Богом забуті

1

Натан сьогодні востаннє засинав у цій квартирі. У їхній спільні квартирі. Тут усе нагадувало про неї, навіть запах деяких речей досі пробуджував у пам’яті миті, що їх він провів з Мілою. Тому й дихати тут було важко. Не те що заснути і проспати до ранку. У голову лізли дурні думки, які хлопець давно полишив. Два роки минуло, а краєм серця Натан все ще сподівався її побачити. Він просто не міг повірити, що людина може зникнути без сліду. Але з Мілою, схоже, сталося саме це. І він досі нічого не з’ясував.

 

Натан повернувся до стіни, втомившись длубати поглядом стелю. Завтра не найлегший день, а сон і не думає находити, тож хлопець зважував, чи варто сходити за водою, чи почекає. Давши дрімоті останній шанс, хлопець підвівся і попрямував до кухні. Налив собі води з-під крану і одним махом спустошив склянку. Тоді підійшов до вікна і глянув на вечірнє місто. Воно палало мільйонами вогнів, хоч на годиннику і було по третій ночі. Колись він ставився до цього міста, як до кам’яного океану, клітки, що стримує людські бажання і перетворює їх на слухняних рабів. Саме Міла переконала його, що місто тут ні до чого. Люди самі створюють собі рамки, а тоді скиглять, що не можуть за них вилізти. І саме Міла показала йому, що краса є у всьому. Вона була природженою берегинею, такі жінки виходять заміж за простаків, а ті через кілька років стають президентами. На кожній вечірці всі погляди завжди прикипають саме до них. Здається, Натан якраз побачив вивіску клубу “Eclipse”, де вони познайомилися на першому курсі. Як сьогодні хлопець пам’ятав, як приваблива Міла гоцала на майданчику під схвальний свист хмільної юрби. Золоте волосся каскадом підстрибувало на її плечах, відверта сукня оголювала шикарні ноги, і Натан закохався прямо там, стоячи за стійкою з яблучним фрешем у руках. Але ні волосся, ні ноги не стали вирішальним фактором. Точкою неповернення були її зелено-золотаві очі. Тому Натан вирішив діяти і не прогадав. Вона також слідкувала за ним, тож симпатія була взаємною. А далі й закрутилося…

Зараз Міла закінчувала б аспірантуру, стала б викладачем етнографії, а згодом очолила б і катедру, і факультет. Її амбіціям не було меж, але про Натана вона ніколи не забувала. Після заручин, які вони провели у Славську, Міла пообіцяла, що сім’я буде її пріоритетом номер один. Так би й сталося, хлопець був певен, якби вона повернулася з тієї експедиції.

Взагалі, їхня історія могла розпочатися набагато швидше, якби Натан частіше ходив на пари і якби Міла хоча б трохи відривалася від книжок. Бо ж вчилися на одному факультеті, лише на різних курсах. Обох приваблювала історія культури і етнографія, але й на спільних експедиціях чи походах не здибалися. Тож після того, як почали зустрічатися, дуже довго реготали над цим. Згодом вони побували у багатьох цікавих місцях і всюди намагалися потрапити разом. Викладачі не дурні, та й не побачити такий приріст ККД у Натана й Міли було важко, тож були не проти. Єдиною проблемою була робота Натана. Точніше, тимчасова халтурка, як він сам її називав. Хлопець працював вантажником складу переважно у нічну зміну. На одній з таких він пошкодив собі ногу, необережно наїхавши вантажопідйомником на щиколотку. Нічого серйозного, лише тріщина, але ходити Натан не міг днів зо три. І саме на той час викладачі призначили дати експедиції у Рівненську область. Деталей хлопець поки не знав, але одразу зателефонував Мілі.

– Як так, Нат? – Ледь не плакала дівчина. – Болить дуже?

– Болить дуже, але жити буду. Лиш поїхати з тобою, мабуть, не вийде.

Тоді ці слова вилетіли з його вуст майже байдуже, ще трохи і він би радів, що матиме кілька вільних днів. Але пригадуючи зараз, Натан з гіркотою усвідомлював, що міг би її підбадьорити, бо ж Міла дуже чекала на цю поїздку. Але сказаного не вернеш.

– Я й не просила б. Одужуй, вивірко, і оком не змигнеш, як я повернуся, – сказала вона рівно два роки тому і зникла. То от чому Натанові не спалося. Сьогодні саме той день, коли вони востаннє розмовляли.

Вкладаючись, аби хоч дві години поспати, Натан задумався, звідки пішло оце їхнє прізвисько “вивірка”. Мабуть, Міла почула його десь у їхній розмові (хоча нащо їм обговорювати білок?), кілька разів повторила, ніби смакуючи, а воно прилипло і досі тримається у пам’ять. Так, скоріше за все так і було. Чи, може, ні? Натан майже провалився у сон, коли зрозумів, що не може відтворити у голові обличчя Міли. Лише очі вкарбувалися так, що й на смертному одрі не забудуться. Але і цього вистачить, коли він її побачить.

