5 Серпня, 2022

Борщ для прибульця

Повернутися до конкурсу: ПРАДАВНЯ ВІЙНА, ДЕ МИ ПЕРЕМОЖЕМО

— База, прийом, — почулося в диспетчерській.

— Привіт, тату, ти сьогодні раненько, – під’єднався працівник центру управління польотами.

— Вітаю, Байрактаре, рано, бо є гарні новини. А де Джавеліна? Таку новину хочу повідомити обом одразу.

Генерал Прокопенко любив особисто перевіряти дані з супутників та безпілотників. Попри свій вік на пенсію не збирався. Контролював усе сам, хоч і виховав відповідальних наступників.

Джавеліна забігла до диспетчерської управління польотами, впала у шкіряне крісло, натягнула навушники.

— Слухаю, татку.

— Нарешті на території колишнього бункеру путіна з’явилися перші пагони рослин.

— Ооо, невже? — дивується Байрактар. — 30 років там нічого не могло пробитися. Все-таки астероїд знищив не тільки путіна і його бункер, а й природу навколо.

— А може то через його негативну енергетику рослини не ростуть? — сміється Джавеліна. — Тіло ж так і не знайшли.

— А може його там і не було? — підтримує  Байрактар.

— Не було там, значить був в іншому місці. Головне, що він безславно закінчив життя, що й могили не лишилось. Може свої десь закопали.

—То їхня справа. Нам тепер не до цього. Повертаюсь на базу, зустрінемся на обіді.

Генерал Прокопенко вимкнув зв’язок. Його діти-двійнята продовжили спостерігати за космічними об’єктами та літаючими апаратами, і неквапно вели розмову.

— Вчасно до нас висадився Джонсонюк. Хтозна скільки б тривала війна, якби він не навчив нас керувати небесними тілами, — розмірковує Джавеліна.

— Ага. Направити астероїд на бункер і засипати космічним сміттям Москву нам би ніколи не прийшло в голову, якби не він.

— Москва потонула в тому, що сама залишила в космосі.

— Але душа й досі радіє. Земного лайна б не вистачило, щоб знищити столицю орків, а от космічого — якраз.

До кабінету закочується інопланетна істота. Замість ніг у нього моноколесо. Голова схожа на круглий монітор, але все одно видається живою, а на голові купа білих сплутаних проводів.

— Бошь, бошь, сава кукаріні!

— Що, Джонсонюк, їсти захотів? От ти який. Скільки всього знаєш і вмієш, а от українську мову ніяк не вивчиш. Скажи: Борщ. Слава Україні!

— Бошь. Сава кукаріні!

— Блін. Мабуть, в тобі якась москальська плата таки стоїть, раз не можеш вивчити українську мову. Чи в тебе щелепи не налаштовані на інопланетну мову?

Джонсонюк видає звук схожий на сміх. Байрактар і Джавеліна регочуть і похлопують прибульця по плечах.

— Пішли — підкріпимось! — пропонує Байрактар.
*
Джонсонюк був для бази не просто головним мозком, а й справжнім символом свободи. 30 років тому він втік від батьків з якоїсь невідомої планети  і заблукав у космосі, а коли влетів в атмосферу планети Земля, його міні тарілка загорілась. Джонсонюк катапультувався і випадково приземлився прямо на територію зони, де росіяни тримали українських бранців. Росіяни, подумавши, що починається кінець світу, повтікали. Прибулець відкрив замки в’язниці і полонені вибралися на свободу. Прокопенко, який був серед врятованих воїнів, наблизився до прибульця. Той почав щось белькотіти. Навіть не розуміючи мови, Прокопенко й Джосонюк, налагодили контакт одразу.

Оминаючи блокпости, разом вони дісталися до військової бази. Джонсонюк взяв планшет і довго встановлював якусь програму, потім на кілька секунд притулив до своєї голови. Коли він починав говорити, на планшеті відображався текст українською мовою. Так військові почали розуміти інопланетну мову. Пізніше програму встановили на смарт годинники, які носили всі, хто був задіяний у роботі з Джонсонюком.

Щоб якось звертатися до прибульця, військові жартома назвали його Джонсонюком через кудлату білу зачіску. Так до нього й прилипло це ім’я. Джонсонюк був інопланетним генієм, якого ніхто не признавав всерйоз. Він же розробив програму, яка може впливати на небесні тіла, пересувати їх і навіть приземляти чи примеркуріювати в залежності від назви планети. Так було розгромлено астероїдом бункер путіна і засипано космічним сміттям Москву. Україна стала могутнім гравцем у космічній галузі, вигнала окупантів і розвивала економіку швидкими темпами. На території росії почалися міжусобні війни. Якісь території відійшли до інших держав, а якісь стали народними республіками: Ростовська народна, Новгородська народна і т.д. Зброю їм було діставати нізвідки, весь світ відвернувся від терористів, тож воювали самопалами, ножами і паленою горілкою.

А Джонсонюк служив на користь України. І ніколи не говорив про те, що хоче назад додому.

