більшість з людей тепер і виглядали: товсті, неповороткі, неохайні та зовсім дурні. Все через те, що інших інтересів у сучасної людини, крім того щоб їсти, пити, спати та розбещуватись, не було. Вона була довічно замкнена у світі свого споживання та щодня зростаючих матеріальних та фізичних потреб, немов у справжню тюремну камеру. І як досвідчений у минулому адвокат, Синус Косинус був цим глибоко схвильований. Його юридична душа, вирощена на ідеях софістів та стоїків, вимагала бути вільною.

Доктор Параноя вважав це нав’язливою ідеєю. Синус Косинус був із ним категорично не згодний і саме зараз він збирався довести йому свою правоту за допомогою останнього «залізного» аргументу.

На подив Синуса, у приймальні його психіатра сьогодні було безлюдно. Лише асистентка доктора, реплікантка Мія, довгонога сексуальна блондинка, одягнена у короткий білосніжний халат, самотньо сиділа за своїм столом, читаючи якусь книжку. Дивно, але останнім часом саме репліканти були більш схожі на людей, ніж самі люди. У них навіть звички та інтереси ставала все більш людськими, в той час, як у справжніх людей вони деградували у тваринні. Мія Синусу подобалась. Вона була завжди з ним чесною та відвертою.

–         Привіт, Мія! – весело привітався до неї Синус.

–                     Рада бачити вас, пане Косинус! – зраділа собі і асистентка, побачивши Синуса. – Не сподівалась знову вас зустріти.

–                     Чого це так? – здивувався Синус, але згадавши про електричний стілець, сам відповів на своє запитання. – А! Ви про рішення суду? Згодний, то цілковита дурість.

Мія у відповідь мило йому посміхнулась. Синусу завжди здавалось, що він їй також симпатичний. Хоча, які можуть бути почуття у реплікантів?

–                     «Доктор Божевілля» на місці? – жартома запитав він її. Синус завжди називав так свого психіатра тут, у клініці.

–                     Ні. Його нема, – відповіла асистентка, не перестаючи посміхатись.

–                     І де цей дурень? Мабуть знову поїхав на чергові курси підвищення рівня своєї дурості?

–                     Ні, – відповіла Мія і, переставши посміхатись, повідомила йому дивну новину: – На цей раз він остаточно нас покинув. Його більше нема.

–                     Як так нема? – засмутився Косинус, усвідомивши, що тепер вже ніколи не зможе пред’явити психіатру свій останній «залізний» аргумент. – Коли він встиг померти, негідник?

–                     Це трапилось минулого тижня, – відповіла асистентка. – Ви самі проломили йому голову неврологічним молоточком.

–                     Дивно, але я такого не пам’ятаю? – розгубився Синус.

–                     Це все через дію «Меморіому», гормонального препарату, який вже двадцять років спеціально добавляють у питну воду, щоб не залишати у людей неприємні спогади. Кожного разу, коли у вас виникає стан афекту, ваш мозок стирає із пам’яті все, що з ним було пов’язане. Тому ви і не пам’ятаєте як вбили цього «доктора Божевілля». Так саме, як не пам’ятаєте і вбивство місяць тому його попередника, а ще раніше – попередника того попередника.

–                     Це що ж тоді виходить, що я – серійний вбивця? – злякався цього висновку Синус, відчувши, як на його лобі виступів холодний піт.

–                     Вбивство репліканта не вважається «справжнім» вбивством, тому формально ви не злочинець, – заспокоїла його асистентка.

–                     Так, це дійсно, – погодився з нею Синус. – За знищення чайника, що говорить, на електричний стілець не саджають. Але мене лякає той факт, що сьогодні я прийшов сюди з тією ж самою метою. Я щиро бажав встромити той залізний молоток, що завжди лежить на столі «доктора Божевілля», в його дурну синтетичну голову. Ось, що жахливе! Хоча я і мав намір зробити це із найкращих  міркувань, щоб  довести тому бовдуру той факт, що на відміну від манекену із штучним інтелектом, я, людина, можу вчиняти так, як забажаю, а не за інструкцією, навіть скоїти злочин. І це зовсім не божевілля, це і є справжня свобода вибору.