А перед сходом сонця хлопець отримав дивне повідомлення у Вайбері від людини, яка вже встигла прокинутися і роздати доручення. І саме з цього меседжу розпочнеться дивовижна подорож героя, у якій йому судилося змінитися.

2

Прокинувся Натан майже одразу по тому, як заснув. Принаймні, він так відчував. Ні задоволення, ні сил цей сон не приніс. Лише допоміг згаяти час, але і на тому хлопець був вдячний. Більшого від цієї квартири він просити не міг.

Взявши телефон до рук, Натан помітив, що забув вимкнути Wi-Fi, тож сповіщень за ніч прилетіло чимало. Здебільшого то були спам-розсилки на Gmail, відписуватися від яких було надто великою честю, і чат працівників ресторану “Platinum Star”, де Натан працював старшим офіціантом близько року. Сьогодні була не його зміна, але за звичкою хлопець зайшов і перечитав повідомлення, аби не висіли. Як завджи сралися, нічого дивного. Натан хотів уже вийти з Viber’у, коли побачив, що має ще одне непрочитане, від користувача Юрій Шеремет. Хлопець остаточно прокинувся, бо знав, що його колишній викладач принципів польових етнографічних досліджень не зв’язуватиметься просто так.

Його повідомлення було коротким і чітким: “Зателефонуй!!!” Першим поривом було послати Шеремета подалі. Стільки нервів ніхто не виїв Натанові за все життя, тож зайвий говорити з ним хлопець не хотів. Але стримався, може, є якісь новини про Мілу? Ця безглузда думка розкочегарила у Натанові сліпу, дурну та безпідставну надію. Два роки минуло, навіть куратор її експедиції мало що міг з’ясувати. Та Шеремет і не хотів. Натан згадав, як уся група повернулася до міста пізно ввечері. Він прийшов накульгуючи, аби зустріти Мілу. Вона не телефонувала йому останні два дні,  але хлопець не переймався, бо то була звична справа для польової роботи. Хіба що трішки коло під серцем. І ось виходить її останній одногрупник з маршрутки, двері зачиняються, а дівчини все немає. Натан розгублено глянув на Шеремета, а той відвів очі убік і сказав: “Вона зникла, Натане. Міла… Ввечері була, а зранку зникла…” Хлопець стояв, вирячившись на викладача і не знаючи, що й сказати.

– Як зникла? Ви приколюєтеся наді мною? Вона ж не собачка.

Тоді до Натана підійшла Надька, подруга Міли, поклала руку йому на плече і крізь сльози мовила:

– Нат, мені шкода. Ми шукали її весь вечір…

Натан підбіг до Шеремета, мов шуліка. Біль у нозі враз зник, тож хлопець двома кроками здолав відстань між ними. Викладач знав, до чого йде, тому навіть не опирався, коли Натан схопив його за барки і проричав:

– Де вона?! Чому поліцію не викликали?

Юрій Валентинович зітхнув, а тоді сказав:

– Викликали, Натане. Вони шукають. Ми б лише заважали.

– Ти клятий пес! Втік від відповідальності? Аби тебе не змусили зайвий раз покрутити сракою?

Натан відпустив Шеремета, все одно нічого не дізнається від нього. А потім кинувся їхати туди, де жили Міла і дослідники. Надька розповіла, як туди дістатися, але сама повертатися не хотіла. Натан розумів її, тож подякував і сів на найближчий автобус. До ранку був на місці, де територію уже взяли в оточення поліцейські. Хлопець, ледь не падаючи від виснаження, підбіг до одного з них, але одразу ж отримав різку відповідь:

– Тут ведуться пошукові роботи. Будь ласка, не заважайте поліції виконувати їхню роботу.

– Це моя дівчина зникла!

Поліцейський глянув на Натана виснаженими очима і мовив:

– Навіть якщо й так, зараз Ви нічим не допоможете. Хіба що… – він гукнув когось. – Зачекайте тут. До Вас підійдуть і дещо спитають.

Натан валився з ніг, але хотів допомогти поліції усім, чим міг.

Слідчий підійшов за хвилину і провів хлопця до шатра, де облаштували польовий штаб. Там йому запропонували чаю, але Натан відмовився. Потім ставили цілу купу дурнуватих запитань, аби визначити стан Міли перед зникненням. Але загалом ніхто й пальцем ворухнути не хотів, бо часу пройшло надто мало. Групу організували хіба що для того, аби не було великого розголосу, якщо її швидко знайдуть. І чомусь у всьому цьому Натан звинувачував саме Юрій Шеремета та його боягузливу безпомічність. Хлопцеві здавалося, що підстаркуватий викладач казав менше, ніж знав. Його ж бо як організатора експедиції ще довго тягали на допити, як і Натана, але з’ясувати нічого не змогли. І Мілу знайти теж.

