Ми жили в колгоспі тварин

Нині, 25 червня, у день народження Джорджа Орвелла, посеред останньої спроби відновлення московської імперії – пропоную поговорити про висвітлення тоталітарних режимів у жанровій літературі. Попри очевидну популярність цієї теми в світі, ми, українці, здається, нечасто наважуємося писати не про абстрактного Чорного володаря, чиї озброєні слуги тероризують підконтрольні землі, а про дуже реальну і конкретну Чорну країну, де народилися багато хто з нас. З усіма її страшними особливостями (у великому і малому, побутовому), які й вигадувати не треба – досить лише трошки скоригувати під потреби сюжету. Але чому не наважуємося? Чому донедавна багато видавців сахалися від самих лиш натяків на «совєцькій досвід» – вписаний в текст аж ніяк не з метою показати, ніби тоді було щось хороше, а навпаки – задля деконструкції позитивних мітів про той час?

Дуже багато людей (різних поколінь) настільки травмовані совком, що не можуть говорити про нього, згадувати, писати, читати абощо. Й не просто не можуть, а мають в собі певну заборону на це. Можливо, через небажання конфліктувати з групою, яку я опишу нижче – чи щось їм доводити. Можливо, через те, що людям здається, нібито совєцькі реалії – такі загальновідомі, такі нудні, що про них нецікаво й згадувати. Не те що Чорний володар-вампір на чорному козлі (хоча й він має право на існування в сюжетах)).

Але тут ховається дві помилки.

По-перше, ми недооцінюємо час, який минув після розвалу совка, і кількість подій і поколінь, які вже той час заповнили. Уже стають дорослими діти, які під час другого Майдану цікавилися хіба мультиками. Майдан-2004 чи події 1991-го року для них лежать в одних покладах з динозаврами. Звісно, не вся молодь така. Але давайте дивитися правді у вічі. Такої молоді хоч греблю гати. Навіть люди, які цікавляться історією, можуть не знати якихось «загальновідомих» речей, бо вони, ці речі, такі загальновідомі, що про них ніхто не говорить роками. Навіть молодшим поколінням істориків не говорить! Приміром, моя колежанка, уважна молода історикиня, тільки в 23 роки почула, що Севастополь був закритим і «обраним» містом. Бо це ж загальновідомо, тому ніде, в жодному джерелі людині не трапилось такої інформації. Але це фахівчиня, а що казати про звичайну молодь? Виростають покоління, які про «загальновідомі явища» родом з совка і не чули. Тому легко піддаються навіюванню і вірять брехні (але про це нижче).

По-друге, ми тут маємо витіснення. Давайте, мовляв, жити тепер, жити майбутнім, то все пройшло й забулося. Згадувати про совок – немодно й несучасно. Давайте займатися сучасними актуальними справами.

Увагу до сучасних актуальних справ я гаряче – дуже гаряче! – підтримую. Ми маємо писати про нинішню війну, про нашу історію, наше майбутнє. Ми, автори, маємо підтримувати і мотивувати людей, і я роблю це по змозі усюди, де є можливість.

Але є одна кричуща проблема, про яку треба пам’ятати.

Навколо нас є люди і сили, які про совок говорити аж ніяк не соромилися. Тільки говорили вони виключно брехню. Розповідали, як у совку було нібито гарно, дружно, мирно, смешєніє воздухов і любов в чєлавецах. (І говорять досі, коли тільки можуть. Говорять й на руїнах міст, які самі ж знищили. Бо брехня і підробна реальність є несучою конструкцією совка).

Цю налагоджену і солодкаву брехню вони верзли, писали, постили у соцмережах багато, часто, активно й не без підживлення російськими грошима – або ж через свої дивні викривлення свідомості. Підсвідома звичка годити насильнику, страхи, психотравми. Коротка пам’ять і відсутність звички до мислення. І на виході відбувалася страшна річ.

Молоді люди не мали потоку цікавої (це важливо) і правдивої інформації про те, що совок був лайном, домовиною і м’ясорубкою. Натомість вони легко підчепляли розповіді в жанрі «а помніш!..», а також совєцькі міфи і вигадки. Молодь починала романтизувати совок, комуняк та ідеологію лівиці. Ця проблема вже в повний зріст постала на Заході, і вони там повторюють: «Ви будували соціалізм неправильно, а у нас все вийде». Ога, ога, сійчас. «Він вбив і з’їв кількадесят людей, але моє кохання його врятує». Десь так це й звучить.

Але й у нас відбувалися подібні процеси – хоча тут кількість люду, які були свідками та/або жертвами злочинів совко-режиму, величезна.

Так, найстрашніші злочини (як Голодомор, приміром) задокументовані і так-сяк введені в суспільну свідомість (хоча для декого смерті все одно менш важливі, ніж дуті міфи про велич). Але загальне тло лишається невидимим, витісняється. От вся ця совкова атмосфера, підміна понять, побут, життя, страх, безповітряний простір, репресивні дитсадки, школи та будинки, відсутність смаків, вибору, всі ці деталі, які й робили тодішнє життя пеклом – неусвідомленим, банальним, і від того ще більш моторошним. Відсутність вибору, яку фанати совка подають як найбільше благо.