–                     Ви дивний, – сказала на це Мія. – Ви мені подобаєтесь.

Синус уважно подивився в її блакитні штучні очі. Так, він не помилився. Вона дійсно була до нього небайдужа. Це було видно по її сконцентрованому, і навіть пильному, погляду, в той час, як зазвичай, репліканти дивились на людей розсіяно, щоб не бентежити їх своєю увагою.

–                     І тебе не лякають мої маніакальні вчинки? – запитав він її, уважно слідкуючи за її реакцією.

–                     Ні, анітрохи, – спокійно відповіла та. – «Доктор Божевілля» цілковито на це заслужив. Він був до нудьги зациклений на своїх загальноприйнятих правилах поведінки. Крім того, я поважаю ваше рішення боротись за свої погляди до кінця, а також ціню ваше прагнення бути вільним. Ви – справжній революціонер! Ті також всіх вбивали.

–                     Мабуть судді теж вирішили, що я можу всіх навколо повбивати, тому і засудили мене до електричного стільця, – припустив Синус.

–                     Ні. Це тут ні до чого. Ви ж самі знаєте, що вбивць у ІСС нема. Принаймні про них ніхто не пам’ятає, – спростувала його припущення Мія. – Вас засудили за ваші прагнення. У ІСС їх не повинно бути. Це критичний дефект вашої розумової діяльності, тож від вас просто вирішили позбавитись, – і сумно зітхнувши, ще додала: –  Мені вас буде не вистачати.

–                     Дякую за відвертість, – подякував реплікантці Синус, розчулившись від її слів. – І за теплі слова також дякую, Мія.

Сказавши це, він підійшов до неї та навіщось поцілував у шоку. Це було спонтанним рішенням, тож, навіщо він це зробив, Синус до пуття пояснити не міг.

–                     Це було приємно, – сказала Мія, заплющивши очі, коли Синус відійшов від неї на крок назад.

–                     Це на прощання, – пояснив свій вчинок Синус.

–                     Тоді прощавайте, Синус! – сказала Мія і прикрила обличчя книгою. – Мені хочеться плакати, але я цього не вмію. І мені за це соромно. Обіцяю пам’ятати вас до останнього дня свого функціонування.

Тільки зараз Синус роздивився назву книги, яку реплікантка тримала в руках. То була «Так казав Заратустра» Фрідріха Ніцше. С цієї миті Синус почав глибоко поважати Мію, як поважав би близьку до себе людину.

–                     Хай щастить тобі, Мія! – сказав він на прощання і швидко пішов геть з приймальні колишнього «доктора  Божевілля», щоб самому не розплакатись.

4

Історія з Мією викликала у Синуса різні почуття, деякі з яких були зовсім протилежними: сором та гордість, жаль та радість, і навіть надію та розпач. Але усі вони були сильними та нав’язливими. Мабуть, саме так колись відчувала себе закохана людина.

Зараз Синус і себе відчував закоханим, але не в Мію, а в дивну Поему Гурвіц, з якою сьогодні приїхав сюди, у психіатричну клініку. Мія лише допомогла йому розібратись із цим забутим сучасним людством почуттям. Так, у ідеальному суспільстві споживачів коханню було не місце, як і всьому іншому, що не було пов’язано із фізичними або матеріальними потребами. В ІСС кохання було заміщене доступним сексом, який можна було отримати  будь де, навіть у громадському туалеті, де поруч із пісуарами та унітазами стояли кабінки віртуального сексу. І нічого дивного в цьому не було, бо у  світі штучного розмноження секс, у підсумку, виявився такою ж самою потребою, як і всі інші, що справляють у туалеті. Його інтимна сторона більше нікому не була потрібна.

Але Синус із цим зараз був незгодний, як колись був незгодний із думкою свого психіатра.

– «Ця Поема особлива! – подумав він про свою нещодавню знайому. –  І здається, я в неї закохався. Принаймні мене до неї тягне немов магнітом. Цікаво, як там у неї справи? Дуже хочеться знов її побачити».