Повідомлення так і блимало у шторці сповіщень. Натан потягнув її вниз, аби побачити час відправлення. 05:46. Рання пташка чогось дуже хотіла від нього. Натан вагався, чи не змахнути сповіщення вправо і зі спокійною душею поснідати та забратися з квартири. Але навряд чи у нього вийде остудитися після такої бурі спогадів, тож поклавши чайник на плитку, Натан зателефонував викладачеві.

– Алло, – прохрипіло з того боку.

– Чого Вам треба? – Не чекав Натан.

– А, це ти, Цильмане, саме вчасно.

Хлопець змовчав.

– Слухай, ти як там взагалі? Як життя? Чому в універ не забігаєш?

– Ви ще довго околяса ходитимете? Чому я мав Вам телефонувати?

– Я просто люб’язний. Погугли на дозвіллі семантику.

Натан хотів було вже скинути дзвінок, коли Шеремет нарешті перейшов до справи.

– Слухай, я чув, ти зараз не дуже зайнятий…

– Де чули?

– Надька розповіла. Казала, з квартири з’їжджаєш поки відпустка.

Натан вже сотню разів шкодував, а зараз сто перший, що хоч краєчком щось згадував при Надьці, вона ж бо була головною шісткою факультету. Видно, і досі є. Не змогла відпустити посаду.

– Ну і?

– Можу підкинути роботу, – у своїй наказовій манері мовив Шеремет. – Цікавить?

– Ні, дякую, у мене і своєї досить. Це все?

– Чекай-чекай, дай докажу. Я споряджаю експедицію, але мені не вистачає досвідченого опитувача. Поїдеш?

Натан не на жарт розізлився.

– Слухайте, Ви на приколі там? Як взагалі у голову таке могло прийти? Чи я схожий на вашого лакея? Вдамо, що цієї розмови не було.

– На Рівненщину, – мовив Юрій Валентинович. – Абсолютно все оплачується, я знайшов спонсорів. Три дні потусуватися там, посвітитися, аби у Фейсбук щось залити, і додому. Прошу, бо ж гроші згорять. Тебе теж не обділять.

Натан не чув останній слів Шеремета. Він зосередився на слові “Рівненщина”.

– Рівненщина, кажете? Дайте-но вгадаю: туди, де зникла моя Міла?

Шеремет помовчав хвилю, а тоді мовив:

– Саме туди. Але я не через це тебе прошу…

– Пішов ти, – кинув Натан і обірвав розмову.

Весь залишок ранку, який хлопець відвів на збори, Натан думав про ту кляту пропозицію. За годину після розмови Шеремет написав: “Надумаєш – приходь завтра на вокзал на 16:46 на третій перон. Квитки придбано”. От старий чорт! Чого ж йому не йметься з тією Рівненщиною? Інший би після того випадку закрився і сидів тихенько. А цей ще й спонсорів винайшов і нову експедицію організовує. Хіба це нормально? Але Натан задумався про інше. Можливо, він має шанс хоч щось нове дізнатися на місці. Хоча, навіть якщо й так, то що робитиме з інформацією? Попри те, що Натан вірив у Мілу та її силу волі, вона мусила десь жити ці два роки. Навряд чи то був веселий і легкий для неї час, тож навіть якщо усі зорі зійдуться і він таки знайде її, Міла може не захотіти повертатися. Або ж узагалі не впізнає його, бо хтозна, що відбувалося з її свідомістю. Мабуть, краще тоді її не шукати. Натан узагалі може її не впізнати. Але шанс є. Крихітний, ледь помітно жевріє, але є. Тож за нього потрібно хапатися і намагатися провести власне розслідування, як би це гучно не звучало. А може, то у Шеремета совість прокинулася за стільки часу? Тоді тим більше треба використати можливість і на час забути про неприязнь. Життя й так його покарає, Натан не мав у цьому жодних сумнівів. А от що воно підготувало для хлопця? Від цього питання у голові зринала темна непорушна стіна, біля якої навіть кайла не було.

3

Натан прибув на вокзал о 16:20. Нетерплячка охопила його одразу після обіду, тож, залишивши всі свої речі у батьківській квартирі, хлопець помчав, крикнувши на прощання “Я у справах з універу, буду за кілька днів”. Це завжди спрацьовувало, хоч він і закінчив магістратуру три роки тому і зарікся ніколи не вертатися. Все ж мати сподівалася, що інтелігентний соціум зможе зробити з її сина людину. Вона мала надію, що Натан станк шанованим науковцем і житиме так, як сама завжди мріяла, – не заглядаючи у гаманець щоразу, як  збираєшся щось придбати. У хлопця ж були зовсім інші плани, але і матір засмучувати не хотів, тож час від часу годував такими побрехеньками. Цього разу вона ще більше зраділа, бо знала, що Натан досі не відійшов від зникнення Міли. “Їдь, сину. Розкажеш щось цікаве, як вернешся. Бережи себе!”

