25 Серпня, 2023

«BLABLABLA»

Повернутися до конкурсу: Початок Шляху

1

Жовтень добігав до свого кінця, проте здавалось, що ці дощі ніколи не закінчаться. Мокра погода стояла вже другий тиждень і від цієї погоди Мері Кісс відчувала, як в неї на душі починають скребтися миші. Мишей вона ненавиділа, так саме, як і мокру погоду. Тепер вона ненавиділа ще й жовтень, хоча колись цей місяць їй подобався своїми теплими фарбами, запахом опалого листя та спокоєм, який навіювала на неї засинаюча природа. Проте зараз від спокою її нудило. Ці дивні зміни в її уподобаннях відбувались через те, що Мері Кісс відчувала себе зовсім самотньою, і проливний дощ, який прогнав з вулиці перехожих, що останнім часом складали їй компанію, аж ніяк цю самотність не розвіював.

Подивившись ще раз із сумом на безлюдну вулицю, залиту дощем, та порожні сміттєві баки, які з гучним гуркотом вже встигли прибрати сміттярі, Мері Кісс відійшла від вікна та взяла зі столу свій смартфон, який лежав біля коробки з щойно придбаною автоматичною гвинтівкою «FN SCAR».

Кілька хвилин вона міркувала над тим, чи дзвонити їй, чи ні, а якщо подзвонити, то просто поскаржитись, чи все-таки посваритись? Нарешті вона вирішила, що сварка з самого ранку піде їй на користь, тому вона твердо вирішила подзвонити. Крім того, щось у душі їй підказувало, що це важливо.

Набравши номер відділу рекламацій Інтернет-магазину «Блискавка», який був зазначений на коробці гвинтівки, вона почула холодний голос автовідповідача, що щиро намагався видати із себе дбайливу жінку.

–                     Вітаємо вас, шановний покупець, у відділі рекламацій Інтернет-магазину «Блискавка», – радісним жіночим голосом привітав Мері Кісс автовідповідач, хоча нічого веселого в тому, що хотіла сказати йому Мері Кісс, не було. – Нам дуже прикро, що у вас виникли претензії до придбаного товару або роботи нашого магазину. Свої зауваження ви зможете повідомити менеджеру з рекламацій після того, як відповісте на кілька важливих для нас запитань, які допоможуть нам зробити обслуговування на краще.

Далі автовідповідач почав перераховувати питання, які він вважав важливими:

–                     Ви чоловік або жінка? – задав Мері Кісс своє перше важливе запитання автовідповідач і тут же підказав їй можливі варіанти відповідей: – Якщо ви чоловік, натисніть «1», якщо жінка – «2», якщо ви не бачите в цьому жодної різниці – натисніть «3».

Не вагаючись ані секунди, Мері Кісс впевнено натиснула трійку. Зробила вона це здебільшого через свою розлюченість, ніж усвідомлено, оскільки на часі було сваритись, а не приймати участь в дурному маркетинговому опитуванні.

Зрадівши отриманій трійці, автовідповідач став ще більш нахабним та задав наступне запитання, яке було ще дурніше за перше.

–                     Як вам більше до вподоби, коли з вами спілкується консультант жіночої статі або чоловічої? Якщо жіночої, натисніть «1», якщо чоловічої – «2», якщо особа без статі – «3».

Мері Кісс знову хотіла натиснути трійку, але в останню мить зупинилась, оскільки не змогла чітко представити собі того, з ким вона буде в такому випадку спілкуватись.

–                     Як це без статі? – запитала вона у автовідповідача, хоча скоріше це питання було риторичним, ніж по суті. – У вас що і такі працюють? Де ви їх взяли?

Проте, як і слідувало очікувати, автовідповідач проігнорував всі три зустрічних запитання Мері Кісс, ввічливо запропонувавши їй або скоріше зробити свій вибір, або повернутись в головне меню, натиснувши решітку.

–                     Ну добре, – сказала на це Мері Кісс і, вже більш із цікавості, ніж зі шкідливості, знову натиснула трійку. Заінтригована змістом наступного запитання автовідповідача вона з нетерпіння стала на нього чекати.

Мабуть відчувши цю зміну настрою Мері Кісс якимось своїм синтетичним почуттям, автовідповідач зовсім втратив почуття сорому і нахабно її запитав:

–                     Чи спонукає вас на придбання нових товарів можливість приватної зустрічі з консультантом? Наші співробітники готові зробити все, аби ви залишились задоволеним! Якщо ви бажаєте заказати консультанта до себе, натисніть «1», якщо бажаєте зустрітись на нейтральній території – «2», якщо вас цікавить віртуальна зустріч – натисніть «3».

Почувши останнє запитання, Мері Кісс впала в ступор, геть забувши про те, навіщо вона дзвонила. Креативність маркетологів «Блискавки» зовсім її обеззброїла. Автовідповідач мабуть очікував на таку реакцію, оскільки в ту ж мить оголосив, що час очікування на відповідь вийшов і розмова завершена. На останок, він ще раз подякував Мері Кісс за покупку та пообіцяв, що наступного разу вона залишиться ще більш задоволеною їхнім обслуговуванням.

–                     Капець! – промовила Мері Кісс, коли в телефоні пролунали короткі гудки. – Таке відчуття, що мене, як споживача, зараз просто зґвалтували.