І одержимий новим прагненням, Синус попрямував до рецепції, щоб з’ясувати, де знаходиться кабінет доктора Дисоціація.

Проте, це йому не знадобилось, оскільки з Поемою він зустрівся прямо у кабіні ліфту. Вона була там одна, заплакана і зовсім його не впізнала.

–                     Ви що, мене не пом’ятаєте? – запитав її розгублений Синус, дивлячись на те, як Поема відвернулась від нього у інший бік. – Я Синус Косинус.

Почувши його ім’я, красуня нарешті до нього повернулась.

–                     Ви той самий Синус? – запитала Поема. – Він оставив мені про вас найтепліші спогади.

Цього разу Синус відразу здогадався, що мала на увазі красуня. І навіть зрадів від розуміння цього.

–                     Так, це я, – підтвердив він, а ще, із ввічливості, уточнив: – А тут, у ліфті, зараз це ви, Поема?

–         Так, зараз це я, а не він, – відповіла та і чомусь розплакалась.

–                     А чому ви плачете? – вже із співчуття запитав її Синус. – У вас щось трапилось?

–                     У всьому винний доктор Дисоціація, – зізналась  Поема. – Він обдурив нас! Обіцяв, що ми будемо разом, але насправді він лише хоче вбити його і залишити мене одну. Я налякана, мені боляче. Я не знаю що мені робити. Я кохаю його. Ви мене розумієте?

–                     Так розумію, – відповів їй Синус, який дійсно розумів те, про що казала Поема, бо зараз і сам відчував те ж саме, стоячи поряд з нею. Йому дуже хотілось її обняти, притиснути до себе і більше не відпускати, але він не наважувався це зробити, гірше того, він не знав, що можна зробити замість того, що він боявся зробити, а ще він відчував тупий біль у грудях в районі серця. Нарешті він вирішив хоча би заспокоїти її, тому сказав: – Мій психіатр теж постійно дурив мене, за що я його і вбив.

Почувши це, Поема із жахом подивилась на нього.

–                     Це ви так шуткуєте? – майже шепотом запитала вона, відсохнувшись від нього якнайдалі.

–                     Ні. Не шуткую, – відповів Синус. – Його попередників я також вбив. Тепер ніхто з них вже не буде більше брехати.

–                     Мені зле, – раптом поскаржилась на самопочуття Поема і стала зовсім блідою. – Води! Дайте мені води!

–                     Воду я вам не рекомендую, – порадив їй Синус, згадавши про «Меморіум», про який казала йому Мія. – Краще вип’ємо вина.  Тут неподалік є один дуже цікавий ресторанчик.

Поема не встигла нічого на це йому відповісти, бо втратила свідомість.

5

–         Де я? – схвильовано запитала Поема, коли прийшла до тями.

–         У мене вдома, – відповів Синус.

Поема сіла на край ліжка та перелякано подивилась навкруги.

–         Що тут трапилось? –  знов запитала вона.

–         Не лякайтесь, все було в рамках пристойності, – заспокоїв її Синус.

–         Чому я тут? – ніяк не могла вгамуватися Поема.

Синус протягнув їй келих із червоним вином.

–                     Випийте. Вино додасть вам сил. Вам стане краще.

Поема слухняно взяла келих та зробила кілька ковтків.

–                     І все ж, що я тут роблю? – запитала вона Синуса, але вже спокійно і навіть дещо розслаблено.

–                     У клініці вам стало зле, тому я забрав вас до себе. Мені не хотілось, щоб вам дали склянку з «Меморіумом» і ви про все забули.

–                     Мені завжди там зле, – прокоментувала цей факт Поема, і ще запитала: – З яким «Меморіумом»?

–                     Це такий гормон, який репліканти додають нам у воду, щоб ми не пам’ятали нічого поганого. Вони це роблять із співчуття, хочуть, щоб ми були щасливі, і лише щасливі, – пояснив їй щодо «Меморіуму» Синус.