На вокзалі було людно. Натан не любив ткі скупчення з двох причин: запах і тиснява. Йому нечасто доводилося подорожувати потягом, але кожну поїздку він пригадує з особливою огидою. Жодної дорожньої романтики й бути не може, коли поруч звисають чиїсь ноги чи тхнуть зіпсуті варені яйця. От і сьогодні Центральний вокзал його міста зустрів Натана смородом втомлених людських тіл, які намагалися протиснутися одне повз одне.

Третій перон був на диво порожнім, тож хлопець витяг зіжмакану пачку “Вінстона” і засмалив цигарку. Давно він цього не робив, мабуть, нерви здають. Натан сам не знав, чого боявся. Він глянув на великий настінний годинник. 16:26, ще двадцять хвилин, а потяга досі немає. Уже ж посадку мали б оголосити. А що як не встигне? От би не встигнути!

Натан зробив затяжку і мало не закашлявся. Зазвичай він не палив, але Міла чудово знала такі напади тривожності і не забороняла. Вона взагалі була дуже лояльною і до всього ставилася з посмішкою. Одного разу Натан приповз до їхньої квартири п’яний, як чіп. Міла довго реготала з його “Я тебе дуже кохаю, маленька, ти собі знай!”, а потім вмила і вклала спати. Ця її риса та всестороння підтримка допомогли Натанові майже позбутися панічних атак, які переслідували його з підліткового віку. Батьки грішили на вроджене і молилися Богові про зцілення, Міла ж турбувалася і змушувала його говорити про проблеми. Та після її зникнення Натан помітив, як іноді знову гризе нігті на руках та тре біля коліна, мов лижник. Того він втратив більше, ніж половину себе. У ній був весь він. Відтоді Натан знову став сірим і хворим.

З роздумів хлопця вирвав чийсь різкий жест. Хтось поставив свою важку руку йому на плече, аж Натан здригнувся і помітив, що провідники потроху запускають людей до вагонів.

– Натане? – Спитав басовитий голос, і хлопець розвернувся. Перед ним стояв сухорлявий світловолосий хлопець, схожий на ельфа з “Володаря перснів”. Здається, Натан десь уже бачив його.

– Привіт, ти з нами? Мене звати Артем, я оператор. Ти ж Натан? – Останню репліку Артем вимовив, махнувши рукою перед очима Натана. Ніби перевіряв, чи той реагує.

– Так, так, я тут. Так, Натан Цильман. Ти від Шеремета? – Проторохтів хлопець, сам не вірячи, що каже.

– Ну, скоріше це він від нас, – мовив жіночий голос десь з-за Артема. А згодом вийшла і його власниця – струнка дівчина, чиє чорне, мов вороняче око, волосся каскадом розпадалося на її плечах. Їй точно не місце у чергових Задрипанцях, у які їх відправив Шеремет.

– Я Ілона. Представник вашого спонсора. Маю впевнитися, що гроші мого клієнта підуть туди, куди мають.

Натан ще мить дивився на Ілону, думаючи, нащо приїхав сюди. Якщо їх з Артемом контролюватимуть, то навряд чи вийде щось дізнатися. Але думати про це хлопець зараз не хотів і не міг, він досі був мов у прострації.

– Познайомимося у вагоні. У нас четвертий, купейний. Застрибуйте! – Мовив Артем бадьоро, наче то було його авто, а не затхлий потяг, на якому навіть таблички з номерами вагонів були засалені до краю.

Трійка по черзі піднялася на борт, після того як Ілона віддала усі квитки провіднику. Рубікон перейдено.

***

У вагоні жахливо тхнуло. Такої суміші нудотних запахів Натан давно не відчував. Вони утрьох просувалися до свого купе вузьким коридором з поламаними перилами. Нарешті Артем радісним вигуком сповістив їх, що знайшов потрібне, і вони по черзі зайшли.

На одній з верхніх поличок хтось мирно спав, але Ілона навіть не намагалася поводитися тихо. Вона розкладала усі свої речі з такою завзятістю, наче їхала у Генічеськ, а не… А куди вони взагалі їдуть?

Натан сів збоку, вагаючись, як почати розмову, коли Артем гукнув:

– Їмо зараз чи пізніше?

– Тобі б лише пожерти! Ми ж нещодавно у “Маку” були.

Хлопець стенув плечима і сів поруч з Ілоною.

– Ну то як? Розповіси, що за історія? Чому той пердун був такий певний, що ти поїдеш з нами? – Спитала дівчина.

Натан не знав, як відповісти. Кілька годин тому він зарікався, що нікуди не їхатиме, натомість зараз сидить у потязі з невідомими людьми і придумує відповідь на каверзне, але слушне питання.

– Хтозна. Може, він краще мене знає.

– Від тебе самого? Ви шо, типу, як кєнти? – Спитав Артем.

– Ні, аж ніяк. Не знаю, що він вам наговорив, але я точно не його друг.

Ілона відкинулася до стіни купе. Видно було, що жодна незручна атмосфера не може її знітити.

– І все ж ти не відповів на моє питання.