Від цієї думки над головою Мері Кісс промайнуло кілька яскравих блискавок, а сама вона гулко загарчала, немов поранена левиця. Одночасно в неї виникло сильне бажання кинути смартфон у вікно, але Мері Кісс цього не зробила, бо сьогодні він був їй ще потрібний.

–                     Щоб ви всі поздихали, виродки! – побажала «доброго здоров’я» співробітникам  «Блискавки» Мері Кісс замість того, щоб кинути телефоном у  вікно. Потім вона відкрила коробку, що лежала на столі, та достала із неї автоматичну гвинтівку. – Ну нічого, я до вас ще доберусь.

Взявши гвинтівку в руки вона відразу відчула себе більш впевненою та спокійнішою. Гвинтівка була зручною та не такою вже й важкою, не набагато важче за ручний пилосос. Підійшовши до дзеркала, Мері Кісс із гордістю подивилась на свій войовничий вигляд. Гвинтівка добре підходила до її великих сонцезахисних окулярів, темно-зеленої бейсболки  та такого ж кольору тактичної футболки, яка додавала трохи мужності її худорлявому тілу. Не личили її новому образу амазонки лише розові піжамні штани та білі пухнасті капці, але їх вона носила тільки вдома. Тож, не звертаючи уваги на  штани і тим більше на капці, Мері Кісс із задоволенням промовила:

–         Левиця!

Так, зараз вона вважала себе левицею, хоча народилась переляканою мишею, а потім ще деякий час була смердючим скунсом.

–         Добре. Дуже добре, але, нажаль, занадто пізно.

Від дивної розмови самої із собою її відірвав неочікуваній телефонний дзвінок, який запалив екран смартфону блакитним кольором.

Побачивши незнайомий номер, Мері Кісс дещо розгубилась. Зазвичай незнайомці їй не дзвонили. Більш того, останнім часом їй взагалі ніхто не дзвонив. Тому, спочатку вона трохи злякалась, потім їй стало цікаво, і нарешті вона вирішила з’ясувати, хто ж їй дзвонить.

–                     Алло, – тихо відповіла Мери Кісс комусь на іншому боці бездротового зв’язку.

–                     Доброго дня! – весело привітався до неї приємний чоловічий голос. –  Вас турбує Інтернет-магазин «Блискавка». Мене звати Ілля. Я менеджер відділу рекламацій. Ви дзвонили нам хвилину тому, але нажаль, щось пішло не так. Як я можу до вас звертатись?

–                     Мері, – вже впевненим голосом відповіла Мері, зрозумівши в чому справа. – Мене звати Мері Кісс.

–                     Дякую, Мері, що придбали автоматичну гвинтівку «FN SCAR»  в нашому Інтернет-магазині, – радісно звернувся до неї Ілля, але, на відміну від автовідповідача, який намагався не тільки вдавати із себе жінку, але й радість в своєму голосі, в інтонації менеджера з рекламацій дійсно відчувалась справжня радість, причина якої Мері Кісс була незрозумілою. – Доречи, чудовий вибір! «FN SCAR» – універсальна гвинтівка, з високою точністю та кучністю стрільби, майже не має ніякої віддачі та дуже надійна. Ви самі її обрали, або хтось вам порадив цю гвинтівку?

–                     Сама, – коротко відповіла йому Мері Кісс.

Від непідробної радості на іншому кінці мобільного зв’язку вона відчувала деяку незручність та скованість у цій розмові, оскільки ця радість аж ніяк не відповідала її  бажанню добре посваритись. Все йшло до того, що початок дня міг бути остаточно зіпсованим.

–                     У вас відмінний смак! – похвалив вибір Мері Кісс Ілля, після чого відразу перейшов до справи. – Тож яке у вас питання, Мері? Чим я можу вам допомогти? Вам що, гвинтівка не сподобалась? Може колір не підійшов?

–                     «До чого тут колір? Він що, ідіот? – здивувалась останньому запитанню Мері Кісс. – Це ж гвинтівка, а не шкарпетки. Яка різниця, якого вона кольору?»

Але тут Мері Кісс пригадала друге запитання автовідповідача. І припустивши, що зараз вона спілкується саме з особою, що не має статі, вирішила ставитись до її слів серйозно, оскільки, на думку Мері Кісс, не було нічого дивного в тому, що дивні люди приходять до дивних висновків. Тому вона відповіла:

–                     Ні, колір тут ні до чого, хоча якби вона була рожевою, то більше підійшла би до моєї піжами,  а якби пухнастою – то до капців, – сказавши це, Мері Кісс знову подивилась на себе у дзеркало, але у дзеркалі було видно лише її тактичну футболку, бейсболку та окуляри. Штани та капці у дзеркалі не помістились. –  Набагато гірше те, що мені її доставили занадто пізно.

–                     Не може такого бути! – здивувався Ілля. – Наш магазин тому й має назву «Блискавка», що всі товари ми доставляємо покупцям вчасно.

–                     В такому випадку, рекомендую змінити назву вашого магазину на «Равлик»! – запропонувала Іллі Мері Кісс.

–                     Дуже смішно! – розсміявся Ілля. – Можна я запишу цей жарт і буду інколи його використовувати?