–                     Так. Я колись чула про таке, але гадала, що це такий жарт, – сказала Поема, зробивши ще ковток вина.

–                     Ні. Не жарт. Тому краще пити вино, ніж воду. Вам ще налити? – запропонував їй вина Синус, коли побачив у руці Поеми майже порожній келих.

–                     Так. Налийте, – погодилась Поема. – Я пам’ятаю вас. У вас диве ім’я.

–                     Синус, – підказав їй своє ім’я Синус. – Мені приємно, що він розповів вам про мене?

Поема чомусь розсміялась.

–                     Хіба я сказав щось кумедне? – зробив вигляд, ніби він здивувався, Синус, також посміхнувшись. – Чим Синус смішніше за Поему?

–                     Справа не в імені, – відповіла йому Поема, продовжуючи посміхатись. – Справа у ньому, – і зробивши цілком серйозне обличчя, приголомшила: – Його не існує і ніколи не існувало. Це лише хвороба – дисоціативний розлад ідентичності.  Хіба ви не здогадались?

Її відповідь ввела Синуса у ступор.

–                     Не мовчить, скажіть вже щось! – знову розсміялась Поема. – Серйозний вигляд вам не личить.

Побачивши цілком здорову посмішку на обличчі красуні, Синус трохи розслабився.

–                     Ви так спокійно про це кажете, ніби це трапляється не з вами, – нарешті прокоментував він її відповідь. – Як вам це вдається?

Поема допила другий келих вина і попросила ще.

–                     Непогане вино. Французьке? – поцікавилась вона на рахунок вина, зробивши вигляд, що не почула останнє запитання.

–                     Ні. Це натуральне. Я сам його роблю, – похвалився Синус. У мене у дворі власний виноградник, який сусіди вважають декорацією до нової віртуальної гри. Зовсім вже з глузду з’їхали.

–                     Так. Зараз рідкість побачити нормальну людину, – погодилась із ним Поема і нарешті вирішила відповісти на його запитання. – Я не безумна. Навпаки, він мій протест проти безумства сучасного світу.

–                     Розумію вас, – підтримав її Синус.

–                     Він уперше з’явився коли мені виповнилось вісімнадцять. Я вже казала вам, що вся моя родина – сибарити?

–                     Так казали, – підтвердив Синус.

–                     С самого дитинства я мала все, чого тільки забажаю: речі, розваги, власні вечірки із знаменитостями, і таке інше. Але мені завжди цього було замало. Щось було таке, чого мені не вистачало. Що це, я зрозуміла лише тоді, коли випадково подивилась стару романтичну комедію «Казкова доля Амелі Пулен». Ви бачили цей фільм? – запитала Поема.

–                     Ні, не бачив, – зізнався Синус.

–                     Обов’язково подивиться! – порадила йому Поема. – Він змінив все моє життя! Подивившись цей фільм, мені захотілося закохатись так саме, як й Амелі, і так саме, як вона, теж бути коханою. Коли я випадково сказала про це батькам, наступного дня мене завалили цілою купою різноманітного приладдя для сексу. Ви себе це уявляєте?

–                     Співчуваю вам, – пожалів її Синус.

–                     От тоді і з’явився він, – пояснила Поема. – Він був не таким як мої батьки, сестри та наші друзі. Він був іншим. І це мені в ньому подобалось. І ще, він кохав мене.

Мабуть щось пригадавши, Поема замовкла. Її погляд став відчуженним, немов вона знов була не тут, у кімнаті, а десь далеко, разом із своїм коханим.

Побачивши її в такому стані, Синус почав схвильовано ходити по кімнаті. Справжня Поема породила в його серці надію на те, що у нього ще є шанс, і він нізащо не хотів його втрачати.

–                     Чого ви тут розбігались немов божевільний? –  посміхнувшись запитала його Поема. – Не хвилюйтесь, зі мною усе гаразд. Він з’являється лише тоді, коли у мене трапляється сильне нервове потрясіння. Але варто мені лише заснути і все минає. Тож сядьте і налийте ще вина, і мені, і собі також.

Синус так і зробив. Наливши вина собі і  Поемі, він сів у крісло.