– Кажу ж, не знаю. Мабуть, він видавав бажане за дійсне. І вгадав. Затямте прямо тут: я їду не через нього.

– Та легше, чуваче, Ілонка спитала просто.

– Я тобі не Ілонка! Ти мене знаєш від сили кілька годин!

– Але ж знаю.

– Куди ми їдемо? – Перервав їх Натан. – Що ми робитимемо?

– Одразу до справи? А знайомитися? Ти ж не знаєш про нас нічого, – відповіла Ілона.

– Знаю не більше, ніж треба. Ти, – Натан вказав на дівчину, – зайченя на побігеньках якогось багатія. Мабуть, не з найближчого оточення, бо навряд чи б тоді поїхала в експедицію. А ти, – хлопець перевів погляд на Артема, – мабуть, з четвертого курсу, хочеш на халяву сесію закрити, правда?

Супутники Натана відреагували по-різному, але видно було, що хлопець вгадав ледь не зі стовідсотковою вірогідністю. То був ще один з його талантів. Він іноді не давав хлопцеві нормально свідкуватися з людьми, бо майже усіх Натан отаким чином аналізував і доходив до висновку, що його співрозмовник – шматок лайна. Майже усіх. Ця система дала збій саме на Мілі. Натан намагався прочитати її, але отримував лише статичний шум у голові. Певно, в один з таких моментів він і зрозумів, що вона та сама.

– А ти за словом до кишені не лізеш, – мовила Ілона. – Це добре. Будеш випитувати у селян про їхню дурню.

– Це просто факти, нічого більше, – парирував Натан і пішов у напад: – А тепер ти не відповіла на мої питання.

Ілона присунулася до столика, наче хотіла втаємничити хлопців у щось.

– Скоро дізнаєшся.

***

Наступні дві години строкате тріо їхало мовчки. Питання вирували в голові Натана, але почувався він вільно. Давно хлопець не приймав настільки бездумних рішень, не кидався стрімголов заради примарної мети. Міла маячила десь на горизонті його свідомості. Там, де жили сумніви, гложіння та старі гріхи, відплата за які ще попереду. Та все одно хлопець мав щиру надію, що все вийде, що все ще можна повернути на свої місця. І чому саме зараз відродилося це почуття, Натан не знав і не хотів знати.

З роздумів його знову вирвав Артем. Мабуть, то була його супер здібність – повертати людей зі світу їх свідомості.

– А ти цей, єврей, та? – Спитав хлопець.

Натан не дуже хотів говорити про це, але знав, що нікуди не подінеться, тому відповів:

– Мама. Навчалася у Львові, більше не повернулася.

– А-а-а, круто. Я хотів колись поїхати туди, глянути на піраміди. Це ж там?

– Ага, там, телепню. Біля Ейфелевої вежі, – кинула Ілона, яка вже встигла заснути і прокинутися.

– А чого питав?

– Та ні, просто, ім’я ж незвичне.

– Я також не бачив багатьох Артемів, – кинув Натан і вийшов з купе. Він не переносив людей, яких потрібно впрошувати, аби дізнатися щось. Ця неприязнь йшла з дитинства, коли батько просто ігнорував усі його допитливі питання. Зараз Натан вже розуміє, що простий робітник взагалі щось знав про виникнення зірок та Всесвіту, та навіть якщо й знав, то не мав сили увечері щось розповідати. Проте осад залишився до сьогодні, коли та клята Ілона темнить, наче її інформація вартує усіх грошей світу.

Натан вийшов у тамбур і попрямував до виходу з вагону, аби покурити на самоті. У щілині між вагонами стояв дикий металевий гуркіт, але саме тут хлопець зміг відчути себе спокійним і подумати, куди веде його випадок. Нікотин плавно розповзався тілом, притуплюючи нервові закінчення та приносячи відраду. Невже він справді на щось сподівається? Якщо Міла загинула, у що не хотілося вірити, то за два роки Натан навіть слідів її не знайде. Та й узагалі, де гарантія, що вона не втекла кудись і загинула дорогою. Рівненські ліси – гігантський простір, шукати у цьому снопі голку означало дарма витрачати час. А якщо його наречена й жива, вона ж десь мала жити весь цей час. Ця думка вже вкотре зринала у його голові і розбивалася об аргумент сліпої надії: вона б дала про себе знати. Отож Натан остаточно вирішив, що спробує. Якщо до зустрічі з “напарниками” ще він переймався слушністю свого рішення, то після неї впевнився, так треба. Щось підказувало йому, що ця подорож багато чого змінить.

Втягуючи чергову дозу п’янкого диму, Натан помітив, як двері іншого вагону прочиняються, і з них поволі виходить класична бабуся: огрядна, з величезними сумками та у яскравій хустці, що сповзла набакир. Бабуся хекаючи боком минула отвір і на самому переході помітила Натана. Хлопець вже хотів відступити, аби дати їй дорогу, але бабуся випередила його:

– Не треба, сину, я пройду. Менша, ніж здаюся, – вона всміхнулася, і Натан побачив її пооране зморшками обличчя. – Що, не красуня, так?