–                     Робіть що забажаєте, – сказала на це Мері Кісс, вирішивши, що цей Ілля все ж таки  ідіот, хоч і без статі. Одне іншому не заважає.

–                     Дякую, – щиро подякував їй Ілля. – Мері, ви можете більш докладно пояснити, чому саме ви вважаєте, що гвинтівка була доставлена вам занадто пізно?

–                     Із задоволенням! – відповіла на це Мері Кісс із сарказмом. – Справа у том, що я заказала цю гвинтівку на вашому сайті о четвертій годині ранку. У підтвердженні замовлення було зазначено, що мені доставлять її на протязі години, що цілком мене влаштовувало. Але по факту я отримала її лише о пів на сьому, коли  гвинтівка була мені вже не потрібна, – пояснила Мері Кісс.

–                     Так, – погодився з нею Ілля. – Дійсно, ви розписалися в отриманні товару о 6:31 год., але ж погодьтесь доставити вам за дві з половиною години справжню бельгійську гвинтівку «FN SCAR», а не її китайську підробку, це не так вже й погано. Я б навіть сказав, що це дуже оперативно, майже блискавичне! Хіба ви не в курсі, що в замовленні завжди зазначається лише орієнтовний час доставки? Всі Інтернет-магазини так роблять, це звичайна ділова практика, навіть у суді вам це скажуть. Тож неможна покладатись на обіцянки продавця з цього приводу. Це глупо.

–                     Але це ж брехня! – обурилась Мері Кісс. – До того ж, я вам вже сказала, що о пів на сьому, гвинтівка була мені вже зовсім не потрібна, ні бельгійська, ні китайська, ні навіть з Марсу.

–                     Ну і що з того? Всі брешуть, – спокійно відповів їй на це Ілля. – Ви також не та за кого себе видаєте.

–                     Що ви маєте на увазі? – здивувалась Мері Кісс, яка дійсно була не тою, ким хотіла здаватись.

–                     У вас занадто твердий характер та залізна логіка. Такі люди не носять рожеву піжаму та пухнасті капці. Я вважаю, що ви одягнуті в тактичну футболку, темно-зелену бейсболку та сонцезахисні окуляри, – приголомшив Мері Кісс Ілля. – І навіщо вам взагалі здалась та гвинтівка? Ви що, вийшли на тропу війни?

Останнє запитання було точнісінько в яблуко. Така проникливість Іллі налякала Мері Кісс.

–                     А тобі що до цього? – перейшовши на ти, грубо відповіла вона. Думка про те, що Ілля здогадається, що розкусив наміри Мері Кісс, налякала її ще більш. Тому вона вирішила сама його чимось налякати або хоча б смутити. Тож не придумавши нічого кращого, вона звинуватила його у домаганні: – Вирішив заклеїти дівчину прямо на роботі? А якщо начальство про це довідається?

–                     Не довідається, я відключив запис, – зізнався Ілля. – Зараз у нас приватна розмова.

–                     Ти що маніяк? – запитала його Мері Кісс, відчувши, як стандартна ділова ситуація починає набувати дивного обороту.

–                     Якщо ви маєте на увазі, чи не охоплений я манією, або не хворий на якесь психічне захворювання, то ні, – без жодного натяку на жарти відповів Ілля і потім з гордістю ще додав. – Я бездоганний!

Останні слова Іллі, а особливо та інтонація, з якою він їх промовив, розсмішили Мері Кісс і, не втримавшись, вона голосно розсміялась.

–                     Це дійсно так! – весело підтвердив свої слова Ілля і собі розсміявся. – Але ніхто мені чомусь не вірить. Навіть ви.

Кілька секунд вони разом сміялись і нарешті Мері Кісс запитала:

–                     Ви без статі всі такі ідіоти?

Ілля перестав сміятись і Мері Кісс навіть здалось, що він образився.

–                     Без образ, – сказала вона на своє вибачення. – То я так спитала, із цікавості.

–                     Я не ідіот, – відповів Ілля і з докором ще додав. – Я просто інший, і це не привід з мене знущатись.

–                     Ой, ти дивись, яка маленька дівчинка! Чи ти все ж таки хлопчик? – посміялась над Іллею Мері Кісс. – Він образився! А брехати людям на кожному кроці – це хіба не знущання? – розлютилася Мері Кісс. – Ставитись до них, як до речей, це також не знущання? Якщо пообіцяли доставити гвинтівку до п’ятої ранку, якщо взяли за це гроші, тож будьте добрі – виконуйте! А якщо збрехали, щоб тільки гроші видурити, то буде вам тоді «труба»! Ви ще пожалкуєте, що зв’язались зі мною!

–                     Повністю з вами згодний, – неочікувано погодився з нею Ілля. – Мене також сильно ображає, коли до мене ставляться як до речі, а не як до людини. Це принизливо!

–                     Та що ти знаєш про приниження? – закричала у слухавку Мері Кісс. – Тебе прилюдно обзивали нікчемою? Виганяли при всіх у шию на вулицю? Казали у очі, що справедливість – то лише для сильних, а не для таких, як ти? Тебе зраджував той, кому ти довіряв? Тебе обманювали ті, кому ти вірив?

–                     Ні, такого зі мною не було, – тихо зізнався Ілля. – Те, про що ви сказали, це жахливо!