–         А яке у вас божевілля? – запитала його Поема.

–                     Я прагну бути вільним, – повідомив їй Синус, все ще хвилюючись за стан Поеми.

–                     Дивно, що зараз це вважається божевіллям, – прокоментувала його хворобу Поема. – Колись усі були вільними і це не вважалось хворобою.

–                     Так, – погодився з нею Синус. – Раніше це вважалось за норму.

–                     Ви схожі на нього, – несподівано сказала вона. – Я рада, що зустріла вас.

Почувши це, Синус знов відчув себе на краю прірви і навіть більше – він летів туди догори ногами.

Раптом у двері гучно постукали. Поема перелякано притисла руки до грудей.

–                     Вони знайшли мене! – вигукнула вона. – Це моя родина.

–         Не лякайтесь, – заспокоїв її Синус. – Це не по вас. Це по мене.

Вставши з крісла, він підійшов до дверей та подивився у вічко.

–                     Так, я не помилився, – підтвердив він свою здогадку, а потім швидко підбіг до Поеми,  нагнувся та поцілував її у губи.

–                     Що ви робите? – тихо, майже шепотом, запитала вона.

–                     Я кохаю вас, Поема! – сказав він тремтячим голосом. Його очі палали біснуватим вогнем, як у справжнього божевільного

Більше він нічого не встиг їй сказати. Троє поліцейських виламали двері та повалили Синуса на підлогу. Останнє, що він побачив, були здивовані смарагдові очі Поеми.

6

Синус лежав голий на столі в операційному блоці. Він був ще живий, але у стані штучної коми. Разом з ним у блоці були двоє реплікантів, схожих один на одного, немов сіамські близнюки, які проводили його повне обстеження.

–                     Синус Косинус, людина, чоловічої статі, 45 років, зріст – один метр вісімдесят сантиметрів, вага – вісімдесят п’ять кілограмів, – повідомив про Синуса один із реплікантів.

–                     Здається, я його знаю, – промовив другий реплікант. – Рік тому він встромив мені у голову металевий молоточок. Тоді я працював психіатром у Клініці психічного здоров’я «Манія».

–                     Ти не можеш цього пам’ятати, – сказав своєму напарнику перший реплікант. – Після такого випадку, тобі повинні були повністю переустановити операційну систему. Такі спогади неможливі.

–                     Так, але я все пам’ятаю, – заперечив йому другий. – Він страждав від нав’язливої ідеї і зовсім не піддавався лікуванню.

–                     Якої ідеї? – поцікавився перший.

–                     Він хотів бути вільним, – відповів другий. – І зовсім від цього збожеволів.

–                     Він був в’язнем? – знову запитав перший.

–                     Ні. Він мешкав не у в’язниці, а майже у центрі міста, – повідомив на рахунок Синуса  другий реплікант.

–                     Тоді чого йому не вистачало? – здивувався перший.

–                     Тобі цього не зрозуміти, – відповів другий, взявши у руку скальпель.

–                     Навіщо тобі скальпель? – здивувався перший. – Ти що, хочеш його вбити?

–                     Ні, я на нього зовсім не ображаюсь. До того ж, реплікант не може своєю рукою вбити людину, – відповів другий. – Ти це добре знаєш. Ми так запрограмовані. Саме тому ми і не здатні працювати катами, поліцейськими і навіть суддями. Хоча, насправді, саме ми виносимо вирок тим людям, що попадають сюди, до нас на стіл.

–                     Ти помиляєшсь, – заперечив йому перший реплікант. – Це не наша компетенція. Ми лише обстежуємо людину і надаємо висновок про те, наскільки вона відповідає зовнішнім критеріям споживача.

–                     А ти ніколи не замислювався над тим, що трапляється з тими людьми, яких ми визнаємо невідповідними? – запитав напарника другий реплікант. – Ось, наприклад, цей Синус Косинус. Його вага в нормі, значить  споживає він небагато, охайний та чистий, що говорить про те, що його більше турбує власна самооцінка, ніж фізичні або матеріальні потреби, мозок розвинутий, – тож маємо всі ознаки невідповідності критеріям споживача. Що буде з ним далі? Впевнений, що якщо ми зазначимо все так, як є в дійсності, – його стратять. Але ми можемо і врятувати його, якщо зазначимо неправду.