– Що Ви? Я просто задивився.

– Не треба, у мене є дзеркало вдома. До речі, а ми зараз у який бік їдем: до Сарн чи до Рахова?

Спантеличений таким питанням, Натан кинув:

– Мабуть, до Сарн.

– Мабуть? Хіба ж ти знаєш, куди їдеш? – Спитала бабуся, і Натан зрозумів, як це виглядає для інших. Дивак, якого потяг несе до незвіданого. – Чи долі віддався, га? Вгадала? Бачу, що вгадала, – стара обережно поставила свої пакунки на землю. – Перепочину трішки, бо звідусюди женуть. Наче ніколи старих не бачили.

Натан мовчав, бо боявся таких співрозмовників. Одного разу така жіночка виманила у нього всі чайові за вечір у самому центрі міста. Що вже й казати про потяг, тут і порішити можуть.

– Не бійся мене, – мов читаючи його думки, мовила бабуся, – я не циганка, проклинати не буду. Але щось на майбутнє сказати можу.

Натан всміхнувся, випускаючи дим:

– Вибачте, бабцю, але я в цю езотерику не дуже вірю. Щасливої Вам дороги!

– Чекай! – Вона схопила його за руку. Натан відчув, як спиною побігли дрижаки. – Ти ж шукаєш когось, так?

Натан витяг руку і хотів вже піти, але стара не вгавала:

– Ти знайдеш. О, ще й як. Але дивись, аби себе не загубив. Ха-ха-ха, – Натанові здалося, що очі в баби закотилися, показавши вкриті судинами білки. Хлопець пожбурив недопалок у діру між вагонами і побіг до купе. Стара, здається, ще провадила, та він уже не слухав.

Артем та Ілона щось обговорювали, та, коли Натан забіг до купе, зупинилися.

– Ти кого там побачив? Привида? – Спитав Артем.

– Бабка якась навіжена ходить. Ви хіба не бачили її?

– Та тут повнісінько всяких божевільних. Не звертай уваги.

Натан сів, але слова баби не виходили з голови. Звідки вона знала? Може, справді вгадала?

– Ви вірите у надприродне? – Спитав Натан, аби хоч якось скинути з себе вантаж. – У передбачення чи щось таке.

Ілона зітхнула, театрально закотивши очі.

– Шеремет казав нам про тебе. Що ти ніби з привітом після того випадку. Заспокійся і роби свою роботу.

Натан почув, як стискаються його кулаки, і хотів відповісти щось уїдливе, але розумів, що не варто. Лише спитав:

– Чому ж тоді сам не поїхав? Якщо я з привітом, міг би сам людей опитувати. У нього ж і досвід є.

Ілона глянула на Артема, тоді знову на Натана.

– Він тобі це сказав? Нічого кращого вигадати не міг?

– В сенсі?

– Може, й на краще. Ти б тоді точно не поїхав.

– Тоді, це коли? – Не витримував Натан.

– Якби знав справжню мету поїздки, – кинула Ілона. – Уже нема куди тягнути. Розкажи йому.

– Ти, здається, казала, що знаєш мене кілька годин, а поводиш себе так, ніби ми одружені десять років. Я не проти, звісно, але знай міру.

Мабуть, Натан пропустив кілька сцен з цими двома, коли спілкувався з шостим чуттям, але зараз йому було не до того. Він хотів розвіяти цю кляту таємничість.

– Куди ми їдемо? – Кожне слово буквально вистрілило з Натана.

– На свято в одне Богом забуте село, біля Сарн. Так краще? – Мовила Ілона скривившись. Її чорне волосся мов поглинало ті залишки світла, які досі проникали в купе.

– І?

– І там ми гарно проведемо час. Якщо пощастить, застанемо автентичний ритуал. Чи то весілля, чи то похорон.

– Все ще не розумію, чому я мав би відмовитися їхати.

Артем простягнув Натанові пожухлу вирізку з газети. На ній були фото людей у незвичних костюмах під заголовком “Загадкові дійства у Рівненських лісах”, а нижче “Група туристів з Київщини зникла після екскурсій неподалік від Сарн”. Стаття датувалася вереснем 1986 року.

– Мені це нічого не каже. І який вам обом інтерес витрачати гроші і їхати туди?

– Не здогадався? Якщо пощастить, ми візьмемо участь у тому ритуалі.

Потяг ритмічно похитувався, то набираючи, то втрачаючи швидкість. За вікном уже давно стояла глупа ніч, наче то не травень, а пізній жовтень. Натан відчув, як по спині пробігає прохолода, тож вкрився пледом, яким краще не нюхати. Артем тим часом сходив їм трьом по чай. Ілона все ще загадково посміхалася і тупилася на Натана.

– Ну то як? Так і мовчатимеш?

– Я не на це погоджувався.

– Почнімо з того, що ти ні на що не погоджувався.

– Отже, мене викрали.