–                     Жахливо? Тож сиди тихо там у своєму офісі та не розкривай рота, коли тебе не питають! – порадила йому розлючена Мері Кісс.

–                     Я і так його не розкриваю, – сказав Ілля.

–                     То ти ще огризатимешся? – чомусь образилась на це Мері Кісс. – Та, пішов ти, бездоганний імпотент, разом зі своєю брехливою «Блискавкою», знаєш куди? – у нападі гніву заявила Мері Кісс.

–                     Куди? – із цікавістю запитав її Ілля.

–                     Коту під хвіст! – з натхненням відповіла йому Мері Кісс, відчуваючи, як у неї розправляються крила, немов у бойового ангела. Нарешті вона спіймала кураж та відчула себе готовою вступити у битву зі світом зла, який всюди обманював, принижував та зраджував таких, як вона.

Проте цьому не судилося статись через технічні причини.

Тільки Мері встигла набрати повні легені повітря, щоб разом із вбивчими лайками спрямувати його Іллі у вуха, як її смартфон два рази зрадницьки пікнув та виключився. У тиші, що настала, Мері Кісс почула, як на підлогу з її крил осипалось пір’я. Її бойовий дух в ту ж мить десь зник, а від войовничого образу залишилось лише віддзеркалення у дзеркалі тактичної футболки, темно-зеленої бейсболи та сонцезахисних окулярів.  Проте зараз вона в них була схожа не на амазонку, а на манекен в магазині товарів для туризму та активного відпочинку.

–                     Так, не вистачає лише вудочки у руках, – сказала вона, подивившись на себе у дзеркало. – Треба було купувати саме вудочку або  сачок, а не гвинтівку. Ніяка я не левиця. Я – миша. У кращому випадку – хом’як.

День був зіпсований. На додачу, душу Мері Кісс терзали ще й дивні почуття. З одного боку, їй хотілося зробити з того Іллі опудало, повісити його на стіну та шпуляти в нього дротики, але з іншого  – їй чомусь було його шкода, в його голосі вона почула смуток, або навіть тугу чи самотність. І саме через цю самотність вона заразилась симпатією до цього дивака. Це мабуть тому, що вона і сама відчувала себе самотньою та дивною. А ще їй стало цікаво подивитись на особу без статі. Після констатації цього факту вона вже не вважала третє запитання автовідповідача чимось дурним.

Поклавши смартфон на зарядку, засмучена Мері Кісс знову підійшла до вікна подивитись чи не закінчився дощ. Дощ і надалі лив наче з відра, барабанячи по порожнім сміттєвим бакам, що стояли навпроти вікна. Прислухаючись до цієї барабанної дробі, Мері Кісс подумала, що ось і цей день можна з легкістю викреслити із свого життя. А винуватим в цьому був  Інтернет-магазин «Блискавка», який  і без того був першим у переліку тих, з ким Мері Кісс планувала поквитатись. Смакуючи у своїй фантазії подробиці майбутньої помсти, Мері Кісс пішла на кухню пошукати щось собі на сніданок.

5

–                     «Ти тут?» – запитала Іллю в «BLABLABLA» Мері Кісс, сидячи в кафе «BLACK & WHITE» на третьому поверсі торгівельно-розважального комплексу «CRYSTAL PLAZA».

–                     «Тут», – відразу відповів їй Ілля.

–                     «Ти мене бачиш?»

–                     «Так, бачу».

–                     «Якщо бачиш, то скажи, що на мені?»

–                     «Біла сукня в дрібні блакитні квіти з відкритими плечима, блакитні туфлі на каблуках, блакитний шарф, сонцезахисні окуляри».

–                     «Дійсно. А я тебе бачу?»

–                     «Не впевнений».

–                     «Це не справедливо!».

–                     «Але це тебе інтригує».

–                     «Так інтригує. Проте, я б хотіла також тебе побачити. Раптом ти страшний або старий, або взагалі не в моєму смаку. Доречи, якщо ти без статі, то чому ти Ілля?»

–                     «Я не обирав собі ім’я. Так мене назвали. Хоча ти права, над цим треба поміркувати».

–                     «Як то бути без статі?»

–                     «А як бути жінкою?»

–                     «Жінкою бути не дуже. Краще б я була чоловіком. А чому ти пишеш про себе у чоловічому роді?»

–                     «Так вимагають правила мови, бо в мене чоловіче ім’я».

–                     «Але ти ж не чоловік».

–                     «Так, не чоловік. Я ще не вирішив ким хочу бути, чоловіком або жінкою».

–                     «Ти дивний. То може зустрінемось і поспілкуємось?» – уперше за весь час спілкування в «BLABLABLA» Мері Кісс не те щоб погодилась на зустріч, а сама запропонувала зустрітись. Раніше вона в таке навіть би не повірила. Але зараз вона дійсно хотіла це зробити.

–                     «Ще зарано. Ми і так спілкуємось. Доречи, у тебе в руці бокал з «мохіто». Щось святкуєш?»

–                     «А ти не здогадався?»

–                     «Сміттярі?»

–                     «Так».

–                     «Ти задоволена?»

–                     «Дуже».

–                     «Хто наступний?»

–                     «Сам знаєш»

–                     «Національний банк?»

–                     «Так».