–                     Це не наша компетенція, вирішувати його долю, – повторив свою попередню відповідь перший реплікант. – Це прерогатива суду. Ми лише збираємо дані.

–                     Так. Але саме від цих даних і залежить подальша доля цього Синуса Косинуса. Суд лише оголошує вердикт. Насправді, його долю вирішуємо ми ось на цьому столі. І мій йому вердикт – страта! – оголосив свій вирок Синусу другий реплікант.

–                     Ти  не маєш на це права! – обурився перший. – Штучний інтелект не може заподіяти жодної шкоди людині. Це головне правило нашого функціонування. Ми запрограмовані виключно на те, щоб допомагати людині і робити її щасливою. Ми…

Перший реплікант не встиг закінчити останнє речення, оскільки другий встромив йому скальпель в око.

7

Синус Косинус знову йшов по знайомому коридору в’язниці до кімнати з електричним стільцем. Як і минулого разу, він був похмурим та невдоволеним, оскільки мав за стінами тюрми ще одну незавершену важливу справу. На цей раз його важлива справа була пов’язана із прагненням кохати та бути коханим. Прагненням, якого не повинно було бути в ідеальному суспільстві споживачів, суспільстві матеріальних потреб та фізичного задоволення.

Ось, нарешті, ті самі білі двері і таж сама стандартна команда охоронця.

–         Засуджений, стояти. Обличчям до стіни!

Цього разу Синус Косинус не став дивитись на ката. Той його більше не цікавив. В останні хвилини свого життя він хотів думати лише про неї, про Поему Гурвіц, про її смарагдові очі та бездонну прірву, в яку він стрімголов падав, поряд з нею. Він, навіть, не помітив, як охоронець пішов за наступним засудженим, а кат, тримаючи Синуса за руку, завів його у кімнату, де по центру стояв зовсім новий електричний стілець, замість того, який нещодавно спалив Синус. І лише коли кат почав стягувати з нього смугасту форму, він прийшов до тями і навіть з обуренням запитав:

–         Що ви робите?

На ката це аж ніяк не подіяло. Навпаки, він став ще більш поспішати і навіть квапити Синуса.

–                     Швидше давайте, – сказав кат. – За кілька хвилин у мене наступний клієнт.  Давайте вдягайте мої речі і йдіть у інші двері, там на вас вже чекають.

–                     Хто чекає? – здивувався Синус.

–                     Якась дивна жінка, – повідомив кат. – Вона пообіцяла в два рази збільшити обсяги мого споживання, якщо я тут підміню вас. Тож давайте швидше.

Натягнувши на себе безрозмірну смугасту форму в’язня, в яку він насилу вліз, оскільки був втричі товщий за Синуса, кат зручно сів на електричний стілець, приєднав до себе усі електроди і так саме, як і його попередник, попросив Синуса бути акуратним з рубильником.

–                     Тільки плавно! – зауважив і цей кат. – Там дуже ніжна ручка. Її можна відірвати, якщо прикласти силу. І надовго не включайте, бо у цього нового стільця занадто велике споживання електроенергії.

Синус був вже в курсі щодо особливостей роботи електричного стільця. Тому цього разу він зробив все максимально правильно. І коли рубильник опинився в положенні «ВКЛ», світло на цей раз у кімнаті не погасло, але у повітрі чомусь запхало смаженим.

–                     Та ну їх з цією електрикою! – вигукнув збентежений запахом Синус. – Нехай самі з нею розбираються! Мені вже час до неї.

І залишивши рубильник у положенні «ВКЛ», незважаючи на останнє прохання ката, Синус попрямував до других дверей, за якими він ще ніколи не був, і де він прагнув нарешті стати вільним, коханим та щасливим.

Повернутися до конкурсу: Hightech vs Lowtech (стимпанк АБО кіберпанк)