– У потяг ти сів самотужки, тож ні. Та й усі ми знаємо, чому насправді ти прибув на вокзал. Ніщо на світі не має такої сили, як надія. Я точно знаю, про що кажу.

Натан проігнорував цю її шпильку. Вона знає більше, ніж каже, проте зараз інформації більш ніж достатньо.

– Ви підозрюєте, що селяни викрадають людей? – Спитав Натан, відсьорбнувши чаю.

– Боже збав! Там одні пенсіонери, як мені казали, куди їм людей красти?

– А я ще чув, що вони в Бога не вірять, – кинув Артем, якому явно не подобалося те, про що він говорив. – Чого чекати від таких людей?

– Я теж не вірю. В жодного. Хоч і мав би, – мовив Натан. – Якось не приділяв належної уваги, от голова й прочистилася, – хлопець дзенькнув чашкою об стіл і спитав: – Тоді чому нам необхідно брати участь у тій маячні? Ми ж дослідники, не актори.

– Ви, пане Цильман, може, й дослідник. На моєму боці – гроші. Артем має чудовий засіб для перетворення реальності на докази. Тож ми втрьох більше схожі на мандрівних артистів, чим і скористаємося.

– Підозрюю, там нас чекають як туристів?

– Туристів з грошима, які купили собі місця безпосередньо на дійстві, – Натан помітив, як очі Ілони світилися вогнем. Ця дійде до кінця, не шкодуючи саму себе.

– Яким купили. Чесно кажучи, досі не розумію вашої мотивації. Що ви там шукаєте? Гострих відчуттів?

– Можливо. Точніше б і я не сказала. Кожен з нас має свою мету, чи не так, хлопці? – Ілона сховалася під плед, Артем виліз на другий поверх. Лише зараз Натан зауважив, що їхній невідомий попутник досі спить.

– Бери он приклад з мужика. Поспи ще зо дві години. Потім нам навряд чи це вдасться.

***

Натан так і не заснув. Все вслухався у металевий стукіт за вікном. На годиннику давно перевалило за північ, хлопець уявлення не мав, де вони зараз, та й взагалі почувався спустошеним. Наче от-от має щось трапитися. Але це передчуття не могло перемогти прострацію, яка настала від усього почутого за останні години. Лише зараз, у тиші, Натан зрозумів, що анічогісінько не знає те, що буде завтра, але йому байдуже. Якщо й вдасться щось з’ясувати – що ж, добре. А якщо ні – до сраки, йому давно потрібна була відпустка. Ілона і Артем, звісно, не ті, кого він хотів бачити поруч на сільському весняному святі, але обирати не доводилося.

Хлопець відчув, що хоче відлити. Підійматися було неохота, але терпіти він теж не хотів, тож вийшов з купе. На коридорі було темно, хоч в око стрель, наче у півниці. Натан вирішив, що піде до ближнього туалету, біля купе провідників. Хлопець вже рушив туди, але краєм ока побачив якийсь рух. Наче хтось біг позаду. Натан розвернувся, але побачити щось було годі. Він зрозумів, що то лише сонні галюцинації, голодному і втомленому ще не таке ввижатиметься, тож пішов назад. Знову рух позаду. Натан розвернувся, але коридор був все таким же порожнім. Серце забилося трішки частіше, але до переляку було далеко.

– Наступного разу просто ігноруватиму.

Одразу ж після цього хтось пробіг зовсім поруч, мало не врізавшись у Натана. Хлопець встиг зреагувати та відстрибнути, та все одно боляче врізався у стінку чужого купе, забивши плече.

– Навіжений, курва.

Доведеться йти до іншого туалету через весь вагон, бо чекати не сила. Натан хотів підсвітити собі телефоном, але зауважив, що той саме розрядився. “Чорт! Я ж зарядку не взяв”, – зринуло у голові. Поклавши непотрібний телефон у кишені, Натан, спираючись на бильце біля вікна, спробував якомога швидше пройти вагоном. Знову рух за спиною. Не звертати уваги, йти далі. Натан прочинив двері, ось уже й туалет, як почув, що звідти хтось стукає. Несамовито, наче намагається втекти від чогось.

– Що за чортівня?

Натан побачив, як сіпається дверна ручка. Божевілля якесь! Він повернувся і побачив у скляних дверях чиєсь обличчя. Той хтось дивився прямісінько на Натана холодними мутними очима. Хлопець злякано відвів погляд, а коли повернувся, мари вже не було. Не чекаючи на її повернення, Натан кинувся геть, до свого купе. Ніколи у житті він так не жадав побачити когось живого. Забігши, Натан зіткнувся з кимось, аж в очах засвітилося. Прийшовши до тями, хлопець побачив, що то стояв провідник, який будив їхнього сусіда. У голові гуло, але навіть так Натан розчув, що чоловік був схвильований. Ілона після короткого сну виглядала роздратованою та спантеличеною. Артем вирячив очі на Натана, вказуючи на його сусіда зверху.