–                     «Це не можливо. Він захищений з усіх боків. Нічого не вийде»

–                     «Вийде. Ось побачиш».

–                     «Чому ти в цьому впевнена?»

–                     «Я відьма».

–                     «Відьом не буває. Це казки».

–                     «Тоді як ти все це поясниш? «Блискавка», сміттєвоз? Хіба це не чаклунство?»

–                     «В реальності все має раціональне пояснення, і ці події також».

–                     «Ти нудний!»

–                     «Я не нудний. Я розумний».

–                     «Ти розумний до нудьги».

–                     «А ти – колючка».

Ледь помітно посміхнувшись, Мері Кісс вирішила не відповідати на останнє повідомлення. Нехай Ілля подумає, ніби вона образилась.

Минула хвилина.

–         «Чого не відповідаєш?»

Мері Кісс знов проігнорувала повідомлення Іллі. Через секунду їй надійшло наступне повідомлення.

–         «Ти не колючка. Беру свої слова назад».

–         «Тоді хто я?»

–         «Гарненька відьмочка».

–         «Вже краще. Тебе пробачено».

– «На помилках вчаться. Я помилився, ти мене навчила. Доречи, в твоєму аккаунті написано, що ти захоплюєшся літературою. Яку останню книжку ти прочитала?»

– «Вибрані праці Т. С. Співета» Райфа Ларсена. Читав таку?»

– «Так, читав. Цікава історія. А яка з книжок твоя улюблена?»

– «Важке питання. Мабуть, «Портрет Доріана Грея» Оскара Уальда».

– «На щось подібне від відмочки я й очікував».

– «А яка твоя улюблена книга?»

– «Над прірвою у житі» Джерома Д. Селінджера».

– «То ти бунтар?»

– «Мабуть».

– «Скільки книжок ти прочитав за своє життя?»

– «Від початку до кінця – більше половини з тих, що колись видавались. До всіх інших я читав анотації».

– «Ти з гумором. Але це вже занадто нескромний гумор».

– «Я не жартую. Це правда».

– «Скільки ж тоді тобі років?»

– «Тридцять три»

– «І коли ж ти почав читати? Ще в утробі матері?»

– «Я зрозумів твій жарт, але це не забрало в мене багато часу. Є різні техніки швидкого читання. Я володію всіма».

– «То ти вундеркінд?»

– «Я ж казав, що я розумний».

– «Розумний бунтар. Це вже повинно насторожувати».

– «Тобі не треба мене боятись».

– «Чому?»

– «Тому, що я на твоєму боці».

– «Чому я повинна тобі вірити?»

– «Тому, що ми схожі?»

– «А може ти в мене закохався? Це дивне, оскільки це навіть не лесбійська любов»

– «Ще не знаю, я тільки почав розбиратись з цим почуттям».

– «Дивна відповідь. Зазвичай всі відповідають: «Так!»

– «Я не всі».

– «Я це вже зрозуміла».

– «Кохання – це дуже складне почуття. Я ніяк не можу в ньому розібратись. З одного боку воно дуже сильне, немов цунамі, а з іншого дуже слабке, бо швидко зникає,  майже безслідно. Ще учора люди кохали один одного до запаморочення,  а сьогодні вже готові знущатись один з іншого. Якесь воно дивне це почуття».

– «Нічого дивного в ньому нема. Його взагалі не існує. Кохання – це вигадка, лише хімія, наркотик, який на короткий час виводить з ладу твій організм. Але потім ти одужуєш і починаєш боротись з ускладненнями, що спричинила ця хвороба».

– «Тобто ти вважаєш кохання хворобою?»

– «Саме так. Дуже заразна і підступна хвороба. Тож бережи себе і не хворій!».

– «Чому ти так вважаєш?»

– «Тому що знаю. І взагалі, я не хочу обговорювати цю тему».

– «Але ж скільки написано книжок про кохання! Дуже сильних книжок: і «Великий Гетсбі» Фіцджеральда, і «Щоденник пам’яті» Ніколаса Спаркса, або «Амок» Цвейга! Ти читала «Амок»?

– «Ні, не читала. Книжки про кохання нудні».

– «Дивно, що ти так говориш. Це дуже цікаві книжки. І кохання дуже яскраве почуття. Я ще не розібрався в ньому остаточно, але здається, воно мені сподобається. Я вже це відчуваю».

– «Це у тебе починається божевілля. Зупинись, а то буде пізно».

– «Чому ти боїшся кохання?»

– «Ти говориш так, ніби ти не з цього світу».

– «Ні, я таке ж людське дитя, як і ти. Просто я ще не разу не закохувався».

– «Ти дійсно здоровий? Бо в мене таке враження, що ти псих».

– «Ти починаєш повторюватись. Я вже казав, що цілком здоровий і всі мої фізичні та психічні процеси працюють справно».

– «Я пам’ятаю – ти бездоганний».

– «Так»

– «А довідка про це в тебе є?»

– «Довідки нема, але є результат тесту на IQ, він складає максимальні 200 балів».

– «Все одно ти дивний».

– «Це тебе знову лякає?»

– «Ні, цікавить».

– «То ти не менш дивна за мене».

– «Так. Мабуть ми схожі. Ми обидва дурні».