Двійнята Байрактар і Джавеліна, які з’явилися через рік після звільнення Прокопенка, з дитинства гралися з Джонсонюком. Саме вони вчили його казати борщ і слава Україні. Але у прибульця все не виходило. Вони стали працювати разом з батьком, а Джонсонюк завжди був поруч і керував розвитком космічної галузі України.
*
В столовій, як завжди, працював телевізор. Бородатий сивочолий Дмитрович вів передачу “Народний Байрактар”, у якій вчив молодь, як зібрати гроші на мрію.

— Джонсонюк, тобі знову борщ? – спитав розповнілий вусатий дядя Женя і змахнув головою, поправляючи поріділий оселедець.

— Бошь, бошь, — закивав кудлатою чуприною Джонсонюк.

— От ти вигідна істота. Мозок працює як у продвинутого інопланетянина, тіло обслуговується як машина, а їсти хочеш тільки борщ, — сміється кухар і насипає тарілку борщу.

— Які плани на відпустку? — цікавиться Джавеліна.

— Поїду в Крим, там відкривається табір для майбутніх українських космонавтів. Розказуватиму дітворі, чим ми тут займаємся.

В столову входить батько Байрактара і Джавеліни генерал Прокопенко.

— Ну що тут у нас смачненького? Можна випити склянку соку за нове озеленення Сибіру.

— Цього року квітень виправдовує назву…

— Термінове повідомлення, – пролунало з динаміків.

Джавеліна кинула ложку і галопом помчала до диспетчерської.

— Некерований об’єкт рухається в бік планети Земля, – прозвучало як вирок.

Вбігли Байрактар і Прокопенко, за ними вкотився Джонсонюк.

— Тату, як так може бути? Супутник не може встановити з летючим об’єктом зв’язок. Об’єкт стрімко наближається до нас, – схвильовано говорить Джавеліна.

— Невже сталося те, чого ми найбільше боялися? Ми порушили природній порядок в космосі  і тепер нам загрожує небезпека? — висуває гіпотезу Байрактар.

— Так. Відставити паніку і суїцидальні настрої. Україна не на те перемогла москалів, щоб так просто загинути від якогось нло. Та й хто сказав, що він долетить до Землі

— Об’єкт входить в стратосферу… лунає повідомлення

— Джонсонюк, є ідеї?

— Ма-ма, унтирасермолавумнилд, — радісне белькотіння Джонсонюка неможливо було розібрати, на смарт годинники ніхто не дивився, всі прикипіли до монітору, де рухався невідомий предмет. Люди дивувалися чому він радіє і чому не робить нічого, щоб зупинити нло.

— Об’єкт входить в атмосферу…

Джосонюк рванув на вулицю. Його монітор блимав усіма кольорами веселки. Байрактар, Джавеліна і Прокопенко бігли слідом. На плац впав потужний промінь світла. Спрацювали повітряні сирени. Цивільні в паніці бігли до бомбосховищ. Військові чекали наказу. Невже знову війна? Земля вібрувала під ногами. Прокопенко з дітьми впали на асфальт, прикривши голови руками.

Неподалік від бази приземлилася невеличка ракета. Висунувся трап і по ньому скотилися істоти схожі на Джонсонюка. Він кинувся назустріч

— Ма-ма!

Прокопенко здивовано підняв голову. Обтрусивши коліна від прилиплого пороху, підвівся весь. За ним піднялися й Байрактар із Джавеліною. Від здогадки хто це, на обличчях розквітли посмішки.

До них котилося троє Джонсонюків. Майже одночасно почали белькотати своєю інопланетною мовою. Добре, що Байрактар ніколи не знімав смарт годинник. На них миттєво висвітлювався переклад цього белькотіння.

— Вони хочуть забрати його додому… — сумно повідомив колегам

— Схаменулись через 30 років… — пробурмотіла Джавеліна.

— Це для нас 30 років, а для них — кілька днів. На їхній планеті час іде по іншому, — пояснив Прокопенко. – По їхнім міркам Джонсонюк ще підліток. Геніальний неповнолітній бешкетник.

Джонсонюк схилив голову. Його чуприна стирчала дужче ніж будь-коли. Здавалося, що зараз закапотять сльози. Хоча невідомо чи може напів істота,  напів машина плакати.

Джавеліна крадькома змахнула сльозу. Байрактар схлипував, не криючись. Генерал Прокопенко розучився плакати ще під час війни. Але тепер його обличчя посиніло, скули напружилися. Було видно, що йому теж хочеться дати волю емоціям.

— Ну, друже, родина є родина. Бувай. Ми будемо скучати, — скупо промовив.

Джонсонюк міцно обійняв всіх по черзі. Його батьки помахали рукою і, обійнявшись, рушили до ракети. Перед самим трапом зупинилися. Емоційно щось обговорювали і раптом обійнялися як в останній раз. Батьки рушили всередину літального апарату, а Джонсонюк повернувся назад до родини Прокопенків.

Як тільки він під’їхав ближче, Байрактар глянув на смарт годинник. Там була фраза: “Я лишаюсь”.

— Він лишається, — зрадів Байрактар. Джавеліна і генерал кинулися обнімати Джонсонюка.

— Борщ, — нарешті вимовив він. — Слава Україні!

І гучний регіт прокотився базою. Ось вона гастрономічна причина, чому Джонсонюк не полетів з батьками.

Повернутися до конкурсу: ПРАДАВНЯ ВІЙНА, ДЕ МИ ПЕРЕМОЖЕМО