– Агов, перепрошую, – мовив Натан до провідника. – У Вас там якісь навіжені вагоном бігають. Може, зробите щось?

Та чоловік навіть не звернув уваги на хлопця. Лише продовжував термосити невідомого.

– Господи, – мовив провідник. – Здається, він мертвий.

***

Поліціянти опитували усіх пасажирів вагону. Для цього усіх змусили вийти на нічну прохолоду. Натан вважав цю дію даремною втратою часу. На його думку, все й так ясно: бідолаха мав хворе серце, яке врешті не витримало. Тут і розбиратися і не було у чому. До того ж, хлопець чув, як патологоанатоми робили подібне припущення. А помер загадковий попутник задовго до того, як Натан, Ілона та Артем сіли у потяг.

Копи і у них трьох намагалися щось випитати, але жоден з них нічого не знав про дивака. Натан подумав, що про дивну бабусю та опівнічні галюцинації краще не згадувати, бо виникнуть зайві питання, які хлопцеві ні до чого. Поліціянти побажали щасливої дороги та повернулися до опитування решти.

– Мда, оце діла, – скрушно мовив Артем. На хлопцеві була бліда міна, наче щось не те з’їв. – Отак живеш-живеш, і враз не стало тебе. Навіть ніхто й не зауважив.

– У нього сім’я хоч є? – Спитала Ілона. Вона також не надто добре перенесла цю новину.

– Хтозна. Копи кажуть, що чолов’яга у справах їхав, до кінцевої станції. Навіть якщо й є хтось, телефон його жодного разу не дзеленчав.

Натан згадав про свій девайс, який навіть не міг зарядити. Якщо би і його хтось шукав, то не знайшов би. Матір перейматиметься, але переживе. Як тільки Натан зможе, то зв’яжеться.

Пасажири поволі поверталися до потяга. Вимушена зупинка затягнулася на три години, тож обрій уже починав горіти. Мабуть, вони не встигнуть знайти собі місце для ночівлі, а одразу поїдуть у село.

– Не знаю як ви, а я жахливо втомлена. Хай би яке там було свято, але один день ми пропустимо, аби виспатися. Гадаю, на свіжу голову нам краще думатиметься.

Артем щось буркнув на знак згоди, а Натан навіть не зробив вигляд, що слухає. Він вдивлявся у довколишні пейзажі і думав, чи могла їх бачити Міла. Навряд чи, вони ж їхали автобусом. Та все ж хлопець відчував, що рухається привальним шляхом. Прямісінько до розгадки. Вона уже перед ним, і навіть смерть якого нещасного не змінить цього.

– Агов! Чуєш нас? Прийом! – Кричала Ілона, викликаючи Натана. – Ми повертаємося, не губись.

Вони утрьох повернулися до свого купе і деякий час мовчали. Артем похилив голову, важко зітхаючи про людське життя. Йому непросто далася ця ситуація, хлопець досі був білим, мов полотно. Не виключено, що то перша смерть, яку він бачив на власні очі. Ілона натомість сіла і взялася щось шкрябати у записнику. Дещо закреслювала, дещо переписувала. Врешті-решт мовила до хлопців:

– Наступна станція, Сарни, наша. Підготуйте речі, після прибуття прямуємо у готель. Не обговорюється.

– Чекайте! Як ви можете бути такими байдужими? Тут людина, блять, вмерла! Невже ви не розумієте?!

Артем лише кліпнув очима та повернувся до стіни. Ілона ж майже непристойно наблизилася до Натана.

– Дякуй, що не ти, – мовила вона. – Ось, глянь.

Ілона кинула три квитки. Зверху бракувало шматка, мабуть, провідник так компостує.

– На номери місць.

Натан зовсім не хотів зараз вдаватися у ці непотрібні подробиці, але все кинув оком. Спочатку хлопець нічого не зрозумів, але згодом, вчитавшись, відчув, як руки холоднішають. Непарні місця – нижні, отже дев’яте та одинадцяте належали відповідно йому та Артемові. Але на квитку з прізвищем Цильман був номер десять. Саме там і помер чолов’яга.

– Хтозна, може, тобі пощастило. Але намір смерті зрозумілий, – стрельнула Ілона і розреготалася. – Бачив би ти себе! Ось тобі порада: не бери все надто близько до серця. Бо бач, яке воно. Раз – і не витримає.

Після цього Ілона відвернулася та майже одразу заснула, залишивши Натана сам на сам з його роздумами.

До Сарн було ще близько двох годин, але Натан вже був готовий. Він лише зараз усвідомив, що не має не тільки зарядки до телефона, а й інших речей. Взагалі, Натан до останнього давав собі шанс втекти з вокзалу, але щось змусило його залишитися. І зараз це щось підказує йому, аби хлопець хоч трохи поспав. Попри тривогу, думки про того нещасного та приплив адреналіну, Натан вирубився як тільки приклав голову до зіжмаканої подушки, а снилася йому якась дурня, де він тікав від чогось лихого.