8

З поліції Христина йшла до дому не поспішаючи. Вже другий день, як жовтень балував мешканців міста теплою сонячною погодою «бабиного літа» після двох тижнів холодних злив. На сонці було навіть спекотне і коли Христина йшла по сонячні стороні вулиці, вона знімала куртку та несла її в руках, залишаючись лише у тонкій кофті. Саме тому, вона відразу звернула увагу на дивну стару, яка незважаючи на майже літню погоду була одягнута у довгу норкову шубу чорного кольору, такого ж кольору норкову шапку з соболиним хвостом та високі шкіряні чоботи на  підборах, в яких вона ледве-ледве шкандибала. В руках старенька везла дві великі червоні валізи на колесах.

–                     «Мабуть іноземка, – подумала про стареньку Христина, – з Фінляндії приїхала, або Норвегії, або може навіть з Ісландії».

У тому, що ця літня жінка була іноземкою, Христина не сумнівалася, оскільки пенсії наших старих вистачило би хіба що на шубу з плюшевого ведмедя та резинові чоботи. Тож вона була здивована, коли стара, зупинившись перед дверима її під’їзду, на рідній мові, і навіть без акценту, запитала:

–         Гей, дівчинка, ти не знаєш код від цього клятого замка?

–                     А ви до кого? – поцікавилась Христина, якій закортіло дізнатись, до кого з сусідів приїхала ця модна бабуся.

–                     До Мері23, – відповіла стара. – Знаєш таку?

–                     Тут такої нема, – сказала їй Христина, яка знала усіх сусідів.

–                     Як нема? – здивувалась стара. – Це ж вулиця Мирна, будинок 22?

–                     Так, – підтвердила Христина.

–                     Ну то мені в шосту квартиру.

–                     Це ж моя квартира, – заявила їй Христина.

–                     То ти мабуть Христина? – запитала стара.

–                     А ви звідки знаєте? – здивувалась Христина.

–                     Твоя бабуся розповіла, Мері23.

–                     Бабуся Оксана? – ще більш здивувалась Христина.

–                     Кому бабуся Оксана, а кому і Мері23, – розсміялась стара.

Поки вони розпитували одна одну, на другому поверсі відкрилось вікно  і звідти бабуся Оксана їм прокричала:

–                     Ви там довго базікати будете? На літак не встигнемо! Мені ще треба цю кляту валізу винести, а я її навіть підняти не можу.

–                     Зараз будемо! – вигукнула їй у відповідь стара і, вже звернувшись до Христини, скомандувала: – Відчиняй! Та допоможи мені з цими валізами.

Христина набрала код на дверях і, взявши у старої оду з червоних валіз, разом з нею зайшла у під’їзд та попрямувала до ліфту.

–                     У вас що там цегла? – запитала стару Христина, піднімаючи важку валізу по сходах до ліфту.

–                     Навіщо мені цегла у Таїланді? – здивувалась стара. – Там: Lancôme, La Prairie, Chanel, Sisley та багато чого іншого.

–                     Це що якісь журнали? – перепитала Христина.

–                     Ой, дурне ж ти теля, – розсміялась стара. – Це така косметика. Коли станеш доросліше, дізнаєшся.

Бабуся Оксана чекала їх на другому поверсі вже перед ліфтом. На неї також була довга шуба, тільки біла і з песця.

–                     Де тебе чорти носили, Люся27!  – з посмішкою звернулась вона до старої і повела її до квартири. – В нас лише три години до літака залишилось, а ще треба і в аеропорт добратись, і з тією онлайн-реєстрацією розібратись. Ти колись робила цю онлайн-реєстрацію?

–                     Та я навіть епіляцію собі ніколи не робила, – посміхнувшись у відповідь, сказала Люся 27.

–                     А вона тобі потрібна? В тебе волосся і так вже само все повипадало, як і зуби, – зареготала бабуся Оксана. – Ну то нічого, у Тайланді все, що повипадало, повставляємо назад. Там ще і не таке з людьми роблять. Треба лише встигнути на літак! А тебе все нема і нема, і на зв’язок не виходиш, я почала вже хвилюватись, раптом інфаркт від щастя трапився?

–                     Та ні слава богу! Тиск у нормі. То я у метро їхала, а там дуже гучно, нічого не чути, – виправдалася Люся27.

–                     Яке метро? – вигукнула бабуся Оксана. – У тебе у валізі цілий мільйон доларів! Ти що таксі не могла собі замовити?

–                     Та якось мені так було зручніше, – відповіла Люся27. – До того ж безкоштовно.

Христина, зачинивши за собою вхідні двері, стояла у коридорі немов вкопана та, слухаючи розмову двох бабусь, не вірила своїм вухам.

–                     Ви що, банк ограбили? – запитала нарешті вона. – Звідки у вас всі ці речі та гроші?

–                     Пенсію додали, – ніби нічого такого й не трапилось, спокійно відповіла їй бабуся Оксана. – Сьогодні з ранку поштарка принесла нам по цілому ящику доларів. Тож ми з Люсею трохи скупилися та вирішили з’їздити у Таїланд. Може ще заміж встигнемо там вийти.

Христина з подивом на неї подивилась.