Нині (у нас і світу) є шанси поставити надійні перепони просовєцькій брехні і судженням. Але війна не вічна, ми рано чи пізно переможемо, а люди мають звичку забувати те, що не надто потрібно. І те, що надто травмує. Вичавити ж просовєцькі зерна буде важко – бо, приміром, у здоровій країні ніхто не вилучатиме книжки з приватних збірок. Ніхто у здоровій же країні не стане контролювати й приватні поширення думок (ні, спецслужби теж не зможуть всього). Тому ніхто не може гарантувати, що совок майбутнього – типу цифрового концтабору Китаю – не прийде до наших онуків і не зведе їхні розуми на манівці. Так, що вони самі не запросять звіра у дім, бо він такий принадний, космічний та крутий, а про концтабори то ж брехня, правда? Ми можемо лише виховати покоління, які знатимуть, що тоталітарні режими апріорі є злом – і сподіватися, що онуки дадуть тягла цифровій диктатурі.

Ми бачимо зараз, що навіть зіткнення з російською армією в усій її потворності деяким людям не допомагає усвідомити та прийняти, що їхній любимий совок був таким само потворним – і зламав їхні розуми. Ну і лишається Захід, чиї інтелектуали та молодь навряд чи швидко позбудуться замилування совком (хоча відсутність притоку російських грошей має трохи допомогти, але такі міфи здатні до самовідтворення, на жаль).

Але ми, свідки живого існування совка, (майже) не користуємося пережитим у власних творах, бо кому ж це треба? *сарказм* А ще – що особливо прикро – (майже) не пробуємо відобразити наш вихід з совка!

Це тим більше дивно, що антиутопії на кшталт творів Орвелла, Ренд чи Гакслі переживають черговий сплеск популярності.

Але ми не пишемо, не проробляємо власний досвід життя в антиутопії (і її руйнації), в якій ми народилися та виросли (і з якої вирвалися)!

Ми, які бачили той сраний колгосп тварин на власні очі! Ми, сучасники тих, хто доклався до зламу його воріт (а то й активні учасники цього)!

Ми, які з дитинства чули майже такі ж оголошення, які з слухав Вінстон Сміт! Норма шоколаду збільшена до 20 грам (хоча вчора її зменшили з 30 до 10), і всі в захваті від милості Партії. А у нашому світі ковбаса дорожчала «за проханнями трудящих», і навіть маленькі діти знали, що телефони прослуховують, і що всі доносять. Навіть у малюків постійно існував величезний розрив між картинками в книжках і реальністю, і виживати треба було тут, але вірити, говорити і славити – саме картинки. Але ми звідти вийшли, і ми живі, і маємо майбутнє.

Якщо ми й пишемо про це, якщо інкорпоруємо ці спогади в якісь тексти, то нам кажуть: камон, це буде погано продаватися, викресли це. Прибери будь-які натяки на «радянщину», нехай це буде якась дуже, дуже розмито-абстрактна тоталітарна держава. А то й взагалі без неї.

Люди, які кажуть так, подумки тікають від совка, бо це надто боляче, соромно і страшно. Закономірна реакція жертви на спогади про катів. Причому вона можлива навіть у дітей жертви. От це й є травма поколінь.

А тим часом зернята совка чекають, де би прорости, кого би ще зачаклувати. Навіть зараз. І гарно маскуються, бо вони це вміють. А подекуди, як я вже казала, вони й не зів’яли.

Гадаю, час змінити ситуацію і проробити і цей досвід також. Не просто згадати, а деконструювати тоталітарні суспільства, показати, що у них немає жодних позитивних рис, немає вигодонабувачів, немає людей, яким там добре. Там є лише гвинтики (переважно одноразові, випиляні для великої мети, але деякі навіть змащені) – і є викинуті запчастини, які або перестали бути потрібними, або допустили помилку, або (але це рідкісно) не схотіли бути деталями. Ми маємо висвітлити це й за допомогою жанрових, фантастичних текстів – бо вони, завдяки дещиці відстороненості, образам та алюзіям, допоможуть подивитися, нарешті, на травму і попрацювати з нею.

Наразі буяють палкі дискусії, а не придалася би для цього російська література власною персоною? В якості хоча б лабораторної звірушки, яка демонструватиме нам безодню? Але я певна, що роллю звірушки її можна і обмежити, і то – лиш після війни й для підготовлених слухачів в хімзахисті. Бо уся та література так чи інакше забруднена тонко сплетеною імперськістю, є чужою і заразною, навіть якщо прикидається своєю. Наш, український, сучасний погляд, наш власний досвід все ж є набагато важливішим саме для нас. Бо він впізнаваний і актуальний. Особливо, в умовах війни – і необхідності постійно пояснювати Заходу суть терористичної держави, що пробує захопити нас.

Так, як це опишемо ми, не описав би й Орвелл. Бо він не жив в Океанії – і знищував її 🙂

Коли ми вповні зафіксуємо цей досвід, то зможемо й повніше усвідомити, який шлях ми пройшли, коли вирвалися з совка – і, сподіваюся, краще цінуватимемо те, що маємо зараз. І те, що попереду.

ПС. Скажу пошепки, що у мене є що сказати з цього приводу, бо мій цикл романів саме про це 🙂

Допис ілюстрований роботою Igor Gusev