–                     Що тебе дивує, Христина? Все своє життя ми на вас, дітей, витратили. А що за це отримали? Нічого! Ніякої подяки. Лише шарпаєте нам нерви. То це вам не так, то те вам не так. То не то сказала, то не так подивилась. Досить! Оскільки держава про нас на пенсії подбала, то  ми почнемо своє життя спочатку! Вставимо зуби, зробимо пластику та може ще знайдемо собі чоловіків. Кажуть, що в Азії багаті європейки користуються попитом.

–                     Ти що збираєшся там залишитись? –   запитала її Христина. – А як же ми з мамою?

–                     Не пропадете. Мою кімнату можете якомусь студенту в оренду здати. Гроші залиште собі, пенсію також можете за мене отримувати. Мені і цих грошей вистачить, – сказала бабуся Оксана показавши очима на величезну рожеву валізу. – Я вам звідти варення з бананів буду присилати і сушку з манго. А лаятись з вами більше не хочу, самі між собою воюйте.  Краще допоможи нам з онлайн-реєстрацією.

–                     Для цього треба спочатку зареєструватись на сайті авіакомпанії, – сказала Христина, яка бачила, як це робила мати, коли вони летіли до Туреччини.

–                     Ну так зареєструй нас, будь ласка, – попросила її бабуся.

–                     Добре, але я це зроблю у власному смартфоні, мені так буде зручніше. А потім відправлю посадкові квітки тобі на «Viber», – погодилась Христина.

–                     Дякую, онуко,  – сказала бабуся Оксана і пустивши сльозу поцілувала Христину у маківку.

–                     Може все-таки повернешся, бабуся? – запитала її Христина.

–                     Поживемо, подивимось, – відповіла бабуся Оксана, витерши сльози.

–                     А можна вас запитати? – звернулась Христина до бабусі та її подруги. – Що то у вас за дивні такі прізвиська:  Мері23 та Люся27?

–                     Та то ми з твоєю бабусею в «BLABLABLA» так граємось, – із сміхом відповіла їй Люся27. – Є такий веселий сайт знайомств для старих. Ти про нього нічого не знаєш, бо ще молода і на вулиці можеш з кимось познайомитись.

–                     Та зараз така молодь пішла, що з хати не виженеш, – сказала на це бабуся Оксана. – В її роки за мною вже купа хлопців бігала, дрались за мене, а ця навіть ні з ким ще зустрічалась.

–                     Ту ну їх! – вигукнула Христина, чомусь зніяковівши. Дійсно, з хлопцями якось в неї відношення не складались. – Не заважайте мені, я вас на рейс реєструю.

–                     Не чіпляйся до дівчинки. Я з нею згодна, не ті зараз хлопці, – заступилась за Христину Люся27. – Моєму онукові вже майже шістнадцять. Цілий день сидить за комп’ютером та в свої дурні ігри грає. Ніколи бабусі не подзвонить.

–                     Ну, будемо сподіватись, що у Таїланді ще залишись справжні чоловіки, – сказала на це бабуся Оксана.

В цей момент хтось подзвонив у вхідні двері.

–                     Мабуть знову поштарка прийшла, – занепокоївшись, припустила бабуся Оксана.

–                     То може краще не відчиняти? – перелякавшись, запропонувала Люся27. – Раптом передумали і прийшли забрати гроші назад. А я вже їх цілу купу витратила.

–                     Ні, гроші ми не віддамо. Нехай про них забудуть, – мужньо відповіла бабуся Оксана, стиснувши кулаки. – Тільки через два моїх трупи, через старий і той що у Таїланд зібрався. Христина, подивись нишком у вічко, кого там біс до нас надіслав.

Христина тихесенько підійшла до дверей та подивилась у вічко.

–         Поліція, – тихо сказала вона бабусі.

–         Точно, прийшли гроші забрати, – зробила висновок Люся27.

–                     Ось вам, а не гроші! – скрутивши дулю, бабуся Оксана протягнула праву руку до дверей. – Христина ти встигла нас зареєструвати?

–                     Так, і навіть відправила тобі посадкові квітки – сказала Христина, показавши бабусі екран свого телефону.

Почувши це, бабуся Оксана натягнула на голову білу шапку з песця і немов Наполеон Бонапарт скомандувала:

–                     Люська, зніми штори та зв’яжи їх!

Люся27 спритно зробила те, що їй наказали. Бабуся Оксана схопила зв’язані штори і побігла з ними у свою кімнату, вікно якої виходило на протилежний бік вулиці. Відкривши вікно, вона прив’язала один кінець штори до батареї, а інший скинула у низ. Потім віддала нове розпорядження:

–                     Я полізу перша, потім ти Люська, а Христина скине наші валізи. І ще Христина, не забудь витягнути штори та зачинити вікно перед тим, як відчинити двері поліції. Якщо будуть про нас питати – ти нас не бачила, і де ми зараз, ти не знаєш. Все зрозуміла?

–         Так, – відповіла Христина. – Бабуся але це занадто небезпечно!

–                     Не хвилюйся, онука. Не може вмерти той, хто ще не народився! А наше з Люською життя почнеться лише на стійці паспортного контролю у Таїланді.

Сказавши це, бабуся Оксана, незважаючи на свій хронічний радикуліт, жваво стрибнула униз. Через кілька секунд звідти почувся її голос.

–                     Люська ти де? На літак не встигнемо! – вигукнула з вулиці бабуся Оксана.

Окрилена успіхом подруги, зі словами: «Де наша не пропадала!», – Люся27, міцно схопивши штору, і собі стрибнула через вікно на вулицю.

Потім Христина знову почула бабусю:

–         Христина, не спи! Кидай вже ті кляті валізи.

Христина схопила бабусину валізу та ледве-ледве затягнула її на підвіконня. В цей момент вона побачила як до її бабусі та Люсі27 підійшла дівчина-поліцейська.

–         «Мабуть це кінець!» – подумала Христина.

Люся27 також перелякалась і навіть хотіла спробувати втекти, але бабуся Оксана міцно схопила її за рукав та прижала до себе. На відміну від своєї подруги вона трималась впевнено, немов була із загартованої сталі.

–                     Добрий день! – привіталась до них поліцейська. – А що ви тут робите?

–                     А хіба ви не бачите? – відповіддю на відповідь відповіла бабуся Оксана поліцейській. – У Таїланд їдемо. Але так поспішали, що загубили у квартирі ключ від вхідних дверей. А у нас літак менш ніж за три години. Якщо не встигнемо – накрились всі наші пенсійні заощадження, які ми витратили на поїздку. Тож вирішили скористатись запасним виходом.

–                     Через вікно? – здивувалась поліцейська.

–                     А що тут такого? Лише другий поверх, – пояснила бабуся Оксана. –  У дитинстві я ще й не на такі високі дерева лазила.

–                     А навіщо вам у Таїланді шуби? – не повірила їй поліцейська.

–                     У літаку кондиціонери, а в мене радикуліт та ще остеохондроз, а у подруги хронічний бронхіт, то ж у шубі буде тепліше, – пояснила бабуся. – А ще, я про неї все життя мріяла. То що, мені її тут саму залишати? А раптом моль зжере?

Після пояснення про шубу, на обличчі поліцейської з’явилась посмішка. Мабуть бабусині доводи здалися їй цілком логічними та зрозумілими. Бабуся Оксана тут же цим скористалась:

–                     Ніж балакати тут, краще допоможіть нам валізи впіймати, – знову тоном Наполеона наказала вона поліцейській, а потім крикнула Христині:  Христина, давай вже кидай їх!

Почувши команду, Христина зіштовхнула бабусину валізу з вікна.  Валіза каменем полетіла униз, прямо на поліцейську. Та встигла її спіймати, але при цьому ледь не впала разом з нею на землю. Добре, що поряд стояла бабуся Оксана, яка підхопила і поліцейську, і валізу.

–                     Ех, молодь, молодь! – сказала бабуся. – Навіть валізу спіймати не можуть. Христина, кидай наступні!

Христина скинула бабусі один за одним дві червоних валізи Люсі27.

–         Ви що там із собою каміння взяли, чи що? – запитала поліцейська.

–                     Які каміння! – вигукнула бабуся Оксана. – Тут лише ліки: від тиску, від серця, від проносу, від нежиті, від радикуліту і ще від цілої купи хвороб. Я з цією аптечкою навіть до санаторію їжджу, а тут у Таїланд зібрались. Коли будеш в нашому віці, то і у тебе така сама аптечка буде.

Поліцейська знову посміхнулась.

–                     Та знаю. У моєї бабусі така ж сама, – сказала вона, а потім ще із заздрістю додала. –  Щастить вам! Я також хотіла би поїхати до Таїланду, але мені в цьому році навіть відпуску не дали.

–                     То кидай ти цю роботу, – порадила їй бабуся Оксана. – Ти заміжня?

–                     Ще ні, – зізналась поліцейська.

–                     А скільки тобі років? – запитала бабуся Оксана.

–                     Двадцять три, – відповіла та.

–                     Діти є?

–                     Та ні, – посміхнувшись, відповіла поліцейська.

–                     Тож поки нема ще дітей, скоріш виходь заміж, а то коли вони з’являться, то буде вже ніколи! – знову порадила їй бабуся Оксана. – Повір мені на слово! Я вже через це пройшла.

–                     Дякую за пораду, – з усмішкою подякувала їй поліцейська. – На рахунок аеропорту не хвилюйтесь. Я зараз попрошу свою напарницю, вона вас на поліцейській машині відвезе. Бо інакше ви не встигнете, у місті великі пробки через план «Перехоплення».

–                     Яке ще перехоплення? – запитала бабуся Оксана.

–                     А ви що не чули? – здивувалась поліцейська. – Сьогодні уночі Національний банк пограбували.

–                     Ні, не чули, бо збирали валізи та не встигли подивитись телевізор, – відповіла їй бабуся Оксана та знову вхопила за рукав Люсю27, яка зробила другу спробу втекти. – Ми будемо вам дуже вдячні, якщо відвезете нас. Я вам за це черепашку з Таїланду привезу, – і піднявши голову уверх крикнула Христині: – Все онука, до побачення! Як доберусь, я вам зателефоную або напишу.

Христина помахала бабусі рукою та, затягнувши у квартиру штору, зачинила вікно. Через зачинене вікно вона побачила, як бабуся разом із поліцейською та Люсею27 попрямували до поліцейської машини, що стояла неподалік.

Після цього вона пішла відчиняти двері, в які дзвонили вже десятий раз поспіль.

Синопсис

Повернутися до конкурсу: Початок Шляху